Путін нібито переміг на нібито виборах в росії, щоб вкотре довести світові свою легітимність. Так само робили найвідоміші диктатори й набирали навіть понад 100% голосів. І як вони закінчили?

Домініканська диктатура Рафаеля Трухільйо «за зразком американської демократії», 1930—1960-ті роки

На початку 1930 року командувач Збройних сил Домініканської Республіки Рафаель Трухільйо долучився до антиурядового заколоту. Поваливши владу, він організував президентські вибори, на які виставив свою кандидатуру. За допомогою армії та поліції Трухільйо позбувся конкурентів — одних залякав, інших вбив. Тож на виборах у серпні 1930-го він переміг з 99% голосів. Трухільйо одразу заходився встановлювати диктатуру і власний культ. На його честь прейменували столицю — Сьюдад-Трухільйо, імʼям диктатора називали вулиці, йому встановлювали памʼятники по всій країні. Трухільйо швидко знищив опозицію, а противників свого режиму переслідував навіть за кордоном.

У 1934-му Трухільйо знову безальтернативно переміг на президентських виборах як єдиний кандидат. Однак у 1938-му несподівано відмовився балотуватись на третій термін «всупереч народній волі». Трухільйо пояснив, що у такий спосіб вирішив підтримати американську політичну традицію

, мовляв, у нас у Домініканській Республіці демократія не гірша. Та на вибори він виставив єдиного кандидата — свого слухняного віцепрезидента Хасінто Пейнадо. Реальна влада, ясна річ, лишилася в руках диктатора.

Коли Трухільйо дізнався, що тодішній президент США Франклін Рузвельт

зібрався балотуватись на третій термін поспіль, то й сам вирішив наслідувати «приклад американської демократії». У 1942-му він переміг на виборах за відсутності інших кандидатів, подовжив президентський термін до пʼяти років і відбув два строки поспіль. У 1952-му Трухільйо знову влаштував трюк з підставним президентом, але цього разу поставив на посаду свого брата Ектора. На ділі ж Трухільйо керував країною, поки його не застрелили у травні 1961-го. Тоді кортеж диктатора потрапив у засідку, яку організували його ж генерали.

Німецька наполегливість Гітлера, вибори 1932—1933 років

У листопаді 1932 року Націонал-соціалістична робітнича, або нацистська партія

на чолі з Адольфом Гітлером нарешті перемогла на парламентських виборах із 37,3% голосів. І хоча більшості в Рейхстазі вона не отримала, нацисти не збирались зупинятися. Наприкінці січня 1933-го вони дотиснули президента Пауля фон Гінденбурга, аби той зробив Гітлера рейхсканцлером, тобто премʼєром.

Уже на другий день після призначення Гітлер розпустив парламент і призначив дострокові вибори — на 5 березня 1933 року. Під час передвиборчої кампанії нацистські штурмовики всіляко тероризували і залякували головних конкурентів Гітлера — соціал-демократів та комуністів. А за шість днів до виборів «несподівано» запалала будівля Рейхстагу

— інцидент повісили на німецьку компартію. Та навіть за таких умов нацисти отримали тільки 43,9%. Соціал-демократи та комуністи спромоглись набрати 18,3% та 12,3% відповідно.

Гітлера це, ясна річ, не влаштовувало. Уже наприкінці березня 1933 року рейхсканцлер домігся, аби йому надали надзвичайні повноваження. Вони дозволили йому ухвалювати будь-які рішення в обхід парламенту, президента та навіть конституції. Щонайперше Гітлер знову розпустив парламент, а потім заборонив діяльність спочатку Комуністичної партії Німеччини, а згодом й інших партій, окрім нацистської.

На виборах у листопаді 1933-го нацисти разом зі своїми «безпартійними гостями»

отримали усі місця у Рейхстазі. Відтоді нацистська партія царювала в німецькому парламенті аж до кінця Другої світової війни.

Радянські вибори «на експорт» від Сталіна, 1937 рік

Після того як більшовики захопили владу в росії у 1917 році, їхній лідер Ленін відкинув парламентську демократію як «буржуазну реакційну систему». Натомість намагався впровадити так звану диктатуру пролетаріату. В теорії за цією схемою всі керівні функції покладались на класові представницькі органи — ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів різних рівнів, від місцевих до центральних. Решта соціальних класів потрапила під суцільний терор. На ділі реальна влада належала більшовицькій верхівці та партійній номенклатурі, а під репресії міг потрапити хто завгодно, незалежно від класової належності.

