Звинувачений у наркоторгівлі підліток вчиться на юриста, втікач від режиму Лукашенка знімає блог, художник Ройтбурд помер, музей став національним. Що сталося з героями наших репортажів у 2021 році

Автор:
Антон Семиженко
Редактор:
Дмитро Раєвський
Дата:
Звинувачений у наркоторгівлі підліток вчиться на юриста, втікач від режиму Лукашенка знімає блог, художник Ройтбурд помер, музей став національним. Що сталося з героями наших репортажів у 2021 році

Бандус Катерина / «Бабель»

У 2021-му «Бабель» випустив більш як пів сотні репортажів та інтервʼю про сучасні Україну та світ. У пошуках цікавих історій наші автори їздили райцентрами Волині та Київщини, відвідували виправні центри та «ковідні» благодійні фонди, спілкувались із білоруськими втікачами та афганськими активістами. Під кінець року ми дізналися, що всі плани директора Одеського художнього музею Олександра Ройтбурда, які він розповів нам у своєму останньому в житті інтервʼю, вдалося втілити. Що поліцейські Кагарлика з відділку, де зґвалтували затриману, тепер намагаються стати найкращими друзями для всіх дітей та ветеранів. А афганець, який в день захоплення Кабулу талібами запевняв нас, що невдовзі його вбʼють ― живий і здоровий, але вже скоро залишить Афганістан. Ось як змінилося життя героїв наших репортажів у 2021 році.

Школяр отримав шість років тюрми за продаж 12 грамів канабісу. До кінця року справа розвалилась, а обвинувачений вступив на юридичний факультет

Одинадцятикласника з селища Ратне на Волині ― в матеріалі він фігурує як Максим ― наприкінці грудня минулого року за продаж 12 грамів канабісу засудили до 6 років тюрми. Цей вирок шокував і сімʼю, і поліцейських, і містечко з шеститисячним населенням: у ході слідства Максиму казали, що він відбудеться умовним терміном. Жорсткість вироку пояснили відмовою хлопця співпрацювати зі слідством, тоді як його адвокат запевняв, що хлопця засудили заради звітності. Також захист вважав, що поліцейські самі спровокували продаж наркотиків ― адже підставні потерпілі кілька разів наполягали на продажі.

Школа в Ратному, яку цьогоріч закінчив Максим.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Що сталося потім. Сторона захисту оскаржила вирок. Апеляцію розглядав суд у Рівному, оскільки двоє суддів з Волинського обласного апеляційного суду раніше співпрацювали зі слідством. Рівненський суд 25 березня звільнив обвинуваченого з-під варти під особисте зобовʼязання. Справу повернули до суду в Ратному, оскільки частину фактів у вироку судді не врахували, а частину подали хибно. Втім, розгляд справи по суті почався аж через вісім місяців: до того часу прокурори або не приходили на засідання, або в них виникали технічні проблеми зі зчитуванням записів відеокамер із флешки. Двадцять пʼятого листопада суд ухвалив закрити справу. Але з суто формальної причини.

Виявилось, що іще у 2020-му суд отримав обвинувальний акт від прокуратури на два дні пізніше за дедлайн. Причому відправили акт заздалегідь ― просто він ішов від прокуратури Ратного до суду аж сім діб. Хоча установи розташовані на одній вулиці, а між ними ― лише чотири будинки. Тому справа не мала юридичних підстав, а Максим за законом навіть не є обвинуваченим.

Прокуратура оскаржила це рішення, 10 березня 2022 року справу розглядатиме Волинський апеляційний суд. Однак адвокат Максима Віталій Жуковський впевнений, що справа не має перспективи. Натомість він збирається подати позов до Європейського суду з прав людини ― щодо порушення прав дитини. Позовна заява вже «готова на 99%», однак на рішення в справі доведеться чекати кілька років: ЄСПЛ працює повільно.

Максим тим часом закінчив школу. «Через три місяці перебування в СІЗО він пропустив частину програми, тому склав ЗНО гірше, ніж очікував. Вступив на заочне відділення. Навчається на юриста, хоч я його до цього не підштовхував. Скоро має пройти практику ― його рідні кажуть, що він проситься до мене. Думаю, візьму його», — розповідає Жуковський.

