42 роки тому головою СРСР став чекіст Юрій Андропов. Він зробив КДБ майже всевладним, пересаджав опозиціонерів, збив «Боїнг» і мало не розпочав війну із Заходом. Вам нікого не нагадує?

Наприкінці жовтня 1956 року під час угорського антикомуністичного повстання посол СРСР в Угорщині Юрій Андропов сидів у будівлі посольства у Будапешті. Він спостерігав, як під вікнами повстанці вішали на деревах та стовпах місцевих комуністів та чекістів. Усе це, за спогадами близьких, «справило на Андропова незабутнє враження на все життя». Угорські події вплинули і на членів його сімʼї: дружина після нервового зриву підсіла на заспокійливе та снодійне, а син — на алкоголь.

«Головний урок, засвоєний Андроповим в Угорщині, був простим. Він побачив, з якою легкістю комуністична партія може втратити владу над країною, якщо дозволить собі послабити ідеологічний контроль, цензуру, якщо зникне страх. Ніщо інше підірвати владу партії не може. Головне — не давати свободи», — писав біограф Андропова Леонід Млечін.

І коли в радянському керівництві вирішили вивести війська з Будапешту і піти на переговори, Андропов був одним із небагатьох, хто наполягав на силовому рішенні. Зрештою повстання придушили переважно радянськими танками. У сутичках загинули близько трьох тисяч людей. В Угорщині відновили прорадянський режим під проводом протеже Андропова Яноша Кадара. Пізніше Андропов став одним із ініціаторів вторгнення в Чехословаччину під час «Празької весни» у 1968 році та розгону польської «Солідарності» на початку 1980-х.

Після угорських подій карʼєра Андропова пішла вгору. У 1957 році він став завідувачем відділу ЦК КПРС зі звʼязків з компартіями соціалістичних країн. У 1961 році його вперше обрали членом ЦК, а через рік — секретарем ЦК КПРС. Щоправда, у той час на подальше просування Андропов навряд міг розраховувати, адже він був не більш ніж старанним апаратником без особливих амбіцій.

Під час повалення Микити Хрущова у жовтні 1964 року Андропов не приєднався до жодної з груп змовників. За кілька років новий генсек Леонід Брежнєв розпочав закулісну боротьбу зі своїми вчорашніми союзниками за змовою — молодим поколінням комсомольців-чекістів, одним із яких був тодішній голова КДБ Володимир Семичастний. У 1967 році Брежнєв поставив Андропова на чолі КДБ саме тому, що той не належав до жодного угруповання і вважався слабкою фігурою.

Спочатку Андропов виправдовував сподівання генсека, безсуперечно виконуючи вказівки партійного апарату. Якось секретар ЦК і член Політбюро Андрій Кириленко вичитав Андропова за якусь дрібницю. Через це у голови КДБ стався серцевий напад. Але поступово Андропов усе більше занурювався в закулісні партійні інтриги і набирався сили. А ставши генсеком, він насамперед відправив у відставку Кириленка, причому сам написав замість нього заяву.

За часів Андропова КДБ поступово стало ключовим відомством у країні. Спочатку він збільшив штат працівників. За Сталіна на район відряджався один уповноважений НКВС. За Андропова «куратори» КДБ були практично на всіх підприємствах та в організаціях. Підлеглі Андропова отримували високі оклади, пільги та привілеї, яких не було ні в МВС, ні в армії.

Пряму корупцію в органах Андропов жорстко придушував. Але завдяки тому, що КДБ контролював усі сфери життя держави та суспільства, навіть пересічні офіцери могли «вирішувати питання»: допомогти зі вступом до вишу, просуванням карʼєрними сходами або в черзі на квартиру. Дійшло до того, що всі кадрові рішення навіть у партійній верхівці не відбувались без висновку КДБ про кандидата.

Люди, які знали Андропова ще з комсомольських часів, згадували, як сильно він змінився за 15 років на чолі комітету держбезпеки. З боязкого апаратника він перетворився на майже всесильного главу найстрашнішого відомства країни. Перелякані партійці та чиновники шепталися про те, що «Андропов має компромат на кожного».

Ще з часів Угорського повстання для Андропова ідеєю фікс стала боротьба з інакодумством. І на посаді глави КДБ він розгулявся повною мірою. У комітеті зʼявилося Пʼяте, ідеологічне управління. Воно складалося з різноманітних відділів: творчої інтелігенції, молоді, спорту, національних відносин, релігійних організацій, відділів боротьби з сіонізмом та дисидентами. У кожному відділі — тисячі співробітників. Жодна поїздка за кордон — туристичні групи, творчі чи спортивні делегації — не обходилася без куратора із Пʼятого відділу.

Андропов взагалі вважав, що радянських громадян за кордоном неодмінно вербуватимуть іноземні розвідки, тож як міг обмежував виїзний туризм. Також він виступав за повну заборону єврейської еміграції з СРСР.

