Окупанти кинули місцевих тонути на Лівому березі. Військові рятують цивільних, волонтери ― тварин, а люди несуть їжу, воду та ліки. Весь час росіяни стріляють із «ГРАДів» ― дуже емоційний репортаж з Херсонщини

Човни, коти і документи

Попри потоп, на Корабельній площі в Херсоні активний рух. Від імпровізованих причалів відходять човни – металеві й гумові, щоб рятувати людей і тварин, які опинилися у водяній пастці. За кількадесят метрів – намети рятувальників, там можна поїсти, попити і звернутися по іншу допомогу. У натовпі видно кілька військових: чоловіки зі зброєю ходять між людьми, зосереджено роззираючись навкруги. Міст, що веде до Корабела, переходить група рятувальників. На місці, де ще кілька днів тому була автомобільна розв’язка, утворилось озеро, посеред нього дрейфує човен ― відмовив двигун. Двоє людей щосили намагаються його запустити.

Вухо пронизує різкий свист. Здається, він лине з усіх боків одночасно. Військовий поруч із нами падає в траву. Ми вкладаємося поруч. Вибух метрів за 50 від нас. У небо здіймається кількаметровий фонтан із брудної води й уламків.

― Обстріл! — кричить хтось на площі.

Люди починають тікати.

Кілька годин тому звідси поїхав президент Володимир Зеленський. Він приїжджав у місто подивитися, як евакуюють людей. Тож територія тривалий час була закритою для журналістів і волонтерів. Близько 13:00 восьмого червня прохід знову відкрили, потягнулися люди: з усіх вулиць, що сходяться до площі, їхали авто з гуманітарною допомогою – вода, продукти й речі для врятованих від потопу. Мікроавтобуси й вантажівки з клітками, пелюшками й кормом – для тварин. Окремо – легкові авто з човнами на причепах. Різних форм і розмірів: великі й маленькі гумові, металеві, ті, що взяли у цивільних, і ті, що належать рятувальникам. Є навіть кілька річкових дорогих катерів – все, що може плисти й має мотор, працює на порятунок людей і тварин.

«Журналістів на човни нам брати заборонили. Хіба що ви десь до волонтерів підсядете. Але в них небагато місця, і вони не всі пливуть на Острів ― мікрорайон Корабел, ― каже рятувальник Павло. ― Там нині дуже сильні течії, тож не всі плавзасоби підійдуть. На Корабелі досі лишається багато народу: вони застрягли у висотках. Лише сьогодні за пів дня ми звідти вивезли 150 людей. І оце зараз чекаємо ще кілька човнів звідти. І ще кілька мають туди вирушати». Павло одягнений у гумовий напівкомбінезон. Під ним – бронежилет, на голові каска. Каже, щоб ми були обережні: росіяни можуть почати обстріл.

До електричного стовпа швартується човен рятувальників. З нього висаджуються кілька ДСНСників, всі в бронежилетах і касках. Втомлено сідають на траву. Їхній колега приносить гарячий обід. Каже, час віддихатися й трохи перепочити. У натовпі ходить волонтер у цивільному з ящиком полуниці. Ягоди акуратно розкладені в пластикові лотки. Звідки вони взялися – ніхто не знає.

― Та ви беріть, не питайте звідки. Я поняття не маю. Просто якісь добрі люди привезли кілька ящиків ягід для людей. Віддали нам і попросили роздати. Тож я ходжу, роздаю. Ви беріть, не соромтеся. Полуниця дуже смачна, солодка, ― сміється волонтер.

До нас підходять кілька рятувальників і військових. Кожен бере собі по лотку ягід. Вдячно кивають головами, відходять убік. «Полуниця! Полуниця! Беріть, не соромтеся!» – кричить чоловік і йде далі.

