Історія Російської православної церкви почалася в середині ХІІІ століття. Тоді київські митрополити перенесли свою резиденцію зі зруйнованого монголо-татарами Києва до Володимира-на-Клязьмі. Церковні ієрархи підпорядковувалися Вселенському патріархату Константинополя, але зберігали титул Митрополита Київського і всієї Русі. Вони дедалі більше потрапляли в залежність від правителів монголо-татарської держави Золотої Орди, навіть призначення нових митрополитів додатково схвалювали монгольські хани. У 1261 році в ординській столиці Сарай-Бату заснували Сарайську православну єпархію. Її очільники стали головними посередниками у відносинах правителів Орди з васальними руськими князівствами та Візантією.
У XV столітті поступово занепадала й Золота Орда, і Візантія. А от дрібне Московське князівство, ставши центром збору данини для хана з усіх північно-східних князівств колишньої Київської Русі, навпаки зміцнювалось. Саме до Москви перебралася церковна верхівка з Володимира. А її митрополити всіляко намагалися позбутися залежності від Константинопольського патріарха, якому й далі підпорядковувалась Київська митрополія. У 1448 році Московська церква за підтримки місцевих правителів в односторонньому порядку оголосила про незалежність й утворила власну Московську митрополію. Цього не визнали ані в Константинополі, ані в інших центрах східного православʼя.
У такому нелегальному становищі Московська церква перебувала майже півтора століття. За цей час вона все більше ставала державним інструментом і навіть придумала для московських князів пропагандистську концепцію про Москву як Третій Рим. Її суть полягала в тому, що після падіння Риму, а згодом і Константинополя, Москва мала стати новим політичним і духовним центром. Ця концепція лягла в основу імперіалістичної політики Московії, а потім і росії, на наступні століття.
Наприкінці XVІ століття Константинопольський патріархат перебував у скрутному становищі під владою Османської імперії. Цим вирішили скористатися московські правителі, щоб не просто узаконити незалежність своєї церкви, але й підвищити її статус з митрополії до патріархії. Улітку 1588 року новообраний Константинопольський патріарх Єремія II приїхав до Москви просити грошей на потреби церкви. І тодішній правитель Борис Годунов висунув йому ультиматум про визнання Московської патріархії. Переговори затягнулись на пів року, причому місцеві церковні ієрархи взагалі не брали в них участь. Протягом цього часу Єремію II утримували в Москві. Той вже і сам був ладен згодитися стати патріархом у Московії, втомившись від нескінченних негараздів у Константинополі. Та максимум, який йому пропонував Годунов, — це резиденція у «стародавній православній столиці» Володимирі-на-Клязьмі.
На початку 1589 року Єремія погодився на всі умови і висвятив обраного царем кандидата на патріарха. Тільки після цього його відпустили до Константинополя. Там Єремія скликав собор, який затвердив заснування Московського патріархату. Відповідну грамоту зі 106 підписами східних ієрархів відправили до Москви. Утім, сучасний графологічний аналіз показав, що принаймні 66 із цих підписів підроблені.
Московська церква стала патріархатом, проте не позбавилась залежності від царської влади. На початку XVIII століття перший російський імператор Петро І пішов ще далі. Він скасував патріархію, а церкву перетворив по суті на державне міністерство. Головним церковним органом став Священний синод Російської православної церкви. Діяв він під наглядом світського чиновника — оберпрокурора, якого призначав імператор. Сам же глава російської держави відтоді отримав офіційний статус очільника церкви.
У статусі державної контори Російська православна церква перебувала майже 200 років. І це, звісно, не подобалося її ієрархам. Тому під час Лютневої революції 1917 року церква підтримала повалення російської монархії та того ж року відновила власну патріархію. Новий предстоятель отримав титул «Патріарх Московський і всієї росії». Після його смерті у 1925 році церкві вже було не до виборів нового патріарха.
