У 1944 році Угорщину окупували радянські війська. Утім, перетворити її на одну з країн соцтабору вийшло не одразу. На перших повоєнних виборах Комуністична партія Угорщини під керівництвом сталініста Матяша Ракоші набрала лише 17% голосів. Тож комуністам довелося перейти в опозицію до демократичної багатопартійної коаліції.
Тоді за справу взявся новостворений аналог радянського КДБ ― угорська таємна поліція AVH. До наступних парламентських виборів політичних опонентів Ракоші придушили залякуваннями, увʼязненнями й тортурами за сфабрикованими звинуваченнями. Залишки соціал-демократів змусили обʼєднатися з комуністами в Угорську партію трудящих, яка прийшла до влади на виборах 1949 року. За три місяці після виборів парламент ухвалив нову Конституцію, яка перейменувала державу на соціалістичну Угорську Народну Республіку й остаточно закріпила принцип однопартійності.
Матяш Ракоші (праворуч) вітає лідера соціал-демократів Арпада Сакашича з об’єднанням в єдину партію у 1948 році. У 1950-му Сакашича заарештували за сфабрикованими звинуваченнями.
Getty Images / «Бабель»
Ракоші, окрім посади генсека партії, зайняв ще й крісло премʼєра країни. Отримавши всю повноту влади, він заходився копіювати сталінський режим у найдрібніших деталях: націоналізував промисловість, запровадив пʼятирічки та примусову колективізацію для селян, боровся проти католицької церкви й, звісно ж, розпочав масові репресії. На олівці в таємної поліції опинилися майже мільйон угорців, тобто приблизно 10% населення країни. Через табори пройшли члени кожної третьої-четвертої родини. Окрім цього, Ракоші за сталінськими лекалами влаштував чистки у своєму найближчому оточенні. Наприклад, під репресії потрапив міністр внутрішніх справ і засновник AVH Ласло Райк. Згодом така ж доля спіткала його наступника, колишнього першого секретаря угорської Компартії Яноша Кадара.
Янош Кадар (ліворуч) і Ласло Райк на перших національних зборах Комуністичної партії Угорщини, травень 1945 року.
Wikimedia / «Бабель»
Така політика не принесла нічого хорошого економіці країни. Уже на початку 1950-х почалися перебої з продуктами, дефіцитом стали хліб, цукор, борошно, мʼясо тощо. Додатковим навантаженням для економіки Угорщини були репарації, які вона мала сплачувати як колишній союзник Німеччини. Іноді ці виплати сягали чверті ВВП.
Ситуація дещо покращилась у 1953 році після смерті Сталіна. З подачі Москви премʼєром Угорщини призначили більш поміркованого комуніста Імре Надя. Той одразу заходився впроваджувати реформи. Згорнув індустріалізацію і послабив тиск на селян, зменшив податки і підняв зарплати, а найголовніше ― припинив політичні репресії та оголосив масштабну амністію. Серед амністованих був і Янош Кадар. Та Ракоші, який зберіг посаду глави Компартії, не збирався здаватися. Після тривалих закулісних інтриг у 1955 році Надю закинули «небезпечне загравання з лібералізмом», зняли з посади очільника уряду і виключили з партії.
Імре Надь виступає на парламентській сесії, поруч з ним сидить Матяш Ракоші, 21 жовтня 1954 року.
Getty Images / «Бабель»
Ракоші призначив свого маріонеткового премʼєра і взявся відновлювати сталінський курс. Утім, про це вже не могло бути й мови. Позаяк масла у вогонь підлив і Кремль. У лютому 1956 року на піку боротьби за владу перший секретар компартії СРСР Микита Хрущов виступив з історичною доповіддю про культ особи Сталіна і масові репресії.
Кадри виступу Хрущова на XX з’їзді партії, де він зачитав доповідь про розвінчання культу особи Сталіна, лютий 1956 року.
