Найманці на війні — сучасне явище?
Ні. Найманці на полі бою зʼявилися дуже давно. Грецький історик Ксенофонт у V столітті до нашої ери написав «Анабасис» — твір про участь приблизно 13 тисяч грецьких воїнів у боротьбі за перський трон між братами Артаксерксом і Киром. Кир найняв греків, загинув, оплачувати військо стало нікому, тому найманці понад рік мандрували Персією. Сам Ксенофонт не просто брав участь у тих подіях, а й був одним з польових командирів греків.
Справжній розквіт найманства почався у XIV столітті в Італії. Численні італійські міста-комуни та аристократи постійно воювали між собою, а на полі воювали загони найманців під керівництвом кондотьєрів — командирів, які укладали офіційні договори-кондоти про проведення військових операцій.
В якийсь момент італійські правителі відчули, що залежні від різних кондотьєрів, бо ті були єдиною військовою силою на півострові, могли диктувати ціни на свої послуги й часто втручалися в політику. Загони вже тоді були інтернаціональними. Наприклад, у 1363 році відбулася Битва при Кантуріно між маркграфством Монферрат та Міланським герцогством. Але билися за них суто ПВК — «Біла компанія», якою командували англієць Джон Гоквуд та німець Альберт Стерц, та «Велика компанія», яку вів у бій німець Конрад фон Ландау. З обох боків були англійці, французи, німці, угорці та ще безліч найманців з усієї Європи, в тому числі багато ветеранів Столітньої війни. «Білі» перемогли, фон Ландау помер від поранень.
До кінця XVIII століття майже в усіх війнах в Європі так чи інакше брали участь найманці — німецькі ландскнехти, швейцарські наймані загони, ірландські «дикі гуси» та багато інших. З розвитком вогнепальної зброї та військової науки утримувати армії ставало все дорожче, тому правителі надавали перевагу тимчасовим контрактам з ПВК.
«Пʼять ландскнехтів», гравюра німецького гравера та зброяра Даніеля Гопфера, бл. 1530 року.
Wikimedia
Але ж у Наполеонівських війнах воювали вже регулярні армії. Куди зникли найманці?
Вони не пережили розквіту абсолютних монархій в Європі. Починаючи з XVII століття монархи Європи ставали все багатшими, тож змогли дозволити собі мати власні регулярні армії. Вже в середині XVIII ст. загони найманців стали анахронізмом. Королю Прусії Фрідріху II не потрібні були ані наймані бійці, ані поради їхніх командирів, бо він сам був полководцем та новатором у військовій науці.
Насправді до кінця найманство ніколи не зникало. Просто перестало впливати на європейську політику. Тим часом військові спеціалісти з Європи продавали свої послуги в Азію та Латинську Америку. Наприклад, у 1850 році в Китаї населення Південного Китаю під проводом релігійного вождя Хун Сюцюаня повстало проти правління північної маньчжурської династії Цін.
Війська Цін не справлялися з повстанцями, тому на допомогу прийшли найманці. У 1860 році в Шанхаї зібралася «Армія, що завжди перемагає», солдати якої були китайцями, але командували ними американські авантюристи Фредерік Вард і Генрі Беджевайн. Усього в їхній армії було понад дві тисячі китайських солдатів та 104 іноземних офіцери, які воювали за гроші.
Стаття в журналі Harper's Weekly про генералів Фредеріка Варда з Массачусетсу та Генрі Беджевайна з Нью-Йорка, які загинули в Китаї, 1866 рік.
Wikimedia
А що в Європі?
До середини ХХ століття в Європі було дві світові війни та багато інших проблем, питання найманства не стояло. А от після Другої світової війни зʼявилася безліч людей з бойовим досвідом, не всі вони збиралися повертатися до мирного життя. Серед таких були й німці, які переховувалися від правосуддя. Наприклад, причетний до Голокосту гауптштурмфюрер СС Клаус Барбі, відомий як «кат Ліону», де він очолював гестапо, після війни перебрався в Болівію, де до 1983 року працював на місцеву владу, плануючи операції проти різних повстанців. За однією з версій, він брав участь у захопленні в полон Че Гевари.
