24 лютого о 03:35 росіяни вторглися в село Зоринівка на Луганщині — так почалася повномасштабна війна. «Бабель» поговорив із прикордонником, який зі зброєю зустрічав окупантів — детальна реконструкція

Вісім років до вторгнення

33-річний Андрій Лернатович очолив прикордонний відділ у Міловому у 2021 році. До цього жив у Києві, працював прикордонником в аеропорту імені Ігоря Сікорського та в міжнародному аеропорту «Бориспіль». Коли звільнилося місце начальника прикордонного відділу в Міловому, одразу погодився. Каже — розумів, що їде в одну найскладніших областей країни, але не очікував, що настільки.

— Увесь 2021 рік я прожив у кабінеті. Спав на дивані, — розповідає Лернатович «Бабелю». — О пів на сьому ранку доповідав керівництву обстановку. Бувало по кілька діб не лягав.

До вторгнення 24 лютого третина Луганської області була окупована. Довжина кордону з окупованою територію становила 140 кілометрів, із росією — 642. Зоною відповідальності Міловського відділу була стокілометрова ділянка кордону з росією, яку називають «зеленка», — степи та ліси з прикордонними стовпчиками. А також пункт пропуску «Мілове» — єдиний на Луганщині, де можна перетнути українсько-російський кордон.

Через Мілове по два-три рази на день моталися контрабандисти. Вони купували бензин і дизель в росії, а продавали в Україні. Щоб довго не чекати на переході, купували місця в чергах. Лернатовичу звична для прикордонних регіонів схема не сподобалась — він оголосив контрабандистам війну. Змушував стояти в чергах і проходити ретельні перевірки. Із прикордонником скандалили, пропонували гроші, питали, скільки занести.

— Я розумів, що якщо ФСБ дозволяє контрабандистам туди-сюди кататися щодня, значить, вони їх тримають на гачку, а ті зливають інформацію, — говорить Лернатович. — У селищі до мене ставилися негативно. Бувало, йду по дорозі, а мені вслід матюкаються чи щось руками показують.

Російсько-український кордон ділить Мілове навпіл по вулиці Дружби народів. Будинки з непарними номерами відносяться до України, а з парними — до російського селища Чортково. До 2014 року мешканці Мілового та Чорткова вільно ходили одне до одного в гості, у багатьох по різні боки кордону є родичі. У 2014-му проросійські бойовики намагалися захопити Мілове, але не змогли. Перетинати вулицю Дружби народів заборонили — мешканці могли ходити один до одного тільки через офіційний пункт пропуску.

У 2018 році росія поставила посеред вулиці триметровий паркан із колючим дротом. Україна обмежила перетин кордону для росіян — пропускали тільки за закордонними паспортами, чоловіків перевіряли особливо ретельно. Вулицю Дружби народів цілодобово патрулювали. Як згадує Лернатович, українські та російські прикордонники між собою не спілкувалися.

— У Чорткові прикордонний відділ очолював Андрій Діденко. Ми кілька разів зустрічалися на кордоні, коли передавали росіянам нелегалів, які зайшли від них. Діденко говорив російською і казав: «Я б хотів, щоб і ви говорили російською». А я відповідав: «А я б хотів, щоб ми говорили українською». І так кожний при своїй мові залишався, — згадує прикордонник. — Думаю, він промацував, що я за людина, чи можу стати колаборантом.

За місяць до повномасштабного вторгнення до Мілового дійшло «Велике будівництво». Трикілометрову дорогу з українського боку вкрили новим асфальтом. Місцеві ще більше впевнилися, що військові навчання росіян на кордоні — лише брязкання зброєю.

Тиждень до вторгнення

Лютий 2022 року для луганських прикордонників був особливо напруженим. Лернатович згадує, що місцеві постійно передавали інформацію про військові маневри росіян. Показували відео, як 50—60-кілометрові колони російської техніки наближалися до Чорткова. В одній із селищних шкіл росіяни обладнали шпиталь. А за два дні до вторгнення із селища виїхала поліція, прокуратура та інші державні російські структури.

Російських прикордонників стало у два рази більше. На них була інша форма, вони ходили у бронежилетах і касках, а ще мали більше зброї, ніж зазвичай, — окрім автоматів, зʼявилися кулемети.

