Воєнні злочини — звична справа для кремля. Згадуємо про масові вбивства та геноцид під час Другої світової, за які росію (поки що) не покарали — в архівних фото

Автор:
Сергій Пивоваров
Редактор:
Євген Спірін
Дата:
Воєнні злочини — звична справа для кремля. Згадуємо про масові вбивства та геноцид під час Другої світової, за які росію (поки що) не покарали — в архівних фото

Українці шукають тіла родичів, закатованих та розстріляних НКВС, у дворі вʼязниці у Львові, липень 1943 року.

Getty Images / «Бабель»

Від початку масштабного вторгнення в Україну російські солдати вбивають, катують і ґвалтують цивільних, обстрілюють лікарні та школи, займаються мародерством, незаконно вивозять українців у рф і скоюють інші воєнні злочини. А кремль це схвалює та покриває. Подібне російське керівництво практикує вже понад століття — скоює воєнні злочини, а потім намагається приховати їх або перекласти провину на інших. Так було під час Другої світової війни. Радянські спецслужби розстрілювали польських військовополонених, катували та вбивали українських політвʼязнів, депортували та намагалися знищити всі сліди існування цілого народу — кримських татар. «Бабель» згадує про ці воєнні злочини, за які ані СРСР, ані його правонаступниця росія поки що не понесли жодного покарання.

Катинський розстріл, квітень—травень 1940 року

Першого вересня 1939 року нацистська Німеччина напала на Польщу, розпочавши Другу світову війну. Поки польська армія намагалася стримати наступ німців із заходу, рано-вранці 17 вересня до Польщі вторглися війська СРСР.

Радянський Союз напав на Польщу без оголошення війни, порушивши кілька договорів, які підписував із поляками. Наприклад, мирний договір 1921 року та договір про ненапад між СРСР і Польщею 1932 року, дію якого незадовго до того обидва уряди продовжили до 1945-го.

Радянська пропаганда причини вторгнення пояснювала так: після нападу Німеччини Польща перестала існувати як держава, тому радянські війська змушені перейти кордон, щоб узяти під захист мешканців Західної України та Західної Білорусі. Насправді ж питання про поділ території Польщі між Німеччиною і Радянським Союзом вирішили ще в серпні 1939 року, коли підписали радянсько-німецький пакт Молотова-Ріббентропа.

Радянський політпрацівник, батальйонний комісар Філіп Боровенський (у центрі у шкіряному плащі) на переговорах щодо поділу Польщі з німецькими офіцерами у Бресті, 20 вересня 1939 року.

Getty Images

Польські військові намагалися чинити опір радянській армії, але сили були надто нерівними. До кінця вересня 1939 року СРСР і Німеччина окупували і поділили території Польщі. На захоплених територіях окупанти влаштували терор — розстрілювали не лише військових та поліцейських, а й жінок та дітей. У радянському полоні опинилося від чверті до половини мільйона польських громадян.

Зрештою частину полонених відпустили, близько 40 тисяч людей передали Німеччині, понад 25 тисяч відправили до таборів Сибіру та спецпоселень у Північний Казахстан. Решту полонених, в основному польських офіцерів, розподілили по таборах на територіях росії, України та Білорусі. Спочатку їм навіть дозволяли писати рідним листи, які надсилали через Міжнародний Червоний Хрест. Але у квітні-травні 1940 року листи перестали надходити. На всі запити про долю військовополонених, зокрема й від польського уряду, що емігрував до Лондону, радянське керівництво давало або розмиті відповіді, або просто відмовчувалося.

Полонені польські військові, 1939 рік.

Getty Images / «Бабель»

У 1941 році Німеччина напала на свого вчорашнього союзника СРСР. А в 1943 році після окупації Смоленської області німці виявили масове поховання поляків у Катинському лісі. Багато хто був зі звʼязаними за спиною руками та з мішками на головах. Експертиза встановила, що їх розстріляли навесні 1940 року ще до приходу німців.

Німці проводять експертизу тіл, виявлених у Катинському лісі у 1943 році.
Масове поховання у Катинському лісі, яке виявили німці після окупації Смоленської області у 1943 році.

Німці проводять експертизу тіл, виявлених у Катинському лісі у 1943 році. Масове поховання у Катинському лісі, яке виявили німці після окупації Смоленської області у 1943 році.

Getty Images / «Бабель»

Попри це Радянський Союз заперечував причетність до розстрілу і навіть намагався перекласти провину на нацистів під час Нюрнберзького трибуналу над воєнними злочинцями Третього Рейху. Але нічого не вийшло. Прокурори зʼясували, що німці до цього злочину не причетні. Втім, це не завадило СРСР заперечувати свою провину аж до 1990 року, коли в радянських архівах виявили документи, що доводять причетність Радянського Союзу до розстрілів поляків.

Зʼясувалося, що у березні 1940 року на пропозицію голови НКВС Лаврентія Берії вищий керівний орган СРСР — Політбюро схвалило розстріл понад 20 тисяч польських військовополонених. Масові розстріли проводилися не лише в Катині, а й у Твері, Харкові, а також у таборах та вʼязницях Західної України та Білорусі.

