Папа Римський закликав Україну до мирних переговорів з росією. Він, очевидно, не знає, що мирні угоди росія постійно порушує, а перемовників убиває. Нагадуємо історію (Папі на замітку)

Вторгнення в Україну, 1918—1919 роки

Восени 1917 року більшовики влаштували збройний переворот у Петрограді, а вже на початку лютого 1918-го радянські війська під командуванням Михайла Муравйова ввірвались до Києва і влаштували в місті терор.

Аби врятуватись від більшовиків, 9 лютого 1918 року уряд УНР підписав у Брест-Литовську мирну угоду з Німеччиною та її союзниками в Першій світовій. За умовами цієї угоди німці допомогли вигнати радянські війська з України й змусили більшовиків визнати незалежність УНР. Згодом, у червні, Кремль підписав попередню мирну угоду з Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського.

У середині грудня 1918-го Директорія УНР повалила Гетьманат. Того ж місяця більшовики почали новий наступ на Україну. При цьому вони не вдавалися до відмовок на кшталт «ми підписували мир із Гетьманатом, а не з Директорією», а просто заявили, що їхніх військ в Україні немає, а проти Директорії воює армія «незалежного українського радянського уряду». За такою ж тактикою більшовицький лідер Ленін планував захопити інші держави, які Кремль ще недавно визнавав незалежними. Він заявляв, що створення місцевих радянських урядів «позбавляє Україну, Литву, Латвію та Естонію можливості розглядати рух наших частин як окупацію».

Восени 1919 року УНР фактично перетворилась на державу без території, затиснуту в районі Камʼянця-Подільського поляками, більшовиками й силами Білого руху. Українському керівництву знову довелось обирати кращій з найгірших варіантів — піти на союз із поляками. Позаяк у Кремлі всерйоз планували «через труп панської Польщі принести на багнетах щастя трудовому народу». Тобто встановити радянську владу і в інших країнах Європи. Спільними зусиллями польсько-українського війська вдалося зупинити наступ більшовиків і відстояти польську державу, а українську — ні. До 1922 року більша частина сучасних українських земель опинилася під радянською окупацією і ввійшла до складу СРСР.

Вторгнення до Польщі, 1939 рік

Після перемоги над більшовиками поляки в березні 1921 року уклали з Кремлем Ризьку мирну угоду, за якою сторони поділили між собою українські та білоруські землі. А щоб закріпити дружбу надовго, СРСР і Польща у 1932-му підписали ще й Договір про ненапад, який згодом продовжили до 1945 року.

Та в 1939 році СРСР передумав. У серпні дві тоталітарні держави — Радянський Союз і Німеччина — підписали пакт Молотова — Ріббентропа. У таємному протоколі до нього вони домовилися поділити Європу на сфери впливу й окупації. І почали з Польщі.

Першого вересня 1939 року із заходу в Польщу вторглася німецька армія. А рано-вранці 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли східний польський кордон. Якщо Гітлер влаштував провокацію, аби мати привід напасти на поляків, то СРСР діяв взагалі без оголошення війни. Радянська пропаганда причини вторгнення пояснювала так: після нападу Німеччини Польща перестала існувати як держава, тому радянські війська змушені перейти кордон, щоб узяти під захист мешканців Західної України та Західної Білорусі.

«Мене відвели до командира [Івана] Тюленєва. Він накинувся з докорами, чому я не здався одразу, чинив опір, унаслідок якого Червона армія, яка по-братськи ввійшла до Польщі, щоб звільнити народ від «панів і капіталістів», втратила багато танків і солдатів. На моє зауваження, що СРСР порушив договір [про ненапад], я отримав таку відповідь: “Радянський Союз має власну політику”», — згадував польський генерал Владислав Андерс, який потрапив у радянський полон.

На захоплених територіях окупанти влаштували терор і скоїли чимало воєнних злочинів, за які Кремль досі не відповів. Один з найгучніших прикладів — масовий розстріл польських вояків у Катинському лісі в Смоленській області. Навесні 1940 року на пропозицію голови НКВС Лаврентія Берії вищий керівний орган СРСР Політбюро схвалило розстріл понад 20 тисяч польських військовополонених.

Улітку 1945 року на конференції у Потсдамі радянський диктатор Сталін узаконив приєднання до СРСР захоплених на початку Другої світової польських територій. А саму Польщу перетворив на країну соцтабору з маріонетковим урядом.

