У дворі монастиря священники УПЦ проводять службу ― за шлагбаумом і кордоном поліції. Від сонця ховаються під великою парасолею з логотипом Coca-Cola. Людей на службі небагато ― розпал робочого дня. Тут же церква роздає безкоштовні обіди ― на столах одноразові тарілки з перловою кашею і мʼясом, хліб, чай.
Перед шлагбаумом стоїть чоловік років двадцяти. Брудний, на губах запеклася кров, живе на вулиці.
— Винесіть бутерброди, їсти хочу, ― каже він нам.
— Зайдіть і візьміть, ― відповідаємо ми. Чоловік пояснює, що загубив паспорт, а без нього поліція не пропускає за шлагбаум.
— Ми журналісти, заходьте, не бійтеся, скажемо поліції, що ви з нами.
Чоловік робить кілька кроків, але його зупиняють поліцейські.
— Куди без документів! Казали, не приходь!
— Та ладно, хлопці, він же голодний, ― говоримо. ― Під нашу відповідальність зайде, візьме тарілку і піде.
— Женщіна, хочете допомогти, то винесіть йому їжу, ― відповідає поліцейський, звертаючись до Ганни.
Ми беремо тарілку з кашею і бутербродами та передаємо незнайомцю. Цієї миті дзвонить телефон.
— Христос воскрес, ― вітається з нами архімандрит Митрофан. ― Я приймаю іспити, семінариста пришлю по вас. Будьте біля поліцейських.
У дворі Лаври, де УПЦ МП проводить богослужіння.
Ганна Мамонова / «Бабель»
За кілька хвилин до нас підбігає Дмитро, худий юнак у чорній рясі. Протягує руку, щоб потиснути: «Христос воскрес!» Дорогою розпитуємо його про навчання в семінарії. Він каже, що вступив минулого року. Родом з Буковини, змалку ходив у церкву з батьками, вони підтримують його на шляху священника. Тільки він ще не знає, чи хоче в майбутньому стати монахом або парафіяльним священником. Сьогодні Дмитро склав два іспити ― зі слова божого та з історії України. Як і звичайні студенти, тягнув білети із запитаннями.
— Ти з Буковини, а вчишся в семінарії Московського патріархату, чому не в ПЦУ? ― питаємо ми.
Хлопець відповідає, що Лавра ― центр світового православʼя, іншого такого немає.
— Архімандрит Митрофан ― суворий вчитель?
— Ні, завжди дуже уважний. Він викладає історію та культурологію, ― говорить Дмитро.
Із семінарії вибігають юнаки, видихають ― склали іспити. За ними повільно виходить Митрофан. Архімандриту тридцять пʼять років, окрім вчителювання, він ще секретар вченої ради Київської духовної академії та семінарії УПЦ. Він родом із Черкащини, вільно говорить українською. На ньому чорна ряса, підперезана шкіряним паском, і чорна вʼязана жилетка.
— Стіни в академії товсті ― прохолодно, ― говорить він і знімає жилет. На вулиці спека.
Віряни та семінаристи кланяються йому та просять благословення.
— Отець Нестор прийде пізніше ― ще приймає іспити, ― продовжує Митрофан.
Описувати, як монастир реконструював Нижню лавру, він починає із семінарії. Говорить, що це будівля XIX століття. Вона була в жахливому стані, довелося забивати в землю палі, щоб укріпити. Усередині робили перепланування, міняли вікна. У результаті будівля виглядає сучасно.
— Фундамент обклали сучасною плиткою. Хіба так можна на історичній будівлі?
— А чому ні? Чим ми мали обкласти фундамент? Плитка відділяє цокольний рівень від всієї споруди, ― відповідає Митрофан. Він говорить, що заповідник передавав Нижню лавру монастирю за умови, що буде ремонт, реконструкція і належне утримання території. Монастир ці умови виконує.
З архімандритом Митрофаном біля корпусу духовної академії. На Господарчій площі. Архімандрит Митрофан.
Герман Крігер / «Бабель»
Ідемо садами Нижньої лаври, архімандрит веде нас однією з вулиць у напрямку Дальніх печер. На зустріч йдуть монахи ― хоча заповідник розірвав із монастирем угоди про оренду, вони не виїхали.