У 1990-х спочатку радянська, а згодом російська прокуратура провела розслідування. Катинський розстріл оголосили «злочином сталінського режиму» і закрили справу у звʼязку зі смертю всіх винних, а матеріали розслідування засекретили. Але поляків це не влаштувало. Родичі вбитих звернулися до Європейського суду з прав людини. У 2012 році ЄСПЛ визнав Катинський розстріл воєнним злочином радянського керівництва та силових структур, а також ухвалив, що російська влада не провела ефективного розслідування. Але подальше розслідування росія проводити відмовилася.

Цвинтар перепохованих жертв Катинського розстрілу, 1988 рік.

Getty Images / «Бабель»

Масові вбивства увʼязнених на Західній Україні, червень—липень 1941 року

Восени 1939 року СРСР окупував частину Польщі разом із західноукраїнськими територіями, які на той момент входили до її складу. Радянська пропаганда подавала це як «визволення та воззʼєднання» українських земель і навіть вдавалася до паралелей з Актом соборності 1919 року. Тож спочатку деякі українці навіть вітали радянські війська.

Радянські війська роздають пропагандистські газети мешканцям Західної України та Білорусі під час вторгнення до Польщі, вересень 1939 року.

Getty Images

Але незабаром радянська влада влаштувала тут те саме, що й на інших захоплених українських територіях — масовий терор. За популярним обвинуваченням у контрреволюційній діяльності увʼязнювали і розстрілювали політиків, релігійних діячів, представників інтелігенції, чиновників, колишніх військових, активістів національно-визвольного руху, підприємців з місцевої «буржуазії» та селян, які відмовлялися вступати до колгоспів.

На початку літа 1941 року 26 тюрем на Західній Україні були переповнені. Станом на 10 червня 1941-го в них утримували близько 73 тисяч людей попри загальне обмеження у трохи більше ніж 30 тисяч.

Після нападу Німеччини на СРСР керівництво НКВС спочатку намагалося евакуювати увʼязнених. Але фронт швидко наближався. Тоді з Москви прийшла телеграма-інструкція від самого Берії: розстріляти всіх, хто проходив за статтею про контрреволюційну діяльність, а таких була більшість.

Тіла розстріляних українців у дворі вʼязниці Львова, липень 1943 року.
Українці шукають тіла родичів у дворі вʼязниці у Львові, липень 1943 року.

Тіла розстріляних українців у дворі вʼязниці Львова, липень 1943 року. Українці шукають тіла родичів у дворі вʼязниці у Львові, липень 1943 року.

Getty Images / «Бабель»

Зрештою евакуацію провели лише у кількох місцях, але більшість арештантів так і не прибули до кінцевого пункту. Транспорт найчастіше використовували для вивезення радянського командування та цінних речей. Більшість увʼязнених відправляли пішки на «марші смерті». Дорогою їх розстрілювали конвоїри, а іноді бомбила німецька авіація, приймаючи за радянські частини, що відступали. Тим, кого вивозили залізницею, пощастило не більше — їх спалювали чи підривали разом із вагонами. А на станції Заліщики на Тернопільщині 14 вагонів із політвʼязнями скинули зі зруйнованого мосту у річку Дністер. У кожному вагоні було 50—70 людей, ніхто з них не вижив.

Натомість масові розстріли розпочалися майже у всіх вʼязницях Західної України — у Луцьку, Станіславі, Тернополі, Рівному, Дубні, Ковелі, Дрогобичі, Володимирі-Волинському та багатьох інших.

Одна з найстрашніших трагедій сталася у Львові, тут у чотирьох вʼязницях НКВС розстріляли, за різними оцінками, від трьох до пʼяти тисяч людей. У самому місті почалися облави, будь-кого могли затримати на вулиці й оголосити шпигуном та диверсантом.

Мешканка Львова намагається знайти родичів серед убитих у дворі львівської вʼязниці, липень 1943 року.

Getty Images / «Бабель»

Спочатку людей розстрілювали звичним для органів НКВС способом — пострілом у потилицю у спецкамері. Багатьох перед смертю катували. Але фронт швидко наближався, тому розстріли поставили на потік — людей зганяли в камери та розстрілювали з автоматів через віконце для передачі їжі або кидали туди гранати. Убитих спочатку вивозили вантажівками та ховали у спеціальних місцях, а пізніше ховали вже на подвірʼях та у підвалах вʼязниць.

Окупувавши Львів, німці спеціально відчинили двері вʼязниць та розкопали тіла вбитих — для антирадянської пропаганди. А пропаганда СРСР, своєю чергою, намагалася повісити цей злочин на нацистів, як і у випадку з розстрілами польських військовополонених. Такі дії радянських каральних органів підпадають під категорію воєнних злочинів за нормами тодішнього міжнародного права — Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років, про дотримання яких постійно заявляв Радянський Союз під час Другої світової війни.

Музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» у Львові.

Wikimedia

Тюремні камери у Музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» у Львові.
Жінка перед входом до Музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» у Львові.

Тюремні камери у Музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» у Львові. Жінка перед входом до Музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» у Львові.