— На Дружби народів стали виходити не три російські наряди, а сім, — згадує Лернатович. — Раніше ми знали всіх російських прикордонників в обличчя. Тепер я жодної людини не впізнавав.

Андрій доповідав про ситуацію керівництву Луганського загону, яке базувалося в Лисичанську. У відповідь чув: «Працюйте у штатному режимі. Відстежуйте ситуацію». Двадцять другого лютого Лернатович зустрівся з начальником поліції Мілового Олексієм Шулікою. Той сказав, що в разі війни потрібно діяти спільно.

День до вторгнення

Від 22 лютого Лернатович спав у кабінеті, він та інші прикордонники не знімали бронежилетів. Увесь день 23 лютого росія дуже повільно пропускала українців на свою територію. Після 18:00 на кордоні між Україною та росією утворилася черга з десятка машин і тих, хто йшов пішки. О 22:00 росіяни почали пропускати тільки своїх громадян, а українців розвертали назад. О 23:30 Андрій Лернатович приїхав на пункт перетину. Люди, яких завернули на КПП, розказали, що росіяни не будуть пропускати українців ще тиждень. Андрій доповів про ситуацію керівництву. Почув: «Працюємо у штатному режимі».

Опівночі він помітив, що українські митники збирають речі.

— А що таке? Що за ситуація? — питаю їх. А вони: «Та все нормально». А я бачу, вони документацію вивозять, компʼютери, — згадує прикордонник.

Ніч вторгнення

О 01:30 24 лютого в Міловому почули, як до кордону наближаються колони російської техніки. Андрій приїхав із КПП у відділ. Прикордонники були на роботі — у бронежилетах, касках, при собі тримали табельні пістолети й автомати. Гул військової техніки чули навіть у приміщенні. Андрій всіх зібрав і сказав: «Готуємося виконувати бойові завдання».

— У відділі були автомати, десять ручних протитанкових гранатометів і багато ящиків з боєприпасами, — розповідає він. — Наказав завантажити їх у службові автомобілі — УАЗики. Хотів подивитися, наскільки швидко ми це зробимо та як швидко розвантажимо.

Сам він заліз на спостережну прикордонну вишку — подивитися, як рухаються колони.

— Гул був такий сильний, що я подзвонив командиру в Лисичанськ. Поставив на гучний звʼязок, і він чув, як вони їдуть, — каже він. — Я розумів, що ситуація складна, але не думав про війну. Гадав, що вони підійдуть до кордону і зупиняться, щоб тиснути на [Володимира] Зеленського та нас провокувати. У 2014 році у Криму до військових частин і прикордонників приходили переговорники від росіян і намагалися схилити на свій бік. Я думав, що й у нас так буде. Мене будуть переконувати. І я буду переконувати. Скажу, що ми на своїй землі та нікуди не підемо.

Прикордонники завантажили зброю в автомобілі о 03:20 24 лютого. Пішли покурити та перевести подих. О 03:35 Лернатовичу зателефонували із сусіднього села Зоринівка. Туди зайшла російська диверсійна група та застрелила українського прикордонника.

У Зоринівці базувалося прикордонне відділення «Микільське», яке підпорядковувалося Лернатовичу. Зоринівка — це залізнична станція. Будівля — українська, а залізнична колія — російська. До 2019 року росіяни її використовували, а потім побудували колії в обхід. По той бік колій розташоване російське село Тарасівка.

Лернатович поїхав у Зоринівку з трьома прикордонниками. На околицях села йому розповіли, що сталося. Тієї ночі чергували шестеро прикордонників. У тепловізори вони побачили, що з боку росії йдуть восьмеро людей у повній екіпіровці та озброєні — це була диверсійно-розвідувальна група. Старший наряду Денис Ткач велів відступати, бо сили супротивника переважали. Прикордонники по черзі відходили, але якоїсь миті роздався удар заліза об асфальт — можливо, у когось впала каска. Росіяни відкрили вогонь, прикордонники побігли в різні сторони, а Ткач не встиг — загинув на місці.

Андрій згадує, що глянув на телефон — 04:05, і цієї миті йому подзвонили з Мілового та повідомили, що прикордонний відділ накрили «Градами».

Напад на Мілове

Росіяни били «Градами» з території Чорткова. Цілилися по прикордонниках і поліції в Міловому — по тих, хто міг чинити опір, бо військової частини в селищі не було. Прикордонникам і поліції відбиватися було нічим.