З подачі Андропова виник термін «агенти впливу» — він давав змогу підвести під звинувачення у зраді будь-яку людину, яка контактувала з іноземцями або дотримувалась ліберальних поглядів. Крім того, для боротьби з інакодумством голова КДБ поставив на потік каральну психіатрію.

Особливо дісталося дисидентам із Гельсінських спілок, які в середині 1970-х зʼявилися спочатку в Москві, а потім в Україні, Литві, Грузії та Вірменії. За кілька років практично всіх учасників груп заарештували за звинуваченням у антирадянській пропаганді. Члени Української Гельсінської спілки сумарно отримали 550 років вʼязниці. Четверо з них — Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус — померли у радянських таборах особливого режиму.

Під жорстким контролем Андропова були й спецслужби всіх країн соцтабору. Політичні вбивства опонентів за кордоном він вивів на новий рівень, заборонивши співробітникам КДБ самим брати участь у таких операціях. Тепер вони залучали сторонніх кілерів, наприклад зі Східної Німеччини або Болгарії.

За часів Андропова одним із найгучніших стало вбивство болгарського дисидента, письменника та журналіста Георгія Маркова в Лондоні восени 1978 року. Його вкололи «отруєною парасолькою» на автобусній зупинці. Слідство підозрювало, що за вбивством стоїть КДБ, але ні виконавців, ні замовників так і не знайшли.

У другій половині 1970-х здоровʼя Леоніда Брежнєва різко погіршилося, і в партійній верхівці почали думати про наступника. Наближені до генсека намагалися довідатися і про позицію Андропова. Але він категорично відмовлявся від претензій на владу навіть у кулуарних розмовах. «Я говорив Андропову: “Юрію Володимировичу, треба щось робити... Може, ви?” Він приклав палець до рота і каже: “Заради бога, ніде нічого подібного не промовляйте. Ви ж розумієте, що я не можу бути”», — згадував одну з таких розмов академік Євген Чазов, який був лікарем кількох керівників СРСР, зокрема й самого Андропова.

За словами Чазова, Андропов сумнівався до останнього моменту, проте не сидів склавши руки. У 1979 році він підтримав вторгнення в Афганістан. Це було йому вигідно, адже армія вплуталася у безперспективну війну і на наступні десять років вибула з боротьби за владу.

Потім Андропов почав збирати компромат на своїх супротивників. У січні 1982 року він показово заарештував кількох людей із найближчого оточення дочки Брежнєва Галини. Заступництво вмираючого генсека не могло їм допомогти. У травні того ж року Андропов отримав посаду секретаря ЦК з ідеології, яка у партійній ієрархії вважалася другою після генсека. І про смерть Брежнєва в ніч проти 10 листопада першим доповіли саме Андропову. А за два дні, 12 листопада 1982 року, на позачерговому Пленумі ЦК КПРС Андропова обрали генеральним секретарем Компартії.

На початку 1980-х відносини Радянського Союзу та Заходу загострилися майже до рівня періоду «карибської кризи». На відміну від Брежнєва Андропов був фігурою непублічною, тому за кордоном і навіть у радянському суспільстві новину про його призначення на посаду генсека сприйняли з надією.

Інтелігентний вигляд, спокійна манера розмови, очитаність, знання кількох мов, уміння говорити без папірця — все це спочатку створювало образ сучасного керівника. Західна преса навіть писала про захоплення нового генсека джазом. У листопаді 1982 року фото Андропова зʼявилося на обкладинці журналу Time.

Цей номер журналу спонукав американську десятирічну школярку Саманту Сміт написати в листопаді 1982 року листа до нового радянського лідера із закликом припинити гонку озброєнь: «Я дуже турбуюся, чи не почнеться ядерна війна між Радянським Союзом і Сполученими Штатами. Ви за війну чи ні? Якщо ви проти, то, будь ласка, скажіть, як ви збираєтесь не допустити війни?».

Вона отримала листа у відповідь, в якому Андропов писав, що ніхто в СРСР не хоче війни, і запросив її приїхати і самій переконатися, що «у Радянському Союзі — усі за мир і дружбу між народами». Наступного літа Саманта разом із батьками приїхала до СРСР і побувала у Москві, Ленінграді та піонерському таборі «Артек» у Криму. Про її поїздку виходили сюжети і на радянському, і на американському телебаченні, де Саманту називали «маленьким послом миру».

Насправді ж до миру було далеко. Радянський Союз 24 листопада 1982 року вийшов із переговорів щодо обмеження ракет середньої дальності в Європі, 8 грудня — із переговорів щодо стратегічних озброєнь.

У відповідь американський президент Рональд Рейган оголосив «Стратегічну оборонну ініціативу» — проєкт з використання систем, що базуються на землі та в космосі, для захисту США від атаки ядерними балістичними ракетами. Через це проєкт прозвали «Зоряні війни». Сам Рейган у своїх виступах називав Радянський Союз «імперією зла».