Вторгнення до Фінляндії, 1939 рік

У 1918—1920 роках Фінляндії вдалося відстояти свою незалежність від зазіхань більшовиків. У жовтні 1920-го сторони підписали мирний договір в естонському місті Тарту. У 1930-х Фінляндія взяла курс на нейтралітет і всіляко намагалась його підкріпити мирними угодами з СРСР. У 1932-му країни уклали трирічний «Договір про ненапад і мирне врегулювання конфліктів», який згодом продовжили до кінця 1945 року. А в 1934-му — десятирічну «Угоду про мирне співіснування». Та Сталін ще після першої угоди заявляв, що незалежність Фінляндії «подарували» і що Кремль «поки що терпить» незалежну фінську державу.

Наприкінці 1930-х років СРСР почав тиснути на Фінляндію. Від фінів вимагали розмістити у себе радянські військові бази, потім — поступитися кількома прикордонними островами в Балтійському морі. А згодом зʼявилася нова вимога — відсунути кордон на Карельському перешийку на 90 кілометрів західніше від Ленінграда, щоб «гарантувати його безпеку».

Коли навʼязлива дипломатія провалилась, Радянський Союз взявся до зброї. І для початку влаштував провокацію — 26 листопада 1939 року обстріляв з артилерії свої ж позиції поблизу прикордонного села Майніла і звинуватив у цьому Фінляндію. У Кремлі відмовилися від спільного розслідування інциденту, в односторонньому порядку розірвали пакт про ненапад, а 30 листопада вторглися до Фінляндії. Так розпочалась радянсько-фінська, або Зимова війна.

У Кремлі розраховували на швидку перемогу, та нічого не вийшло. Тільки в березні 1940-го ціною величезних втрат радянським військам вдалося прорвати фінську оборону. Фінляндія розраховувала на військову підтримку Франції та Великої Британії, але ті вагались і радились, допоки не стало запізно. Під загрозою повної окупації фінам довелось пристати на мирну угоду з СРСР, яка набула чинності 13 березня 1940 року. За її умовами Фінляндія втратила десяту частину своїх територій разом із другим за величиною містом країни — Віїпурі, яке росіяни перейменували на Виборг.

У 1941 році обурені фіни пішли на угоду з Німеччиною, але висунули низку умов: вони розпочнуть війну тільки у випадку атаки з боку СРСР і зупиняться на кордонах 1939 року. Уранці 22 червня 1941-го радянська авіація й артилерія обстріляли фінські міста, але в Кремлі заявили, що ніяких атак не було. Тоді фіни розпочали наступ і до серпня 1941-го повернули всі втрачені під час Зимової війни території. Та зрештою Фінляндія опинилася на боці переможених. У 1944 році фіни вийшли з війни, а в 1947-му підписали Паризьку мирну угоду, за якою повертали СРСР відвойовані території та погоджувались виплатити $300 мільйонів репарацій.

Напад на Японію, 1945 рік

У квітні 1941 року Японська імперія і Радянський Союз уклали пакт про нейтралітет строком на пʼять років та опцією його автоматичного продовження до 1951-го. Один з головних його пунктів — сторони зобовʼязувалися дотримуватись нейтралітету у випадку агресії третьої сторони на одну з них.

Японці лишились вірні договору, коли Німеччина напала на СРСР, чим неабияк роздратували Гітлера. Додаткові військові резерви, які перекинули з Далекого Сходу, допомогли радянським військам втримати Москву наприкінці 1941-го.

У 1945 році, коли Японія програвала Другу світову, ситуація була протилежною. Тоді вже Токіо сподівалось, що СРСР дотримуватиметься угоди. І все начебто складалось непогано — на Потсдамській конференції в липні 1945-го СРСР не підписався під ультиматумом з вимогою капітуляції Японії. А радянські дипломати запевняли японців, що пакт про нейтралітет діятиме щонайменше до весни 1946 року. Це дратувало американців і британців, які вмовляли Сталіна оголосити Японії війну ще на зустрічі в Ялті.

Японці сподівалися, що СРСР стане посередником у перемовинах зі Сполученими Штатами й Британією та допоможе виторгувати кращі умови для завершення війни. Усе несподівано змінилося ввечері 8 серпня 1945 року. Радянський міністр закордонних справ Вʼячеслав Молотов викликав японського посла Наотаке Сато і заявив, що СРСР в односторонньому порядку розриває пакт про нейтралітет й офіційно оголошує війну Японії. Уже наступного дня радянські війська на Далекосхідному фронті почали наступ на окуповані Японією Маньчжурію, Корейський півострів і Північно-Східний Китай.

