У ніч проти 22 серпня захисники Білого дому, де перебували депутати російського парламенту і президент республіки Борис Єльцин, досі не вірили в перемогу над путчистами. Попри саморозпуск ГКЧП, ходили чутки, що війська можуть штурмувати будівлю іншого опозиційного органа влади — Московської міськради. Двадцять першого серпня до неї почали стягувати танки. Але штурм не відбувся — навпаки, близько опівночі до Москви з Криму повернувся президент СРСР Михайло Горбачов і запевнив, що законна влада взяла ситуацію під контроль. Організаторів заколоту почали затримувати, а мітингувальники раділи перемозі.
Уранці 22 серпня навколо московського Білого дому, який до того ж був опорним пунктом протесту, ще стояли барикади. Стіни сусідніх будинків були розписані гаслами на кшталт: «Геть хунту», «Кошмар, на вулиці Язов!», «Янашко! Ти не зживешся з нами, диктатор із повними штанами». Герой останньої фрази — формальний глава ГКЧП Геннадій Янаєв запамʼятався тим, що під час оголошення надзвичайного стану в країні в нього помітно тремтіли руки. Уранці 22 серпня, як і в дні протесту, один з мітингувальників кричав у мегафон новини. Але якщо напередодні, 21 числа, вони були тривожними — наприклад, про запровадження комендантської години в Москві або маневри військових у центрі міста, то тепер — радісними: зокрема, про те, що з Комуністичної партії Радянського Союзу вийшов головний комуніст Казахської РСР Нурсултан Назарбаєв.
Довкола Білого дому було чимало українців, які сформували окрему «Українську сотню». Хтось із її членів жив тоді в Москві, хтось приїхав з інших регіонів СРСР. Встигли дістатися й з України. «Були хлопці й з Харкова, Дніпра, Києва, Львова, — розповідає «Бабелю» захисник Білого дому киянин Григорій Лукʼянчук, який у той час жив у радянській столиці. — Попри інформаційну блокаду, про події в Москві можна було дізнатися з ефірів «Радіо Свобода» чи «Голосу Америки».
Люди збираються довкола московських барикад уранці 22 серпня 1991 року.
Getty Images
Інший учасник протестів, киянин Валерій Петрущак у 1991-му жив у Саратові. Він пояснює: українці не вийшли на протест удома, а поїхали до Москви, тому що саме там вирішувалася доля України та інших республік. «Якби там переміг ГКЧП, наша влада б теж прогнулася, змирилася, — упевнений Петрущак. — Влада в Києві тоді була тихою, лояльною. Там не бунтували».
Керівником цивільної оборони Білого дому теж був українець — Григорій Куценко. У Національному музеї історії України зберігається його перепустка в будівлю. Двадцять другого серпня йому та його підлеглим доводилося вирішувати вже не повʼязані з безпекою питання: наприклад, що робити з натовпами людей, які просто біля барикад просили внести їх до списків захисників Білого дому на випадок, якщо в майбутньому за це будуть якісь пільги. Було очевидним, що багато хто бреше, однак перевірити це було неможливо — списків реальних учасників протесту ніхто не складав.
О 12-й годині дня почався мітинг, який транслювали загальносоюзні телеканали. Лідер протесту, президент РРФСР Борис Єльцин виглядав на ньому переможцем. Він повідомив про десятки рішень: зареєструвати триколор як офіційний російський прапор, заборонити Комуністичну партію і націоналізувати її майно, запровадити нові державні нагороди, забрати у видань КПРС, зокрема у газети «Правда», їхні будівлі. Частина цих рішень були поза компетенцією та повноваженнями Єльцина, однак натовп усі його заяви зустрічав із радістю. Про тоді ще чинного президента СРСР згадували вже мало.
