Німеччина роками відмовлялася від минулого Рейху, але з улюблениці Гітлера Лені Ріфеншталь створили світлий образ, а нацистські злочинці продовжили працювати. Згадуємо проблеми денацифікації у ФРН та НДР

Нацистські юристи в ФРН

У 1987 році німецький юрист Інго Мюллер видав книгу «Жахливі юристи», в якій висловив думку, що судова система Третього Рейху та її співробітники майже не понесли ніякого покарання після 1945 року. Судовий процес над нацистськими суддями відбувся в 1947 році, він входить до Малих Нюрнберзьких процесів — 12 судів, що пройшли після основного трибуналу. На процесі судили 16 німецьких юристів, які були причетні до репресій. Десятьох засудили на різні строки в тюрмі, чотирьох виправдали, одного звільнили від покарання за станом здоров’я, а ще один покінчив життя самогубством. Ще 39 суддів Імперського суду в Лейпцигу потрапили до радянських в’язниць, більшість із них померли.

Однак Інго Мюллер вважає, що насправді «расові закони» та інші репресивні норми тоталітарного режиму використовували у своїй роботі сотні юристів по всій Німеччині. І ніхто з них за це не відповів. За словами Мюллера, більшість із них ніколи й не визнавали своєї провини, бо «просто виконували закон». Це була одна з причин, чому Нюрнберзький трибунал був міжнародним — країни-переможці не мали довіри до місцевих німецьких судів. А Ізраїль та міжнародні мисливці за нацистами, такі як Симон Візенталь, вважали, що довіряти військових злочинців німецьким судам не можна навіть через багато років після війни.

Символом недоторканності колишніх нацистів-юристів став Ганс Глобке. Він був статс-секретарем канцелярії федерального канцлера Конрада Аденауера з 1953 по 1963 рік. Хоча в 1930-х Глобке був одним із провідних авторів «расових законів» та юридично оформлював репресії проти євреїв та інших народів, яких нацисти вважали «расово неповноцінними». Водночас він ніколи не був членом НСДАП, тому формально судити його як нацистського злочинця було не можна. Тож Глобке просто дали спокій, а на початку 1950-х Аденауер запросив його до уряду. І тільки після того, як сам канцлер вийшов на пенсію, Глобке пішов з великої політики.

Мюллер зазначає, що після 1949 року в ФРН ще майже десять років не відбувалося жодного суду над колишніми нацистами, хоча заяви та позови від жертв тоталітарного режиму були. Першим таким процесом став суд в Ульмі в 1958 році: десятьох есесівців звинуватили у вбивстві 5 502 євреїв на литовському кордоні та засудили до термінів увʼязнення від 3 до 15 років. Більшість таких процесів у ФРН відбувалися лише під тиском активістів та преси.

Ніна Гладіц проти Лені Ріфеншталь

Режисерка та актриса Лені Ріфеншталь познайомилася з Адольфом Гітлером ще до його приходу до влади. Причому з власної волі. Вона написала Гітлеру листа у травні 1932 року, під враженням від його передвиборчих промов. Він погодився зустрітися з молодою режисеркою, яка щойно випустила свій перший фільм, містичну драму «Синє світло».

Відтоді Ріфеншталь стала частою гостею на різних заходах нацистів. Ще до 1933 року вона вже була знайома з Германом Герінгом та Йозефом Геббельсом. А коли Гітлер остаточно прийшов до влади, Лені одразу почала знімати зовсім інше кіно. Протягом 1933—1935 років вийшла її пропагандистська трилогія про з’їзди НСДАП — «Перемога віри», «Тріумф волі» та «День свободи — наш Вермахт». Потім Ріфеншталь зняла «Олімпію» — фільм про Олімпійські ігри 1936 року в Берліні.

У 1940 році Ріфеншталь розпочала зйомки фільму «Низина» — екранізації опери композитора Ежена дʼАльбера 1903 року, яку дуже любив Гітлер. Для масовки вона використала 120 в’язнів концтаборів Максглан та Марцан з народів рома та сінті. Гроші на фільм Гітлер виділив з партійної каси.