Приходить черговий човен із врятованими. Стає за пʼять метрів від берега, якщо незатоплену частину дороги можна так називати. Рятувальники позичають гумовий човен у волонтерів, щоб перевезти херсонців на землю. Першою пересаджують літню жінку, за нею – чоловіка. Обидва трохи перелякані, але щасливі. Перед човном крокує рятувальник, упевнено розрізаючи брудну коричневу воду грудьми. В руках у нього сумка, з якої чути нявчання. Жінка, якій допомагають перебратися через борт, кричить:

― Обережно! Там мій котик! Тримайте його міцно, будь ласка! Котику! Ми майже на місці, все добре. Ще трохи!

Рятувальник ставить сумку з котом на землю, тихо говорить до тварини. Та знову нявкає. Щойно хазяйка кота опиняється на землі – кидається до своїх речей, гладить кота по голові. Тим часом поруч вивантажують ще одну сумку з чорним котом. Він тихо сидить у картатому баулі й крутить головою на всі боки. Поряд рятувальник висаджує дворового пса.

― Кіт був дуже тихий. А оце собака, то постійно намагався вистрибнути за борт і поплисти додому. Кілька разів його ловили. Блядь, куди! ― кричить рятувальник і кидається ловити собаку, який саме заліз у воду по самі ніздрі й намагається вирушити додому. ― Хазяїн! Де хазяїн собаки? Є тут зооволонтери? Поможіть! ― знов кричить рятувальник, вчергове витягаючи собаку на берег.

― Я! Я господар! Це мій пес! І котик теж мій! Як звати кота? Та Котом і звати. Нарешті на землі, – радісно вигукує чоловік, який саме виліз із човна рятувальників. Його штани мокрі вище колін, сорочка розхристана. Врятований хапає баул з котом в одну руку, собаку в іншу й рушає вгору по вулиці.

Вибираємо вищу точку, щоб роздивитися навколо. Нею виявляється клумба місцевої заправки. Ліворуч від нас, на такій самій вулиці, теж висаджують людей із човна.

― Сумка з документами! Не відпускайте! Не відпускайте її! Документи! ― кричить пенсіонерка до рятувальників.

Ті кивають, посміхаються. Мовляв, усе добре, сумка в нас, не переживайте. З берега у воду на швидкості влітає всюдихід Sherp ДСНС і рушає в бік Острова. У нас за спинами стає військовий — про всяк випадок. Після вибуху з колегою лежимо в траві. Трохи далі – військовий, який за нами дивився. Ніби цілі. Чекаємо з десяток секунд. Тихо. Чоловік зривається на ноги й біжить сотню метрів до найближчої ями. Ми – за ним.

― Обстріл! ― кричать на площі.

Артилерія, «ГРАДи», каналізаційна канава

Здається, площа перетворюється на хаос: зусібіч біжать люди. Авто, що стояли припарковані вздовж вулиць, ревуть моторами, намагаючись чимшвидше забратися із зони обстрілу. Ми з кількома рятувальниками лежимо за ріденьким кущиком на невеличкому схилі. Важко дихаємо, дивимося один на одного. Намагаємося зрозуміти: це разовий приліт чи будуть наступні снаряди.

― Йобані росіяни, – коротко кидає один із них. Мовчки погоджуємося.

Дзеленчать телефони.

― Так. Ми цілі. Під кущем лежимо. Відбігли по вулиці. Може, метрів сто, ― говорить рятувальник у мобільний.

Закладає вуха. Це надто поруч. Зриваємося на ноги й тікаємо в найближчу вулицю, шукати надійнішого укриття. В ідеалі ― підвал. Марно. Всі двори замкнені, люди звідси повиїжджали. Нас зустрічають лише наглухо зачинені ворота.

Вибух. Свист. Падаю в найближчі кущі. Чую під собою глухе кректання. Розрив.

― Вибачте, ― тихо говорю рятувальнику, на якого впав секунду тому. Він з ніг до голови обліплений репʼяхами. Чоловік удвічі більший за мене, йому близько пʼятдесяти, звати Дмитром. І це не перший його обстріл ― він служив ще до великого вторгнення в Донецькій і Луганській областях.