Усі карти сплутали більшовики, які змогли не лише захопити, але й утримати владу. Наступ на церкву вони почали з атеїстичної пропаганди. А згодом проти духовенства розгорнули масштабні репресії. Майже всіх ієрархів і значну частину священників або розстріляли, або заслали до таборів. Храми закривали та руйнували, часто в їхніх приміщеннях влаштовували зерносховища, клуби чи відкривали магазини. Саму церкву повністю не заборонили, проте максимально підпорядкували державі, а точніше — спецслужбам.
У 1941 році Німеччина напала на СРСР. На окупованих радянських територіях німці сприяли відродженню церковного життя, щоб залучити на свій бік населення. Такий козир Сталін не міг просто так віддати Гітлерові, тому наказав знайти в таборах ще живих церковних ієрархів і в 1943 році вибрав з їх числа нового патріарха. А в його титулі з пропагандистською метою росію замінили на Русь. Предстоятелі РПЦ і досі носять титул «Патріарх Московський і всієї Русі».
Церква потрапила під ще тотальніший державний контроль, ніж за Петра І. Її діяльність контролювала міністерська Рада у справах релігійних культів. Очільники цієї Ради мали значно ширші повноваження, ніж оберпрокурори Синоду в Російській імперії. До того ж церква в СРСР перебувала під посиленим контролем спецслужб. Усіх претендентів на високі церковні посади узгоджували з КДБ. А після розсекречення архів стало відомо, що радянські спецслужби не лише контролювали, але й вербували агентів з-поміж керівників-ієрархів РПЦ. Так, нинішній глава Російської православної церкви патріарх Кирило є колишнім агентом КДБ. Швейцарські журналісти зʼясували, що в 1970-х він під псевдонімом «Михайлов» збирав інформацію про членів Всесвітньої ради церков у Женеві та намагався налаштувати їх проти США та НАТО.
У сучасній рф звʼязки РПЦ зі спецслужбами нікуди не зникли, а з приходом до влади путіна навіть посилися. Про те, що Московський патріархат сприяв окупації Криму і вторгненню на Донбас у 2014 році, писали навіть американські аналітики з Institute for the Study of War. А Вселенський патріарх Варфоломій прямо назвав Російську православну церкву відповідальною за війну рф проти України. Також росія використовує церкву для розпалювання конфліктів і в інших країнах, як-от у Чорногорії.
Показовою є історія російського єпископа Флавіана трирічної давнини. Його кілька разів намагалася завербувати ФСБ, але він відмовляв. Тоді в його квартирі «знайшли нарколабораторію», згодом до звинувачень додали розкрадання коштів і навіть організацію вбивства на замовлення. Патріарх Кирило не заступився за Флавіана, а навпаки — відсторонив його від служіння і «відправив на покій» у віддалений напівзруйнований монастир. Зрештою Флавіану вдалося виїхати до Британії. Він пригадує, як звертався по допомогу до другої людини в РПЦ — керівника справами Московської патріархії митрополита Діонісія, а той відповів: «А чого ж ви не співпрацювали? Нащо вам ці неприємності? Усі співпрацюють. Тож ви самі винні. Тепер пишіть прохання на покій за станом здоровʼя».
Від початку повномасштабного російського вторгнення представники підконтрольної РПЦ Української православної церкви Московського патріархату нерідко співпрацювали з окупантами. Тільки на кінець жовтня 2022 року серед них СБУ виявила 33 агентів-інформаторів і корегувальників вогню.
Згодом СБУ провела обшуки в Києво-Печерській лаврі, у монастирях на Закарпатті, у Мукачівській єпархії, в Івано-Франківській єпархії, у Почаївській духовній семінарії, у Тернопільській єпархії та в інших монастирях і храмах УПЦ МП. Там знайшли проросійські пропагандистські методички про те, як заперечувати російську агресію і прославляти «русский мір», копії документів окупантів, а також листування з московськими кураторами. Священники УПЦ МП і досі відмовляються піти з Києво-Печерської лаври, хоча строк договору про оренду приміщень у них сплив ще 29 березня.
Росіяни поширюють пропаганду навіть під прикриттям церкви. Тож краще читайте і підтримуйте незалежну журналістику: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]