Через війну Ріфеншталь не встигла закінчити монтаж «Низини». У квітні 1945 року її заарештували американці. Вона декілька місяців провела в тюрмі та до 1947 року майже постійно перебувала під домашнім арештом, пройшла допити та кілька судів. На судах вона казала, що нічого не знала про табори смерті та інші злочини нацистів, а свої пропагандистські фільми називала суто документальними. Ріфеншталь визнала, що перебувала під впливом Гітлера, але злочинів не скоювала та визнає свою помилку.

І їй повірили. Лені Ріфеншталь вдалося зберегти свою репутацію в кінематографічному світі. Таких бюджетів, як Гітлер, їй більше ніхто не давав, тому вона перейшла з кіно на фотографію. Але в 1954 році на екрани все ж вийшов фільм «Низина», який довелося перемонтувати, бо частина плівки за цей час зникла. Німецькі кінокритики фільм хвалили. Лені Ріфеншталь зайняла свою нішу в історії німецького та світового кіно, а про її співпрацю з нацистами публічно вже ніхто не говорив.

У 1982 році на німецькому телебаченні вийшов документальний фільм «Час мовчання та темряви» режисерки Ніни Гладіц. У ньому детально описувалася історія масовки стрічки «Низина». Гладіц знайшла одного з учасників цієї масовки — Йозефа Рейнхардта. Він розповів, що Ріфеншталь особисто їздила по концтаборах, щоб відібрати в’язнів. Під час зйомок вони жили майже в тих самих умовах, що й у таборі, їм нічого не заплатили, хоча договори про це були, а за будь-які помилки карали, зокрема й били. Більше того, Рейнхардт стверджував, що Ріфеншталь обіцяла допомогти в’язням покинути табори смерті та уникнути знищення, але обіцянку не виконала, більшість із них все одно потім загинули в Аушвіці.

Початковий задум Гладіц полягав у тому, щоб залучити Ріфеншталь до діалогу з Рейнхардтом та зробити «очну ставку». Але Лені нічого не відповіла на цю пропозицію, а після виходу фільму подала до суду за наклеп. Німецький суд ухвалив неоднозначне рішення — вдалося довести той факт, що Ріфеншталь дійсно їздила до таборів та бачила, що там відбувається. Але не вдалося довести, що вона обіцяла в’язням свободу. Тому Гладіц мала вирізати цей епізод з фільму. Вона відмовилася, і «Час мовчання та темряви» опинився фактично забороненим до показу.

Після цього боротьба з Лені Ріфеншталь стала справою життя Ніни Гладіц. Кінематографічні та телевізійні кола Німеччини в цій суперечці підтримали Ріфеншталь, тому Гладіц опинилася в опалі — їй більше ніхто не давав бюджетів та не замовляв у неї документалки. Ще 30 років вона збирала інформацію, шукала документи та мемуари, покази свідків, опитувала людей, які працювали з Лені в 1930-х. І у 2020 році видала книжку «Лені Ріфеншталь: карʼєра однієї злочинниці», в якій доводила, що Ріфеншталь багато знала про злочини нацистського режиму та співпрацювала з ним цілком свідомо.

Навіть у XXI столітті видати таку книжку виявилося важко — вплив особистості Ріфеншталь в Німеччині досі значний. Близько 30 видавництв відмовили Гладіц у публікації, вона чотири роки шукала можливості її надрукувати. Хоча сама Лені Ріфеншталь померла ще у 2003 році, випустивши за рік до того свій останній фільм «Підводні враження». Ніна Гладіц померла у 2021 році.

Маша Калеко проти Ганса Еґона Гольтгузена

Маша Калеко була німецькою поетесою єврейського походження. Вона народилася в 1907 році в Польщі, а в 1914 році її сім’я переїхала до Німеччини. Калеко писала вірші німецькою мовою, з 1929 року публікувалася в газетах Vossische Zeitung та Berliner Tageblatt. У 1933 році видала першу поетичну збірку, яку одразу довелося редагувати через нацистську цензуру. У 1938 році, коли репресії проти євреїв стали жорстокішими, Калеко вдалося поїхати з Німечинни до США. Там вона продовжувала видавати поетичні збірки німецькою.