Сам адвокат планує організувати в регіоні серію лекцій для школярів про наркотики та відповідальність за їх обіг. «Вони просто не здогадуються, наскільки суворим буває покарання. Думають, що великі партії наркотиків ― це мішок, тоді як за законодавством це стільки, що й у жменю поміститься», ― каже він «Бабелю». Максиму ж він іще влітку порадив обірвати контакти з усіма, з ким познайомився в СІЗО: мовляв, там хорошому не навчать.

Поліцейські Кагарлика зґвалтували затриману. Тепер працівники оновленого відділку намагаються виправити його репутацію

У травні 2020-го поліцейські відділу карного розшуку Кагарлика зґвалтували 26-річну Нелю Погребіцьку. Внаслідок резонансної події двох правоохоронців заарештували, а відділок розформували. У січні 2021-го, через вісім місяців після скандалу кореспондентка «Бабеля» Катерина Коваленко відвідала Кагарлик із наміром зʼясувати, як тепер у місті працюють поліцейські. Виявилось, що реформований відділок очолив 27-річний поліцейський Вадим Бандура. Він місцевий, раніше керував сектором превенції. Одним із перших кроків Бандури на новій посаді стало освячення будівлі відділку.

У справі зґвалтування Погребіцької звинуватили пʼятьох людей. Двох із них ― керівника управління карного розшуку Миколу Кузіва та його підлеглого Сергія Сулиму ― помістили до Лукʼянівського СІЗО в Києві.

Новий керівник поліції в Кагарлику Вадим Бандура в робочому кабінеті.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Що сталося потім. Судячи з публічних повідомлень поліції Кагарлика, превенція правопорушень та робота з населенням тепер є головними завданнями відділку. Лише за грудень на сторінці відділку в Facebook поліцейські «висловили щирі вітання» з нагоди професійних свят прокурорам, суддям, місцевим депутатам, пенсіонерам МВС, ліквідаторам аварії на ЧАЕС — і навіть дітям із нагоди Дня святого Миколая. Працівники відділку активно ходять по школах із лекціями — зокрема, про неприпустимість насильства.

Судова справа щодо зґвалтування на прохання обвинувачених проходить у закритому режимі. Жоден із них своєї провини не визнає. «По-перше, ми цього не зробили. По-друге, нас незаконно утримують зараз [під вартою]», — говорив Микола Кузів. Ексначальник поліцейського відділку Сергій Панасенко теж намагається повернутись на посаду через суд.

Засуджені Крижопільського виправного центру скаржились на погані умови проживання. В центрі зробили ремонт, але краще не стало

Мінʼюст запланував продати частину СІЗО й тюрем, а на отримані кошти в решті закладів покращити умови перебування людей. У ході реформи відбулося укрупнення кількох тюрем, колоній та виправних центрів: туди звозили вʼязнів із локацій, запланованих під продаж. В одному з таких виправних центрів ― у селі під Крижополем на Вінниччині ― вʼязні скаржились на перенаселеність і некомфортні житлові умови. Засуджений Роман Ясинський знімав відео, на яких було видно заставлені двоярусними ліжками кімнати, плісняву на стінах. На місці кореспондент «Бабеля» поспілкувався із вʼязнями: дійсно, умови гірші, ніж вони мали раніше. Новоприбулих просто ніде було селити ― а ще держава не змогла забезпечити їх оплачуваною роботою. За працю в столярній майстерні вони отримували по кілька сотень гривень на місяць, тож більшість засуджених просто байдикувала. Адміністрація ВЦ запевнила, що шукає нових партнерів, а житлові умови скоро покращаться ― щойно відремонтують інший корпус центру.

Найбільше ж вʼязні скаржились на те, що через переміщення до нового місця вони не можуть вийти умовно-достроково.

Засуджений Олексій Полежака у своїй кімнаті.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Що сталося потім. Додатковий корпус виправного центру відремонтували ще влітку, засуджених розселили. Однак до холодів будівля виявилась не готовою, і встановлювати там систему опалення почали вже пізньої осені, після публічних заяв вʼязнів.

Роман Ясинський продовжує відбувати покарання. У листопаді він написав чергове звернення до генпрокурора Ірини Венедіктової з вимогою надати вʼязням можливість виходити на волю за УДЗ. У разі її зволікання погрожує звернутись до прокурора Норвегії.