Справжнім раєм для найманців стали війни, які почалися в колишніх колоніях Франції та Бельгії в Африці. Саме там зʼявилися перші загони, схожі на сучасні ПВК.
У 1960 році Республіка Конго отримала незалежність від Бельгії. Майже одразу почалася криза — провінція Катанга, яка має чималі поклади алмазів, оголосила про свою незалежність. Президента Катанги Моїза Чомбе неофіційно підтримала Бельгія, яка планувала через нього зберегти контроль над видобутком алмазів. Чомбе почав залучати в армію Катанги іноземних найманців ― колишніх військових та ветеранів війн. Наприклад, англійця Майкла Гоара на прізвисько «Скажений Майк», французів Роже Фольке та Боба Денара, колишнього бельгійського плантатора Жана Шрамма на прізвисько «Блек Джек». Гоар сформував свій загін «Коммандо-4», а Шрамм — підрозділ «Леопард», які вважають прообразами сучасних ПВК.
Найманці провели багато успішних операцій в інтересах Моїза Чомбе, одного разу навіть вступили в бій з військами ООН. Але зрештою незалежна Катанга програла війну проти центральної влади Конго. Останній заколот Моїза Чомбе влітку 1966 року придушили.
Найуспішнішу карʼєру з усіх найманців Катанги зробив Боб Денар, який з 1975 року жив на Коморських островах, де був військовим радником кількох диктаторів. Спочатку він допоміг маоїсту Алі Суаліху скинути президента Ахмеда Абдаллу. Але вже у 1978 році сам скинув Суаліха та повернув Абдаллу, гвардією якого командував до 1989 року.
Найманець Боб Денар здається французьким військам біля армійської бази на Коморських островах, 5 жовтня 1995 року.
Getty Images / «Бабель»
Саме Денар, якого називають «королем найманців», першим подивився на найманство не як на періодичні заробітки з військових операцій, а як на постійний бізнес. На Коморах він організував базу для найманців, яких вербував по всьому світу, а на зароблені з таємних операцій гроші купував землю, нерухомість і готелі в різних точках світу.
Боба Денара двічі намагалися судити за найманство та заколоти у Франції, але завжди відпускали, начебто через його звʼязки з французькою та американською розвідками. У 2007 році його засудили до одного року увʼязнення, який старий Денар не відбував за станом здоровʼя. За кілька місяців після суду він помер.
А чому найманців майже не судять? Найманство ж заборонене
Вперше найманство на міжнародному рівні заборонили в 1977 році одразу двома документами — додатковим протоколом до Женевських конвенцій та окремою конвенцією Організації Африканської Єдності. У 1989 році ООН прийняла Конвенцію про заборону вербування, використання, фінансування та навчання найманців, але її ратифікували лише 24 країни. Виявилося, що реально притягнути групи найманців до відповідальності складно.
Згідно з додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 8 червня 1977 року, найманцем вважається людина, яка:
спеціально завербована на місці або за кордоном для того, щоб брати участь у збройному конфлікті;
бере безпосередню участь у воєнних діях;
бере участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати особисту вигоду;
не є ні громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на її території;
не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті;
не послана державою, яка не є стороною, що перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обовʼязків як особа, яка входить до складу її збройних сил.
Найманець не може бути військовополоненим, його має судити кримінальний суд.
За протоколом до Женевської конвенції людина, яка офіційно є частиною збройних сил якоїсь держави, не може бути найманцем. Тому інколи державам, які наймають іноземців на війну, достатньо оформити їх у військо офіційно. Наприклад, британська ПВК Sandline International допомогла владі Папуа Нової Гвінеї придушити заколот на острові Бугенвіль у 1994—1996 роках, але на той період вони були частиною армії цієї держави, тому офіційно судити їх не було за що. Хоча зрештою Sandline закрилася у 2002 році під тиском британського уряду.
