Заколот декабристів, 1825 рік.
Передумови: Після перемоги в Наполеонівських війнах російські дворяни-офіцери повернулися з Європи з реформаторськими ідеями та революційним лозунгом «Свобода, рівність, братерство». Перші таємні гуртки офіцерів, які виступали проти самодержавства та за скасування кріпосного права як феодального пережитку, виникли ще в першій половині 1810-х років. На початок 1820-х вже було два великих таємних товариства: Південне в Києві, яке виступало за повалення самодержавства і проголошення республіки, та Північне у Санкт-Петербурзі — з більш помірними поглядами про конституційні обмеження монархії. Після смерті імператора Олександра І наприкінці 1825 року єдиного наступника престолу не було. Цим і вирішили скористатися змовники, аби повалити абсолютну монархію.
Головні події: Уранці 26 грудня 1825 року змовники разом із лояльними військовими частинами вийшли на Сенатську площу в Петербурзі, де відбувалась присяга новому імператору Миколі І. Однак усе пішло шкереберть від самого початку. Частина лідерів декабристів в останній момент злякалась і відмовилась брати участь у повстанні. Коли повсталі прибули на площу, то присягу вже склали. Поки вони стояли, не знаючи що робити далі, площу оточили урядові полки. Повсталим запропонували здатись, але ті відмовились. Завʼязалась перестрілка, урядові війська застосували артилерію. Ввечері того ж дня повстання подавили. У стрілянині на Сінній площі загинула 1 271 людина, понад 900 з них — мирні мешканці, зокрема 150 дітей, які прийшли подивитись на присягу. Південне товариство декабристів за кілька днів після спроби перевороту в Петербурзі організувало повстання Чернігівського полку, але урядові війська розбили їх на шляху до Житомира. Після цього розпочався гучний процес, на лаві підсудних опинилось близько 600 людей. Пʼятьох декабристів засудили до страти, 120 заслали на каторгу в Сибір.
Декабристи на Сенатській площі, картина Георга Вільгельма Тімма 1853 року.
Wikimedia
Що було потім: Микола І почав «закручувати гайки» й жорстко придушувати усі натяки на зміну державного устрою. Уже в 1826 році зʼявився Третій відділ канцелярії — таємна поліція, яка відстежувала настрої в суспільстві та виявляла невдоволених. Того ж року вийшов новий цензурний устав, який прозвали «чавунним». Заборонялося друкувати практично все, що мало хоч якесь політичне підґрунтя.
Після «Весни народів» у Європі Микола І почав провадити ще жорстокішу внутрішню політику, побоюючись проникнення «революційної зарази». З 1848 року він заборонив вʼїзд іноземцям, а своїм підданим — виїзд за кордон. Ті, хто на цей момент був за кордоном, мали негайно повернутись, щоб не втратити підданство і своє майно в росії. Ці заборони діяли до смерті Миколи І у 1855 році.
Імператор боровся з революційним рухом не лише в росії, а й загалом у Європі. У 1849 році він відправив війська, аби придушити революцію в Угорщині, яка хотіла вийти з Австрійської імперії Габсбургів. Саме під час правління Миколи І за росією закріпилось прізвисько «жандарм Європи».
Микола І повідомляє своїм гвардійцям про повстання в Польщі, розфарбована гравюра Георга Бенедикта Вундера, 1830-і роки.
Wikimedia
Микола І трохи покращив становище селян-кріпаків: заборонив поміщикам розлучати членів родин при продажі й самовільно відправляти селян на каторгу, кріпаки отримали право володіти землею, вести підприємницьку діяльність та могли відносно вільно пересуватися. Однак скасувати кріпосне право він так і не наважився, вважаючи це занадто радикальною реформою. На це пішов його наступник Олександр ІІ у 1861 році. Втім навіть деякі його сучасники називали цю реформу «злочинною» та «половинчастою», адже в становищі селян мало що змінилося по суті. Хіба що вони тепер називались не «кріпаки», а «зобовʼязані», проте так само були змушені відпрацьовувати панщину.
Репетиція революції, 1905 рік.
Передумови: На початку ХХ століття росія опинилася на порозі чергової економічної та політичної кризи. Щоб відвернути народ від внутрішніх проблем і підняти престиж царської влади, один з міністрів запропонував влаштувати у 1904 році «маленьку переможну війну» з Японією. Однак росія цю війну програла. А внутрішні проблеми нікуди не зникли, тому революційні настрої тільки посилились.
