Першою спробою колективної безпеки був Вестфальський мир 1648 року за підсумками Тридцятирічної війни в Європі. Він закріпив поняття національної держави, принцип державного суверенітету та зобовʼязання виконувати міжнародні договори. Наступною спробою був Віденський конгрес 1814—1815 років, коли великі європейські держави перекроювали карту континенту після Наполеонівських війн. До початку ХХ століття зʼявилися й перші міжнародні документи, які регулювали звичаї війни, — Женевські та Гаазькі конвенції.
Та найчастіше продовжував діяти принцип «таємної дипломатії» впливових держав. Особливо яскраво він проявився під час Віденського конгресу. Тоді значну частину важливих політичних питань обговорювали не на спільних засіданнях, а в неформальній атмосфері — під час прогулянок, полювань, бенкетів, балів, а іноді й за грою в карти.
За сто років нічого не змінилось. На початок ХХ століття великі держави створили два військово-політичні блоки — Антанту на чолі з Британією, Францією та росією і Троїстий союз Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. У 1914 році суперечки між ними переросли у глобальний конфлікт — Першу світову війну, в якій загинуло понад 15 мільйонів людей.
Кінохроніка Першої світової війни та Паризької мирної конференції, де створили Лігу Націй.
Getty Images / «Бабель»
Незадовго до Першої світової в європейських політичних колах зʼявилась ідея створити нову міжнародну організацію, яка б запобігала майбутнім війнам. Головним її принципом мав стати відхід від «таємної дипломатії» на користь максимально прозорої спільноти, де всі держави матимуть рівні права, можливості та гарантії. Уже в 1915 році термін «Ліга націй» широко вживався серед британських ліберально-пацифістських політиків та громадських діячів.
«Я вважаю, що неможливість війни зростатиме пропорційно до того, наскільки питання зовнішньої політики будуть відомі широкій громадськості і контролюватимуться нею», — писав один з ідеологів нової концепції міжнародної безпеки, британський політолог і філософ Голдсворті Лоус Дікінсон.
Схожі ідеї зʼявилися і по той бік Атлантики — у тоді ще нейтральних Сполучених Штатах. У 1915 році в США створили недержавну організацію «Ліга з примусу до миру», яку підтримали колишні президенти Вільям Тафт і Теодор Рузвельт. Головна ідея полягала в тому, що проти будь-якого агресора треба застосовувати колективні санкції, а у разі необхідності й військову силу.
Члени «Ліги з примусу до миру» разом із Вільямом Тафтом (сидить у центрі), 1916 рік.
Wikipedia / «Бабель»
Не лишався осторонь і тодішній чинний президент Сполучених Штатів Вудро Вільсон. Восьмого січня 1918 року, після консультацій з політологами, істориками, економістами, географами та іншими експертами він представив перед американським Конгресом концепцію повоєнного світового устрою, яка увійшла в історію під назвою «Чотирнадцять пунктів Вільсона». Американський президент закликав відмовитися від таємних міжнародних угод, виступав за максимальне роззброєння держав, рівні умови торгівлі та право націй на самовизначення. Останній, чотирнадцятий пункт передбачав «утворити загальне обʼєднання націй на основі особливих статутів з метою створення взаємної гарантії політичної незалежності і територіальної цілості як великих, так і малих держав».
Вудро Вільсон виступає перед Конгресом, 1918 рік.
Getty Images / «Бабель»
Заокеанські союзники спочатку відреагували на план Вільсона досить скептично. Вони й самі мали схожі пропозиції. За три дні до виступу американського президента британський премʼєр Девід Ллойд Джордж анонсував у парламенті концепцію «Конференції союзних держав», яка б розглядала міжнародні суперечки та накладала санкції на порушників. Франція пішла ще далі й запропонувала створити міжнародну армію, яка б стала головним інструментом «Спеціальної ради держав». Згодом цю пропозицію відкинули, як і японську ідею про «рівність рас, націй та справедливе ставлення до своїх громадян».
