«Де опиниться УПЦ МП, коли відділиться від росії? Потрібен діалог». Богослов Володимир Вакін — про те, чому гаряча війна з Московським патріархатом вигідна Кремлю. Інтервʼю

Давайте почнемо з головного запитання ― як знайти компроміс між двох церков і зняти напругу, яка зараз є в суспільстві?

Перш ніж говорити про це, важливо ще раз наголосити, що існування Московського патріархату в Україні ― питання не сьогодення. Протягом тридцяти років його ніхто не вирішував, хоча те, що собі дозволяли його представники в Україні, ― за межами законності та адекватності.

Коли ПЦУ отримала Томос, комплексно українське питання це не вирішило ― обʼєднати всіх православних в одну церкву не вдалося. Можливо, недопрацювали. Лише два архієреї УПЦ МП приєдналися до ПЦУ, хоча Вселенська патріархія розраховувала на значно кращі результати.

На які саме? Перехід скількох архієреїв до ПЦУ прогнозували?

Щонайменше, 10―12, але могла бути й половина, і всі. Я знаю, що на них був тиск із Києва і Москви, щоб не приєднувалися. Навіть говорили, що когось викрадали.

Росія використовує церкву як інструмент імперської геополітики. Українська православна церква, афілійована з Московським патріархатом, ― його частина. Звідки у парафіян Московського патріархату наративи, що влада від Бога і путін від Бога? Представники Української православної церкви не засудили жодного священника-колаборанта, щодо якого порушена кримінальна справа. Але швидко реагують, коли їхній священник переходить до ПЦУ.

Предстоятель Української православної церкви Онуфрій у 2022 році частково засудив війну, назвав її каїновим гріхом. Це сильна заява, але більше нічого подібного не було. У травні минулого року УПЦ провела Феофанівський собор, вони викреслили зі свого уставу згадки про Московський патріархат, наче вони відʼєдналися від нього, але реальних кроків не зробили ― відповідні листи до патріарха Кирила не надіслали.

Представники УПЦ поки що не зробили кроків, які б влаштували суспільство ― не засудили війну, не відділилися від росії та навіть не вибачилися за помилковість своєї політики. Хоча церква чи релігія ― це сфера, яка передбачає прощення і покаяння.

Як священники Московського патріархату мають вибачитися ― що сказати?

Що союз із росїєю був помилковим. І що їхня політика була помилковою ― і в розрізі мови, і культури, й історії, і всього іншого. Насправді УПЦ ніби й не проти відійти від росії, але вона потрапила в капкан, який сама ж і створила. УПЦ тридцять років наголошувала, що належить до Вселенської церкви через Москву, на відміну від невизнаного у світі Київського патріархату та Української автокефальної церкви. І тепер, якщо УПЦ повністю порве з росією, то опиниться в гіршому становищі, ніж Київський патріархат у 1990-х роках. Ті хоча б боролися, бо мали світло в кінці тунелю ― Томос для ПЦУ. А УПЦ, коли відʼєднається від росії, де опиниться? Тому потрібен діалог, не можна бути на самоті.

Деякі священники УПЦ МП звернулися до Варфоломія Константинопольського, щоб той тимчасово створив в Україні свою єпархію і вони до неї перейшли. Тобто вони вже не хочуть перебувати в УПЦ МП, а до ПЦУ з різних причин вступати відмовляються. Наскільки ймовірно, що Варфоломій піде на цей крок?

Це звернення частини духовенства, а не офіційної церкви. І поки що це лише заява в соціальних мережах. Думаю, що Вселенський патріарх не реагуватиме на прохання кількох священників. Інша річ, якщо до нього звернеться багато священників, а ще краще ― частина архієреїв, то такий варіант вирішення кризи можливий. Утім, це половинчате рішення, як один з етапів.

ПЦУ влаштує такий розвиток подій?

Чом би й ні? Перехід під управління Вселенського патріарха духовенства УПЦ МП може бути певним тимчасовим рішенням, наприклад, на пʼять років. Потім все одно має бути обʼєднання українських церков.

Насправді, я прихильник перехідного періоду. Він потрібен хоча б для того, щоб загоїти рани. Зараз є конфронтація навколо Києво-Печерської лаври та інших храмів. Є риторика УПЦ, афілійованої з Московським патріархатом, що ось нас заганяють, ми ніби не проти діалогу, але не під тиском. Це протистояння спустилося на парафії, де люди реагують по-своєму. Наприклад, випадок, коли побили воїна чи коли відмовили занести в церкву домовину із загиблим військовим. Слід розуміти, що вся ця ситуація вигідна росії, щоб вона показала картинку: «Гляньте, у них там внутрішня суспільна напруга».

