76 років тому в Ялті доньки Рузвельта, Черчилля і дипломата США Гаррімана спостерігали, як їхні батьки ділили світ. А за лаштунками вони бачили зруйнований Крим, матраци з клопами, гори ікри та хтивого Берію

Автор:
Сергій Пивоваров
Редактор:
Євген Спірін
Дата:

Зліва направо: Сара Черчилль, Анна Рузвельт і Кетлін Гарріман у Лівадійському палаці під час Ялтинської конференції, лютий 1945 року.

Stevenson Library and Bard Archives & Special Collections

Із 4 до 11 лютого 1945 року в Лівадійському палаці відбувалася Ялтинська конференція. На ній лідери США, Великої Британії та СРСР домовилися про післявоєнний устрій світу і поділили сфери впливу. За цим спостерігали доньки американського президента Рузвельта, британського премʼєра Черчилля і посла США в СРСР Аверелла Гаррімана. Вони були найближчими помічниками і радниками своїх батьків, хоча самі не брали участі в переговорах. З боку Сталіна у схожій ролі виступав глава НКВС Лаврентій Берія. Наприкінці минулого року американка Кетрін Грейс Кац випустила книгу «Доньки Ялти», де розповідає про закулісні події конференції за спогадами Анни Рузвельт, Сари Черчилль і Кетлін Гарріман. Про зруйнований війною і безлюдний після сталінських репресій Крим, про удавану розкіш нашвидку відреставрованих палаців, де майже не було туалетів, про бенкети з ікрою і горілкою та про вульгарні залицяння Берії. Оглядач «Бабеля» Сергій Пивоваров коротко переповідає основні події Ялтинської конференції та головні моменти книги.

Вінстон Черчилль заходить до Лівадійського палацу під час Ялтинської конференції, 8 лютого 1945 року.

Historical / Contributor

Після того як влітку 1944 року США та Велика Британія відкрили Другий фронт у Нормандії, перемога над Німеччиною стала питанням часу. Тому американський президент Франклін Делано Рузвельт запропонував британському премʼєру Вінстону Черчиллю і керівнику СРСР Йосипу Сталіну зустрітися й обговорити устрій післявоєнного світу.

Уже на цьому етапі виникли перші суперечки. Рузвельт пропонував зустрітися на Середземноморському узбережжі, на Мальті, Сталін — на Чорноморському, в Ялті. Черчилль категорично не хотів їхати до Криму, заявляючи, що «ми не могли б знайти у світі гіршого місця, ніж Ялта, навіть якби шукали десять років». Але врешті-решт обидва поступилися Сталіну.

Щоправда, Черчилль усе ж запропонував Рузвельту зустрітися на Мальті за кілька днів до початку Ялтинської конференції, щоб скоординувати спільну позицію у переговорах з СРСР. «Не будемо більше вагатись! Від Мальти до Ялти!» — ця фраза з телеграми Черчилля згодом увійшла в історію. А ось сама зустріч пройшла не найліпшим чином, зрештою на переговорах в Ялті вони були кожен сам по собі. Черчилль планував не допустити радянської експансії у Східну Європу, особливо в Польщу. А Рузвельта більше хвилювала Японія, тому він хотів заручитися підтримкою СРСР у Тихому океані.

Франклін Рузвельт (ліворуч) і Вінстон Черчилль (праворуч) у Лівадійському палаці обговорюють деталі переговорів під час обідньої перерви, лютий 1945 року.

IMW

За тиждень конференції, з 4 до 11 лютого, обговорили більшість із запланованих питань. Домовилися оголосити війну Японії після перемоги над Гітлером, створити «спільну міжнародну організацію для підтримки миру і безпеки» — ООН. Розподілили зони окупації Німеччини, сфери впливу в Європі, вирішили питання про репарації.

