У 1985 році до влади в СРСР прийшов 54-річний Михайло Горбачов. Його називали «молодим генсеком», адже більшість колег у партійній верхівці були щонайменше років на двадцять старшими. Він заходився запроваджувати кардинальні реформи в усіх сферах, вони увійшли в історію під назвою «перебудова».
До кінця 1980-х Горбачов налагодив відносини із Заходом. Він домовився про скорочення озброєнь, нарешті вивів радянські війська з Афганістану та пообіцяв не втручатись у справи країн соцтабору в Європі. У такий спосіб Горбачов намагався зекономити на витратах на військо та озброєння. У той час нафта, одне з головних джерел доходів Радянського Союзу, стрімко дешевшала — ціна на неї впала майже втричі.
Михайло Горбачов та Рональд Рейган у Білому домі підписують Договір про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності, 8 грудня 1987 року. Джордж Буш — старший (ліворуч) та Михайло Горбачов катаються на гольфкарі у заміській резиденції президента США Кемп-Девід, 2 червня 1990 року.
Getty Images / «Бабель»
Такі реформи зробили Горбачова популярним на Заході. Його зустріч з американським президентом Джорджем Бушем — старшим на початку грудня 1989 року в пресі назвали кінцем Холодної війни між СРСР та США. А сам Горбачов отримав Нобелівську премію миру в жовтні 1990 року.
З іншого боку, після послаблення контролю Москви в Європі у 1989-му один за одним почали падати комуністичні режими. Десь це відбувалось мирно, як у Польщі або Чехословаччині. А от, наприклад, у Румунії антиурядові протести переросли в збройне повстання, яке завершилося розстрілом диктатора Ніколае Чаушеску. І наостанок — упав Берлінський мур, який десятиліттями був одним із головних символів Холодної війни.
Мешканці Західної Німеччини руйнують секції Берлінського муру, листопад 1989 року.
Getty Images / «Бабель»
У внутрішній політиці реформи перебудови були більш суперечливими, нерідко послаблення чергувалися з доволі суворими заходами. Наприклад, поряд зі спробами впровадити ринкову економіку запустили боротьбу «з нетрудовими доходами». Головними її жертвами стали вуличні торговці, а також колгоспники та містяни, які вирощували фрукти й овочі на продаж. Ще одним прикладом суворої державної централізації стала антиалкогольна кампанія 1985 року. У висліді великого розмаху набуло підпільне самогоноваріння, швидкими темпами поширювалися наркоманія й токсикоманія, а економіка недоотримала десятки мільярдів карбованців.
Економічна ситуація в СРСР стрімко погіршувалась. Зовнішній борг країни з приблизно $31 мільярда у 1985 році зріс до понад $70 мільярдів станом на 1991-й. У 1989 році почалась гіперінфляція і стрімке зростання цін. З полиць магазинів різко зникли продукти. Біля тих крамниць, де хоч щось можна було купити, вишикувались довжелезні черги. Того року продовольчі картки запровадили навіть у столиці держави Москві — вперше з часів Другої світової.
Черга за горілкою в московському магазині, друга половина 1980-х. Порожні прилавки у московському магазині, листопад 1990 року.
Sergei Guneyev / Contributor / Getty Images; Getty Images / «Бабель»
Паралельно з економічною кризою назрівала й політична. Першого серйозного удару по репутації Горбачова завдала спроба Кремля замовчати реальні масштаби Чорнобильської катастрофи 1986 року. І це попри заяви про гласність, демократичні свободи та відсутність цензури. Згодом, наприкінці 1980-х, на тлі падіння комуністичних режимів у Європі почався «парад суверенітетів» у радянських республіках, який поставив під загрозу існування СРСР. Це все, звісно, не подобалось Кремлю, тож перші такі спроби в Балтії та на Кавказі спробували придушити економічними санкціями і силою. Але протестні настрої ширились уже навіть у Москві.
Мітинг на Пушкінській площі в Москві, 1990 рік.
Getty Images / «Бабель»
У цей час Горбачов похапцем заходився докорінно реформувати структуру влади. На пленумі ЦК КПРС у січні 1990 року він протиснув дві революційні поправки до Конституції СРСР: скасувати статтю про керівну роль компартії та створити нову найвищу посаду в державі — президента, якого мали обирати всенародним голосуванням. Позачерговий зʼїзд народних депутатів ухвалив ці поправки 14 березня, а наступного дня їх порушив, обравши Горбачова президентом таємним голосуванням. Правду кажучи, Горбачову на той час уже було не до демократії. За кілька днів до цього Литва першою з республік оголосила про вихід із СРСР і, ясна річ, не погодилася б брати участь у виборах радянського президента.