Під час цієї війни Радянський Союз захопив і включив до свого складу південну частину японських Курильських островів. Причому СРСР не узаконив їхнє приєднання жодним міжнародним договором за підсумками Другої світової. Територіальна суперечка за південні Курили між Японією і росією як правонаступницею СРСР триває досі. У жовтні 2022 року Україна офіційно визнала Курильські острови Північними територіями Японії, які перебувають під російською окупацією.

Вторгнення до Чечні, 1999 рік

У 1991 році на території колишньої Чечено-Інгушської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки зʼявилася незалежна Чеченська Республіка Ічкерія. Вона вийшла зі складу СРСР в законному порядку, провела президентські та парламентські вибори за участі міжнародних спостерігачів, а в березні 1992-го ухвалила власну Конституцію. Того ж року Чечня відмовилася підписувати Федеративний договір з Москвою, натомість домоглась підписання угоди про повне виведення російських (колишніх радянських) військ зі своєї території.

Кремль намагався повернути Чечню політичним та економічним тиском. А коли це не спрацювало, наприкінці 1994-го розпочав військове вторгнення. Росіяни використовували тактику «випаленої землі» — масовані авіабомбардування, ракетні й артилерійські обстріли міст і сіл, зокрема й боєприпасами, забороненими міжнародними конвенціями. Через це загинули тисячі мирних мешканців. Особливо постраждала чеченська столиця Грозний, його бомбардування стали наймасштабнішими з часів Другої світової. Росіяни використовували цивільних як «живий щит».

Після кількох років запеклих боїв у серпні 1996-го сторони підписали Хасавʼюртівську угоду про завершення війни й виведення російських військ з території Чечні. А в травні 1997-го в Кремлі президенти рф і Чечні — Борис Єльцин і Аслан Масхадов — підписали Московську мирну угоду. За її умовами росія визнавала незалежність Чеченської Республіки Ічкерії та «назавжди» відмовлялась від застосування сили при вирішенні спірних питань.

Та Кремль не збирався «відпускати» Чечню, побоюючись, що її прикладу послідують інші народи, які лишались у складі рф. У серпні 1999-го росіяни розпочали нове військове вторгнення. На ньому пропіарився тодішній глава ФСБ і майбутній «незмінний президент» путін. Російські війська знову майже зрівняли Грозний із землею тривалими обстрілами, а до кінця березня 2000 року окупували всю територію республіки. Незалежність Чечні ліквідували, а в напівзруйнованому Грозному поставили проросійську адміністрацію на чолі з Ахматом Кадировим, батьком нинішнього глави підконтрольної росії Чечні Рамзана Кадирова.

Бонус: Арешт угорської делегації на мирних переговорах, 1956 рік

Наприкінці жовтня 1956 року на вулиці Будапешту вийшли сотні тисяч людей. Серед іншого вони вимагали вивести радянські війська з країни та переглянути відносини з СРСР, створити новий уряд на чолі з комуністом-реформатором Імре Надем, провести вільні вибори на багатопартійній основі, запровадити демократичні свободи, зокрема свободу слова, і розпустити таємну поліцію.

Антиурядовий мітинг переріс у повстання, яке Кремль намагався придушити військами й танками. Але з першої спроби нічого не вийшло. Радянські солдати були змушені тікати з Будапешту, полишаючи техніку.

Імре Надь повернувся на посаду премʼєра, швидко сформував коаліційний уряд і звернувся до Москви з проханням відвести війська, а до повстанців ― із закликом припинити насилля. У Кремлі визнали уряд Надя, погодились на переговори й запропонували обговорити умови виводу військ на радянській військової бази неподалік Будапешту. Угорській делегації гарантували безпеку і недоторканність.

Увечері 3 листопада 1956 року на переговори відправився угорській міністр оборони Пал Малетер разом із офіцерами свого штабу. Там їх одразу ж арештували та відправили до Москви. За спогадами радянських офіцерів, «угорці були приголомшені, але намагалися триматися гідно». Після цього радянські війська влашутвали справжній штурм Будапешту, як у часи Другої світової, ― з авіаударами й артпідготовкою.

Після запеклих боїв до 11 листопада війська захопили Будапешт, придушили революцію і розпочали репресії. Премʼєр Надь із залишками свого уряду сховався в посольстві Югославії. Наприкінці листопада їх звідти виманили обманом ― пообіцяли безперешкодний виїзд із країни, але на виході заарештували. Згодом Надя разом із заарештованим раніше Малетером стратили.

Підтримайте незалежність «Бабеля» донатом: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].