Антоніу Салазар. Фото 1 квітня 1962 року.
Paul Schutzer / Contributor
У 1910 році в Португалії скинули короля, а країну оголосили демократичною республікою. Але республіканський період тільки погіршив політичну кризу. Упродовж наступних 16 років у Португалії відбулося 17 спроб державного перевороту, 158 загальних страйків, 24 повстання, змінилося вісім президентів, три диктатори і 44 уряди.
У 1926 році після чергового перевороту владу в країні захопили військові. На цей час Португалія перетворилася на одну з найбідніших і слаборозвинених економік Європи. Імпорт значно перевищував експорт, накопичився величезний зовнішній борг. Національна валюта ескудо знецінилася настільки, що її навіть друкували за кордоном.
Військовий переворот у Португалії, 28 травня 1926 року.
Wikimedia
Військові намагалися виправити ситуацію, але їм бракувало знань в економіці. Тому вони запросили на посаду міністра фінансів Антоніу ді Олівейра Салазара, професора-економіста з університету Коїмбри, відомого своїми консервативно-монархічними поглядами. У 1928 році Салазар заступив на пост, різко скоротив бюджетні витрати і швидко досяг фінансової стабілізації. Португалія почала поступово виходити з економічної кризи, виплатила зовнішній борг і перемогла інфляцію.
Після цього керівні еліти почали сприймати Салазара як рятівника нації. У 1932 році він став премʼєр-міністром, а в наступному році провів референдум і узаконив нову конституцію. Тепер премʼєр отримував майже необмежену владу, а президент і парламент виконували декоративні функції. Так у Португалії утвердився режим «Нової держави», який проіснував аж до 1974 року, на чотири роки переживши свого творця Антоніу Салазара.
Прем'єр-міністр Антоніу Салазар (у центрі, з пальтом у руці) в оточенні своїх соратників 1 січня 1932 року.
Салазар, на відміну від більшості диктаторів ХХ століття, не був ані військовим, ані представником спецслужб, ані революціонером, ані лідером масового руху. Після приходу до влади у нього не зʼявився титул вождя, йому не ставили памʼятники, на його честь не перейменовували вулиці. Він жив відлюдником і рідко зʼявлявся на публіці.
Салазар народився в родині дрібних землевласників і побожних католиків. Спочатку він навчався в духовній семінарії і готувався стати священником. Але потім передумав, вступив на юридичний факультет найстарішого португальського університету в місті Коїмбра. Салазар закінчив виш з відзнакою, а потому став у ньому викладачем, очолив кафедру політичної економії та фінансів і захистив докторський ступінь. Більшість його майбутніх міністрів і найближчих соратників були вихідцями з університету Коїмбри.
Антоніу Салазар читає газету, 1 червня 1966 року.
Bettmann / Contributor
У 1928 році Салазар погодився на пропозицію лідера повстанців, генерала Антоніу де Кармона, стати міністром фінансів тільки після того, як отримав необмежені повноваження з контролю держкоштів. За новою Конституцією 1933 року президентами ставали тільки військові генерали. Вони з задоволенням виступали на державних урочистостях і церемоніях замість Салазара, але реальної влади у них не було. За час правління Салазар тричі поєднував премʼєрство з посадою міністра оборони.
В основі нової конституції лежала концепція «Нової держави» Салазара. Головним цінностями проголошувалися бог, батьківщина, сімʼя. Основна ідеологія — корпоративізм. Тобто, всі португальці обʼєднувалися в корпорації залежно від роду діяльності: робітники і службовці — в національні синдикати, підприємці — в гільдії, інтелігенція — в ордени, селяни — в «народні доми». У парламенті засідала одна партія — «Національний союз». У конституції була стаття, за якою уряд міг обмежувати «для загальної користі» свободу слова, зібрань, преси. Салазар вважав, що країною повинні керувати не маси, а еліта. Тому для виборців запровадив освітній і фінансовий ценз.
Португальські рибалки, 1 січня 1948 року. Вулиця в Торре-Ведраш на заході Португалії, 9 червня 1959 року. Рибний ринок у Португалії, 1 січня 1948 року.
JARNOUX Maurice / Contributor; Mirrorpix / Contributor
Салазар зберіг нейтралітет Португалії під час Другої світової війни. Він успішно торгував з обома сторонами вольфрамом — стратегічним металом, необхідним для воєнної промисловості. Зрештою золотий запас Португалії виріс приблизно в сім разів — з 63,3 мільйона доларів у 1938 році до 438 мільйонів у 1946-му.
Однією з опор режиму Салазара була таємна поліція PIDE. Хоча в країні формально не існувало смертної кари, агенти PIDE розправлялися з неугодними без суду і слідства. Вʼязниця «Таррафал» на островах Кабо-Верде перетворилася на своєрідний табір смерті, де увʼязнені вмирали від хвороб і тортур. За приблизними підрахунками, за сорок років диктатури жертвами політичних репресій стали близько 30 тисяч осіб. Це набагато менше, ніж за правих режимів у Іспанії, Німеччині та Італії, тому правління Салазара іноді називають «мʼякою диктатурою».
За весь час правління Салазара португальські війська тільки один раз брали участь у бойових діях у Європі — в громадянській війні в Іспанії на боці Франсіско Франко. Однак армія вела масштабні колоніальні війни. Після Другої світової Португалія залишилася фактично єдиною колоніальною імперією. До 1945 року вона контролювала сучасні Анголу, Східний Тимор, Гвінею-Бісау, Кабо-Верде, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі, а також індійські Гоа і Даміан разом з китайським Макао.
Плакат 1934 року: «Португалія — не маленька країна». На карту Європи 1930-х накладені території португальських колоній в Африці та Азії.
Cornell University – PJ Mode Collection of Persuasive Cartography.
На початку 1960-х у колоніях почали спалахувати повстання, на їх придушення відправили близько 200 тисяч португальських солдатів. Тепер на утримання армії йшло близько 40 відсотків держбюджету. Інша частина витрачалася на індустріалізацію, але різко скорочувалося фінансування соціальних сфер, насамперед, медицини та освіти. До кінця епохи Салазара близько 40 відсотків населення залишалися неписьменними, кожна друга жінка народжувала без медичної допомоги, а середня тривалість життя становила 49 років. У 1960-х португальці почали масово виїжджати з країни, рятуючись від бідності і від призову в армію.
У 1968 році у Салазара стався інсульт, через що він впав з крісла і сильно вдарився головою. Лікарі змогли врятувати його життя, але керувати країною він уже не міг. Тому соратники потайки відсторонили Салазара від влади, однак сам диктатор так і не дізнався про це. Аж до його смерті в лікарняній палаті збиралися міністри, які доповідали Салазару про «стан справ у країні і в світі». Йому приносили на підпис документи, спеціально для нього навіть випускали в одному примірнику газету, в якій друкувалися тільки «правильні» новини. Наприклад, Салазар так і не дізнався, що в 1969 році американці висадилися на Місяці.
Антоніу Салазар помер 27 липня 1970 року у віці 81 року. Але до революції, яка остаточно повалила салазарівської режим «Нової держави», лишалося ще чотири роки.
Похорон Антоніу Салазара, липень 1970 року.
Rolls Press/Popperfoto / Contributor