У 1930-х роках кремлівському керівництву на чолі зі Сталіним стало зрозуміло, що така багаторівнева система не приживається серед європейських трудящих. Навіть в Азії більш популярним став традиційний парламентаризм із загальним виборчим правом. Від «диктатури пролетаріату» закордонні комуністи брали хіба що практику класового терору.

У грудні 1936 року в СРСР ухвалили нову, «сталінську» конституцію. В ній проголосили купу свобод — совісті, слова, друку, зібрань тощо. Щоправда, вони так і лишились на папері. Та найголовніше — змінювалась структура влади. Тепер головним державним органом був парламент — Верховна Рада СРСР. На 12 грудня 1937 року запланували «найдемократичніші в світі парламентські вибори на альтернативній основі». Навіть сам товариш Сталін балотувався як «простий кандидат» від Сталінського району

Москви.

На ділі кожен кандидат, член виборчої комісії та агітатор проходив ретельну перевірку від партійних органів та спецслужб. Упродовж 1937 року в рамках «передвиборчої кампанії» Кремль влаштував чергову хвилю репресій. Останні масові арешти каральні радянські спецслужби проводили буквально напередодні голосування. Наступного дня близько 98% виборців обрали до Верховної Ради СРСР 870 комуністів та 273 безпартійних. Така схема діяла в Радянському Союзі аж до кінця 1980-х.

Після Другої світової Сталін експортував «передову демократичну виборчу систему» до окупованої радянською армією Європи. Так Польща, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія, а згодом і Східна Німеччина перетворились на країни соцтабору з маріонетковими комуністичними режимами.

Португальська підстраховка від Антоніу Салазара, вибори 1958 року

З 1910 по 1926 рік у Португалії відбулося 17 спроб державного перевороту, 158 загальних страйків, 24 повстання, змінилося вісім президентів, три диктатори і 44 уряди. У 1926 році, після чергового перевороту владу в країні захопили військові. Самотужки відновити розорену економіку Португалії вони не змогли. Тому у 1928 році запросили на посаду міністра фінансів професора-економіста Антоніу де Олівейра Салазара. За кілька років він поставив країну на ноги і перетворився на справжнього рятівника нації.

У 1932 році Салазар став премʼєр-міністром, а в наступному узаконив нову конституцію. За нею премʼєр отримував майже необмежену владу, а президент і парламент виконували декоративні функції. Утім, у президента лишалась одна владна опція — він міг відправити премʼєра у відставку. Та довгий час Салазар через це не хвилювався. Адже президентами ставали лояльні до нього військові, які зазвичай не мали конкурентів на виборах.

За таким же сценарієм мали пройти президентські вибори 1958 року. Єдиним кандидатом мав стати прорежимний адмірал ВМФ Амеріку Томаш. Та несподівано в нього зʼявився опозиційний конкурент — генерал ВПС Умберто Дельгадо із головною передвиборчою обіцянкою звільнити премʼєра-диктатора.

Салазар хоч і вважався «м’яким диктатором»

у порівнянні зі своїми європейськими «колегами», та за владу тримався не менше. Він підключив таємну поліцію, яка забезпечила Томашу перемогу із 76,4%. Однак Салазар все одно вирішив підстрахуватись і в 1959-му вніс зміни до конституції — тепер президента міг обирати лише підконтрольний диктаторові парламент.

Під час другого президентського терміну Томаш таки скористався своїми повноваженнями і відправив у відставку

Салазара після того, як диктатор у 1968 році опинився прикутим до ліжка після важкого інсульту. Але сам Салазар про це так і не дізнався, до самої смерті в липні 1970-го він жив у паралельній реальності. У його лікарняній палаті збиралися міністри, які доповідали про «стан справ у країні і в світі». Йому приносили на підпис документи і спеціально надруковану для нього газету, в якій були тільки «правильні» новини.