— [За право жити в Лаврі] будемо боротися до кінця, ― говорить Митрофан. ― А чого ми маємо виїжджати? Не зрозуміло, що робити з духовною академією та семінарією. Ми належимо до УПЦ, але окрема від монастиря юридична особа. Заповідник не передав нам документи про розірвання оренди.
— А окремий договір із семінарією був?
— Я розумію, що державі зараз вигідно казати на нас усіх «монахи УПЦ», але по документах це не так. У документах заповідника взагалі багато помилок, тому й оскаржуємо рішення в суді.
За його словами, комісія Міністерства культури та інформаційної політики, яка з квітня 2023 року описує будівлі монастиря, жодних зауважень про незаконну забудову чи невідповідний стан приміщень не надала.
— Юридично багато з того, про що всі говорять, немає, розумієте? Нехай нам передадуть документи, висновки, ми почитаємо, ― говорить Митрофан.
Заступник директора заповідника Костянтин Крайній у коментарі «Бабелю» сказав, що окремих договорів оренди із семінарією заповідник не має: «У 2013 році уряд Миколи Азарова віддав чоловічому монастирю УПЦ МП у довічне безоплатне користування всі 79 корпусів Нижньої лаври. Потім монастир віддав частину корпусів у суборенду духовній академії та семінарії».
«Монастирський льох» стоїть на Господарчому дворі Нижньої лаври, поряд «Братський корпус» із келіями. З одного боку льох має один поверх з мансардою, але зі сторони схилу — два. Триповерховий «Економічний корпус» з мансардою стоїть поряд із льохом. Якщо підійти до будівлі з парадного входу, здається, що вона одноповерхова. Додаткові поверхи ховаються з іншого боку — там, де нижчий схил.
Герман Крігер / «Бабель»
Виходимо до Господарчої площі ― там стоять три новобудови монастиря: «Братський корпус», де розташовані келії, «Льох» для зберігання їжі та адміністративний «Економічний корпус». Їх будували у 2012―2016 роках, а у 2017-му Державна інспекція архітектури та містобудування їх арештувала як незаконне будівництво. Архімандрит дивується ― не могли будівлі зʼявитися без погодження заповідника. Він згадує слова намісника Лаври Павла ― той казав, що до Другої світової війни тут були будівлі, але їх зруйнували, тому монастир звів на старому фундаменті нові.
Коментар заповідника: «За тисячу років вся територія Лаври якимось чином забудовувалася, тому завжди десь знаходяться залишки старого фундаменту. Але це нікому не дає дозволу будуватися без погодження, адже заповідник є спадщиною ЮНЕСКО».
— Це просто відновлення, ― каже Митрофан.
— А чиїм коштом церква ремонтувала і будувала ― державним чи власним?
— Це може знати намісник Павло. Він зараз під домашнім арештом, але можна написати запит. Наскільки я знаю, держава виділяє гроші на утримання печер, а решту ми своїм коштом відновлюємо, ― відповідає він.
— Три нові корпуси мають мансардні поверхи ― у даху прорізані вікна. Вам як історику сучасні вікна на історичних будівлях не ріжуть око?
Митрофан говорить, що три нові корпуси з мансардами ― це стилізація під старовину. Тому він не бачить проблеми. На історичних будівлях може і не варто було цього робити, але монастир перероблював горища на мансарди, бо йому не вистачало місця. У 2007 році намісник Павло звертався до депутатів Верховної Ради, президента та урядовців, аби УПЦ МП віддали всю територію Лаври. Але цього не зробили.
— Може якби віддали заповідник, то не було б необхідності будувати, ― говорить Митрофан. ― Ющенко обіцяв нам допомогти, але не вийшло. Нам закидають, що Янукович був «наш президент». А що він зробив для церкви? Нічого.
— Віддав вам у довічну оренду Нижню лавру, а зараз уряд анулював це рішення.
— Ну хіба що це. Але загалом… Найкраще до церков ставився, мабуть, Ющенко. Він нікого не виділяв ― ані нас, ані Київський патріархат, ― каже Митрофан.
Вхід у Дальні печери. У монастирських садах.
Герман Крігер / «Бабель»
Неподалік входу в Дальні печери стоїть памʼятник Кирилу та Мефодію. Заповідник запевняє, що монастир встановив його та ще чотири памʼятники на території Лаври без дозволу. Архімандрит заперечує і каже, що все узгоджено зі вченою радою заповідника. А на відкриття монументів у різні часи приїжджали посли іноземних держав і представники влади.