— І куди стріляти? Вони гатили з вулиць, де цивільні будинки, — каже Андрій. — Я доповів керівництву, нам дали наказ терміново залишити Мілове та передислоковуватися в Біловодськ.

Машини вже були завантажені зброєю, тому за кілька хвилин вони вирушили з двору прикордонного відділу. Лернатович виїхав на Біловодськ із Зоринівки. По дорозі йому подзвонив голова Мілового Олег Савченко. Сказав, що їх обстрілюють. Прикордонник стримано відповів: «Знаю». Про передислокацію промовчав — не знав, чи можна довіряти Савченку.

— У нас був план дій на випадок нападу. Його розробили давно, а за два тижні до вторгнення нас зібрали в Лисичанську, і ми його повторили. Біловодськ був першим рубежем, куди ми мали відступити та зайняти оборону, якщо сили противника переважатимуть, — згадує Лернатович.

Колони російської техніки зайшли в Мілове між четвертою та пʼятою ранку.

Оборона Біловодська

Приблизно о пʼятій ранку прикордонники заїхали на подвірʼя відділу прикордонної служби в Біловодську. Ним керував однокурсник Лернатовича Євген Цекот.

— Я бігав по відділу і кричав: «Де, блядь, Цекот?» — згадує Лернатович. — Потім дивлюся, він на вулиці якусь нараду проводить. Папери палять. Усі спокійні. Я до нього: «Блядь, Женя, війна. У мене 200-й». Відтягнув його. Труханув за одежу. «Де твої жінка і дитина?» — питаю. Він сказав, що відправив їх. І я якось заспокоївся. Пішов перевіряти, чи всі мої [прикордонники] виїхали з Мілового.

Виявилося, що чотири прикордонники з його підрозділу не виїхали з Мілового — усі вони були місцевими. Сказали, що їм треба забрати речі з кабінетів і зникли.

— Я одразу все зрозумів, — згадує Лернатович.

За його словами, більшість прикордонників, які родом з Мілового, часто казали, що «росія та Україна — братські народи». Однак не памʼятає, щоб ці четверо якось виділялися з-поміж інших.

Загалом у Біловодську зібралися близько 150 прикордонників — Міловський і Біловодський відділи, відділення «Микільське» із Зоринівки. З озброєння у прикордонників були тільки пістолети, автомати, кулемети, десь 20 ручних протитанкових гранатометів і заряди до них. Прикордонники готувалися до бою — з Лисичанська прийшов наказ зупиняти російську колону, яка могла піти на Біловодськ. У будинках на центральній вулиці Лернатович наказав вибити двері та вікна на перших поверхах і зайняти позиції, щоб накрити росіян перехресним вогнем. «Ми не мародери, щоб вриватися до квартир», — почулося заперечення. «Ви що, хворі? На нас колона техніки пре! Усі поляжемо тут!» — закричав Лернатович на прикордонників.

Із місцевих уже ніхто не спав. Люди підбігали до прикордонників. Ті їм кричали: «Ховайтеся, зараз буде бій». По дорозі мчали легкові машини з Мілового — тікали з-під обстрілів. На зустріч їм у бік Мілового поїхали два українські танки.

— Йшли дві поварихи з Микільського загону, — говорить Лернатович. — Кажу їм: «Зупиняйтесь, будете медичну допомогу надавати». А вони у сльози: «Ми вже в цивільній одежі». Я тоді подзвонив командиру в Лисичанськ, спитав, чи можна всіх жінок відпустити? Той сказав: «Так». І тоді всі дівчата розійшлися, залишилися лише чоловіки.

Приблизно о сьомій ранку 24 лютого прикордонники з Новопсковська підірвали міст, який вів з Мілового на Біловодськ. Там служив кум Андрія, вони обмінювалися інформацією.

— Усі нервували. Вулицею танк їхав. Чи помітив нас, чи знав, що ми в засідці, але обережно почав рухатися. А ми не знали, наш чи ні. Розпізнавальних знаків не було, — говорить Андрій. — Потім придивився: піксель, наші.

О десятій ранку Лернатович уперше відповів на дзвінок дружини — до того не брав слухавку.