У 1956 році Маша Калеко повернулася до Німеччини. У 1959 році вона мала отримати літературну премію Теодора Фонтані, що присуджується Берлінською академією мистецтв. Виявилося, що серед членів журі був німецький поет та письменник Ганс Еґон Гольтгузен, щобільше, саме він курував поетичний напрямок у журі. Гольтгузен вступив у СС в 1933 році, а членом НСДАП став у 1937-му. Під час Другої світової війни він воював у військах СС. Після війни продовжував жити в Німеччині та став шанованим поетом і літературознавцем.

Маша Калеко відмовилася отримувати премію з його рук. Але вплив Гольтгузена в літературних колах був надто великий, скандал так і не вийшов на публіку, а Калеко стала небажаною поетесою в Німеччині. Того ж року їй довелося емігрувати до Ізраїлю. При цьому вона продовжувала писати вірші німецькою.

Ганс Еґон Гольтгузен після 1960 року поїхав у США, де став професором Північно-Західного університету в Іллінойсі. Потім знову повернувся до Німеччини, де з 1968 по 1974 рік очолював Баварську академію образотворчих мистецтв. Помер у 1997 році.

Колишні нацисти в НДР

Німецька Демократична Республіка, створена в радянській зоні окупації в 1949 році, офіційно вважала, що перемогла нацизм на своїй території. Навіть більше, офіційна радянська та східнонімецька пропаганда перекладали відповідальність за всі злочини нацистів на Західну Німеччину — ФРН. Берлінський мур, який розділяв столицю, пропаганда називала «Антифашистським оборонним валом», маючи на увазі, що ця стіна захищає денацифікованих берлінців від нацистів, які нібито досі управляють іншою частиною країни. Придушене повстання проти прорадянського режиму у Східному Берліні 1953 року офіційно вважалося «фашистським путчем».

При цьому ситуація з колишніми нацистами в НДР була майже та сама, що у ФРН. Наприклад, за даними сучасних досліджень, після 1949 року 14% поліцейських у Східному Берліні були колишніми нацистами. Співробітники Штазі знали майже про всіх колишніх членів НСДАП та СС, але не поспішали ловити їх та судити. Інформацією про минуле цих людей користалися для шантажу — колишніх нацистів можна було використовувати як агентів та інформаторів. Навіть коли якась справа про воєнні злочини доходила до суду, він відбувався в закритому режимі. Бо офіційно ніяких нацистів у НДР бути не могло.

Загалом з 1949 по 1990 рік у НДР було проведено всього 15 судових процесів щодо злочинців із «таборів смерті». Двох розстріляли, трьох — засудили на довічне, інших виправдали.

Серед позаштатних співробітників Штазі також були колишні нацисти, чиї навички стали в пригоді німецьким «чекістам». Все, що від них вимагалося, — присягнути на вірність новому соціалістичному режиму. Історик Генріх Ляйде, який працював з архівами Штазі, у 2005 році видав книжку «Нацистські злочинці та державна безпека: таємна політика НДР». У ній він описав долю, наприклад, організатора антисемітських погромів у Парижі в 1941 році, офіцера СС Ганса Зоммера. Користуючись своїм минулим у СС, він втирався в довіру до ультраправих організацій та політиків у ФРН та Італії, а потім передавав інформацію в Штазі. Ще одним відомим агентом Штазі був Йозеф Сеттнік, співробітник гестапо та воєнний злочинець з Аушвіцу, якого мали стратити в 1964 році, але Штазі надало йому захист.

Після об’єднання країни в 1990 році почався процес декомунізації Східної Німеччини. Але спроби засудити співробітників Штазі за їхні злочини натрапили на ту ж проблему, про яку писав Інго Мюллер щодо нацистів — німецькі суди намагалися не засуджувати за новим законодавством людей, які діяли згідно зі старим. Комуністичні діячі та німецькі «чекісти» працювали за законами НДР, а отже судити їх за законами нової Німеччини було складно. Із 91 тисячі співробітників і 300 тисяч агентів Штазі засудити вдалося лише дві-три сотні осіб, ніхто з них не провів у тюрмі понад 12 років.

Підтримайте «Бабель»:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 PayPal: [email protected]