Наприкінці Другої світової війни відносини між країнами Заходу і СРСР погіршились. Після Потсдамської конференції влітку 1945-го Сталін заходився створювати соцтабір із маріонетковими урядами з окупованих радянською армією країн Європи. За кілька років суперечки між учорашніми союзниками по антигітлерівській коаліції переросли в Холодну війну.
Сполучені Штати відійшли від політики ізоляціонізму, як це було на початку Другої світової. Вони були готові допомогти післявоєнній Європі протистояти радянській «червоній загрозі». Але щоб американські війська залишались на європейському континенті, потрібні були законні підстави. А ще було б непогано приглядати за Німеччиною, аби там не зʼявились реваншистські настрої, яке це сталось після Першої світової.
У квітні 1949 року десять європейських країн спільно з Канадою і США обʼєдналися у військово-політичний блок — Північноатлантичний альянс, або НАТО. Перший генсек нового союзу, британський генерал Ісмей Гастінгс описував головні завдання НАТО у трьох коротких фразах: «Тримати американців у Європі, росіян — поза її межами, а німців — у покорі».
Трумен підписує Північноатлантичний договір в оточенні представників країн-засновниць НАТО, 4 квітня 1949 року. Генерал Ісмей Гастінгс (сидить у центрі) на засіданні Британського комітету начальників штабів, 1945 рік.
Wikipedia; Getty Images / «Бабель»
Стратегія НАТО була оборонною, тобто передбачала військову відповідь лише в разі нападу Радянського Союзу на когось з членів Альянсу. А фактором стримування СРСР мали стати не лише дислоковані в Європі війська, а насамперед ядерна зброя.
У роки Холодної війни час від часу відносини між ворогуючими блоками нормалізовувались. Але були й періоди напруги, коли сторони опинялись на межі справжньої війни — будівництво Берлінського муру в 1961-му або Карибська криза 1962-го. На піку Холодної війни чисельність військ НАТО у Європі перевищувала пʼять мільйонів солдатів. Утім, до безпосереднього зіткнення справа так і не дійшла.
У НАТО настільки зосередилися на СРСР, що не зважали на інші конфлікти, навіть за участі власних членів. Так Альянс не втрутився у конфлікт Греції та Туреччини через Північний Кіпр і у Фолклендську війну між Британією та Аргентиною.
Висадка турецького десанту неподалік столиці Кіпру Нікосії, липень 1974 року. Британські військові беруть у полон аргентинських солдатів під час Фолклендської війни, 1982 рік.
Getty Images / «Бабель»
Останнє значне загострення між Заходом і Радянським Союзом сталося на початку 1980-х, за часів правління чекіста Юрія Андропова. У 1985 році з приходом до влади нового генсека Михайла Горбачова напруження почало спадати. Наприкінці 1980-х у Європі один за одним почали падати комуністичні режими. Особливо знаковим стало падіння Берлінського муру — одного з головних символів Холодної війни. За кілька років розвалився й СРСР — основний противник НАТО.
Михайло Горбачов і Рональд Рейган у Білому домі підписують Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, 8 грудня 1987 року.
Getty Images / «Бабель»
Постало питання, а чи потрібен тепер Альянс, якщо Холодна війна закінчилась і головного ворога більше немає. «Крах радянського комунізму залишив нам парадокс: стало менше загрози, але й миру не побільшало», — казав тодішній генсек НАТО Манфред Вернер.
Його слова стосувалися передусім ситуації на Балканах. У 1991 році розпад Югославії обернувся низкою збройних конфліктів, що супроводжувались етнічними чистками та іншими воєнними злочинами, які згодом розслідував Міжнародний трибунал. Протистояння відбувалися здебільшого між сербами, які намагались зберегти Югославську державу, і народами, що прагнули незалежності, — хорватами, боснійцями, словенцями та косовськими албанцями. Це стало поштовхом для оновлення стратегії НАТО — використання своїх збройних сил для миротворчих місій у країнах за межами Альянсу.
Кадри боїв у Сараєві під час сербської облоги, 1992 рік.
Getty Images / «Бабель»
Навесні 1992 року особливого гострою стала ситуація в Боснії і Герцеговині, коли серби взяли в облогу боснійську столицю Сараєво. Тоді ООН направила туди миротворців. НАТО спочатку займався спостереженням і підтримкою сил ООН. Та згодом Альянс почав долучатись все активніше і проводив власні місії. Однією з таких стала операція Deny Flight, що розпочалась у квітні 1993 року. Авіація НАТО слідкувала за дотриманням резолюції Радбезу ООН, яка забороняла будь-які несанкціоновані польоті в повітряному просторі Боснії і Герцеговини.
