Розпад Югославії та початок облоги
Розпад Югославії фактично розпочався 25 червня 1991 року, коли Хорватія та Словенія одночасно проголосили незалежність. Згодом те саме зробила Боснія і Герцеговина — 15 жовтня 1991 року вийшла заява про суверенітет, а на референдумі в лютому 1992-го більшість населення проголосувала за незалежність.
Усюди це призвело до війн. Словенці билися за свою незалежність 10 днів, хорвати та босняки довше — до 1995 року. Сценарій війн був схожий. Від колишньої Югославії на той час залишилися лише Сербія та Чорногорія. У Хорватії та Боснії було багато сербського населення, яке ігнорувало референдуми та протестувало проти незалежності. Югославська Народна Армія (ЮНА) здебільшого складалася із сербів, тому більша її частина теж виступала проти незалежності цих країн. Ситуація ускладнювалась тим, що народи Югославії мали різне віросповідання: серби — православні, хорвати — католики, а босняки — мусульмани.
Урядова будівля в центрі Сараєва горить після обстрілу з танка під час облоги в 1992 році. Будівля Югобанку під час облоги Сараєва, зима 1992—1993 роки.
Wikimedia
На території Боснії утворився сепаратистський уряд Республіки Сербської. Він провів свій референдум за те, щоб залишитися у складі Югославії. Цей уряд підтримали залишки армії та Сербія на чолі з президентом Слободаном Мілошевичем. У березні 1992 року в Сараєві почалися перші збройні конфлікти між сербами та босняками, яких підтримали місцеві хорвати. Перший збройний конфлікт стався 1 березня: озброєний чоловік обстріляв сербський весільний кортеж, убивши двох людей. У місті почали зводити барикади — вони розділили сербські та боснійські райони.
Другого квітня серби спробували захопити владу в Боснії — біля будівлі парламенту зʼявилися їхні блокпости та барикади, а також засіли снайпери. Багато тисяч містян вийшли на мирну демонстрацію, щоб прогнати сербів із центру міста. Вони почали збиратися щодня. Пʼятого квітня на демонстрації снайпери застрелили двох жінок — Суаду Дильберович і Ольгу Сучич. Їх вважають першими жертвами облоги. Увесь цей час у передмісті Сараєва тривали перестрілки та сутички.
Шостого квітня 1992 року незалежність Боснії визнали країни ЄС, а наступного дня — США. Президент Боснії і Герцеговини Алія Ізетбегович оголосив мобілізацію, боснійські бійці утворили Територіальну оборону. Уряд сербських сепаратистів закликав сербів покинути Сараєво, а загони югославської армії оточили місто.
Другого травня серби пішли на прорив і спробували розділити Сараєво навпіл, але атаку відбили. Сторони уклали угоду про безпечний вивід останніх загонів ЮНА з міста, але боснійські оборонці обстріляли колону сербів. Довелося знову домовлятися. Двадцятого травня сербські сили покинули більшість районів Сараєва, а боснійський уряд проголосив їх окупаційною армією. Тоді ж ЮНА офіційно розпустили — у ній залишилися лише серби, тож вона стала армією Республіки Сербської. Почалася облога міста — серби перекрили в’їзд до міста та почали обстріли.
«Бабель»
Сараєвський тунель, Алея снайперів і готель Holiday Inn
Від початку облоги ситуація в місті була важкою — серби контролювали не тільки майже всі передмістя, але й кілька районів самого Сараєва з найзручнішими позиціями для обстрілів — на пагорбах і у багатоповерхівках.
Вулиця Дракона з Боснії — одна з головних у місті, вона прямує від центру до промислових зон. Під час облоги прилеглі до неї квартали зайняли серби. Вони постійної обстрілювали цю вулицю, тому вона отримала назву «Алея снайперів» — на ній до 1995 року снайпери поранили 1 030 і вбили 225 містян.
Один із багатьох попереджувальних знаків у Сараєві, Pazi Snajper — «Обережно, снайпер».
Wikimedia
Для деяких сербських солдатів та іноземних найманців снайперська стрільба по вулиці Дракона стала розвагою і «воєнним туризмом». До Боснії приїхав російський письменник Едуард Лимонов, 22 червня 1992 року його зафільмували в той момент, коли він стріляв зі снайперської гвинтівки по оточеному місту. Поруч із ним стояв президент Республіки Сербської Радован Караджич. Загалом, за даними Гаазького трибуналу, у лавах армії боснійських сербів було від 529 до 614 найманців з Росії, Греції та Румунії. Росіяни брали участь і в обстрілах Сараєва.
Вулиця Дракона вела до аеропорту, тому нею мали проїжджати іноземні журналісти, які бажали потрапити в Сараєво. Двадцять третього липня 1992 року під обстріл потрапила операторка CNN Маргарет Мот, куля влучила їй в обличчя. За пів року вона повернулася до Сараєва і жартувала, що приїхала знайти свої втрачені зуби. А 13 серпня 1992 року снайпер вбив продюсера новин ABC Девіда Каплана.
Попри це, журналісти продовжували прибувати до міста. Деякі з них селилися в готелі Holiday Inn, на тій самій Алеї снайперів. Саме з цього готелю снайпери вели вогонь по демонстрації у квітні 1992 року. Коли сербська армія вийшла з міста, він сам став мішенню.
Частину номерів до того моменту під час сутичок і обстрілів уже розтрощили та спалили. Мешканців селили в номери без краєвиду на гори, де сиділи снайпери. Діяло просте правило: якщо ви можете побачити його, він може побачити вас. При цьому в готелі працював ресторан і була підземна стоянка, де можна було сховати транспорт.
