105 років тому більшовики руйнували Київ артилерією, а потім грабували та вбивали його мешканців. Згадуємо, як терор став (і досі лишається) основою політики росії

Автор:
Сергій Пивоваров
Редактор:
Євген Спірін
Дата:

Девʼятого лютого 1918 року російські більшовицькі війська захопили Київ ― столицю тодішньої Української Народної Республіки. Перед цим вони кілька днів обстрілювали центр міста з важкої артилерії та застосовували хімічну зброю. А відтак влаштували терор, убивши кілька тисяч містян. Тодішнє вторгнення більшовиків до України порівнювали з монголо-татарською навалою. Адже командувач радянських військ Михайло Муравйов заохочував жорстокі катування та вбивства військовополонених і цивільних українців, віддав міста на розграбування своїм солдатам, а мешканців обкладав даниною. Більшовицьке керівництво не лише не засудило ці злочини, а й узаконило терор як метод утвердження своєї влади. «Бабель» згадує про початок радянсько-української війни, захоплення Києва, а також про масовий терор, який і досі лишається основою загарбницької політики Кремля.

У жовтні 1917 року більшовики влаштували збройний переворот, захопили владу в тодішній російській столиці Петрограді та оголосили про створення Радянської Росії. За кілька тижнів у Києві Центральна Рада ІІІ Універсалом створила Українську Народну Республіку. Після цього стосунки між Центральною Радою та більшовицькою Радою народних комісарів почали загострюватись.

Більшовики відкрито агітували за повалення українського уряду і готували збройне повстання в Києві. Вони планували переворот за петроградським сценарієм — заблокувати урядовий квартал, захопити мости, вокзал, телеграф та інші стратегічні обʼєкти. Однак українські військові діяли на випередження і роззброїли більшовицькі загони, які готували заколот у Києві та інших містах. Роззброєних заколотників відправили до росії у вагонах під конвоєм.

Проголошення Третього універсалу на Софійській площі в Києві. У центрі (зліва направо): Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, 1917 рік.

Wikimedia

Леніну та його поплічникам це не сподобалось. Вони звинуватили Центральну Раду в «нечуваній зраді революції» і в грудні 1917 року відправили Києву ультиматум. Його суть зводилась приблизно до такого: припиніть роззброювати наші загони і взагалі не заважайте їм захоплювати владу в Україні, а ще допомагайте боротися з нашими ворогами в інших регіонах, зокрема, на Донщині, де почав формуватись антибільшовицький Білий рух. Центральна Рада, звісно, відхилила ультиматум. Це стало початком радянсько-української війни.

Більшовицькі війська на Красній площі в Москві, 1917 рік.

Getty Images / «Бабель»

Більшовики вторглися до України в другій половині грудня 1917 року. Однак спочатку заявили, що їхні війська просто скористаються українською залізницею на Харківщині й Донбасі, щоб вирушити на Дон. Київська влада заспокоювала себе цими заявами. Єдиним, хто виступав за рішучу збройну відповідь, був військовий міністр УНР Симон Петлюра. Він направив українські частини на схід, щоб узяти під контроль головні залізничні вузли. Тоді ж відбулися перші бої, коли більшовики спробували захопити станцію Лозова на Харківщині.

Однак тодішній премʼєр УНР Володимир Винниченко до останнього вірив, що війни з більшовиками можна уникнути, якщо їх не провокувати. Тому наприкінці грудня домігся відставки Петлюри і наказав розформувати найбільш боєздатні частини, щоб продемонструвати миролюбність та готовність до компромісів.

Панцирний потяг «Січовий стрілець» армії УНР у Києві, грудень 1918 року.

Wikimedia

Та це дало геть протилежний ефект. Більшовики не збиралися нікуди йти з України. В окупованому Харкові вони створили маріонеткову Українську Народну Республіку Рад. Її представники швидко оголосили Центральну Раду нелегітимною і звернулися до Москви з проханнями «навести лад в Україні». Там, звісно, охоче зголосились «допомогти братньому народу у внутрішньому конфлікті».