Getty Images / «Бабель»
Насамперед це був удар по політичних опонентах Хрущова зі сталінського клану. Однак відлуння цієї доповіді пройшло по всіх країнах соцтабору. У червні 1956 року страйки робітників Східного Берліну та польської Познані переросли в повстання, які радянська армія придушувала танками. Аби не допустити подібного в Угорщині, Кремль у липні 1956-го вирішив подалі від гріха зняти Ракоші з посади першого секретаря місцевої Компартії. Та було вже пізно. У країні посилися протестні настрої ― передусім серед студентства та інтелігенції, ближче до осені до них долучилися й робітники.
По обіді 23 жовтня 1956 року на вулиці Будапешту вийшли приблизно 20 тисяч студентів та інтелігентів. Вони вимагали, серед іншого, вивести радянські війська з країни та переглянути відносини з СРСР, створити новий уряд на чолі з Імре Надем і влаштувати вільні вибори на багатопартійній основі, запровадити демократичні свободи, зокрема свободу слова, і розпустити таємну поліцію AVH.
Угорський студент виголошує політичні вимоги до влади під час мітингу, жовтень 1956 року.
Getty Images / «Бабель»
Надвечір на вулицях столиці було вже майже 200 000 демонстрантів. Однак партійне керівництво відмовилося від перемовин, назвавши виступ «ворожим і шовіністичним». Тоді демонстранти самотужки виконали одну зі своїх вимог ― знесли восьмиметрову статую Сталіна в центрі Будапешту. А потім пішли штурмувати радіостанцію, щоб озвучити вимоги на всю країну. Там сталися перші сутички із силовиками та зʼявилися перші загиблі та поранені з обох боків. Утім, більшість угорських поліцейських і військових доволі швидко перейшли на бік протестувальників і відчинили їм свої зброярні. Так мітинг переріс у повстання.
Голова пам’ятника Сталіну, який угорські мітингарі повалили в Будапешті, 24 жовтня 1956 року.
Getty Images / «Бабель»
Намагаючись заспокоїти повсталих, партійне керівництво повернуло Імре Надя на посаду премʼєра. А згодом першим секретарем партії похапцем обрали Яноша Кадара. У Кремлі ж вирішили відправити до Будапешту майже 6 000 військових із кількома сотнями танків і бронетранспортерів. Радянське керівництво розраховувало, що повстання вдасться придушити, яке це було влітку в Східному Берліні. Та вийшло все геть навпаки.
Переломними стали події 25 жовтня. Під час багатотисячного мітингу на площі під будівлею парламенту в столиці, де зібралося чимало жінок і дітей, почалася стрілянина. Дотепер достеменно невідомо, хто відкрив вогонь ― чи то агенти AVH, чи то радянські військові. Здійнялася паніка, а радянські танки почали гатити по будівлях і по людях. Того дня загинули майже сто мітингувальників. У місті почалися справжні бойові дії. Повстанці закидували танки коктейлями Молотова й обстрілювали військові колони. Підкріплення не допомогло, радянські військові виявилися неготовими до такого збройного опору, заплутались у будапештських вулицях без карт і були змушені тікати з міста, залишаючи техніку. Так у повсталих опинилось майже сто повністю боєздатних танків.
Угорські повстанці та військові, які пристали до них, проїжджають Будапештом на захопленій радянській техніці, 1956 рік.
Getty Images / «Бабель»
Після розстрілу демонстрантів у Будапешті повстання охопило всю країну. Розлючені повстанці вдиралися до установ і влаштовували самосуди над партійцями й агентами таємної поліції. Символом революції став прапор Угорщини з вирізаним із середини радянським гербом, а гаслом ― заклик «Росіяни, забирайтеся додому».
Революційний прапор з вирізаним радянським гербом на вулиці Будапешту, 1956 рік. Напис із закликом до росіян забиратись геть на перекинутому трамваї, Будапешт, 1956 рік. Співробітник угорської таємної поліції в оточенні протестувальників під час антикомуністичного повстання у Будапешті, кінець жовтня — початок листопада 1956 року.
