Військове правосуддя до Другої світової війни
До другої половини XIX століття поняття воєнного злочину не існувало. З часів Стародавнього Риму діяв принцип «горе переможеним» — констатація факту, що переможці можуть робити будь-що. Хоча певні уявлення про допустимі та недопустимі дії на війні у різних народів в різні епохи все ж були. Короля Англії Річарда I прозвали «Левовим Серцем», за однією з версій, за жорстокість — у 1191 році після облоги Акри він стратив 2 700 полонених сарацинів, позаяк не отримав за них викуп у бажаний строк. Деякі сучасники короля вважали такі дії надмірними, але формально Річард не порушив жодних правил, тому ця страта не вплинула ні на що, окрім набуття ним репутації жорстокої людини.
Розправа над полоненими сарацинами за наказом короля Річарда I. Знайдено в колекції Національної бібліотеки Франції. Художник Жан Коломб (близько 1430 — близько 1493).
Getty Images / «Бабель»
Можливі закони війни описав у XVII столітті нідерландський юрист Гуго Гроцій у своїй роботі «Три книги про право війни та миру». На той момент це були теоретичні роздуми, які ще чекали на офіційне закріплення на рівні держав. Уперше закріпити звичаї війни формально в Європі вирішили у 1864 році, коли було прийнято першу Женевську конвенцію про поліпшення долі поранених на полі бою. Вона стосувалася суто медичних питань і закріпила, що лікарі та медсестри не є учасниками бойових дій. Згодом до цього документа додалися дві Гаазькі конвенції — 1899 та 1907 років. Вони в загальних рисах сформулювали правила поводження з мирним населенням, торговельними суднами в морі, невикористання бойових газів та експансивних куль.
Перша світова війна показала, що цих правил можна не дотримуватися, бо не існує механізму покарання за їх порушення. У 1919 році, підписуючи Версальський мир, країни-переможниці намагалися такий механізм створити, додавши до договору статтю про те, що німецький уряд визнає за ними право військових судів над німецькими солдатами та офіцерами. Спершу плани були грандіозні — Франція та Британія навіть пропонували судити за розвʼязування війни особисто колишнього кайзера Німеччини Вільгельма II. Але США та Японія не погодилися з такою пропозицією, а Нідерланди, де кайзер жив, відмовилися його видавати. Версальський мир уперше сформулював питання про відповідальність за саме розв’язування війни, але ніякого покарання ніхто не поніс.
З ініціативи Франції та Британії було створено спеціальну комісію юристів з різних країн, яка розслідувала німецькі воєнні злочини. Міжнародний трибунал створити фактично не вдалося, судити німецьких військових вирішили німецьким судом у Лейпцигу, в присутності міжнародних наглядачів. Спочатку комісія знайшла 901 воєнного злочинця. Потім більшість із них виправдали ще на етапі слідства. Перед судом у 1921 році фактично постали 12 солдатів і офіцерів, з яких уже під час процесу виправдали ще сімох. Лише пʼятеро отримали різні строки, але зовсім невеликі — від 6 місяців до 2 років в’язниці.
Виявилося, що у самих суддів та міжнародних наглядачів немає готових відповідей на питання, як правильно кваліфікувати злочинний наказ чи його виконання та кого саме вважати винним у таких випадках — виконавця чи його командира. Наприклад, генералів Ганса фон Шака та Бенно Круска на суді в Лейпцигу звинувачували в тому, що через погані умови в таборі військовополонених там спалахнула епідемія тифу й померло 1 280 осіб. Але генерали в суді довели, що організували життя в таборі згідно з розпорядженнями верховного командування, а тому не можуть нести відповідальності за виконання прямих наказів. Суд їх виправдав.
Перше судове засідання процесу про воєнні злочини в Лейпцигу, Німеччина, 1921 рік.
Wikimedia
Черчилль пропонував розстріляти нацистів, Рузвельт — судити, Сталін — і те, і інше
Під час Другої світової війни були скоєні нові воєнні злочини. А країни антигітлерівської коаліції почали розглядати питання відповідальності Німеччини. Цього разу вони вирішили підійти до нього ґрунтовніше та сформулювати принципи майбутнього трибуналу заздалегідь.