Вхід у Дальні печери ― це будівля XVIII століття. Над її дверима монастир зробив кольорову мозаїку на золотому тлі. Її зовнішній вигляд затвердив намісник Павло.
— Зайдіть у Софію Київську, там теж усі мозаїки блищать, бо це візантійський канон, ― говорить Митрофан.
Коментар заповідника: «Заповідник не дозволяв робити мозаїку, бо на історичних будівлях Лаври ― ані на воротах, ані на келіях, ані на храмах ― її ніколи не було. З літописів відомо, що єдине мозаїчне забраження в Лаврі було в Успенському соборі за часів Київської Русі».
З іронією він звертає нашу увагу на плитку, якою вимощені тротуари. Каже, що у XIX столітті її не було, але тепер нею приємно ходити та не збивати ноги. Не було тоді й поручнів вздовж схилу, щоб триматися і не впасти.
— За це теж нас критикувати треба, ― усміхається Митрофан. І додає, що бруківку треба ремонтувати щороку — її постійно знищує вода, яка підтоплює Лавру.
Монастирські сади. Церква Різдва Пресвятої Богородиці, яку УПЦ МП відремонтувала і розписала.
Герман Крігер / «Бабель»
Схили Лаври всіяні кульбабками ― архімандрит говорить, що це перший рік на його памʼяті газон вчасно не скосили. Намісник Лаври вивіз газонокосарки та іншу техніку в березні 2022-го.
— Це майно монастиря, частину речей звідси забрали. Хоча монахи в келіях продовжують жити, ― пояснює Митрофан.
Заходимо в Церкву Різдва Пресвятої Богородиці, яку збудували в XVII столітті. Монастир пишається її реставрацією. Під час ремонту у 2016 році тут збивали штукатурку, бо її проїла пліснява. Чи була колись розписана церква ― невідомо, у радянські часи стіни просто побілили. УПЦ розписала її ― на синьому тлі зображені святі. Під стелею ― позолочена люстра, іконостас теж у позолоті.
— Храми треба розписувати, це традиція, ― каже Митрофан. ― Якщо храм не розписаний, то значить, на це немає коштів. В літургічній практиці розпис виконує не лише мистецьку функцію, але й богословську, містичну. Тут є свій сюжет і принципи, за якими вибирають святих. Мені подобається ремонт.
— Не надто яскраво?
— Із часом кольори потьмяніють ― кадильний дим зробить свою справу, ― відповідає він.
Біля виходу з церкви нас зустрічає отець Нестор, він закінчив приймати іспити в семінаристів. Йому 28 років, він випускник Лаврської духовної академії, родом з Волині. Як і Митрофан, Нестор говорить з нами лише українською.
Священники пропонують піти вздовж лаврських мурів XIX століття. Монастир відремонтував частину стіни, яка йде вздовж Нижньої лаври. Частину навколо Верхньої лаври не чіпав, бо за неї відповідає заповідник.
— От ви зараз побачите, який мур у нас, а потім покажемо, що коїться у Верхній лаврі, ― говорить Нестор.
Монастир відновив кладку, зробив контрфорси, а між ними побудував гаражі та склади. На зауваження, що за гаражами вже не видно муру, священники відповідають, що на території монастиря живуть 300 семінаристів і 230 монахів, а ще є понад пів сотні найманих працівників, які приїжджають сюди щодня на роботу. Тож без звичайної інфраструктури жити не вийде.
— А бійниці на стінах навіщо цеглою заклали? ― запитуємо ми.
— Перехожі кидали через них сміття на подвірʼя монастиря, ― пояснює Митрофан.
На початку XX століття будинок зробили з червоної цегли. З часом колір вицвів. Монахи вирішили обновити фасад і обклали стіни малиновою плиткою. На горищі добудували мансардний поверх і прорізали вікна у даху. Інших таких будівель в заповіднику немає. Гаражі вздовж історичного муру. Закладені бійниці в мурі.
Герман Крігер / «Бабель»
Виходимо до корпусу початку XX століття. Монастир обклав його малиновою плиткою, промалював білі шви та добудував мансардний поверх.