Головні події: Перший тривожний дзвіночок стався в липні 1904 року, коли загинув один з ініціаторів війни з Японією, міністр внутрішніх справ і шеф Корпусу жандармів Вʼячеслав Плеве — у його карету кинув бомбу студент-есер. У січні 1905 року страйкарі Путиловського заводу у Петербурзі вирішили звернутися з петицією до царя. Однак тодішній імператор Микола ІІ просто поїхав з міста. Демонстрантів перед Зимовим палацом зустріли війська, які відкрили вогонь. За різними даними, тоді загинули від 130 до 200 людей, від 300 до 800 отримали поранення. В історію цей розстріл мирної демонстрації увійшов під назвою «Кривава неділя». Влітку почалися бунти матросів Чорноморського флоту. Восени робітничі та селянські виступи стали настільки масштабними, що владі довелося піти на поступки.
Демонстранти з портретом Миколи ІІ у Санкт-Петербурзі в день «Кривавої неділі», 22 січня 1905 року. Демонстрація на Невському проспекті в Санкт-Петербурзі в день «Кривавої неділі», 22 січня 1905 року.
Getty Images / «Бабель»
Що було потім: У жовтні 1905 року Микола ІІ випустив маніфест, в якому проголошувались громадянські свободи, реформи для покращення умов робітників та селян. Та найголовніше, що анонсувалось створення першого виборного парламенту — Державної думи, яка мала перебрати на себе законодавчі повноваження.
Перші вибори в Думу пройшли навесні 1906 року. Новообрані депутати, крім соціальних та економічних реформ, одразу ж почали вимагати політичних — подальшого обмеження самодержавства. Миколі ІІ це не сподобалось, тож уже за 72 дні він розпустив Думу. Наступне скликання Думи обрали навесні 1907 року, причому більшості депутатів першого скликання заборонили обиратися знову. Але друге скликання виявилося ще радикальнішим. Якщо в першій Думі більшість мали конституційні демократи, то тепер основні місця отримали соціалісти — більшовики, есери та інші. Також багато місць взяли автономісти — польські, українські, естонські. Другу Думу розпустили уже в червні 1907 року. Після цього змінили виборче законодавство: ускладнили процедуру виборів, запровадили майновий ценз та скоротили кількість депутатів від національних меншин. Таким чином перша російська революція закінчилась поразкою — усі реальні реформи Микола II заблокував.
Микола II виступає на відкритті засідання першої Думи у Санкт-Петербурзі, 27 квітня 1906 року.
Getty Images / «Бабель»
Справжня революція, заколот і переворот, 1917 рік.
Передумови: У 1914 році росія вступила у Першу світову війну. В цей час у країні наростала економічна, соціальна і, звісно ж, політична криза. Народної довіри до самодержавства не було ще з 1905 року. Престиж у військових колах Микола ІІ втратив, коли перебрав на себе повноваження верховного головнокомандувача, але як командир себе не проявив. Сконцентрувавшись на армії, цар покинув напризволяще внутрішні справи й проґавив момент, коли в опозицію перейшли навіть представники його найближчого оточення.
Головні події: Наприкінці лютого 1917 року у Петрограді почалися масові страйки робітників. До них приєдналися солдати. Усе закінчилось тим, що 2 березня під тиском політичних та військових еліт імператор Микола II зрікся престолу, а влада перейшла до Тимчасового уряду. У серпні російський генерал Лавр Корнілов організував похід на Петроград, аби «навести лад в країні». Але спроба провалилась, і генерала оголосили заколотником. Лютневу революцію більшовики відверто проґавили — більшість з них була за кордоном. Однак за літо 1917-го включилися у політичну боротьбу. А 25 жовтня влаштували збройний переворот і захопили владу.
Барикади на Літейному проспекті у Петрограді під час Лютневої революції, 1917 рік. Патруль народної міліції у Петрограді під час Лютневої революції, 1917 рік.
Getty Images / «Бабель»
Що було потім: Більшовикам вдалося не лише захопити, а й утримати владу. Майже одразу вони розпочали придушувати спроби народів колишньої Російської імперії отримати незалежність. Уже в грудні 1917 року більшовики вторглися до України, в 1918-му придушили спроби кримських татар перетворити Крим на демократичну республіку.
Замість Російської імперії зʼявилась радянська, СРСР, з утисками, репресіями, цензурою та централізацією влади. Майже всі радянські диктатори загрожували решті світу. Йосип Сталін разом із Гітлером розвʼязав Другу світову війну. Микита Хрущов ледь не почав Третю світову під час Карибської кризи. Леонід Брежнєв почав радянське вторгнення до Афганістану, яке планувалось як швидка переможна операція, але затягнулося майже на десять років. Юрій Андропов опинився на межі війни із Заходом і збив південнокорейський «Боїнг» із 269 людьми на борту. За СРСР закріпилось прізвисько «імперія зла».
Серпневий путч, 1991 рік.