Найдовше обговорювали майбутнє Польщі. Зрештою вона залишилася в радянській сфері впливу. Черчилль намагався схилити на свій бік Рузвельта, але той напередодні війни з Японією вирішив не псувати відносини зі Сталіним через польське питання. Після чергової суперечки Черчилль накидав на папірці: 90 відсотків радянського впливу в Польщі, 90 відсотків британського впливу у Греції, Угорщина/Румунія (на вибір) і Югославія — по 50 відсотків. Потім премʼєр підштовхнув записку Сталіну. Той подивився, кивнув, поставив галочку посередині та повернув назад.

AP Archive

На конференцію в Ялті Черчилль, Рузвельт і посол США в Радянському Союзі Аверелл Гарріман привезли дочок — Сару, Анну і Кетлін. Вони стали найближчими довіреними помічниками своїх батьків та відіграли важливі ролі, непомітно спостерігаючи за поведінкою інших делегатів і за напруженістю на переговорах. Лідерів США, Великої Британії та СРСР називали «великою трійкою», а Сару, Анну і Кетлін охрестили «малою трійкою». Вони стали головними героїнями книги американського історика та юриста Кетрін Грейс Кац «Доньки Ялти» про закулісні події переговорів щодо переділу післявоєнного світу в лютому 1945 року.

Анна Рузвельт була найстаршою з трьох «доньок Ялти». На час проведення конференції їй було 38 років, вона вже двічі була одружена та виховувала трьох дітей. Довгий час вона прагнула домогтися прихильності свого батька. Їй це вдалося лише в 1943 році, коли вона переїхала в Білий дім, практично замінила свою матір Елеонору на позиції першої леді США та стала по суті доглядальницею для Рузвельта.

Радянська делегація зустрічає Франкліна Рузвельта на аеродромі в Саках, 3 лютого 1945 року. Анна Рузвельт з американськими дипломатами на борту військового корабля під час повернення з Ялтинської конференції, лютий 1945 року.

Wikimedia; Franklin D. Roosevelt Presidential Library & Museum

Через ускладнення від поліомієліту американський президент був прикутий до інвалідного візка. І стан його тільки погіршувався. До початку зустрічі в Ялті особистий лікар обстежив Рузвельта, щоб зрозуміти, чи перенесе він переліт і саму конференцію. Зʼясувалося, що він був на межі смерті від хронічної серцевої недостатності. Однак Анна приховала цей діагноз від усіх, навіть від самого батька. Згодом критики звинуватять Рузвельта в тому, що він підписував документи в Ялті в напівмертвому стані. Проте Анна розповіла, що у критичні моменти її батько завжди вмів зібратися і нікому не показувати своєї слабкості.

Під час конференції головне завдання Анни Рузвельт полягало в тому, щоб не дати Черчиллю і Сталіну зрозуміти, наскільки тяжко хворий її батько. Вона стежила за тим, щоб він їв страви, приготовані його власними кухарями, не захоплювався гострими і солоними закусками на бенкетах, уникав хвилювань і додаткових зустрічей, наскільки це було можливо. І тільки Сара Черчилль, спостерігаючи за ним у неформальній обстановці, зазначала, що «схоже, він постарів на мільйон років за чотирнадцять місяців відтоді, як я бачила його востаннє».

Анна Рузвельт у своїй кімнаті в Лівадійському палаці під час Ялтинської конференції, лютий 1945 року.

Paul Popper / Popperfoto / Getty Images

Сара Черчилль у свої 30 років була улюбленою дочкою і найближчим помічником свого батька. До війни вона була молодою актрисою театру і кіно, але потім вступила в Жіночу допоміжну службу Військово-повітряних сил Великої Британії та стала офіцером повітряної розвідки.

«Сара Черчилль була блискучим публіцистом, як і батько, володіла здібностями до красномовства і проникливого розуміння підступності та лицемірства політики. У Сари було багато чеснот, її сильно недооцінювали. Якби вона народилась хоча б років на десять пізніше, напевно б пішла по стопах свого батька у великій політиці», — так описує героїню своєї книги Кетрін Грейс Кац.