— У радянські часи тут був дитячий садок, один із наших членів братії ходив до нього, тепер він переживає, що нас виганяють із Лаври ― для нього це спогади дитинства, ― розповідає Нестор.
— А він не переживає, що будівлю обклали такою плиткою? Виглядає як чиясь дача.
Священники кажуть, що в кожного свій смак. Навпроти колишнього дитячого садка стоїть будівля митрополії — новобудова. Будинок у формі напівкулі звели з червоної цегли.
— Це адміністративна будівля, думаю, тому її зробили напівкулею ― як будинок уряду, ― каже Митрофан. ― Керував будівництвом не Павло, а митрополит Олександр (Драбинко).
Будинок митрополії від основної території Лаври відгороджує цегляний паркан зі сторожкою охорони, теж новобудови. Одразу за ними ― корпус, який звели на місці невеликої майстерні. Монастир взяв дозвіл у заповідника на ремонт, але зніс стару будівлю ― замість неї зʼявилася у три рази більша.
— А ось це, ― показує Митрофан на два наступні корпуси, ― споруди, які в 1947 році хотіли віддати під православну академію. Церква була під забороною, але хотіли показати, що в Радянському Союзі є свобода віросповідання і готують священників. Ідея полягала в тому, щоб зібрати в одному місці всіх попів Києва і тримати в Лаврі.
— А це хороша ідея?
— Зробити з Лаври православний Ватикан ― можливо, але ми не знаємо, що було б, якби тоді тут відкрили православну академію. Можливо, радянська влада зруйнувала б усі інші храми в Києві, ― говорить Митрофан.
Церкву побудувала митрополія УПЦ МП за часів предстоятеля Володимира.
Герман Крігер / «Бабель»
Зупиняємося біля брами, що веде до Ближніх печер. Це памʼятка архітектури XVIII століття. У Другу світову війну її зруйнували. Потім відновили такою ж, як вона була, ― прямокутною. У 2016 році церква поставила на арку маківку з трьома куполами та виклала кольорову мозаїку на золотому тлі. У заповіднику кажуть, що з ними реставрацію не узгоджували. І критикують: куполи як на церквах у росії, цибулиноподібної форми, а мозаїка не відповідає стилістиці монументального живопису Лаври.
— Раніше вона була як вхід у хлів, а тепер це парадна брама, ― говорить Митрофан. ― Претензії до форми куполів я взагалі не розумію. Вони такі ж, як на наших церквах, ― грушоподібні, але менші за розміром, тому це невиразно зчитується.
У заповіднику це заперечують. Говорять, що Лавру потрібно зберігати такою, як вона була сто чи двісті років тому, бо це і є збереження архітектурної спадщини. Раніше Лавру розписували найкращі художники, наприклад, Іван Їжакевич. А нові будівлі проєктував архітектор Степан Ковнір. Тепер монастир будував і прикрашав будівлі за власними проєктами. Заповідник каже, що їх не затверджував і часто навіть не бачив архітектурних планів.
— Не може такого бути, щоб вони не знали. Їм із Верхньої лаври спустися в Нижню ― кілька хвилин, ― говорить Нестор.
Поряд із брамою монастир побудував церковну лавку ― священники пояснюють, що це краще за стихійний намет. Їдальню зробили з вагонки, вона стоїть упритул до муру XVIII століття. Зовнішній вигляд їдальні не подобається навіть архімандриту Митрофану, але він говорить, що якби її не було, то їжу для вірян продавали б у наметах.
— А нащо її продавати на території Лаври? За стінами заповідника є кафетерії, ― запитуємо ми.
Митрофан відповідає, що багато вірян зупиняються в готельних корпусах і харчуються в цій їдальні.
Трапезна, яку монастир облаштував упритул до історичного муру.
Герман Крігер / «Бабель»
Дорогою з Нижньої лаври до Верхньої помічаємо Північну браму. Це теж архітектурна памʼятка, але церква реконструювала її на свій лад ― збільшила висоту арки, щоб проїжджали вантажівки.
— Якщо в монастиря є потреба, щоб заїжджали вантажівки, то чому це видається вам скаліченням арки? ― питає Нестор.
— Бо це архітектурна спадщина, ― відповідаємо ми.
— Це просто ознаки сучасності, суто практичні, ― заперечує Нестор.
— Ми вважаємо Лавру своєю власністю, бо до революції 1917 року це все будувала церква, ― додає Митрофан. — Держава — правонаступниця Радянського Союзу, і декомунізація в питанні Лаври не відбулася. От чому нам не віддають Кловський палац? Це Лавра збудувала, а там тепер Апеляційний суд!
Ми зауважуємо, що до радянської влади статус церкви взагалі був іншим, не було світської сучасної держави, тому повернути все, як було до 1917 року, неможливо. Але Митрофан лише качає головою.
— У країнах Європи проводили реституції, повертали відібране комуністами, а у нас ― ні, ― каже він.
Брама поряд із Ближніми печерами.
Герман Крігер / «Бабель»
На вході у Верхню лавру стоїть охоронець, питає квитки. Вхід платний, але журналістів і священників пропускають. Фортечні стіни навколо Верхньої лаври, за ремонт яких відповідає заповідник, справді у плачевному стані. У кладці глибокі тріщини ― долоня пролазить. Захисних козирків від дощу немає.
— Відчуйте різницю, як держава ставиться до майна та як монастир. Я в духовну семінарію в Лаврі вступив у 2014 році, ці тріщини тут вже були, ― говорить Нестор.
Коментар заповідника: «Восени 2021 року розпочалася реставрація муру, яка мала закінчитися у 2023 році. Через війну фінансувати реставрацію припинили. Підтримати ремонтні роботи найближчим часом зголосилися ЮНЕСКО, Міжнародна рада з охорони памʼяток та історичних місць і Міжнародна рада музеїв».
Мова заходить про намісника Лаври Павла (Лебідя). Ми питаємо Нестора та Митрофана, чи подобається їм, як той керував монастирем, одночасно був депутатом Партії регіонів у Київраді та сипав прокльонами на журналістів. Ті відповідають, що Павло дбав про добробут монахів ― забезпечував харчуванням, лікував, організовував закордонні поїздки.
Отець Нестор показує, як виглядає історичний мур, за який відповідає заповідник, ― у кладці глибокі тріщини, долоня пролазить. Захисних дашків від дощу немає. Так виглядає мур, за який відповідає заповідник, ― іржаві водовідливи й тріщини в кладці. У XIX столітті тут були покої митрополита. Зараз за будівлю відповідає заповідник, і її давно потрібно реставрувати.
Герман Крігер / «Бабель»
Протягом усієї прогулянки священники час від часу просять не називати їх Московським патріархатом, бо у травні 2022 року Синод офіційно відʼєднався від нього.
— Але офіційні листи патріарху РПЦ Кирилу не надіслали, ― зауважуємо ми.
— А це не потрібно. Кирилу вже все ясно, він усе знає, ― говорить Митрофан.
— Ви себе відчуваєте московською церквою? ― запитуємо ми.
— Ні! ― в один голос відповідають Нестор і Митрофан.
— Але у ваших священників знаходять російські паспорти, проросійську літературу, СБУ розслідує понад 60 кримінальних справ проти духовенства за колабораціонізм і підтримку агресії росії, винесено сім судових вироків за це і двох священників обміняли на українських військових.
— Уперше чуємо про судові рішення. Це давно було? Ми за новинами не слідкуємо. Правоохоронні органи нам нічого не повідомляли, ― говорить Нестор.
— Рішення судів опубліковані ― як інакше можна сповістити?
— Надіслати офіційний лист, тоді Синод розгляне і прийме рішення ― анафема чи позбавлення сану. Ми ж не будемо постійно перевіряти реєстр судових справ. За новинами ми не слідкуємо ще й тому, що журналістам не можна довіряти. І правоохоронні органи до нас ставляться нечесно, ― пояснює він.
Ми згадуємо, що у грудні 2022 року у Красногірському монастирі УПЦ на Черкащині СБУ під час обшуку знайшла прапор «новоросії».
— Але це смішно! ― обурюється Нестор. ― Там наймолодшій монахині сімдесят років. Які прапори? Тому ми не віримо заявам СБУ ні про російські паспорти, ні про російську літературу, знайдену у священників. Знаєте, у кого є російські паспорти? А ви поцікавтеся священниками Православної церкви України в Тернопільській області. Ви, мабуть, не чули про таке, бо про це журналісти не пишуть.