Уперше про покарання для Німеччини та її союзників заговорили в 1943 році на Московській конференції голів МЗС СРСР, Великої Британії та США. Тоді сторони підписали Декларацію з питань загальної безпеки, яка передбачала міжнародний трибунал для очільників Третього Рейху. Інших воєнних злочинців, солдатів та офіцерів, мали судити там, де вони й скоювали злочини. Наприклад, коменданта концтабору в Плашуві Амона Ґьота у 1946 році засудив до страти трибунал у Польщі, де він і скоював свої злочини. Але злочини деяких нацистів були екстериторіальними, тож їх не можна було судити лише в одній країні.
З 1943 року існували різні плани покарання Німеччини за війну та злочини. Найбільш жорстким був план міністра фінансів США Генрі Моргентау. Він запропонував президенту Франкліну Рузвельту взагалі не проводити судів, а просто вважати усе населення Рейху винним у всьому. Усю німецьку верхівку та ключових воєнних злочинців — розстріляти. А саму Німеччину позбавити промисловості та перетворити на відсталу аграрну країну.
Кардинально іншим був план військового міністра США Генрі Стімсона. Він вважав, що трибунал над нацистами має бути, навпаки, новим еталоном законності та справедливості для Європи та світу. За наказом Стімсона проєкт такого трибуналу розробив колишній адвокат, полковник Мюррей Бернайс. Він запропонував в основі обвинувачення нацистів використовувати термін «змова». Поняття змови у британському та американському праві використовували для засудження членів мафії та інших злочинних угруповань. Коли не можна було довести персональну провину кожного члена злочинного угруповання, то потрібно було довести існування їхньої змови щодо отримання незаконних прибутків взагалі. Законодавства країн Європи загалом такого механізму не знали. Так Бернайс хотів розширити питання злочинів нацистів, щоб трибунал розглядав їхні дії не лише після початку війни, а ще від 1933 року, коли в Німеччині сформувався режим Адольфа Гітлера.
Остаточне рішення щодо формату покарання нацистів приймали на Ялтинській конференції в лютому 1945 року. Черчилль у загальних рисах схилявся до плану Моргентау та вважав, що судити лідерів Рейху — трата часу. Рузвельт раніше підтримував Моргентау, але на той момент вже почав вагатися та схилятися до плану Стімсона — Бернайса. Сталін висловив третю позицію: нацистів треба обов’язково судити, але й обов’язково розстріляти. Тобто радянський вождь пропонував зробити суди суто театральними, з наперед відомим результатом, як і процеси над «ворогами народу» в самому СРСР. В результаті Велика трійка постановила, що суд все ж треба готувати.
Вінстон Черчілль, Франклін Делано Рузвельт і Йосип Сталін на Ялтинській конференції, лютий 1945 року.
Getty Images / «Бабель»
Франклін Рузвельт помер 12 квітня 1945 року. Новий президент США Гаррі Трумен однозначно виступив за повноцінний міжнародний трибунал. Союзники погодилися. За основу трибуналу взяли принципи плану Бернайса, але розширили їх та конкретизували.
Три групи злочинів на Нюрнберзькому трибуналі
Президент Трумен відправив до Європи групу американських юристів на чолі з суддею Верховного суду Робертом Джексоном, щоб вони поспілкувалися з колегами з Франції, Британії та СРСР та почали підготовку установчих документів майбутнього трибуналу. Джексон мав стати головним обвинувачем зі сторони США. Він був відомий як дуже принциповий юрист та прибічник верховенства права. Наприклад, він був серед небагатьох американських суддів, які відкрито вважали інтернування американських японців під час війни незаконним та критикували уряд.
Обвинувач від США Роберт Джексон (на передньому плані) на слуханнях, Нюрнберг, 27 листопада 1945 року.
Getty Images / «Бабель»
Двадцять пʼятого червня 1945 року розпочала роботу Лондонська конференція, на якій представники США, СРСР, Британії та Франції обговорювали статут майбутнього трибуналу. Восьмого серпня делегації оприлюднили Статут трибуналу та угоду про його створення. Вони сформулювали три основні групи злочинів, за які треба було судити нацистів.
- Злочини проти миру. З цим пунктом були проблеми, бо радянська делегація вимагала додати, що враховуватися мають тільки акти агресії, які вчиняли Німеччина та її союзники. Роберт Джексон логічно бачив у цьому намагання заздалегідь закрити питання радянської агресії проти, наприклад, Фінляндії у 1939 році. Врешті-решт радянська делегація погодилася на нейтральне формулювання. До речі, обґрунтовуючи термін «агресивна війна», Джексон посилався на роботу Гуго Гроція XVII століття. І доводив, що різниця між воєнною агресією та оборонною війною була очевидна задовго до початку Другої світової.
- Воєнні злочини. Попри те що термін «змова» з плану Бернайса був відсутній у статуті, його дух вплинув на формулювання. Джексону вдалося переконати інших делегатів, що у воєнних злочинах винні не тільки солдат та його командир, але й усі «керівники, організатори, підбурювачі та пособники».
- Злочини проти людства. Окрему групу таких злочинів довелося виділити, тому що не всі злочини нацистів можна було назвати воєнними. Наприклад, злочини проти євреїв, які мали німецьке громадянство та жили в самій Німеччині. Крім того, цей пункт давав можливість судити тих, хто взагалі ніколи не наближався до фронту та не брав до рук зброї. Так трибунал засудив до страти пропагандиста Юліуса Штрейхера, головного редактора газети «Штурмовик» — як підбурювача до винищення євреїв. Хоча не було доведено, що Штрейхер убивав когось власноруч.
Американський танк перед Палацом юстиції в Нюрнберзі під час судового процесу, Німеччина, 1945 рік.
Getty Images / «Бабель»
Принципи Нюрнберзького трибуналу на той час були революційними. Виявилося, що внутрішні справи країни та її закони — це не лише її внутрішні справи. Більшість нацистських злочинців діяли згідно з чинним законодавством Третього Рейху та виконували розпорядження легітимного уряду. Але за новим підходом міжнародне право є вищим за право національне, тому дотримання внутрішніх законів держави теж може бути злочинним. Ще було сформульовано, що виконання наказу не звільняє людину від відповідальності, якщо свідомий вибір виконавця був фактично можливим. Тобто людина, яка виконала злочинний наказ, тому що їй до скроні приставили пістолет, могла бути невинною. А якщо людина виконала такий наказ без прямих загроз для себе, маючи вибір, то вона все ж таки вчинила злочин. Так само і перебування на будь-яких офіційних посадах чи виконання посадових обов’язків не звільняє людину від відповідальності за її дії.
Питання колективної відповідальності
Одним з найбільш спірних питань, з якими стикнулися делегації, стало питання колективної відповідальності нацистських організацій. Статут трибуналу давав йому право визнати ту чи іншу організацію злочинною — тобто вважати злочином сам факт членства у ній. Серед таких організацій були СС, СА, СД та гестапо, керівний склад НСРПН, Імперський кабінет міністрів, Генеральний штаб та Верховне командування вермахту. Потім із СА та командування вермахту зняли обвинувачення.
Але на практиці трибунал не вважав усіх членів цих організацій злочинцями автоматично. Членство ставало приводом розпочати щодо людини розслідування та позбавляло її презумпції невинуватості — вона сама мала доводити, що, перебуваючи в лавах, наприклад, СС, не вчиняла злочинів. І теоретично могла бути виправданою. Судді трибуналу врешті-решт вирішили не відмовлятися від принципу кримінального права, згідно з яким юридична відповідальність настає лише за особисті дії та бездіяльність.
Попри таку ґрунтовну підготовку до трибуналу більшість німців, за спогадами Роберта Джексона, все одно вважали весь процес судом переможців над переможеними, в якому немає правил. Так само вважав і найвідоміший обвинувачений — Герман Герінг, який під час процесу неодноразово заявляв, що все це просто фарс.
Герман Герінг (зліва) розмовляє з Бальдуром фон Ширахом (справа), колишнім головою «Гітлер'югенду» під час Нюрнберзького процесу. Фон Ширах був засуджений, відсидів 20 років у вʼязниці Шпандау в Берліні. Був звільнений 30 вересня 1966 року.
Getty Images / «Бабель»
Сам Джексон дійшов висновку, що, на жаль, іншої форми засудження за злочини проти миру та людства, окрім суду над переможеними, не може бути в принципі. Але він же сформулював основну задачу трибуналу, яка мала вплинути на будь-які режими будь-яких країн у майбутньому: «Ми повинні дати зрозуміти німцям, що справа, за яку їхні колишні лідери постають перед судом, полягає не в тому, що вони програли війну, а в тому, що вони її розпочали».