― Все добре, можеш не вибачатися. Все правильно зробив. Поки лежимо тут, не соваємося, ― говорить Дмитро.

Поруч із нами в землю втискаються ще кілька людей у синій формі. Всі цілі. Дорогою, прямо в нас над головами, проносяться військові на своєму авто. Зупиняються за кількасот метрів під деревами, вистрибують з салону, падають у траву.

На дах будинку за нашими спинами починають сипатися дрібні уламки. Хвилина тиші. Повз нас біжить група військових.

― Не лежіть тут! Рухайтеся від площі якнайдалі! Зараз буде ще! ― трохи підвищуючи голос кидає нам один із людей у формі.

Дослухаємося до поради. Пропускаємо військових вперед, знов зриваємося на ноги й біжимо вздовж парканів. Навколо ― жодної ями. Долаємо ще зо три сотні метрів. По інший бік дороги бачимо кількох рятувальників. Вони машуть руками. Біжимо до них, у невелике бетоноване заглиблення біля дороги. Захищає воно не дуже, але ж краще, ніж лежати посеред засохлих квітів на клумбі.

― Так. З нашими все добре, всі цілі, біля дороги. Скільки поранених? Троє? Їх забрали? Ні? Швидка забрала? Вони самі? Уточніть! ― говорить Дмитро в слухавку. Кілька хвилин тиші. Здається, минуло лише кілька хвилин від першого прильоту, втім годинник на руці підказує, що ми під обстрілом уже пів години.

Втискаємося в землю настільки, наскільки це взагалі можливо. Знову кілька хвилин тиші. Закурюємо.

― Ну що, з бойовим хрещенням, ― сміється Дмитро до наймолодшого рятувальника, ― Таке буває. Взагалі, я у 2014-му на Донбасі служив, бував під обстрілами. Це нічого, це нормально, ― буденно каже Дмитро.

Минає ще кілька хвилин. Земля під нами починає злегка вібрувати, немов хтось б’є по ній великими молотками. Удари підбираються ближче й ближче до нас. «Гради», ― коротко кидає Дмитро. Здається, ще секунда ― і ракети впадуть нам на голови. Гуркіт раптово зупиняється. Важко сказати, скільки вибухів було. Може, двадцять, а може, більше. Серце калатає. Пощастило. Не влучили.

Вибух. Інший. Різкіший. Дзвінкіший. За ним – ще один, тихіший. Наші.

― О, а це вже вихід, ― говорить Дмитро. Видихаємо. Знову куримо. Врешті Дмитро з одним із журналістів біжить перевірити автомобілі. Ми лишаємося лежати під парканом. Чуємо, як хтось свистить. Місцевий у шортах і червоній футболці.

― Бах!!! А-а-а що-о-о ви тут розгляглися? Відпочива-а-аєте? Пішли, може, у ха-ату? Чаю по-оп’ємо? Ну як хочете, ― говорить чоловік і непевно рушає далі дорогою. У бік Корабельної площі. Знову кілька вибухів. Наші. Шукають росіян.

― Нє, ну якби я так баки зранку залив ― мені б теж було глибоко похуй на обстріли, ― голосно сміються рятувальники.

Прильотів немає уже хвилин десять. Присідаємо навпочіпки, спираємося на паркан спинами. Повз пролітає авто з рятувальниками. Кажуть, машини на площі цілі, росіяни не влучили. З іншого боку дороги, попід парканами обережно йде військовий. У якийсь момент зникає за насипом дороги. Висовується ненадовго, кричить, що там є краще укриття. Велика й глибока, глибша за два метри, стічна яма. Недовго думаючи перебігаємо дорогу і один за одним падаємо туди.

― Як вам, журналісти? ― сміється військовий.

― Я не скучав, – кажу, – у бліндажі під обстрілом спокійніше.

― І то правда. Там сидиш, каву п’єш. А тут ще знайди, де ховатися. Ну нічьо, все буде добре, ― враз серйознішає військовий. Знову лунає кілька вибухів.