Поки новий військовий міністр, ставленик Винниченка, Микола Порш займався реорганізацією армії УНР, більшовицькі війська поступово окуповували українські території — Харківщину, Луганщину, Донеччину, Полтавщину, Чернігівщину, Катеринославщину. Наступною їхньою ціллю був Київ.

Очолював більшовицьку «спецоперацію» в Україні колишній офіцер царської армії Михайло Муравйов. Це був карʼєрист, готовий співпрацювати з будь-якою владою. Після Лютневої революції і повалення монархії він став членом партії есерів та отримав посаду начальника охорони Тимчасового уряду. За кілька днів після більшовицького перевороту запропонував свої послуги новій владі і став головнокомандувачем військ і начальником оборони Петрограда. А в січні 1918 року очолив військове вторгнення до України.

Михайло Муравйов під час служби в російській армії, 1911—1912 рр.

Wikimedia

За спогадами очевидців, Муравйов відзначався хворобливою жорстокістю. А ще він був запеклим противником бодай якоїсь української самостійності. Її прихильників він називав «зрадниками вітчизни» і нещадно переслідував. Уже за кілька днів після вступу його військ до Харкова вулицями міста почав їздити броньовик із написом «Смерть українцям».

Очевидці порівнювали більшовицьке вторгнення до України з монголо-татарською навалою. Муравйов і справді діяв середньовічними методами: у Харкові більшовики здирали з людей шкіру, в Полтаві саджали священників на кіл, у Катеринославі — розпинали і забивали камінням, в Одесі офіцерів у кайданах смажили на повільному вогні або опускали в чан з окропом. Муравйов віддавав міста на розграбування своїм солдатам, а мешканців обкладав даниною. Називав він це «контрибуцією на потреби революційної армії». З Чернігова він зібрав 50 тисяч рублів, згодом з киян він вимагатиме пʼять мільйонів, а в Одесі візьме в заручники найбагатших мешканців з вимогою викупу в 10 мільйонів.

Місце масових розстрілів «ворогів революції», 1917 рік.

Getty Images / «Бабель»

У таких умовах Центральна Рада ухвалила 22 січня 1918 року IV Універсал, який проголошував незалежність УНР. А за кілька днів Винниченко пішов у відставку з посади премʼєра. Але під контролем українського уряду лишалося все менше територій. Наприкінці січня в Києві стався черговий більшовицький заколот, на придушення якого довелось відправляти ледь не останні боєздатні частини армії УНР. Тож назустріч наступаючим більшовицьким частинам виступили близько 500 добровольців, серед яких були студенти та курсанти. У бою під Крутами їм вдалося на кілька днів затримати війська Муравйова. Тільки 4 лютого більшовики захопили Бровари і Дарницю та закріпились на лівому березі Дніпра.

Артилерія більшовиків обстрілює українські позиції, 1917—1918 рр.

Wikimedia

Наступного дня, 5 лютого, Муравйов віддав наказ про штурм Києва. Він розраховував захопити місто ледь не за лічені години. Адже семитисячній радянській армії з бронепотягами та броньовиками протистояли близько 1 700 боєздатних українських вояків включно з добровольцями. На той час у Києві було близько 430 тисяч людей, серед них щонайменше 20 тисяч колишніх солдатів та офіцерів. Однак, вже мало хто з них вірив в УНР, сподіваючись просто відсидітись за нової влади.

Радянські війська проривалися на правий берег Дніпра по Дарницькому залізничному та по Ланцюговому мостах. Однак захопити наскоком Київ не вдалося. Тоді Муравйов віддав наказ обстрілювати місто з лівого берега з важкої далекобійної артилерії. Протягом чотирьох наступних днів по Києву випустили близько 15 тисяч снарядів. Причому більшовики спеціально цілили в центральні райони — Печерськ, Липки, Старе Місто в районі Софійської площі.

Перша київська гімназія, переобладнана під шпиталь, після більшовицьких обстрілів 1918 року. Вона розташовувалась неподалік будівлі, де засідала Центральна Рада. Зараз це гуманітарний «жовтий» корпус Київського університету імені Тараса Шевченка.

Getty Images / «Бабель»

Завдавали ударів по будівлі, де засідала Центральна Рада — на Володимирській вулиці. Також їм вдалося знищити будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського на вулиці Паньківській неподалік сучасного парку Шевченка. «Я спалив будинок Грушевського, він протягом трьох діб палав яскравим полумʼям», — вихвалявся Муравйов.