У виправному центрі продовжують шукати можливості для заробітку. Ситуацію ускладнює те, що він знаходиться далеко від великих міст і важливих транспортних шляхів. Поки залучити партнерів не вдається, центр намагається отримати вже зароблене ― наприклад, через суд ВЦ отримав 61 тисячу гривень, зароблені ще торік.

Білорус Дмитро Лукомський переховувався від місцевого ОМОНу в лісах, але його схопили й катували. Тепер він з України робить блог про нову білоруську діаспору

Утікач із Білорусі Лукомський розповів свою історію «Бабелю» в червні. Він докладно описав своє життя в останні роки: і як був аполітичним викладачем коледжу, і як зацікавився відео блогера Сергія Тихановського, а згодом знімав відео на його акціях. Поступово він ставав опозиційним активістом, а отже привернув увагу силовиків.

Відчувши небезпеку, іще за кілька місяців до виборів президента Білорусі влітку 2020-го Лукомський почав переховуватися. Спершу він зупинявся в друзів та рідних, потім облаштував сховок у лісі. Коли в Білорусі почалися протести, Дмитра усе ж схопили. Міліціонери помстилися йому за всі переховування: він збився з ліку, скільки разів непритомнів від тортур. Синці сходили кілька місяців, а віддавлені щиколотки боліли понад рік: Лукомський не міг носити взуття з тугою шнурівкою.

Дмитро та його дружина Віолетта вирішили виїхати з Білорусі до Польщі ― через Україну. Бюрократична тяганина на пів року затримала пару в Чернігові, тоді Лукомський подумав, що може залишитись і в Україні. Пара вирішила оселитись у Дніпрі.

Дмитро Лукомський із дружиною Віолеттою перед відділенням міграційної служби в Дніпрі.

Dmitriy Lukomskiy

Що сталося потім. Влада Білорусі постійно посилює тиск на суспільство. Так, днями вона визнала екстремістськими всі медіамайданчики «Радіо Свобода», незалежних від влади ЗМІ в країні практично не лишилося. Сергій Тихановський отримав 18 років колонії посиленого режиму, арештовувати й засуджувати продовжують і активістів. Лукомський же зайнявся відеоблогерством. На своєму YouTube-каналі він викладає розмови з іншими втікачами з Білорусі, проєкт отримав білоруськомовну назву «Нашы беглыя». А свій канал Лукомський назвав «Старий аеродром» ― за назвою рідного мікрорайону в Гомелі.

Програміст і фігурист-аматор Іван Данилюк повернувся з Барселони до Києва, щоб змінити систему пріоритетів українського спорту. Тепер він засновує ГО проти насильства у спорті

Іван Данилюк із дитинства захоплювався програмуванням, а вже дорослим полюбив фігурне катання. Він не лише катався на льоду, а й знімав українські та міжнародні змагання на фото й відео. З часом він усе більше ізсередини дізнавався про те, як працює професійний спорт ― і обурювався з того, що система високих результатів спонукає тренерів до жорстокості, а сотні людей після дитячих спортивних шкіл отримують відразу до спорту на все життя. У намаганні розібратися, чому так відбувається, Іван чимало дізнався про джерела професійного спорту ― як у західному світі, так і в Радянському Союзі. І вирішив, що «вилікувати» систему можна активною роботою спортивних клубів, де діти та їхні батьки самі визначають тренерів, пріоритети й умови тренувань ― а держава допомагає за принципом грантів. Так система спорту працює в ЄС ― і в розмові з «Бабелем» Іван навів чимало прикладів, чому це краще за централізовану державну структуру. Щоб спробувати змінити систему, Данилюк торік повернувся з Барселони до Києва.

Іван Данилюк

Сергій Моргунов / «Бабель»

Що сталося потім. Іван продовжує популяризувати ідею спортивних клубів і серед чиновників, і серед громадських організацій, і через публікації на своєму сайті Skate Ukraine. Зараз з іншою активісткою, матірʼю спортсменки з Запоріжжя, яка потерпала від насильства тренерів, він планує створити громадську організацію True Sport, яка протидіяла б жорстокому поводженню тренерського складу.