Часто тимчасове рішення стає практикою на багато років. Якщо Вселенський патріарх створить свою єпархію, чи не стане це новою проблемою ― Україна ризикує знов отримати дві церкви: ПЦУ і Вселенський патріархат?

Цей ризик можна мінімізувати, якщо зразу зафіксувати терміни перехідного періоду.

Кінцева мета зараз ― зникнення в Україні Московського патріархату чи поява єдиної православної церкви?

Одне не виключає іншого. В Україні не може бути Московського патріархату, нехай він існує в росії. Ми проти впливу росії на нас через церкву, особливо в імперському, спотвореному православʼї. Церква не може бути інструментарієм пропаганди та маніпуляцій.

Поки що про це думати зарано, однак у перспективі єдина велика церква може нести певні ризики ― вона матиме монопольний вплив на суспільство і диктуватиме свої правила в гендерній політиці, освіті, визнанні прав спільноти ЛГБТ+. Наприклад, у Польщі церква фактично заборонила аборти, і зараз через це помирають жінки.

Думаю, у випадку України такого ризику немає. Всеукраїнська рада церков ― одна з найкращих у світі, бо показує всі точки дотику. Там присутні всі конфесії: православні, мусульмани, юдеї, протестанти, католики. Окрім того, у православʼя буде дуже багато питань, якими потрібно займатися, коли відійдемо від війни, ― турбуватися про воїнів, сиріт, удів. От зараз ми тільки закрили питання військового капеланства, на порядку денному стоїть медичне капеланство, а це ще значно важче і необхідніше. Нам є, куди витрачати енергію, замість того, щоб боротися за якісь там впливи на державу.

Окрім відкриття Константинопольської єпархії в Україні, які ще варіанти подолання кризи зараз обговорюють?

Варіант обʼєднання церков ― ПЦУ та УПЦ починають жити спільно. Потрібно визначити перехідний період, у який це має статися. Наприклад, протягом пʼяти років відбувається процес обʼєднання. Хоча строки можуть бути різні — три роки чи сім.

Обʼєднання починається через спільне управління ― створюють Синод, який складатиметься з рівної кількості представників двох церков, наприклад, десять від УПЦ, десять від ПЦУ. Члени Синоду мають змінюватися що пів року, щоб кожен взяв участь і висловив думку.

Які саме рішення може ухвалювати такий Синод?

Про загальну стратегію розвитку церкви, питання обʼєднання і конкретні рішення щодо управління. Предстоятелями двох церков під час перехідного періоду будуть блаженніший Онуфрій та Епіфаній, а після закінчення перехідного періоду відбудуться вибори предстоятеля обʼєднаної церкви, у яких вони можуть взяти участь. А може, вони добровільно відмовляться від балотування.

Протягом пʼяти років потрібно буде вести переговори зі Вселенським патріархатом про підвищення статусу церкви ― з метрополії до патріархії. Тоді ми будемо обирати патріарха, а не митрополита, як зараз. Це реальний сценарій, який справді може вирішити українське питання.

На такому спільному Синоді будуть вирішуватися кадрові питання ― як ділити єпархії тощо?

Це компетенція Синоду. Але щодо кадрових питань, я би пропонував таку концепцію: оскільки церкви мають паралельні структури, у кожній області є архієреї двох церков, то наперед визначити, що всі залишаються при своїх парафіях до кінця життя.

Чи потрібні церквам посередники, щоб розпочати таке обʼєднання?

УПЦ, афілійована з Московським патріархом, має сказати, що розриває стосунки з росією не декларативно, готова до обʼєднання і закликає посередництво у Вселенського патріарха. Посередниками також можуть бути представники інших церков, держави та міжнародні організації.

Від Вселенського патріархату владика Михаїл, який перебуває в Києві, не проти посередництва. До нього вже зверталися із цим запитанням представники двох церков, зараз готується їхня спільна зустріч. У США архієреї Вселенського патріархату проводили конференцію, вони готові до ролі посередників, але тут ніхто силою не змусить. Треба вольове бажання.

Хто має прийняти вольове рішення, щоб розпочалося обʼєднання?

Потрібне благословення Онуфрія ― предстоятеля УПЦ, афілійованого з Московським патріархатом.