Палаючий будинок родини Грушевських у Києві, вид від  залізничного вокзалу, 7 лютого 1918 року.
Руїни будинку родини Михайла Грушевського в Києві, 1918 рік.

Палаючий будинок родини Грушевських у Києві, вид від залізничного вокзалу, 7 лютого 1918 року. Руїни будинку родини Михайла Грушевського в Києві, 1918 рік.

nmiu.org; immh.kyiv.ua

Намагаючись врятувати місто від руйнувань, представники Міської думи відправились у Дарницю для переговорів з більшовиками про умови припинення обстрілів. «Я зайняв місто, бив по палацах і церквах ... бив, нікому не даючи пощади! Дума просила про перемирʼя. У відповідь я наказав душити їх газами», — згадував Муравйов. Саме за допомогою хімічної зброї він захопив мости через Дніпро, а потім подолав оборонні укріплення захисників Києва.

У ніч на 9 лютого з Києва відступили останні підрозділи армії УНР разом із більшою частиною членів Центральної Ради, яких евакуювали в Житомир. Захопивши місто, Муравйов, за своєю традицією, віддав його своїм військам на розграбування. За кілька наступних тижнів більшовики влаштували в місті справжній терор, убивши за приблизними підрахунками близько пʼяти тисяч людей. Першими під розстріл потрапили колишні вояки царської армії, які планували відсидітись у місті.

Далі взялися за українських політиків, інтелігентів та священників, зокрема, біля стін Києво-Печерської лаври розстріляли митрополита Київського і Галицького Володимира. Вбивали і випадкових перехожих, у яких знаходили будь-який документ українською мовою. Окупанти облаштували штаб у Маріїнському палаці, поруч, у парку, було місце масових розстрілів. Після вбивств більшовики роздягали розстріляних, шукали цінні речі та просто біля трупів ділили між собою награбоване.

Більшовицькі солдати в захопленому Києві, 1918 рік.

Getty Images / «Бабель»

Масштаб терору шокував навіть соратників Леніна та урядовців радянської України, які приїхали з Харкова, щоб легітимізувати більшовицьку владу в Києві. Вони вимагали від Москви прибрати Муравйова з Києва разом із його солдатами. Та спочатку ледь самі не потрапили під гарячу руку. «Мене якось хотіли розстріляти тому, що я показав посвідку українською мовою. Врятувало те, що один з солдатів знав мене особисто», — згадував один із членів радянського парламенту Микола Скрипник.

Муравйова таки перевели до Одеси, де він продовжив діяти тими самими методами. Однак уже наприкінці лютого більшовикам довелося тікати. Під тиском Німеччини та її союзників Ленін з прибічниками погодилися на Брестський мир на принизливих для радянської росії умовах: втрата територій України, Фінляндії й країн Балтії та виплата мільярдних репарацій.

Наприкінці квітня 1918 року Муравйова викликали до Москви і заарештували за звинуваченням у «потуранні масовим розстрілам, пограбуванням, що призвело до падіння радянської влади в Україні». Однак його досить швидко виправдали і відправили командувати військами на Урал та Сибір. Там він «зробив ставку не на тих» — приєднався до заколоту лівих есерів, які хотіли скинути Леніна та його поплічників, потрапив у більшовицьку засідку й загинув у перестрілці 11 липня.

Більшовицький транспарант із закликом до «червоного терору» в Петрограді, вересень 1918 року.

Wikimedia

Однак своїми жорстокими методами і особливо різаниною в Києві Муравйов подав приклад для наслідування. Він на практиці втілив теорії Леніна про терор як засіб встановлення диктатури пролетаріату. Уже 5 вересня 1918 року подібну практику узаконили декретом «Про червоний терор». Відтоді насильство, терор та масові репресії стали для Москви основними засобами утвердження радянської, а згодом російської влади на окупованих територіях.

Спроби компромісу з Кремлем призводять тільки до нових жертв. Аби ми й надалі мали змогу нагадувати про це в наших історичних текстах, підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]