Getty Images / «Бабель»; Wikimedia / «Бабель»
У цей час Надь намагався хоч якось нормалізувати ситуацію. Він швидко сформував новий уряд і звернувся до Москви з проханням відвести війська, а до повстанців ― із закликом припинити насилля. До 29 жовтня радянські війська відійшли від Будапешту, бої на вулицях припинились. Надь розпустив AVH, відкрив вʼязниці та відновив багатопартійну систему. Здавалося б, революція перемогла.
Однак Кремль не збирався так просто здаватися. У перші дні після відступу з Будапешту радянське керівництво ще не зважувалось на новий штурм, побоюючись військового втручання Заходу. Однак міжнарадна ситуація складалася не на користь Угорщини. Велика Британія і Франція 29 жовтня 1956-го втрутились у Суецький конфлікт. У глави Білого дому Двайта Ейзенхауера тривав останній тиждень передвиборчої кампанії. Він йшов на другий президентський термін і найменше за все хотів розпочинати військовий конфлікт із СРСР. Держсекретар США Джон Фостер, відомий своєю жорсткою позицією щодо комунізму, повідомив радянським лідерам, що США «не вбачають у цих державах [Угорщині та Польщі] потенційних військових союзників».
Держсекретар США Джон Фостер під час інтерв’ю в жовтні 1956 року.
Getty Images / «Бабель»
Остання формальна складність полягала в тому, що СРСР мав виступити проти законної угорської влади, яку сам же визнав легітимною. Тоді у Кремлі придумали схему, за якою діють і досі. Повстання в Угорщині оголосили «контрреволюційним заколотом, інспірованим агентами Заходу». Зібрали альтернативний уряд з угорських комуністів-утікачів під головуванням Яноша Кадара, який втік зі столиці 1 листопада, щойно запахло смаженим. Стягнули до угорських кордонів величезне військове угруповання. Солдатам і офіцерам сказали, що вони відправляються боротися з «фашистами». Дійшло до того, що одні думали, що вони підуть на Берлін, інші ― що їх відправлять на Суецький канал.
Першого листопада 1956-го премʼєр Надь запитав у радянського посла в Угорщині Юрія Андропова, навіщо СРСР накопичує війська на східних кордонах. Той збрехав, що ніякого вторгнення не планується, а це все для того, щоб «захистити радянське населення у прикордонній смузі». Увечері 3 листопада угорський міністр оборони Пал Малетер разом із членами свого штабу, отримавши від Кремля гарантії безпеки й недоторканності, відправився в ставку радянського командування, щоб обговорити умови виводу військ СРСР з Угорщини. Там їх одразу ж заарештували та відправили до Москви.
Угорські повстанці палять радянську літературу та портрети Сталіна, 31 жовтня 1956 року. Угорські повстанці в Будапешті під час затишшя після відступу радянських військ, кінець жовтня — початок листопада 1956 року. Колона радянської військової техніки на вулицях Будапешту, листопад 1956 року.
Getty Images / «Бабель»
У ніч з 3 на 4 жовтня угорський кордон перетнуло радянське угруповання чисельністю у понад 60 000 солдатів і близько 3 000 одиниць бронетехніки й артилерії. Вони влашутвали справжній штурм Будапешту, як у часи Другої світової, ― з авіаударами й артпідготовкою. Їм протистояли приблизно 50 000 повстанців.