Стовідсоткові переможці

Франсуа Дювальє став президентом Гаїті у 1957 році. Того ж року він запровадив нову, здавалося б, демократичну конституцію, яка серед іншого обмежувала президентство одним шестирічним терміном. Та вже у 1961-му Дювальє сам заходився її порушувати. Спочатку обмежив владу парламенту, а потім влаштував референдум з єдиним питанням — чи має він лишатись президентом ще на шість років. За офіційними даними, Дювальє отримав 100% голосів за, чим здивував навіть тогочасних сусідніх латиноамериканських диктаторів.

У 1964-му Дювальє пішов ще далі й за підсумками чергового «референдуму» став «довічним президентом» із 99,9% голосів. Недобір став несподіванкою вже для самого диктатора, адже всі бюлетені були позначені «за» ще до голосування. Зрештою родина Дювальє правила до 1986 року, поки її не скинули внаслідок держперевороту. Загалом за понад 200 років незалежності Гаїті перевороти, диктатури та масові репресії стали для країни нормою. Зараз на Гаїті теж усе погано — країна поділена між кримінальними кланами.

Саддам Хусейн став президентом Іраку в 1979 році. По суті він прибрав до рук владу після того, як його попередник пішов у відставку за станом здоровʼя, і знищив усіх можливих конкурентів. Довгий час Хусейн не переймався такою дрібницею як вибори. Та в 1995-му нарешті вирішив «погратися в демократію», влаштував референдум на підтвердження своїх президентських повноважень і отримав за себе 99,96% голосів при явці 99,5% виборців.

У 2002 році Хусейн вирішив повторити трюк з «референдумом» — цього разу, за «офіційними даними», зі стовідсотковою явкою та зі 100% голосів за. Та вже на початку 2003-го військова коаліція

на чолі зі США та Британією скинула режим Хусейна. А наприкінці того ж року його заарештували і передали новій іракській владі, яка в 2006-му засудила колишнього диктатора до страти.

Кім Чен Ин прийшов до влади в Північній Кореї у 2011 році. Він продовжив справу своїх батька та діда — став одноосібним жорстким диктатором. Під час своїх перших парламентських «виборів» у 2014-му «Великий наступник» і «Нова зірка» побив батьківський рекорд у 99,9% голосів і переміг зі 100%. Та в наступних «виборах» у 2019-му Кім Чен Ин навіть формально не брав участі як кандидат. Таким чином він порушив традицію, започатковану ще його дідом Кім Ір Сеном, що північнокорейський лідер обирався до парламенту як звичайний депутат попри те, що владні посади він отримував автоматично. У більшості демократичних країн глава держави не має місця в парламенті. Але демократія — це точно не про КНДР. Схоже, Кім Чен Ину просто набридла ця політична фікція.

Бонус: Найбільш сфальсифіковані вибори в історії, Ліберія 1927 рік

У 1920 році Чарльз Кінг став черговим президентом Ліберії від Партії справжніх вігів, яка по суті правила країною понад сотню років

. Кінга навряд чи можна вважати класичним африканським диктатором, радше корупціонером найвищого ґатунку. Під час президентства він торгував державними землями в обхід парламенту, здаючи їх в оренду іноземним корпораціям на 99 років. За Кінга на нечуваний рівень вийшло кумівство в держапараті.

Та апогеєм стали вибори 1927-го, на яких Кінг планував переобратись на другий термін. За офіційними даними, він одержав переконливу перемогу — 243 000 голосів проти 9 000 у його суперника. Однак згодом зʼясувалось, що на той час в країні було лише близько 15 000 зареєстрованих виборців. Тобто накрутка явки склала майже 1 600%.

За три роки Кінг таки був змушений піти у відставку, але не через махінації на виборах. Опозиція звинуватила його уряд у використанні примусової праці — фактично в работоргівлі. Справа дійшла до Ліги Націй — попередниці ООН. Там призначили комісію, яка підтвердила звинувачення. Тож під тиском міжнародної спільноти Кінг пішов. Його наступником став Едвін Барклі — так само представник Партії справжніх вігів.

У 1980-х президентські вибори в Ліберії 1927 року потрапили до Книги рекордів Гіннеса як «найбільш сфальсифіковані в історії» і поки що утримують це досягнення.

«Бабель» розраховує на ваші рекордні, але чесні донати: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].