Михайло Горбачов під час дебатів на позачерговому зʼїзді народних депутатів у Москві, 14 березня 1990 року. Горбачов складає президентську присягу, 15 березня 1990 року.
Getty Images / «Бабель»
Радикальні дії влади тільки підсилювали радикальні настрої в суспільстві. Багато хто почав сумніватися в перспективах впливати на хід подій у країні в демократичний спосіб Але 38-річний слюсар Іжорського заводу в Ленінграді Олександр Шмонов вирішив піти ще далі — замислив убити Горбачова. Шмонов походив зі звичайної радянської родини і мав цілком пересічну біографію: навчався, служив, працював, вів тихий спосіб життя.
Згодом він зізнався, що на таке його рішення вплинули дві події. Розгін радянськими десантниками антиурядового протесту в Тбілісі у квітні 1989 року, коли в сутичках загинули двадцять мітингувальників, а понад чотири тисячі людей дістали поранень. Та придушення військами опозиційних виступів у Баку в січні 1990-го, внаслідок чого загинуло понад 130 людей.
Військова техніка біля будівлі парламенту в Тбілісі після розгону демонстрантів, 9 квітня 1989 року. Загиблий унаслідок сутичок з радянською армією в Баку, січень 1990 року.
Getty Images / «Бабель»
Утім, починав Шмонов з розклеювання листівок із закликом до повалення влади компартії, а також з анонімок із погрозами, які відправляв до Кремля. Зрозумівши, що на це ніхто не звертає уваги, він зважився на більш рішучий крок і почав планувати вбивство. Готувався він ретельно. Спершу вирахував, що найкращий шанс підібратись якнайближче до Горбачова — це парад на Красній площі в Москві з нагоди річниці більшовицького перевороту. Шмонов купив двоствольну мисливську рушницю та спеціальні патрони, якими можна з одного пострілу вбити лося або кабана. Відпиляв приклад, аби рушниця могла вміститись під плащ. Попрактикувався швидко її діставати й відновив навички стрільби — ще в армії він славився непоганою влучністю.
У день демонстрації, 7 листопада 1990 року, Шмонов начепив фальшиві вуса й перуку, захопив плакат на металевому держаку на випадок перевірки металошукачами і пішов на Красну площу. У кишеню штанів він поклав записку, де зізнався, що «хотів спробувати вбити президента СРСР Горбачова». Шмонов був упевнений, що його застрелять під час спроби замаху.
Натовп демонстрантів на Красній площі в Москві, 7 листопада 1990 року.
Getty Images / «Бабель»
Та спочатку на нього взагалі ніхто не звернув уваги. Він затесався в одну з колон демонстрантів і дійшов до трибуни Мавзолею, де стояв Горбачов у колі радянського керівництва. Коли до трибуни лишалось менш як 50 метрів, Шмонов відстав від колони, вихопив рушницю і прицілився. Та він не помітив, що буквально за кілька кроків від нього випадково опинився сержант міліції, який миттєво зорієнтувався й підбив ствол рушниці так, що обидва постріли пройшли далеко від цілі. Після цього підбігли агенти КДБ в штатському, Шмонова швидко скрутили і вивели з Красної площі.
Усе відбулося так швидко, що майже ніхто не звернув на це уваги. Навіть сам Горбачов, коли йому доповіли про спробу замаху, спочатку не повірив. Хіба що телетрансляцію параду перервали на 15 хвилин концертом класичної музики. А у вечірньому випуску новин коротко повідомили, що «під час параду мешканець Ленінграда вистрілив з рушниці в повітря, постраждалих немає».
Олександр Шмонов у 2010-х роках.
Instagram / «Бабель»
Шмонова зрештою визнали психічно хворим і відправили на примусове лікування. Хоча за кілька місяців до замаху він абсолютно спокійно отримав довідку від психіатра для купівлі зброї. За чотири роки «лікування», уже після розвалу СРСР, його випустили з ІІ групою інвалідності. Він працював сантехніком, потім заснував невеличкий бізнес, а наприкінці 1990-х безуспішно намагався балотуватися до Держдуми. Згодом Шмонов став правозахисником і опікувався людьми, які постраждали від примусового психіатричного лікування. Коли через багато років його запитували, чи шкодує він про свій вчинок, Шмонов відповідав: «Єдине, про що я шкодую, це що тоді не влучив».
Подейкують, що історія має здатність повторюватися. «Бабель» обов’язково дочекається цього повтору завдяки вашим донатам: https://babel.ua/donate