Сара вже була адʼютантом свого батька під час першої зустрічі «великої трійки» в Тегерані у грудні 1943 року, у такому ж ранзі вона приїхала в Ялту. Саме Сара залишила найповніші та найдокладніші описи того, що відбувалося за лаштунками конференції.

Сара Черчилль потискає руку Сталіну під час зустрічі «великої трійки» у Тегерані, 1 грудня 1943 року.

Hulton Deutsch / Contributor

Кетлін Гарріман була наймолодшою з усіх трьох доньок. На момент конференції їй було 27 років. До війни вона була професійною лижницею-чемпіонкою. А потім працювала політичним кореспондентом в Лондоні. Стосунки Кетлін Гарріман з батьком були унікальними. «Вони були більше схожі на ділових партнерів і колег, ніж на батька і доньку».

У 1943 році Аверелл Гарріман став послом США в СРСР. Кетлін поїхала з ним до Москви, швидко вивчила російську й отримала більше доступу до Сталіна та його найближчого оточення, ніж будь-хто з американської дипмісії, включно з її батьком.

Керівництво американської делегації в кабінеті Лівадійського палацу перед початком Ялтинської конференції, 4 лютого 1945 року.

Wikimedia

Вона приїхала разом з батьком з Москви за кілька днів до початку конференції на посаді протокольного офіцера. Сам Гарріман одразу ж поїхав на Мальту на зустріч Рузвельта і Черчилля, а Кетлін залишив займатися логістикою й облаштуванням американської резиденції. Вона мала підготувати кімнати для кожного делегата, врахувати, що Рузвельт прикутий до інвалідного візка, і подбати навіть про такі дрібниці, як правильне написання імен і посад у документах і на картках за обіднім столом. Адже навіть найдрібніший казус міг зашкодити переговорам. А траплялися вони постійно. Наприклад, у перший же день один з американських генералів залпом випив стакан місцевого бренді, який прийняв за фруктовий сік. Однак він опанував себе і не подав виду, що щось пішло не так.

Кетлін впоралася зі своїм завданням блискуче завдяки тому, що говорила російською і змогла скоординуватися з місцевим персоналом.

Аверелл Гарріман зі своєю дочкою Кетлін на аеродромі в Каліфорнії перед польотом до Вашингтону, 13 лютого 1946 року.

Keystone Features / Stringer / Getty Images

Сталін єдиний зі світових лідерів не привіз із собою доньку. Замість неї роль помічника і довіреної особи виконував Лаврентій Берія — глава НКВС і організатор масових депортацій народів, зокрема кримських татар. Саме він відповідав за організацію конференції, хоча сам не брав участі в переговорах.

Учасників вирішили розмістити в колишніх літніх палацах російської аристократії. Радянську — в Юсуповському, американську — у Лівадійському (там же проводили основні засідання), британську — у Воронцовському. Однак всі резиденції перебували в напівзруйнованому стані, розграбовані спочатку більшовиками, а потім німцями. Берія мав три тижні, щоб привести все до ладу. До Криму з Москви ешелонами доправляли меблі, килими, дорогі сервізи, їжу. А все, що не могли привезти, відбирали у місцевих жителів — вішалки, попільнички і навіть дверні ручки.

Внутрішній двір Лівадійського палацу через 15 років після Ялтинської конференції. Покоївки готують постіль для Рузвельта в Лівадійському палаці, лютий 1945 року.

Heritage Images / Contributor; Bettmann / Contributor / Getty Images

Героїні книги описують Берію, як «опецькуватого, лисуватого чоловіка в пенсне, із жовтими зубами, товстими губами і виряченими очима, за обідами він посміхався і постійно вульгарно жартував». Одного разу Сара опинилася поруч з ним за столом і вирішила випробувати на ньому кілька щойно вивчених фраз російською. Вона запитала: «Можна мені грілку?» Берія посміхнувся і відповів, а один з радянських дипломатів, шаріючи, перевів: «Не можу повірити, що тобі вона потрібна. Напевно, ти й сама доволі гаряча». Іншого разу він намагався напоїти Анну, постійно підливаючи їй горілку, і «свердлив її своїм поглядом, прицмокуючи губами». Однак їй вдалося влучити момент і налити собі у склянку води. А Сталін якось за обідом шокував Рузвельта, назвавши Берію «нашим радянським Гіммлером».