— «Аліно, війна», — кажу їй. Вона відповідає: «У всій країні війна. Київ бомблять». От тоді зрозумів, що це повномасштабне вторгнення. Думав, що тільки на сході прорив, — каже Андрій. — «На нас ідуть танки. Дякую тобі за все, Аліно, але ось так». Чую, ридає. Ну а що я міг? Зрозуміло, що буде бій. Або вони всіх нас положать, або розвернуться та підуть повз нас, що й сталося.

Коли під Міловим підірвали міст, колона російської техніки зупинилася. Танки повернулися до Мілового, росіяни зайшли в сусіднє селище Марківку та окупували його. Від Марківки до Біловодська веде пряма дорога, дістатися селища нею можна не більше ніж за годину. У цей момент прикордонникам наказали відступати до Старобільська.

Передислокація у Старобільськ

Андрій дивився, як завантажені зброєю машини вирушають на Старобільськ. Виглядав свого водія, але ніде не бачив. Потім зрозумів, що його немає — зник у невідомому напрямку на автомобілі. Розчинився в повітрі й керівник прикордонного відділення «Микільське» Сергій Середюк. Ще кілька прикордонників відмовилися передислокуватися та поїхали по домівках.

— За кимось мама з татом приїхали. Розумійте, це як хочете, але так було, — говорить він.

Андрій заскочив в якийсь УАЗик, в якому було вільне місце, і поїхав до Старобільська. Дорогою їх обганяли цивільні та військові — усі їхали в одному напрямку. На півдорозі одна з машин у колоні заглухла. Андрій вибіг на трасу і почав зупиняти автомобілі, що їхали повз. Машина була забита ящиками з боєприпасами, їх треба було доправити у Старобільськ.

— Я розпихував ящики всім, кого зупинив, — каже він.

У Старобільську прикордонники збиралися біля військкомату. Наказ прибути туди отримали не лише вони, але й поліція, силові структури та військові. У Старобільську Андрій зустрів військових, які приїжджали до нього за кілька тижнів до нападу. Лернатовичу розповіли, що в Марківку зайшла колона з 50 танків. У Щасті, Станиці Луганській з четвертої ранку йдуть бої. ЗСУ та прикордонники тримають оборону.

Приблизно о сьомій ранку колони російської техніки перетнули кордон у Городищі та Красній Талівці — це прикордонні села. Через них лежить дорога до Біловодська, на околицях якого почалися бої.

У метушні один з військових, хтось із командування, покликав Андрія і попросив кілька годин почергувати в посадці. Прикордонник узяв напарника й поїхав чатувати. Їхнє завдання було таким: якщо зʼявиться російська техніка, вистрілити з РПГ і втекти. Прикордонники сиділи в засідці до пізньої ночі, повз них так ніхто і не проїхав.

Двадцять пʼятого лютого прикордонники отримали наказ відступати у Дніпро — росіяни були на підступах до Старобільська.

Навесні та влітку Лернатович воював у Донецькій області. Побував у Краматорську, Святогорську, під Лиманом. У червні потрапив під обстріл. Отримав контузію, опинився у шпиталі. Коли виписався, його перевели служити на Закарпаття. Він прикордонник Чопського загону, служить на українсько-словацькому кордоні.

Порушники, яких зараз затримує Андрій, — чоловіки, які намагаються нелегально потрапити до Словаччини. Хтось тікає від мобілізації, інші хочуть повернутися на заробітки. Ділянка кордону, яку контролює підрозділ Лернатовича, — сім кілометрів у горах. Проти 100-кілометрової «зеленки» на Луганщині — ніщо.

Андрій часто повертається думками у 24 лютого. Розмірковує, чи міг зробити щось інакше? Мешканці Луганщини закидають, що прикордонники, поліція, СБУ та прокуратура їх кинули, замість воювати — відступили. Андрій відповідає на це собі так: у прикордонників не було зброї, щоб воювати з колоною російських танків.

— Нас би всіх знищили, а тих, хто вижив, взяли б у полон, — каже він.

У Біловодську вони зайняли більш вигідні позиції, щоб тримати оборону та знищувати техніку. Тому це правильне рішення. А жалкує він лише про те, що не перекрив фурами дорогу з пункту пропуску в центр Мілового. Це б уповільнило колону російських танків на кілька годин і дозволило людям евакуюватися.

Мрієте про перемогу — перекажіть гроші на ЗСУ.