Горбачова не було на публіці весь день, нібито через погане самопочуття дружини. Тільки ввечері 22 серпня в телеефірі він зачитав повідомлення «до радянського народу». «Змовники провалилися. Вони не усвідомили головного — того, що народ за ці, нехай дуже тяжкі, роки став іншим». Горбачов розповів, що представники ГКЧП прибули до нього на державну дачу у Форосі ще 18 серпня — за день до путчу. Вони пропонували посилити режим, а після відмови заблокували дачу і з суші, і з моря. Протягом 72 годин Горбачов, за його словами, не знав, що відбувається у країні. Тепер на 23 серпня він анонсував зустріч із главами союзних республік. Закликав заарештувати ініціаторів перевороту, а «особам, які не знайшли в собі мужності встати на захист закону» на всіх рівнях влади, порадив самим подати у відставку. Як президент він пообіцяв новий союзний договір і нові органи влади СРСР. Але більшість цих планів залишилися словами. Очевидці тих подій в щоденниках писали, що Горбачов виглядав розгубленим — здавалося, що він не контролює ситуацію. Згодом і Єльцин, і члени ГКЧП стверджували, що Горбачов знав про планування путчу, не завадив йому, а потім чекав, хто переможе.
Протягом двох діб заарештували всіх учасників ГКЧП, крім міністра внутрішніх справ СРСР Бориса Пуго — він наклав на себе руки. Його знайшли в ліжку з дружиною, теж смертельно пораненою з пістолета. У квартирі була передсмертна записка, в якій Пуго визнав, що «припустився абсолютно несподіваної для себе помилки, рівноцінної злочину».
Мітинг під Білим домом тривав до вечора. Потім протестувальники прийшли на Лубʼянську площу і почали руйнувати памʼятник Дзержинському. «Ми того дня знали своє завдання, — із посмішкою згадує Григорій Лукʼянчук. — Вираховували, куди в натовпі спрямовані телекамери, і йшли на те місце з українськими прапорами. Мовляв, Києве, вставай! Сподівалися, що в Україні побачать».
Увечері 22 серпня московська мерія розпорядилася демонтувати памʼятник Дзержинському. Що комунальні служби відразу ж і зробили.
Getty Images
В Україні про московський переворот, звісно, знали. У дні путчу партійні газети справно передруковували повідомлення ГКЧП, посадовці отримали рознарядку «зайнятися збором врожаю» — зокрема, відправити на поля студентів, щоб ті не проводили акцій в містах.
Леонід Кравчук, на той час спікер українського парламенту, згадував, що в ті дні з ним активно спілкувався головнокомандувач сухопутних військ СРСР Валентин Варенников — він вимагав прямо підтримати політику ГКЧП. Кравчук відповів, що самостійно такого рішення прийняти не може — необхідний зʼїзд Верховної Ради. У своїх телезверненнях до народу 19 і 20 серпня Кравчук говорив, що режим надзвичайної ситуації на Україну не поширюється, тому варто продовжувати жити, як раніше. За ці заяви його пізніше критикували всі: представники ГКЧП за відмову відкрито стати на їхній бік, політики з демократичної опозиції — за нерішучість.
Заяви інших органів влади республіки, наприклад президії Верховної Ради, були схожими. Українців заспокоювали, що влада ГКЧП на УРСР не поширюється, але закликали не збиратися на мітинги та не порушувати законів. Інакше кажучи, влада чекала, чим закінчиться протистояння в Москві.
Просто стати на бік тих, хто переможе у столиці, в Україні були готові не всі. Лідер «Народного руху за перебудову» Вʼячеслав Чорновіл стверджував, що влаштував у своєму готельному номері в Києві імпровізований пресцентр, звідки мало не щопівгодини зідзвонювалися з російським парламентом і представниками Бориса Єльцина. Також однопартійці Чорновола друкували і роздавали листівки із закликом не визнавати ГКЧП та його рішення. І 20 та 21 серпня збирали в центрі Києва мітинги на підтримку російської демократичної опозиції, на які сходились по кілька тисяч людей. Подальший план був такий: якщо путчисти утримають владу, 22 серпня Рух ініціюватиме всеукраїнський політичний страйк.
До цієї дати стало ясно, що путч провалився. Замість «Народного руху за перебудову» 22 серпня про себе дала знати Компартія УРСР. Заднім числом комуністи різко засудили «авантюрну спробу державного перевороту». Після цього Леонід Кравчук з іншими членами президії парламенту вирішили скликати народних депутатів на екстрену сесію 24 серпня. Її учасники засудили ГКЧП і проголосили незалежність України.
«Бабель» ще чимало розповість про минуле і майбутнє, якщо сучасники підтримають нас донатами!