― О, то вже на цілий день. Будуть перестрілюватися. Роботи не буде, ― зітхають рятувальники.

На дорозі зупиняється наше авто: його з площі допомогли вивезти військові. Стрибаємо всередину й під звуки роботи української артилерії виїжджаємо із зони обстрілу.

Вода з дрона, записка, фільтрація

Неподалік двох музеїв, пограбованих росіянами під час втечі з Херсону, художнього та краєзнавчого, ще одна точка евакуації. Нині тут багато народу: у воді шугають човни, під деревами за столиками сидять евакуйовані, їм пропонують обід або просто попити. Дехто пробув без води понад добу. Трохи нижче рятувальники пришвартували човен із людьми. Першою за борт вистрибує жінка майже пенсійного віку й одразу кидається на шию чоловікові, що стоїть біля самої кромки води. Міцно його обіймає, плаче, витирає сльози руками. Навколо з десяток фото- й телекамер, але вона не зважає.

― Я так рада, так рада тебе бачити. Нарешті, ― повторює вона. Обіймаються ще хвилину і йдуть під дерева.

З човна тим часом вивантажують величезного білого собаку, схожого на дуже худого алабая. Тварину спочатку несуть на руках, а щойно опиняються на землі ― ставлять на лапи й обережно ведуть до зооволонтерів. Все це не звичайні пасажири: човен приплив з дач, тобто з островів на Дніпрі, з сірої зони. Люди провели там понад пів року.

― Під час окупації Херсону я була в місті. Але коли росіяни почали відступати, боялася, що вони щось зроблять, ― каже жінка. ― Тому вирішили з чоловіком виїхати до нас на дачу, перечекати. В результаті знову опинилися в окупації. Ми не могли звідти вибратися в місто. І оце тільки зараз, коли підірвали греблю, нас вивезли, ― тихо говорить жінка. Імені не називає. Каже, що її чоловік лишився «там». Там ― це в окупації.

― У нас там лишилися наші тваринки, на кого ж ми їх кинемо, хтось їх повинен годувати. Ми знали, що має прийти евакуаційний човен. З чоловіком довго радилися і вирішили, що я попливу першою, а він лишиться глядіти тварин, ― каже жінка. ― Але не знаю, завтра спробують його вивезти. Росіяни не роблять нічого. Взагалі. Їм байдуже на людей. Вода вже дійшла до дахів, якщо так піде далі ― нам не буде де рятуватися. Та ані вони, ані їхнє МЧС не з’явилися, ― говорить жінка.

Вона буде жити в друзів. Сідає в червоне Chevrolet Aveo разом з іншими евакуйованими і їде геть. Поки ми спілкувалися, військові спускають на воду човен, пливуть вулицею вперед, на колі завертають ліворуч і зникають за рогом будинку. Питаємо, куди вони.

― Туди, працювати, ― розпливчасто відповідає жінка, яка зустрічає човни.

Її звати Альоною, сама з острова Корабел. Вибралася звідти в перший день. Тепер намагається допомагати іншим.

― Я зранку прокинулася, подивилися новини і спочатку подумала, що то якийсь фейк. Здається, була 7 ранку. Ну бо це просто в голові не вкладається: взяли й підірвали греблю, ― каже Альона. ― А потім почала прибувати вода. Я схопила тривожний рюкзак, всі в Херсоні його, певно, мають, і з сімʼєю на авто поїхала. Де живу? В квартирі у друзів. У мене ж ціла звʼязка ключів є, ходжу квіти поливати по знайомих, які виїхали. Забрала з собою документи, гроші. Все, що треба. Єдине, що не встигла захопити, ― чисті труси, ― сміється Альона.

За всім цим з балкона третього поверху спостерігає літній чоловік. Перший поверх його будинку затопило приблизно наполовину, і двері в під’їзд заклинило. Тож він курить на балконі і час від часу перегукується з рятувальниками: «Вода є! Їжа теж! Нікуди я не поїду! Ви краще скажіть, коли вода зійде!»