Wikimedia

Депортація кримських татар, травень 1944 року

У квітні 1944 року радянські війська вибили німців з Криму. Але радянська влада насамперед почала не відновлювати зруйнований війною півострів, а влаштувала масові репресії.

Примусову депортацію населення в СРСР практикували ще з 1920-х років. Одним із найвідоміших прикладів такої практики стала депортація корінних мешканців Криму — кримських татар.

Кримськотатарський фестиваль, початок 1940-х років.

Getty Images / «Бабель»

Радянська пропаганда звинуватила весь кримськотатарський народ у «зраді Батьківщини та тотальному колабораціонізмі» під час нацистської окупації півострова. Стверджувалося, що близько 20 тисяч кримських татар перейшли на бік німців. Навіть якщо повірити цим цифрам, то за офіційними даними понад 25 тисяч представників цього народу воювали у радянській армії та у партизанських загонах. Серед них були й ті, кому вручали найвищу нагороду — Герой Радянського Союзу. А якщо порівняти з іншими офіційними даними про колаборантів, то, наприклад, росіян на боці Гітлера воювало близько 400 тисяч.

Але питання про етнічну чистку було вже вирішене, 11 травня 1944 року Сталін особисто підписав постанову Державного комітету оборони про організацію депортації кримських татар. Операція з примусового виселення під контролем органів НКВС розпочалася рано-вранці 18 травня.

Під депортацію потрапили всі — діти, жінки, люди похилого віку та люди з інвалідністю. На збори давали 15—20 хвилин. Офіційно кожна сімʼя мала право взяти з собою до 500 кілограмів багажу, але реально дозволяли забрати лише ручну поклажу, а іноді взагалі нічого. Людей вантажними автомобілями відвозили до залізничних станцій. Звідти їх одразу або через два-три дні відправляли у забитих товарних вагонах у віддалені райони Середньої Азії, Уралу та Сибіру.

Кримські татари під час повторного виселення із Криму у 1960-і роки.

Wikimedia

Основна фраза операції з депортації завершилася увечері 20 травня. Із Криму на схід відправили майже 70 ешелонів. За кілька тижнів, проведених у дорозі, померло близько восьми тисяч людей, здебільшого це були старі та діти. Кримських татар, що залишилися, виселили під час депортації з півострова вірмен, греків і болгар наприкінці червня того ж року. Навіть на тих кримських татар, які служили в радянській армії, після демобілізації чекала депортація.

У спецпоселеннях вони жили у важких умовах — у землянках та бараках, практично без води та їжі. За перші роки після депортації померло від 20 до 40 відсотків депортованих, тобто приблизно від третини до половини кримськотатарського народу. У кремлі намагалися стерти всі сліди існування кримських татар — переписували історію Криму і перейменовували всі кримськотатарські назви на півострові, забороняли мову, навіть саму назву «кримські татари» прибрали з усіх офіційних документів та енциклопедій, таку національність заборонили вписувати в паспорт.

Кримські татари після депортації на лісозаготівлі, 1952 рік.
Депортовані кримські татари в Молотовській (сучасній Пермській) області росії, 1948 рік.

Кримські татари після депортації на лісозаготівлі, 1952 рік. Депортовані кримські татари в Молотовській (сучасній Пермській) області росії, 1948 рік.

Wikimedia

Після депортації кримських татар на півострів за наказом Сталіна відправили переселенців, насамперед із російської глибинки — Курської, Воронезької, Бєлгородської областей, Поволжя та північних регіонів. Але користі від цього було мало, адже ті були незвиклі до кримського клімату, не знали місцевих особливостей землеробства в горах та степу. Господарство та інфраструктура Криму залишалися в занепаді, аж поки у 1954 році півострів не передали Українській РСР.

Кримським татарам забороняли повертатися на півострів до 1989 року. Депортацію кримських татар визнали геноцидом Україна, Латвія, Литва та Канада. А от росія, як правонаступниця СРСР, не провела жодного розслідування цього злочину і не виплатила жодних компенсацій. Ба більше, окупувавши півострів у 2014 році, російська влада розпочала репресії проти кримськотатарського населення.

Ми чесно й обʼєктивно розповідаємо про історичні події. Підтримайте «Бабель»: 🔸 донат у гривні🔸у криптовалюті🔸PayPal: [email protected]

Проукраїнський мітинг активістів із кримськотатарськими прапорами перед парламентом у Сімферополі незадовго до окупації Криму росією, 26 лютого 2014 року.

Getty Images / «Бабель»

Джерела:

Кай Струве. Масові вбивства в'язнів львівських тюрем: що відомо про місця та кількість жертв? «Україна модерна», 09.09.2018.

«Кривавий червень» 1941-го: радянські розстріли на заході України. Журнал «Локальна історія», 23.06.2021.

George Sanford. Katyn And The Soviet Massacre Of 1940: Truth, Justice And Memory. Routledge, 2009. 

Богдан Губернський. «Нам заборонялося все, окрім смерті». Згадуючи депортацію кримських татар. «Крим.Реалії», 18.05.2021.

Автор:
Сергій Пивоваров
Редактор:
Євген Спірін
Теги:
СРСР
історія

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо