78 років тому на конференції в Потсдамі колективний Захід мав визначити майбутнє світу після Другої світової, але Сталін усіх переграв. Історія про перемогу, яку вкрав Кремль (так, ми натякаємо)

Новий президент США Гаррі Трумен не мав політичного досвіду на міжнародному рівні. Президентську посаду він отримав у спадок, як віцепрезидент, після смерті глави Білого дому Франкліна Рузвельта у квітні 1945 року. Стосунки між Труменом і Рузвельтом не були тісними і довірливими. Кандидатуру Трумена на посаду віцепрезидента фактично нав’язала Демократична партія перед президентськими виборами восени 1944 року. Рузвельт не став заперечувати. Адже він і так балотувався на четвертий термін поспіль, всупереч негласній американській політичній традиції.

Трумен і сам не надто хотів бути віцепрезидентом, однак погодився на рішення партії. Рузвельт майже не обговорював із Труменом важливих питань, особливо щодо зовнішньої політики. За весь час спільної роботи президент і віцепрезидент зустрічалися наодинці лише двічі.

Увечері 12 квітня 1945 року Трумен збирався перехилити чарку з кількома конгресменами, коли його терміново викликали до Білого дому. Там дружина президента Елеонора Рузвельт повідомила, що її чоловік помер через крововилив у мозок. Трумен запитав, чи він може щось для неї зробити. На що та відповіла: «Це ви скажіть, чи можемо ми щось зробити для вас? Бо ви зараз у ще більшій біді».

За три місяці Трумен приїхав на Потсдамську конференцію остаточно визначити повоєнний світовий устрій разом із Британією та СРСР. До Радянського Союзу та його лідера Сталіна Трумен ставився з більшою підозрою, ніж його попередник. Він дещо затягнув дату початку зустрічі, аби мати козир у рукаві, про який, щоправда, і сам дізнався тільки після смерті Рузвельта. У день запланованого початку Потсдамської конференції, 16 липня, Трумену доповіли про успішні випробування першої атомної бомби. Та разом із тим він, попри перестороги Черчилля, позбувся іншого козиря — вивів американські війська з територій, які за домовленостями Ялтинської конференції вважалися радянськими зонами окупації. Після першої зустрічі з радянським диктатором Трумен упевнено говорив: «Я можу мати справу зі Сталіним. Він чесний, але до біса розумний».

Вінстон Черчилль втратив прем’єрську посаду під час конференції. До Потсдаму він прибув на тлі перших повоєнних парламентських виборів. На той час британське суспільство вимагало нових, уже мирних реформ, а Черчилль так і лишився воєнним міністром. Гасла Консервативної партії на кшталт «дозволимо Черчиллю закінчити розпочате» уже не справляли враження на виборців. Утім, навіть їхні суперники — лейбористи, були впевнені в перемозі Черчилля.

Якщо з Рузвельтом у Черчилля були добрі дружні стосунки, то з новим американським президентом він встиг тільки обмінятися кількома листами. Про якусь спільну позицію в перемовинах зі Сталіним не могло бути й мови. Та й за спогадами очевидців з британської делегації, Черчилль у Потсдамі «був просто жахливий — непідготовлений і багатослівний, він зверхньо поводився з китайською делегацією, роздратував американців і несподівано спасував перед Сталіним, якому, як усі очікували, він мав активно опонувати».

У розпал перемовин, 26 липня 1945 року, надійшли результати виборів — лейбористи здобули переконливу перемогу. Черчилль поїхав з конференції, а британську делегацію очолив новий прем’єр, лейборист Клемент Еттлі. Для нього перемога на виборах стала неабиякою несподіванкою. Коли того ж 26 липня він прибув на авдієнцію до короля Георга VI, щоб отримати призначення на посаду прем’єра, то ніяковів і довго не міг вимовити ані слова. Нарешті Еттлі пробелькотів: «Я переміг на виборах». «А я знаю, читав про це в новинах», — відповів король.

Йосип Сталін прибув до Потсдаму, запізнившись на день. І це при тому, що саме він обрав місце зустрічі, а радянська сторона займалась усіма організаційними питаннями. Запізнюватись на міжнародні зустрічі вже стало політичною фішкою Сталіна. Перед цим він змусив цілий день його чекати китайського лідера Мао Цзедуна. А потім у Потсдамі всім розповідав, що його затримали китайці.

До козиря Трумена з атомною бомбою Сталін був готовий. Радянська розвідка отримувала інформацію про створення атомної бомби ще від самого початку запуску американської ядерної програми восени 1941 року. Натомість Сталін мав власний козир. Усі території Центральної та Східної Європи, що радянська армія «звільнила» від нацистів, залишалися під контролем СРСР. І на відміну від Трумена, виводити свої війська радянський диктатор не поспішав.

Францію взагалі не покликали на конференцію. Попри те, що за домовленостями в Ялті одну з окупаційних зон Німеччини мали передати французам. Через таку політичну зневагу французький лідер Шарль де Голль образився на британців, а ще більше на американців, всерйоз і надовго. При чому так надовго, що це відгукнулось у 1966 році. Тоді в розпал Холодної війни де Голль оголосив, що Франція виходить із НАТО, створеного на противагу СРСР. До Альянсу французи повернулись після 42-річної перерви.