Цього благословення можна чекати довго, а криза наростає.

Тоді нам потрібно мати сценарій, як це вирішити. Це має бути український сценарій, бо якщо ні, будуть інші ― силові, імпульсивні, закордонні, російські. Власне, зараз держава бачить, що нічого не вирішується, і починає діяти по-своєму, люди на місцях ― по-своєму, тому стається багато гострих інцидентів. Це негативний сценарій, але це природні закони ― якщо ти не вирішуєш питання вчасно, тоді вже лише так.

Таке благословення має бути тільки від предстоятеля УПЦ МП?

Або від нього, або від Синоду. Тоді це буде легітимно. Аби Синод прийняв рішення про обʼєднання без предстоятеля, має утворитися ініціативна група. Але ні одного, ні другого немає.

Чи є якась інформація про готовність чи неготовність Онуфрія до діалогу? Щось змінилося за останнє півріччя великої війни?

На жаль, я такою інформацією не володію. Зі справ його такого не спостерігається, лише слова. Тому робочі групи з обʼєднання не створені. Представники церков у лютому 2023 року зустрічалися в Софії Київській. Це була хороша зустріч, але на неофіційному рівні.

Про що домовилися на тій зустрічі?

На ній було до двадцяти представників духовенства від однієї конфесії та стільки ж від другої. Я теж там був, на громадських засадах ― як каноніст і богослов. Координував зустріч голова Державної служби з питань етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський. Зустріч була присвячена подоланню кризи та пройшла доволі продуктивно ― учасники намітили кроки подальших дій, вони достатньо реальні й виважені. Наступним етапом мала б стати зустріч духовенства з Онуфрієм та Епіфанієм, але вона досі не відбулася.

Через небажання Онуфрія?

Так. Якби цей діалог увінчався успіхом, то питання навколо Лаври та інших храмів відпали б.

Яка роль Єленського на зустрічі в Софії Київській ― держава має включатися у процес обʼєднання церков?

Вона повинна бути посередником. Думаю, усі думки, які духовенство висловило на зустрічі, донесли до президента. Держава зацікавлена у вирішенні кризи, і це добре.

А що кажуть представники держави, чого прагнуть?

У держави завдання мінімум ― ліквідувати вплив росії на церкву. Але УПЦ не може просто відʼєднатися від росії, це потрібно зробити в канонічний спосіб, а це можливо лише шляхом обʼєднання двох церков. Бо у православному світі ти не можеш бути одинцем, тебе мають визнати.

Уявімо, що УПЦ Московського патріархату направить листа голові РПЦ Кирилу про відділення, наскільки реально, що вони справді розірвуть відносини?

Реальне відділення УПЦ, афілійованої з Московським патріархатом, можливе лише тоді, коли це буде погоджено із росією. Коли росія скаже: «Ось Україна, ми їй співчуваємо і даємо Томос». Тоді РПЦ обдзвонить церкви в Польщі, Сербії, Болгарії, і вони автоматом визнають самостійність УПЦ. Для України це негативний сценарій, бо він ніяк не вирішить проблему впливу росії на українську церкву.

Зазвичай під час важливих переговорів і тим паче обʼєднання виникають ситуації, коли хтось говорить: «Якщо там буде от та людина, я не згоден обʼєднуватися». Зараз такі випадки є?

На спільній зустрічі в Софії Київській обрали певну тактику ― діалог без попередніх умов із двох сторін. Устрій управління Собору передбачає, що рішення ухвалює більшість, а меншість змиряється. Ти можеш не погоджуватись і голосувати проти, але приймаєш рішення більшості.

Якщо жоден із двох варіантів подолання кризи, які ви назвали, не спрацює, є план В? Бо інакше криза наростатиме, люди битимуться в церквах.

Якщо ситуація не вирішуватиметься за українським сценарієм, будуть радикальні сценарії. Багато хто з представників УПЦ вже заявляє: «От ми будемо мучениками, будемо радикалізуватися». Це московський сценарій, і він достатньо небезпечний.

На Хмельниччині це вирішується так: партія «Свобода» збирає мітинг і підписи людей за перехід храму в ПЦУ. Ніхто не перевіряє, голосують активісти чи прихожани храму, усе це супроводжується протистоянням. Хіба це не шкодить і без того непростим перемовинам між двома церквами?