Потрапити до міста можно було не лише через аеропорт. Серби відрізали Сараєво від інших боснійських територій, і до початку 1993 року у столиці почали закінчуватися їжа та боєприпаси. Тому 1 березня того ж року боснійська армія почала будувати тунель від аеропорту до вільних від сербів територій. Проєкт розробив інженер Неджад Бранкович.
Тунель почали копати з двох сторін — із Сараєва та з Бутміру, де стояли боснійські війська. Вже 1 липня він запрацював. Його протяжність сягала 840 метрів, 340-метровий відрізок проходив під злітною смугою аеропорту і мав вихід у підвал приватного будинку, інша частина була критою траншеєю. У найнижчій точці глибина сягала 5 метрів. Щодня цим тунелем проходили 3—4 тисячі людей — військових і цивільних, і 30 тонн вантажу — зброї та припасів. Згодом через нього провели лінії електропередачі та навіть невеликий нафтопровід.
Охороняти тунель допомагали миротворці ООН, які з 5 червня 1992 року контролювали безпеку в аеропорту Сараєва. Вони теж регулярно користувалися тунелем, коли їм треба було покинути зону облоги.
Миротворець ООН з Норвегії тримається за шолом, коли транспортний літак Hercules C-130 сідає в аеропорту Сараєва влітку 1992 року.
Wikimedia
Ринок Маркале, ратуша і «сараєвські троянди»
Сараєво обстрілювали не лише снайпери — час від часу серби використовували артилерію. Найчастіше це були 120-мм міномети, але й не гребували вони й важкою артилерією — стріляли також із 155-мм гаубиць М-1, 152-мм гаубиць «Нора» і Д-20, 120-мм радянських Д-30 і 2С1 «Гвоздика», реактивних систем залпового вогню M63 «Пламен» і M77 «Огань».
Із 1992 по 1995 рік у середньому по місту били 329 снарядів на день. Найщільніший вогонь був 22 липня 1993 року — тоді по Сараєву випустили 3 777 снарядів. До вересня 1993 року майже всі будівлі в місті зазнали руйнувань, а 35 тисяч будинків були зруйновані повністю.
Віолончеліст Ведран Смайлович грає у зруйнованій бібліотеці міської ратуші, 1992 рік.
Wikimedia
Під час обстрілу 25 серпня 1992 року серби знищили сараєвську ратушу — Вьєчніцу, побудовану в 1894 році. У ратуші зберігалися старовинні рукописи та книги, загалом півтора мільйона різних паперових видань. Більшість книг згоріли під час пожежі, дещо врятували містяни — для цього вони кидалися в полумʼя. Одного з рятівників застрелив снайпер.
У 1994 році обстріли цивільних обʼєктів міста артилерією стали особливо смертоносними. Четвертого лютого від сербської міни загинули 10 містян, які стояли в черзі за водою. Наступного дня одна фугасна міна вдарила по міському ринку Маркале, де тоді було багато людей — 68 сараєвців загинули, понад 200 зазнали поранень. Слідство ООН встановило, що міну запустили із сербських позицій біля села Мрковічі, що за 6,2 кілометра на північ від Сараєва.
Мешканці Сараєва стоять у черзі за водою, 1992 рік.
Wikimedia
Двадцять восьмого серпня 1995 року ринок Маркале знову обстріляли. Цього разу на нього впали одразу пʼять мін, але постраждалих було менше — 43 загиблих, 81 поранений. Міни запустили з району Лукавиці, із 3—5 кілометрів на південь від міста.
Після облоги вирви від мін і снарядів на дорогах Сараєва заливали не новим асфальтом, а смолою, пластиком і червоною фарбою. Такі невеликі меморіали називають «сараєвськими трояндами», у місті їх було близько двухсот, але деякі вже зникли через ремонт доріг.
«Сараєвська троянда».
Wikimedia
Що було потім
Після першого обстрілу ринку Маркале НАТО висунуло сербам ультиматум — припинити бомбити місто і відвести важку техніку на 20 кілометрів від його кордонів. Караджич проігнорував ці вимоги. Коли обстріл повторився, командування НАТО оголосило початок військової операції «Обдумана сила».
F-16 сідає на італійській авіабазі Авіано після повітряних ударів НАТО проти Республіки Сербської.
Wikimedia
Із серпня по вересень 1995 року авіація НАТО точково знищила майже всю військову інфраструктуру армії Республіки Сербської та змусила зняти облогу із Сараєва. Серби погодилися сісти за стол переговорів.
Чотирнадцятого грудня 1995 року у США уклали Дейтонські угоди. Від сербів їх підписав президент Сербії Слободан Мілошевич. За цими угодами Республіка Сербська залишалася у складі Боснії і Герцеговини. На 1996 рік призначили демократичні вибори, а посада президента ставала колективною — країною і досі керує президія з трьох президентів: по одному від сербів, хорватів і босняків.
За час облоги Сараєва загинули 5 434 цивільних — 3 855 босняків, 1 097 сербів і 482 хорвати.
Цвинтар на території Олімпійського спортивного комплексу в Сараєві, який збудували для Зимових олімпійських ігор 1984 року.
Wikimedia
Подробиці воєнних злочинів відомі лише завдяки роботі незалежних журналістів. Підтримайте «Бабель»:
🔸 Patreon
🔸 PayPal: [email protected]