Імре Надь у відчаї заявив про вихід країни з Організації Варшавського договору, радянського аналогу НАТО, оголосив про нейтральний позаблоковий статус і попросив ООН підтримати суверенітет Угорщини. Але було пізно. На засіданні Радбезу ООН 4 листопада СРСР скористався правом вето і заблокував резолюцію, яка вимагала вивести війська. Генасамблея ООН ухвалила резолюцію, у якій «висловила жаль з приводу репресій проти угорського народу і радянської окупації». А тодішній генсек НАТО, бельгієць Поль-Анрі Спаак взагалі назвав угорське повстання «колективним самогубством народу». Радянський генсек Микита Хрущов згодом вихвалявся в інтервʼю, порівнюючи допомогу Заходу з «мотузкою для вішальника».
Янош Кадар (праворуч) зустрічає Микиту Хрущова (в центрі) у Будапешті, 1960 рік.
Getty Images / «Бабель»
Після запеклих боїв до 11 листопада радянські війська захопили Будапешт і придушили революцію. У боях загинули 2 500―3 000 угорських повстанців і понад 300 мирних мешканців. Втрати радянської армії сягнули приблизно 700 солдатів. Надь із залишками свого уряду сховався в посольстві Югославії. Наприкінці листопада їх звідти виманили обманом ― пообіцяли безперешкодний виїзд із країни, але на виході зразу заарештували. А далі почалися репресії. Понад 20 000 людей отримали різні терміни у вʼязницях і концтаборах, близько 300 засудили до страти. Серед них був і колишній премʼєр Імре Надь. Його стратили за наказом нового угорського правителя Яноша Кадара зі згоди Кремля. Майже 200 000 угорців були змушені тікати з країни від переслідувань.
Угорці в австрійському таборі для біженців, листопад 1956 року. Угорські біженці плачуть після перетину австрійського кордону, 16 листопада 1956 року. Угорська родина тікає до кордону з Австрією, 1956 рік.
Getty Images / «Бабель»
Останній акт радянсько-угорського протистояння 1956 року відбувся вже після придушення повстання на Олімпіаді в Мельбурні. На знак протесту збірна Угорщини вийшла на церемонію відкриття з угорським прапором без соціалістичного герба. А півфінальний матч із водного поло між збірними Угорщини та СРСР перетворився на криваву бійку. Зрештою після Олімпіади майже половина угорських спортсменів не повернулися додому.
Закривавлений угорський ватерполіст після матчу з радянськими спортсменами на Олімпіаді в Мельбурні, 8 грудня 1956 року. Збірна Угорщини на церемонії відкриття Олімпіади у Мельбурні, 22 листопада 1956 року.
Getty Images / «Бабель»
В Україні пильно стежили за подіями в Угорщині та сподівались, що вони спричинять ефект доміно, який повалить радянський режим. Протестні настрої ширилися від Ужгорода і Львова до Донецька та Луганська, який на той час називався Ворошиловград. Причому не лише серед студентства та інтелігенції. Продавець магазину в Стрию Павло Лучинський їздив містом на велосипеді та вигукував: «Українці! Беріться за зброю та піднімайтеся на боротьбу проти радянської влади». Киянин Олександр Онищенко заявляв: «В один прекрасний день народ покінчить із цим режимом всюди. Варто пробудити вогонь ― і буде те, що і в Угорщині. Так жити не можна. Це не життя, а в повному сенсі окупація». Перукар Луганського обласного музично-драматичного театру Микола Дубенко казав: «Це добре, що в Угорщині повстали, нехай бʼють комуністів, за угорцями підуть й інші». Згодом усіх їх разом з іншими «неблагонадійними» заарештував КДБ.
Що ж до росіян, то записані потай у щоденнику слова професора історії Московського державного університету Сергія Дмитрієва актуальні й досі: «Соромно бути росіянином. Соромно через те, що хоч угорців пригнічує не російський народ, а комуністична влада СРСР, але російський народ мовчить, поводиться як народ рабів. Не може бути вільною нація, яка пригнічує інші народи».
Радянські військові на вулицях Будапешту після придушення повстання, 12 листопада 1956 року.
Getty Images / «Бабель»
«Бабель» залишається незалежним медіа завдяки вашій підтримці: https://babel.ua/donate