Роз’єднаність Заходу проявилась уже на першому питанні — про долю Німеччини. На першому ж засіданні Черчилль запитав у Трумена, в яких кордонах слід розуміти сучасну Німеччину. Американського президента це заскочило зненацька, спочатку він мовчав, а потім переадресував запитання радянській делегації. «Німеччина є тим, чим вона стала після війни. Зараз вона, як у нас кажуть, географічне поняття», — відповів Сталін. Згодом в радянський протокол засідання додали ще одну фразу: «Німеччини зараз по факту не існує». Після суперечок домовилися взяти за вихідний пункт німецькі кордони станом на 1937 рік. Але за підсумками переговорів і ця територія зменшилася на чверть. Приміром, Сталін загарбав частину німецької провінції Східна Пруссія, разом із її столицею Кенігсбергом. Наступного року місто перейменували на Калінінград. Ці німецькі території досі лишаються в складі росії.

На місці окупаційних зон згодом виникли дві німецькі держави — капіталістична ФРН і соціалістична НДР. А в 1961-му між ними з’явився ще й Берлінський мур, який майже на тридцять років розділив Німеччину на Східну і Західну.

З питаннями про денацифікацію і демілітаризацію Німеччини і трибунал над нацистськими воєнними злочинцями розібралися відносно швидко. Далі взялися за репарації. Західні лідери не хотіли обкладати Німеччину непосильними компенсаціями, як після Першої світової. Вони побоювались, що на тлі глибокої економічної кризи до влади в країні прийде новий Гітлер. Сталін цим скористався і домігся, щоб СРСР отримав 50% від визначеної суми репарацій понад $20 мільярдів. Компенсації виплачували як грошима, так і промисловим устаткуванням — до Радянського Союзу вивозили цілі німецькі заводи. Причому Сталін обклав даниною як підконтрольну СРСР Східну Німеччину, так і території окупації західних держав.

Окрім цього, йому вдалося виключити Польщу з розподілу німецьких репарацій. Сталін пообіцяв полякам згодом виділити частину з компенсацій, які отримає Радянський Союз. У 1953 році комуністичний польський уряд під тиском СРСР взагалі відмовився від грошей. До цього питання Польща повернулася після падіння комуністичного режиму, втім її суперечки з Німеччиною щодо виплат тривають подосі.

Із країн Центральної та Східної Європи Сталін створив соцтабір із маріонетковими режимами. Хоча за планом Заходу ці держави мали стати своєрідною буферною зоною між СРСР і рештою Європи. Після війни там мали пройти вільні вибори і утворитися нові демократичні уряди.

Та все вийшло геть навпаки. До початку Потсдамської конференції радянська армія, окрім Східної Німеччини, також окупувала Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Болгарію та Румунію. Сталін, звісно, пообіцяв провести там вільні вибори, однак не став виводити звідти своїх солдатів. Тож перемогу на виборах, ясна річ, здобули прорадянські партії.

Класичним у цьому плані був приклад із Польщею. У Потсдамі Сталін домігся, аби США та Британія визнали прорадянський Уряд національної єдності Польщі. У країні запустили масштабну радянську пропаганду, яка зображувала Червону армію «визволителями», а країни Заходу «зрадниками», які кинули Польщу на поталу нацистам. Питання про польські кордони лишалося спірним ще з Ялтинської конференції. Ще на початку Другої світової СРСР захопив території Західної України та Білорусі, які тоді входили до складу Польщі. Сталін вирішив це питання за рахунок Німеччини. Полякам передали східні німецькі території, встановивши кордон по річках Одер і Нейсе. Таким чином радянський диктатор убив двох зайців — і компенсував полякам втрату територій, і посунув кордони свого буферного соцтабору далі на захід.

Сталін запропонував Трумену застосувати ядерну бомбу проти японців. Ще під час Ялтинської конференції Сталін пообіцяв оголосити війну Японії. Проте на початок Потсдамської конференції так цього і не зробив. Якось у кулуарах Потсдаму Трумен натякнув, що США «мають нову зброю надзвичайної руйнівної сили». На подив американського президента Сталін не проявив особливого інтересу. Лише коротко відповів: «Сподіваюся, що Сполучені Штати добре використають цю зброю проти японців». Власне це Трумен і зробив за чотири дні по завершенні Потсдаму — 6 серпня 1945 року США скинули ядерну бомбу на Хіросіму.

За два дні, 8 серпня, СРСР таки оголосив війну Японії, попри те, що пакт про ненапад між державами мав діяти до 1946 року. Наступного дня, 9 серпня, США скинули другу атомну бомбу на Нагасакі. Японія капітулювала, на цьому Друга світова завершилася. СРСР приєднався до міжнародної спільноти, яка критикувала застосування ядерної зброї, як непотрібну демонстрацію сили. А Трумену довелося виправдовуватися за це до кінця життя.

Зустріч у Потсдамі стала останньою для глав держав антигітлерівської коаліції. По її завершенні нерозв’язаними лишалися ще чимало спорів, насамперед територіальних, у різних частинах світу. Учасники домовилися вирішити їх під час наступної зустрічі. Але вона так і не відбулася. Ба більше, відносини між учорашніми союзниками швидко погіршились і на початку 1947 року переросли в Холодну війну.

На Заході сподівалися, що спірні питання мирно вирішуватиме новостворена Організація Об’єднаних Націй. Але й тут Сталін лишив собі лазівку. Ще на етапі обговорення статуту нової організації в червні 1945 року Трумен наполягав на тому, щоб виключити пункт про право вето для членів Ради безпеки — єдиної структури ООН, чиї рішення були обов’язковими для виконання, але їх мали ухвалити всі члени одноголосно. Однак радянська делегація зуміла відстояти цей пункт. Відтоді СРСР, як постійний член Радбезу ООН, нерідко зловживав правом вето аж до самого свого розвалу. Зараз таку ж тактику практикує його наступниця росія.

На «Бабелі» все чесно. Ми пропонуємо якісні матеріали за ваші добровільні донати: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].