Я не можу підтримувати такі акції, але розумію, чому так відбувається: це реакція суспільства на бездіяльність. У людей добрі наміри, але все це несе багато ризиків, а картинка вигідна росії.

Є інша думка ― не чіпайте Московський патріархат і він помре сам, бо в суспільстві відбуваються незворотні зміни й люди цураються всього, що повʼязано з Москвою. Погоджуєтесь?

Що далі російські танки будуть від України, то більше росія вкладатиметься в ідеологічну складову. Вона вимагатиме реваншу. Якщо ми не вирішимо питання присутності російського впливу через церкву в Україні, то майбутня перемога буде лише передишкою перед новою війною.

А ви не питали священників УПЦ МП, які звернулися до Варфоломія з проханням відкрити єпархію, чому вони виступають саме за цей варіант, а не хочуть одразу переходити в ПЦУ?

Не питав, але для цього треба багато мужності та віри, це великий крок. У них міцні звʼязки з росією, більшість із них там вчилися. Їм треба визнати реалії: де вони є та що до цього призвело.

Пояснення від них звучать різні. Найбільше мене дивує, коли кажуть: «Я склав присягу своїй церкві й не можу зрадити». Така присяга ― це московська традиція і вона не має сакраментального значення, яке їй надають. Я вже жартую: якщо ви не складали присягу як офіцер ФСБ, то ваша присяга Московському патріархату не суттєва. Ваше священство ― це служіння Христу.

Деякі священники кажуть: «Ми виховані в цій церкві, маємо там друзів і колег, тому хочемо всією церквою вирішити питання переходу». Якщо це справді так, це треба поважати.

Ви кажете, що треба обʼєднуватися, а як зробити так, щоб у нову обʼєднану церкву не потрапили ті, хто підтримують тісні звʼязки з росією?

Цим має займатися Служба безпеки України. Церква може відсіяти лише тих людей, які не відповідають євангельським принципам ― вели невідповідний спосіб життя, негідно поводилися, проклинали всіх підряд чи навіть порчу наводили, таке теж буває.

Поясніть, чому Московський патріархат відмовляється відспівувати українських воїнів? Останній випадок ― у селі Задубрівка на Буковині. Мати загиблого у сльозах просила пустити її в храм із труною сина, а священник не пускав, поки його не вигнали. Такі ситуації зараз дуже радикалізують людей.

Бо священники цієї церкви не визнають війну, вона для них ― братовбивчий конфлікт, усе що завгодно, але не напад росії на Україну. Це триває із 2014 року. Хоча зараз ситуація змінюється ― нещодавно митрополит Онуфрій біля Лаври закликав молитись за воїнство, яке захищає державу.

Спеціально до нашої розмови ми поговорили з друзями, які все життя ходили в Московський патріархат із батьками. Вони говорять, що для них це дуже болюче питання, родини розділилися: молоде покоління іноді відмовляється від Московського патріархату, а батьки, бабусі ― ні. Ніякі аргументи з тими, кому проросійські священники говорять, що росія не винна у війні, не працюють. Наприклад, знайома розповідає, що священник УПЦ МП заборонив її тітці їсти виделкою, бо це символ сатани, і вона не їсть. Що робити з такими людьми? Як їм пояснювати, що окремі батюшки нашпиговують їх антиукраїнською пропагандою?

Потрібно міняти порядок денний. Треба, щоб журналісти більше писали про церковне життя і щоб священники, які вміють говорити, доступно пояснювали все це.

Людина приходить у церкву і відкривається, релігія ― це інтимна сфера. Але замість того щоб отримати свободу у Христі, нею маніпулюють. Людям буде потрібен час на реабілітацію і відновлення.

Коли ми робили репортаж про події у Хмельницькому, де побили військового, то прихожани Московського патріархату скаржилися. Їм образливо чути, що вони ― московська церква. Люди доречно кажуть, що багато військових на фронті є прихожанами УПЦ МП і готові померти за Україну. Ви думаєте про таких людей, як будувати діалог з ними?

Звичайно, треба рахуватися з їхніми почуттями, і ми це робимо. Мені здається, що тон нашої розмови, ті підходи, які зараз пропонують для обʼєднання церков, підтверджують це. Але треба визнати, що багато таких людей стали інструментом агресора і це призвело до війни, до десятків тисяч жертв. Сподіватися, що криза вирішиться самостійно, наївно.

Вірити в Бога чи ні — ваша справа. Ми віримо в перемогу і ЗСУ. Підтримайте бійців донатом.