Лаврентій Берія тримає на руках доньку Сталіна Світлану, 25 вересня 1931 року.

Перше, на що звернули увагу доньки політиків, коли потрапили на півострів, — масштаби руйнувань. Анна і Сара проїхали від аеродрому в Саках до Ялти «через безплідну країну і зруйновані села. Майже всі будівлі лежали у випалених руїнах, поруч з обвугленими рештками поїздів, танків та інших знарядь війни. Руйнування було справою не тільки нацистів, але й влаштованого Сталіним терору, який знищив мільйони людей задовго до приходу німців».

Збереглися також їхні спогади про самого Йосипа Сталіна. За словами Сари Черчилль, за показною привітністю та гостинністю ховалася «лякаюча фігура з ведмежими очима, світло в яких відбивалося наче холодне сонце в темних водах». Кетлін познайомилася зі Сталіним ще в Москві, де вона запамʼятала «його мляве рукостискання, зморшкувате обличчя та моржові вуса, немов обрубані з боків, щоб приховати жахливі зуби». Тоді ж вона звернула увагу на ще одну його особливість. Якщо під час переговорів Сталіна все влаштовувало, він малював «маленькі кумедні фігурки» на полях документів. Однак коли ситуація загострювалася, «його каракулі ставали агресивнішими — він починав малювати, наприклад, вовків із гострими зубами».

AP Archive

Головною рисою закулісся Ялтинської конференції стало поєднання «розкоші та убогості». Ікри було стільки, щоб вистачило б на невелике місто, а горілкою можна було поливати папороті, що стояли в горщиках. Розкішну постільну білизну привезли з московського готелю «Метрополь», але матраци були тонкими, жорсткими і кишіли клопами. Найбільш обговорюваною темою конференції, після політичних питань, була хронічна нестача туалетів для понад 500 членів трьох делегацій. Сара згадувала, що вранці бачила, як «три фельдмаршали тупцюють у черзі до туалетного відра».

Однак радянські господарі показово намагалися догодити гостям. Дівчатам пропонували, щоб місцеві покоївки гріли їм постіль перед сном, але вони відмовилися. Коли Сара попросила шматочок лимона, щоб вичавити сік на ікру, яка постійно була на столах, їй доставили ціле лимонне дерево. Коли Рузвельт і Черчилль разом зі своїми доньками відпливали з Ялти, то Сара раділа, знайшовши на борту сендвічі з куркою — «слава богу, більше ніякої ікри».

Обслуговуючий персонал Лівадійського палацу під час Ялтинської конференції, лютий 1945 року. Бенкет під час Ялтинської конференції, лютий 1945 року.

Franklin D. Roosevelt Presidential Library & Museum; Bettmann / Contributor / Getty Images

В останній день Сталін влаштував у своїй резиденції прощальний банкет на 30 осіб, в число яких потрапили Сара, Анна і Кетлін. Там радянський диктатор постійно проголошував тости за «новий союз» і особисто обходив кожного гостя. Було видно, що він задоволений результатами переговорів.

Через кілька місяців після Ялтинської конференції Сталін лишився єдиним з «великої трійки», хто зберіг владу. Рузвельт помер рівно за два місяці — 12 квітня 1945 року. А Черчилль на початку липня розгромно програв парламентські вибори своїм конкурентам, лейбористам, і покинув посаду премʼєра.

Вінстон Черчилль зі своєю дочкою Сарою виходять із собору Святого Павла після поминальної служби за Рузвельтом, 17 квітня 1945 року.