― Потім ще встигла вивезти кілька сімей. Сусіди сміялися, казали, що дарма панікую. А тепер вони телефонують, просяться на евакуацію, ― говорить Альона. ― А до Корабела спробуй добратися: там течії сильні, не всі допливуть. Оце подруга є, у неї кілька котів, собак і девʼять цуценят, яких вона встигла витягти з каналізації. Теж їй казала, щоб виїжджала машиною. Не послухалася. Тепер машини в неї вже нема.

До берега причалює човен з військовими, які плавали «туди». У воду стрибає невисока жінка, притискає до себе двох котів: чорного і рудого. За нею на руках несуть хлопчика й дівчинку. Жінку звуть Катерина. Військові вивезли її з Олешок.

― Я сім місяців там сиділа. Я так рада була бачити українських військових. Ледь не руки їм цілувала, ― каже вона. ― Вони нам скинули пляшку води і записку, що евакуація буде. Ми чекали. Дуже чекали. Зараз хочу мамусю свою побачити. Сім місяців не бачилися. Це вперше в житті так довго, ― схвильовано скоромовкою видає Катерина.

Тихо плюскотить вода. До нас під’їжджає велика вантажівка, у яку починають завантажувати клітки з врятованими котами й собаками. Всі тварини, на диво, тихі й сумирні. Катерина далі розповідає.

― Росіяни нікого не вивозять. Вони тільки казали, що можна виїхати десь на територію росії. Але я не хочу. Не хочу! Я хочу додому. Я хочу в Україні! Я відмовлялася, постійно щось придумувала, щоб лишитися! ― говорить Катерина.

До неї підходить психолог від ДСНС, обіймає за плечі, щось тихо до неї говорить. Поруч малі діти. Здається, у них навіть немає з собою речей, але то неважливо. Трохи далі стоять військові, посміхаються у свої густі бороди. Раптом хлопець відходить від мами, підходить до одного з чоловіків у формі, обіймає його.

― Дякую, Санто, ― говорить малий.

― Нема за що. Ти знаєш, що ти відомий? Те, як ми вам скидали воду, бачив уже весь світ! Ти відомий на весь світ! ― захоплено говорить рятівник [насправді Санта, це не він]. Дістає телефон, показує хлопчику відео з дрона, як сім’ї в Олешках на дах скидають пляшки з водою. Хлопець сміється. Рятівник тим часом підходить до Катерини, пояснює, що попереду її чекають фільтраційні заходи, але боятися того не варто. Якщо ти не колаборант ― то все буде нормально.

Поки дорослі розмовляють, хлопчик дає пресконференцію для журналістів. Говорить дуже спокійно і якось аж надто по-дорослому.

― Я Максим, мені 12 років. Ми жили в Олешках. Але не на першій лінії. Там були росіяни, вони ставили там міномети й обстрілювали Херсон, ― каже малий, ― ми це дуже добре чули. А ще вони обіцяли нас забрати на підвал. Не знаю, що було б, якби нас не врятували. Не знаю, чому росіяни так хотіли зробити. Вони приходили до нас додому і погрожували. І мамі погрожували. Потім почався потоп, і Санта скидав нам воду. Там була записка, що допомога прийде. І нас евакуювали. Я дуже тому радий, ― розповідає Макс.

Його чорний і рудий коти поряд, уже в переносках. Їх годують зооволонтери. Врешті, сім’ю кличуть їхати до сховку, де можна заночувати. Рятівник на прощання дає Максиму ще один подарунок — пакет соку, воду і бісквіт у формі ведмедика.

― Тримай, малий. Все буде добре, ― говорить йому на прощання.

Сонце повільно сідає за будинки. Над Херсоном гуркочуть вибухи.

Волонтери та військові рятують людей, а ви — рятуєте «Бабель» донатами:

🔸 у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸Patreon

🔸 PayPal: [email protected]