Однак виступ Вільсона широко тиражувався в медіа і досить швидко затьмарив інші пропозиції. Ідея про «самовизначення націй» приваблювала колонії та поневолені імперіями народи по всьому світу. Згодом на перемовини за принципами «Чотирнадцяти пунктів» пристала й переможена Німеччина. У грудні 1918 року Вільсон виступив з не менш палкою промовою в Парижі, де головними завданнями назвав «укладання миру і створення Ліги Націй». А в січні 1919-го очолив комісію, що мала створити організацію.
Вудро Вільсон на Паризькій мирній конференції, на останніх кадрах він разом із прем’єрами Британії, Італії та Франції, 1919 рік.
Getty Images / «Бабель»
Після тривалих і запеклих дискусій наприкінці червня 1919 року 42 країни підписали Статут Ліги Націй, який набув чинності 10 січня 1920-го. На наполягання Вільсона Статут включили до всіх повоєнних мирних договорів.
За Статутом основними органами Ліги Націй були:
- Генеральна Асамблея — складалася з представників усіх членів Ліги Націй і мала стати основним керівним органом. Збиралася щорічно у вересні;
- Рада Ліги — виконавчий орган з пʼяти постійних членів (Великої Британії, Франції, США, Італії, Японії) та чотирьох непостійних, яких Генасамблея обирала на трирічний термін. Збиралася в середньому пʼять разів на рік і на позачергові сесії за потреби;
- Секретаріат — постійний орган з групи експертів під керівництвом генерального секретаря, виконував адміністративні функції. У 1931 році штат Секретаріату перевищував 700 людей.
Кожен член Асамблеї та Ради мав право голосу, а рішення ухвалювали за принципом одностайності всіх учасників. Винятком були деякі процедурні моменти, як-от прийняття нових членів. Такі рішення ухвалювали більшістю голосів. Серед інших пунктів Статуту були повага до територіальної цілісності держав, скорочення озброєнь «до найнижчого рівня, який відповідає національній безпеці», відмова від збройної агресії як засобу вирішення суперечок. На папері все виглядало майже ідеально. Вудро Вільсон став головним світовим миротворцем і восени 1919-го отримав Нобелівську премію миру. За визначний внесок у створення Ліги Націй його імʼям вирішили назвати штаб-квартиру організації в Женеві. Дійшло до того, що він навіть збирався балотуватися на третій президентський термін всупереч негласній американській політичній традиції.
Вудро Вільсон повертається до США з Паризької мирної конференції, 8 липня 1919 року.
Wikipedia / «Бабель»
На ділі ж усе пішло шкереберть ще до початку роботи Ліги Націй. І перший удар по її репутації завдали саме Сполучені Штати. Поки президент-демократ Вільсон тріумфував у Європі, його затятий політичний противник, сенатор-республіканець Генрі Кебот Лодж гуртував навколо себе противників вступу США до Ліги Націй. Головним предметом суперечок став пункт Статуту про колективну безпеку, за яким члени Ліги зобовʼязувались захищати одне одного від збройної агресії. Лодж і його соратники наполягали на тому, що рішення про вступ США у будь-яку війну має ухвалювати виключно Конгрес.
Але Вільсон відмовлявся йти на компроміс, побоюючись, що доведеться знову розпочинати важкі переговори з іншими підписантами Статуту. Натомість він вирушив у майже місячне турне, щоб переконати громадськість у необхідності приєднатися до Ліги Націй і в такий спосіб дотиснути парламентарів. Але нічого не вийшло. Вільсон настільки виснажився, що 2 жовтня 1919 року в нього стався інсульт, який призвів до майже повного паралічу. І в останній рік на президентській посаді він фактично не міг виконувати свої обовʼязки. Конгрес під впливом Лоджа так і не ратифікував Статут. Тож перше засідання Ліги Націй 16 січня 1920 року відбулось без одного з її головних засновників. Зрештою Сполучені Штати так і не приєднались до організації та аж до Другої світової війни дотримувалися політики ізоляціонізму.
Опозиційні конгресмени на чолі з Генрі Кеботом Лоджем (крупним планом), початок 1920 року.