Архімандрит Митрофан.
Герман Крігер / «Бабель»
— Тобто за новинами про ПЦУ ви слідкуєте, а про те, що священників УПЦ засуджують за зраду, не знаєте?
Священники знизують плечима. Говорять, що СБУ часто називає проросійськими книжками суто історичні видання. Наприклад, «Історію Руської церкви» митрополита Макарія (Булгакова) чи «Типографію Києво-Печерської лаври» Федора Титова. Ці книжки СБУ знайшла в Лаврі, коли оглядала келії у грудні 2022 року.
— Стару книгу про хоровий спів знайшли у керівника церковного хору. Ну звісно, у нього вона може бути, ― говорить Нестор. ― Я говорив із викладачем Греко-католицької семінарії про цю ситуацію. Він згоден, що ці книжки є в будь-якій нормальній церковній бібліотеці.
Питаємо про бібліотеку, яку знайшли в Кафедральному соборі у Хмельницькому ― серед книжок там були сучасні російські патріотичні видання. Бібліотеку виявили після того, як церковники під час служби ногами побили військового.
— Ногами побили? ― шоковано перепитує Нестор.
— Тільки не кажіть, що не бачили це відео, ― говоримо ми.
— Я чув про той випадок, але відео не бачив.
— Якщо у Хмельницькому справді знайшли антиукраїнські книжки, то треба розбиратися, як вони там опинилися, ― додає Митрофан. ― Може, їх там сховали, щоб вони до людей не потрапили.
— Жартуєте? Але поясніть, чому батюшки УПЦ не відспівують загиблих українських воїнів? Останній випадок — у селі Задубрівка на Буковині. Мати загиблого у сльозах просила пустити її в храм із труною сина, а священник відмовляв.
— Я не знаю про цю конкретну ситуацію, але буває, що людина не була православна чи скоїла самогубство, ― каже Митрофан. ― У нас інші випадки є. Коли людина ходила все життя до нас у церкву, потім на війні загинула, а її родичі здіймають скандал, що відспівувати його будуть священники ПЦУ.
— Або влада не дозволяє священникам УПЦ відспівувати загиблих на фронті, ― додає Нестор. ― У нас був такий випадок. Мати загиблого просила відспівувати в УПЦ, а влада сказала, що відспіває ПЦУ. Якщо ви про загальну тенденцію, що священники не відспівують, то це брехня. Ми робимо це з 2014 року.
— А чого ж тоді всі говорять, що не відспівуєте?
— Це провокація, ― відрізає він.
— Тобто ви вважаєте, що проблеми проросійських священників в УПЦ немає?
— Я згоден, що такі можуть бути, ― каже Митрофан. ― Але чому ми говоримо лише про священників? А вчителів-колаборантів немає? А поліцейських? А журналістів? Це суспільне явище, а не суто церковне. Церква ― частина суспільства.
Відвідувачів на території Верхньої лаври немає. Здалеку долунають співи ― це розспівуються студенти Академії мистецтв, яка розташована в заповіднику. Ми заходимо у Трапезний собор. Священники востаннє були тут 31 грудня 2022 року. З 1 січня УПЦ не проводить тут служб.
— Хотілося ще поставити політичне запитання, ― каже Ганна.
— Давайте спочатку крізь собор пройдемо, ― пропонує Митрофан.
— Ви сподіваєтеся, що після цього політичні запитання самі зникнуть із голови?
— Це мій метод роботи з журналістами, ― сміється він.
Церква Всіх Святих, яку заповідник закрив для відвідування у 2016 році й досі не відремонтував. Заповідник реставрує Троїцьку надбрамну церкву з 2021 року.
Герман Крігер / «Бабель»
Далі обходимо Успенський собор ― УПЦ і тут заборонили богослужіння. Зараз собор стоїть зачинений. Нестор каже, що від цього в нього важко на душі. А віряни УПЦ скаржаться йому, що у Верхню лавру повернулися часи Радянського Союзу, коли не було богослужінь.
— Інколи богослужіння в соборі проводить Православна церква України. Як ви ставитесь до ідеї, що з нею потрібно обʼєднуватися і створювати єдину православну церкву в Україні? ― запитуємо ми.