А чи є тоді різниця між найманцями та ПВК?
Є. Ще однією умовою найманства, за Женевською конвенцією, є безпосередня участь у бойових діях. Якщо працівники ПВК цього не роблять, то їхня діяльність цілком законна. Наприклад, приватні військові можуть займатися тренуваннями солдатів і полійцейських, логістикою, розвідкою, охороною промисловості та різних цивільних обʼєктів.
Одна з найвідоміших американських ПВК Blackwater у 2000-х офіційно займалася охороною енергетичних обʼєктів в Іраку, а з 2013 року — охороною деяких американських дипломатичних місій. ПВК Triple Canopy охороняла адміністративні будівлі в Багдаді як офіційний підрядник американського уряду. А британська Group 4 Securicor виконує різні контракти по всьому світу — від інкасації банківських грошей до охорони морських портів в Естонії.
Приватний охоронний підрядник Ніл Гері, колишній морський піхотинець, займає оборонну позицію, забезпечуючи безпеку конвою 1 листопада 2005 року в Кабулі, Афганістан. Гері працював у приватній військовій компанії Crucible, яка забезпечує охорону підрядників Державного департаменту США. Приватний охоронний підрядник Пет Скотт, колишній морський піхотинець, їде на позашляховику під час забезпечення безпеки конвою в Кабулі, Афганістан, 5 листопада 2005 року. Гелікоптер охоронної фірми Blackwater летить над місцем, де вибухнула бомба біля посольства Ірану в центрі Багдаду, 5 липня 2005 року. Ціллю вибуху був саме конвой приватних охоронців.
Getty Images / «Бабель»
У 2006 році Міжнародний комітет Червоного Хреста опублікував доповідь юристки з Женевського університету Ліндсі Кемерон, в якій вона описала парадоксальність статусу ПВК в зонах бойових дій. З одного боку, щоб отримати статус військовополонених, працівники ПВК мають бути визнані комбатантами. З іншого, якщо вони офіційно стануть комбатантами, то можуть бути визнані найманцями. Тому більшість приватних військових компаній воліє перебувати юридично в «сірій зоні», офіційно виступаючи лише як приватні підрядники урядів та охоронні фірми.
Організацію Євгена Пригожина коректно називати ПВК? Вони взагалі хто?
Офіційний статус у так званої ПВК Вагнера зʼявився лише в січні 2023 року, коли її зареєстрували як акціонерне товариство «ЧВК Вагнер Центр», яке займається «консалтингом комерційної діяльності та управління». Тому приватною військовою компанією група Пригожина бути не може, для цього вона мала б бути бодай офіційною охоронною компанією.
Про підряди та офіційну роботу на Міноборони рф теж нічого не відомо, у складі російської армії «вагнерівці» воюють неофіційно, про що публічно казав сам Пригожин. Тому визнання «ПВК Вагнера» терористичною чи просто злочинною організацією — логічні кроки. Неофіційна озброєна група людей, яка вчиняє злочини, саме так і має називатися.
Юристка Анна Нейстат, яка збирає докази воєнних злочинів росіян в Україні для Фонду Клуні, вважає, що «вагнерівців» цілком можна вважати частиною армії рф, бо в Україні вони працюють виключно під керівництвом Міністерства оборони росії. Тоді як їхня діяльність в Африці може бути саме класичним найманством — участю у збройних конфліктах за гроші в інтересах інших держав.
Офіційне відкриття офісу компанії «ЧВК Вагнер Центр» у Санкт-Петербурзі, 4 листопада 2022 року.
Getty Images / «Бабель»
Найкраща зброя проти тіньових «королів найманців» — інформація. Яку збирають зокрема й журналісти. Підтримати «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].