Getty Images / «Бабель»
Невдовзі після початку роботи Ліги Націй виявилось, що принцип одностайності під час голосування радше заважає, ніж допомагає. До того ж без міжнародної армії, яку пропонували створити французи, чи не єдиним інструментом примусу лишалися економічні санкції. Але вони були абсолютно не дієвими, якщо їх не підтримували США.
З деякими конфліктами «малих держав» Ліга Націй спершу ще якось справлялася. Наприклад, втрутилася у суперечку між Швецією та Фінляндією за Аландські острови у Балтійському морі. Запобігла війні Болгарії та Греції в 1925-му. Виступила арбітром у перуансько-колумбійському конфлікті в 1933-му.
Але протидіяти агресії впливових держав Ліга Націй була неспроможна. Першими негативний приклад подали французи. У січні 1923 року вони разом із бельгійцями без погодження з іншими членами Ліги Націй окупували німецький індустріальний Рурський регіон, щоб примусити Німеччину виплачувати репарації за наслідки Першої світової війни. Вони вивели війська з Руру лише в серпні 1925-го, після того як США погодились інвестувати в німецьку промисловість і надати країні позики для сплати репарацій. Через це дедалі більше німців розчаровувалися в ідеях демократії. Популярності набирала Націонал-соціалістична робітнича, або нацистська партія, очолювана Адольфом Гітлером.
Французькі війська під час окупації Руру, 1923 рік. Німецькі біженці під час французької окупації Руру, 1923 рік.
Getty Images / «Бабель»
У 1931 році тренд підхопила Японія і безкарно окупувала Маньчжурію, яка вважалась китайською територією, а в 1937-му напала і на сам Китай. У 1935 році Італія під керівництвом Муссоліні вдерлася в Ефіопію, розбила її не надто боєздатну армію та оголосила своєю колонією. У відповідь Ліга Націй запровадила проти Італії економічні санкції, які на ділі виявились геть неефективними.
Ще однією з найбільших невдач Ліги Націй став провал міжнародної конференції з роззброєння 1932—1934 років. Її кульмінацією став вихід з Ліги Націй Німеччини уже на чолі з Гітлером і її подальша мілітаризація. Згодом члени Ліги дозволи Гітлеру окупувати Австрію та Чехословаччину, а у вересні 1939-го разом зі Сталіним напасти на Польщу і розпочати Другу світову війну. Останнім бодай якимось політичним рішенням було виключення СРСР з Ліги Націй в грудні 1939-го за напад на Фінляндію. Але це вже радше було кроком відчаю, який ніяк не завадив радянській агресії.
Італійські війська під час вторгнення до Ефіопії, 1935 рік. Японці у протигазах застосовують отруйні гази під час нападу на Китай, 1937 рік. Радянські та німецькі офіцери ділять території окупованої Польщі, вересень 1939 року.
Getty Images / «Бабель»; Wikimedia / «Бабель»
У роботі Ліги Націй були й певні здобутки. Деякі міжнародні конфлікти їй все ж вдалося розвʼязати. Окрім цього, у міжнародному праві зʼявилися поняття репарацій та воєнних злочинів. Ліга успішно боролася з міжнародною торгівлею опіумом, рабством та епідеміями, полегшувала становище біженців. Однак зі своїм головним завданням — запобігти новій глобальній війні — так і не впоралася. Останнє засідання Ліги Націй відбулось у квітні 1946 року. На ньому ухвалили єдине рішення — про розпуск Ліги та передачу її активів і повноважень новоствореній ООН.
«Агресія, де б вона не відбувалася і як би її не захищали, є міжнародним злочином. Обовʼязком кожної миролюбної держави є обурюватися нею і застосовувати будь-яку силу, необхідну для її придушення. Механізм Статуту є достатнім для цієї мети, якщо його правильно використовувати… Утім Ліга мертва. Хай живе Організація Обʼєднаних Націй!» — сказав у завершальній промові під час останньої сесії один з основних розробників Статуту Ліги Націй, британський юрист Роберт Сесіл.
Незалежні медіа почасти є більш дієвими за міжнародні організації. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].