Передумови: Наприкінці 1980-х у Європі один за одним почали падати комуністичні режими. Упав Берлінський мур, який розділяв Німеччину майже тридцять років. СРСР теж опинився на межі розвалу. У березні 1990 року Литва першою з республік оголосила про незалежність. У липні Україна зробила перший крок до незалежності — оголосила Декларацію про державний суверенітет. Перший і останній президент Радянського Союзу Михайло Горбачов погодився переформатувати СРСР на конфедерацію суверенних держав. Підписати відповідний договір планували 20 серпня 1991 року.
Головні події: За день до підписання договору, 19 серпня, керівники партії, армії та КДБ утворили Державний комітет з надзвичайного стану й спробували усунути Горбачова від влади. Вони оголосили нечинними усі рішення радянських республік про суверенітет і незалежність, заборонили політичні партії (крім КПРС), низку громадських організацій та медіа. Того ж дня у Москві почались багатотисячні протести. Заколотники стягнули до міста кілька армійських підрозділів, під час спроби заблокувати військову техніку загинуло троє людей. Лідером опору перевороту став нещодавно обраний президент РРФСР Борис Єльцин. Увечері 21 серпня путч остаточно провалився.
Радянські солдати читають газети під час путчу в Москві, 20 серпня 1991 року. Противник путчу сперечається з радянським солдатом у центрі Москви, 20 серпня 1991 року. Противник путчу намагається скинути радянського солдата з бронетраспортера в центрі Москви, 19 серпня 1991 року.
Getty Images / «Бабель»
Що було потім: Після путчу вже не могло бути й мови про якийсь новий союзний договір. За три дні Україна ухвалила Акт про незалежність. До кінця 1991-го президент СРСР Михайло Горбачов подав у відставку. РРФСР стала російською федерацією, а її президент Єльцин невдовзі пустив у хід танки в боротьбі за владу. Формальний розпад СРСР оформила Рада Республік 26 грудня 1991 року. На тлі розвалу на території колишніх республік почалися воєнні конфлікти: у 1991 році в Нагірному Карабасі та у 1992-му в Придністровʼї.
У цей період єдиними, хто намагався врятувати СРСР від розвалу, були США. На території нових держав лишались ядерні ракети. Тож у Білому домі побоювались, що може зʼявитися новий пострадянський диктатор, який брязкатиме на весь світ ядерною зброєю. Такий диктатор зрештою зʼявився, але там, де США очікували найменше, — у Кремлі.
Конституційна криза, 1993 рік.
Передумови: Після розвалу СРСР в росії ще зберігалась радянська система, де за конституцією найвища влада належала парламенту — Верховній Раді. З іншого боку, зʼявилась посада президента. Її на той час обіймав Борис Єльцин, і він вимагав від парламенту передати йому більше повноважень. Депутати на чолі з Русланом Хасбулатовим спробували влаштувати імпічмент. А Єльцин 21 вересня 1993 року своїм указом розпустив парламент і закликав до нових виборів. У президента не було повноважень на це, і Конституційний суд визнав його указ неконституційним. А в парламенті оголосили дії Єльцина державним переворотом.
Головні події: Це призвело до збройного протистояння в Москві: спроби захоплення телецентру «Останкіно» і штурму будівлі парламенту, Білого дому, із застосуванням танків. Четвертого жовтня 1993 року Хасбулатова і його прихильників заарештували. За офіційними даними, у сутичках загинуло 158 людей, з них 130 — цивільні.
Танки обстрілюють будівлю парламенту в Москві під час конституційної кризи, 4 жовтня 1993 року.
TASS / Contributor
Що було потім: На кілька місяців Єльцин отримав фактично диктаторські повноваження. Своїми указами він скасовував норми законодавства та чинної на той момент конституції. Також він розігнав Конституційний суд, який не підтримав його у конфлікті з парламентом. Указом Єльцина 12 грудня 1993 року провели референдум щодо нової конституції, хоча у президента й не було таких повноважень. Зрештою Єльцин домігся прийняття нової конституції, яка значно розширювала його владу.
Після цього Єльцин заходився обмежувати автономію та придушувати спроби суверенітету регіонів рф. У випадку з Чечнею це обернулось військовим вторгненням у 1994 році, яке назвали «операцією з наведення конституційного ладу». Повернути Чечню до складу рф вдалося з другої спроби, у 2000 році, вже за часів путіна, якого Єльцин призначив своїм наступником на посаді президента. Також за роки свого правління путін вніс чимало змін до російської конституції, які давали президенту ще більше влади і повноважень.
Кожен диктатор рано чи пізно дочекається заколоту, а ми чекаємо лише на ваші донати: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]