Ставши генсеком, Андропов заявив, що «Радянський Союз повинен мати військовий паритет не лише зі Сполученими Штатами, але й із будь-якою можливою коаліцією потенційних противників». По суті — з усім світом. «Коли ми почули від нього цю формулу, то, скажу чесно, оніміли», — згадував колишній начальник аналітичного управління КДБ Микола Леонов.

У такій напруженій ситуації в ніч на 1 вересня 1983 року радянські військові визначили південнокорейський Boeing 747 рейсу Нью-Йорк — Сеул, який відхилився від курсу і залетів у простір СРСР у районі Камчатки, як літак-розвідник. Лайнер збили, загинули всі 246 пасажирів та 23 члени екіпажу. Спочатку радянське керівництво все заперечувало, але потім все ж довелося визнати, що південнокорейський пасажирський літак збив саме радянський винищувач. Такі дії Рейган назвав «злочином проти людства, актом варварства та нелюдської жорстокості».

У внутрішній політиці Андропов продовжив займатися тим самим, що й у КДБ — боротися з інакодумством. До цього додалася «чистка» партійного та державного апарату, включаючи органи держбезпеки. За 15 місяців його правління змістили 18 міністрів СРСР та 37 перших секретарів обкомів КПРС, пройшло кілька гучних процесів про корупцію у найвищих ешелонах влади.

«У 1983 році слідчий ізолятор КДБ у Лефортово був переповнений. Тут було чимало нещодавніх державних чиновників, великих чинів міліції та прокуратури, працівників управлінь зовнішньої торгівлі та внутрішньої митної служби, партійних та радянських працівників середнього рівня, які сиділи поруч із заправилами чорного ринку та підпільними мільйонерами», — писав історик-дисидент Рой Медведєв.

Деякі з висуванців Андропова, на кшталт останнього лідера СРСР Михайла Горбачова, називали його «реформатором, який започаткував перебудову». Але люди з найближчого оточення стверджують, що ніякої цілісної програми Андропов не мав. «Андропов уявляв собі реформи у вигляді санітарного чищення паровоза, який зупиняється, задихається», — згадував Олександр Яковлєв, один із головних ідеологів і архітекторів політики перебудови.

Коли Андропову доповідали про жалюгідний стан економіки, він пропонував посилити дисципліну на виробництві, обурювався літніми відпустками міністрів і говорив про «пріоритетну роль ідеологічної роботи», тобто пропаганди. У результаті Андропов запустив кампанію зі «зміцнення трудової дисципліни». У великих містах проводилися міліцейські облави у кінотеатрах, універмагах, лазнях, перукарнях, електричках у пошуках прогульників. Зʼявилися штрафи за запізнення на роботу.

Виступаючи на пленумах ЦК, Андропов говорив про перехід «вітчизняної економіки до інтенсивного розвитку, до поєднання переваг нашого соціалістичного ладу з досягненнями науково-технічної революції». А тим часом Радянський Союз витрачав майже всі прибутки від продажу нафти на купівлю продуктів за кордоном.

З приходом до вершини влади у Андропова фактично не залишилося політичних суперників. Головним його ворогом виявилося здоровʼя. Змолоду Андропов страждав на нирковий діабет. Потім додалися гіпертонія, пневмонія, коліт, артрит, миготлива аритмія, оперізуючий лишай. На початку 1980 року під час поїздки до Афганістану він підхопив вітрянку, яка дала додаткові ускладнення. Вже за три місяці після приходу до влади у Андропова відмовили нирки.

У кремлівській лікарні йому регулярно робили діаліз — штучне очищення крові. Для нього виписували передові зарубіжні препарати, медичне обладнання та навіть запрошували американських лікарів, але нічого не допомогло. У вересні 1983 року він полетів відпочивати до Криму, там застудився і остаточно зліг. Останні місяці життя генсек провів у лікарняній палаті під крапельницями та помер 9 лютого 1984 року на 70-му році життя.

У другій половині 1970-х за часів Андропова розпочав свою службу в КДБ молодший офіцер Володимир Путін. Як і його начальник, він отримає «незабутні враження», коли під час падіння Берлінської стіни у 1989 році демонстранти спробували взяти штурмом будівлю радянської резидентури у Дрездені. Потім пройде шлях від радника мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака до директора ФСБ, наступниці КДБ, а далі — до голови уряду, і зрештою заступить Бориса Єльцина на посаді президента Російської Федерації. Він оголосить опозицію «іноземними агентами», розвʼяже кілька військових конфліктів та посвариться із Заходом. У Путіна теж буде свій збитий «Боїнг» і навіть своя Саманта Сміт.

В історії залишилося ще чимало цікавих паралелей, і ми обовʼязково розповімо про них, особливо, якщо ви підтримаєте нас донатом: https://babel.ua/donate