— А з ким нам обʼєднуватися? Із тими, хто забирає у нас храми? Я знаю багато історій, коли в одному селі громада УПЦ віддала новий храм громаді ПЦУ, переїхала у старий, а тепер у них відбирають і його. Чи коли наш священник у зоні бойових дій служить капеланом, а в той же час його храм захоплюють, ― каже Нестор.
— Це замкнене коло, у всіх до всіх претензії. Може, треба нормально поговорити? От у лютому цього року священники УПЦ та ПЦУ зустрічалися в Софії Київській.
— Я був там, ― відповідає Митрофан. ― Це був не діалог, не спроба знайти консенсус. На зустрічі був представник держави Віктор Єленський. Він поставив нас перед фактом, що держава вважає нас російською церквою і нам треба забиратися.
Північна брама, яку перебудувала УПЦ МП.
Герман Крігер / «Бабель»
Митрофан пояснює, що Українська православна церква не вважає Православну церкву України канонічною, бо її автокефалію визнали лише чотири православні церкви у світі, а десять ― ні.
— ПЦУ існує, але вона не канонічна. Томос ― це рішення однієї людини. І чого ми маємо обʼєднуватися, хіба не можна співіснувати? В Україні існує багато політичних партій, тут так само: є ми і є вони. Можна мирно співіснувати, тільки миру поки що ми від них не бачимо, ― говорить Митрофан.
— Але ж різні партії визнають існування одна одної, ― зауважуємо ми.
Митрофан знову знизує плечима і каже, що є канонічні норми, згідно з якими вони не можуть визнати ПЦУ.
Ми проходимо вздовж Троїцької надбрамної церкви, яку почали реставрувати у 2021 році, але через війну невідомо, коли зможуть відкрити. Вона стоїть у будівельному риштованні, завішена сіткою. Проходимо повз будівлі, які раніше були монашими келіями, а зараз там розмістився Український інститут книги та фонди музеїв, розташованих у Верхній лаврі.
Далі виходимо до Церкви Всіх Святих ― це архітектурна памʼятка XVII століття. Її разом із муром збудували на гроші гетьмана Івана Мазепи. У 2016 році заповідник закрив церкву для відвідування, бо її потрібно було ремонтувати. Проте реставрація досі не почалася ― немає грошей. У 2020 році біля неї встановили плакат «Велика реставрація», але програму згорнули через повномасштабне вторгнення.
Мазепинський мур заповідник хотів відреставрувати до 2023 року, але через повномасштабне вторгнення не зміг. Вхід до Національної історичної бібліотеки в Лаврі. Корпус у Верхній лаврі ― на даху дерева попроростали.
Герман Крігер / «Бабель»
Усюди Митрофан і Нестор вказують на розруху та кажуть, що монастир вже давно б усе відремонтовував, якби їм віддали ці будівлі, але держава проти.
— Ви не припускаєте, що в УПЦ забагато священників залучені в політику і самі провокують скандали та конфлікти? ― запитуємо ми.
— Усе навпаки, ― не погоджується Митрофан. ― Послухайте проповіді. Ми говоримо про Христа, а ПЦУ — про «москаляку на гілляку».
— А є у світі приклади, де в одній країні так співіснують дві православні церкви?
— Так, в Америці! Усі говорять, що це зразок демократії, чому ми не беремо з них приклад?
— Бо там немає багатовікової історії церкви, стародавніх храмів. Там немає двох церков, що ділять одну традицію, одні й ті самі храми та конкурують за одних і тих самим вірян, ― зауважуємо ми.
— Ми не конкуруємо, УПЦ не забрала ще жодного храму в ПЦУ, ― говорить Митрофан.
— Бо вони й так переважно були ваші.
Митрофан і Нестор розводять руками, кажуть, що чужого майна їм не потрібно, лише те, що церква сама будувала і чим опікувалась. Ми прощаємося зі священниками під аркою Церкви Всіх Святих на Лаврському провулку. Архімандрит Митрофан сміється і каже, що від розмов з журналістами в нього вже висох язик ― усі втомилися від довгої прогулянки під спекотним сонцем.
Трапезну церкву Святого Антонія і Феодосія розписав у 1903 році Іван Їжакевич разом з іншими художниками.
Герман Крігер / «Бабель»
***
Щоб робити якісну журналістику, нам не потрібні нові будівлі ― лише ваші донати. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]