У червні того ж року НАТО й ООН домовились, що літаки Альянсу в рамках цієї операції надаватимуть повітряну підтримку наземним миротворчим силам на їхнє прохання. Утім, процедура запиту такої підтримки спочатку була досить складною і вимагала «подвійного ключа», тобто погодження від керівництва як НАТО, так і ООН. Додатковим ускладнення було те, що схвалення від ООН мало пройти через штаб-квартиру організації в Нью-Йорку. Така бюрократія відверто дратувала командувача сил НАТО під час Deny Flight адмірала Лейтона Сміта, який відкрито заявляв, що більше ніколи в житті не погодиться на жодні «подвійні ключі».
Адмірал Лейтон Сміт під час місії НАТО в колишній Югославії, 1996 рік.
Getty Images / «Бабель»
Правило «єдиного ключа», тобто наказу на атаку лише від командування НАТО, діяло тільки у випадку, якщо порушники повітряного простору вчиняли «відверто ворожі дії». У цьому плані особливо складно було з гелікоптерами, які використовували всі сторони конфлікту. Серби нерідко малювали на своїх машинах емблему Червоного Хреста, що ще більше ускладнювало ситуацію для пілотів НАТО. А командувач боснійських сербів Ратко Младич, який неодноразово порушував заборону на польоти, у відповідь на докори заявляв, що «генералові не пристало їздити на ослі».
Ратко Младич (праворуч) із сербськими солдатами під час облоги Сараєва, 15 лютого 1994 року.
Getty Images / «Бабель»
Окрім цього, сили Альянсу зазнали втрат уже на другий день Deny Flight — французький Mirage впав в Адріатичне море через технічну несправність. На щастя, пілот встиг катапультуватись і вижив. Утім, саме під час цієї операції відбувся перший за 45 років існування НАТО бій.
Уранці 28 лютого 1994 року два американські винищувачі F-16 вилетіли на патрулювання. Невдовзі вони отримали сигнал про невстановлені повітряні цілі неподалік боснійського міста Баня-Лука. Виявилось, що шість сербських літаків J-21 Jastreb атакували місцевий завод. Порушникам двічі відправили попередження «приземлитись або покинути заборонену зону». Але серби проігнорували повідомлення і продовжували атакувати свою ціль.
Американські пілоти на борту авіаносця в Адріатичному морі під час місії в Боснії, лютий 1994 року. Винищувач НАТО на італійській авіабазі Авіано, звідки авіація Альянсу вилітила патрулювати небо на Боснією, 1993 рік.
Getty Images / «Бабель»; Wikipedia
Після цього в силу вступило правило «єдиного ключа». Пілоти НАТО отримали дозвіл на атаку і вступили в бій із сербами, а на допомогу натівцям вилетіли ще два F-16. Американці швидко збили один сербський літак. Решта зразу знизилися і почали тікати на північ до аеродрому в Удбині на території сучасної Хорватії. Під час переслідування пілоти F-16 збили ще три сербські літаки. Один літак розбився у горах під час втечі, і лише один дотягнув до аеродрому. Із шести сербських пілотів, які брали участь у сутичці, троє загинули.
Сербський пілот Златан Црналич, який брав участь у сутичці з літаками НАТО 28 лютого 1994-го. Він єдиний, хто дістався аеродрому. Фото 2019 року.
Getty Images / «Бабель»
Після цього НАТО почало діяти більш сміливо. Уже у квітні 1994-го авіація Альянсу бомбила позиції сербів у Боснії. Наступного року авіаудари НАТО змусили сербів зняти осаду Сараєва і сісти за стіл переговорів. У середині грудня 1995 року в США уклали Дейтонські угоди, які поклали край боснійській війні та засвідчили суверенітет Боснії і Герцеговини. Від сербів їх підписав президент Сербії Слободан Мілошевич. Наприкінці того ж року 60 тисяч солдатів НАТО замінили миротворців ООН в Боснії, щоб слідкувати за дотриманням цих угод. Згодом сили НАТО взяли участь й в інших Югославських конфліктах — у Косові та Північній Македонії.
Військовий патруль НАТО в Боснії і Герцеговині.
Getty Images / «Бабель»
Теракти 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку стали приводом для чергової зміни стратегії НАТО. Після цього Альянс почав проводити військові операції й за межами Європи — в Афганістані, Іраку, біля узбережжя Сомалі, у Лівії та Сирії. Утім, загрози для Європи не зникли. І головна з них — росія.
Стратегія «Бабеля» лишається незмінною — якісні та цікаві матеріали. Аби ми й надалі її втілювали, підтримайте нас: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].