Афганський активіст у день захоплення талібами Кабулу чекав на швидку смерть. Він живий, але рідну країну скоро залишить

21-річний афганець Ахмад Шерат Хезарі підтримував американську політику щодо Афганістану. Він був активістом афганських громадських організацій, працював у парламенті країни. Пʼятнадцятого серпня таліби захопили Кабул, десятки тисяч людей у страху намагалися втекти з країни. Тоді ж головний редактор «Бабеля» Євген Спірін поспілкувався з Хезарі. Він залишався у своєму помешканні в Кабулі й не очікував від талібів нічого доброго ні для країни, ні для себе особисто: через досвід співпраці із Заходом і наявність татуювань він переживав за своє життя. «Я людина з мріями та надіями, яка сьогодні або завтра помре», ― сказав тоді він.

Що сталося потім. Хезарі живий ― і викладає в соцмережах фото з кабульських кафе. Однак він планує залишити країну. «Після того як Афганістан здався «Талібану», я втратив не країну, а своє бачення [майбутнього країни] й повʼязані з цим плани, ― написав він днями на своїй Facebook-сторінці. ― Моя робота в громадській організації завершилась, тепер ми боротимемось за права жінок віртуально. Через зміну планів я планую продовжити життя в Німеччині».

Афганістан же почав зиму із численними проблемами. Призупинені громадські програми й заморожені закордонні активи спричинили різку девальвацію місцевої валюти й зростання цін. Країна виявилась не готовою до «Омікрона»: на весь Афганістан працюють лише кілька ковідних відділень. Не йдеться ані про масове тестування на ковід, ні про ефективне лікування. Працівники афганського Міністерства охорони здоровʼя, як повідомляють американські журналісти, зараз усі працюють без зарплат.

Прихід талібів різко обмежив можливості для жінок: зараз для них недоступні більшість робочих місць та навчальних закладів. Однак виїзд з Афганістану вільний, і ті, хто може дозволити собі залишити країну, роблять це.

Олександр Ройтбурд у своєму останньому інтервʼю перед смертю розповів про плани розвитку Одеського художнього музею. За пів року більшість його мрій стала реальністю

Велика нова експозиція, присвячена мистецтву 1920—2020 років, стала останнім великим проєктом Олександра Ройтбурда на посаді директора Одеського художнього музею. А його розмова з «Бабелем» про це, про зміни в музеї та плани отримати нове приміщення й статус національного, про Одесу його дитинства й старості, про сприйняття Ройтбурдом сучасної України й себе як українця стало останнім інтервʼю художника.

Олександр Ройтбурд у музеї, 16 липня 2021 року.

Ігор Гора / «Бабель»

Що сталося потім. Одеському художньому музею вдалося багато з того, що планував його директор. Міністерство культури видало йому нове приміщення, а Володимир Зеленський підписав указ, яким надав ОХМ статус національного та імʼя Олександра Ройтбурда. А 17 грудня Одеська облрада погодилась передати заклад у підпорядкування Міністерству культури та інформполітики. Це поставило крапку в кількарічних конфліктах між музеєм та місцевою владою.

Зараз у музеї, крім нової експозиції, можна побачити й виставку «Рой». Її відкрили до 60-річчя Олександра Ройтбурда ― в ній його вибрані роботи.

Фонд «Корпорація монстрів» забезпечив Одещину кисневими концентраторами під час третьої хвилі коронавірусу. Нарешті його працівники можуть видихнути

У жовтні й листопаді Україна переживала третю хвилю ковіду. Вона виявилась найскладнішою й призвела до десятків тисяч смертей. Одним з епіцентрів хвилі стала Одеська область. Одеський благодійний фонд «Корпорація монстрів» безплатно роздає кисневі концентратори, які допомагають пацієнтам дихати. Кореспондентка «Бабеля» Марія Жартовська провела у фонді день ― спостерігаючи, як закінчуються концентратори, як намагаються зберігати спокій працівники фонду, а його директорка Катерина Ножевнікова все ще має наснагу переконувати одеситів, що ковід існує.

Катерина Ножевнікова в офісі «Корпорації монстрів».

Oleg Synkov «Бабель»

Що сталося потім. У другій декаді листопада хвиля захворювань на коронавірус в Україні пішла на спад, відтоді кількість активних хворих стабільно зменшується. «Корпорація монстрів» зосередилась на допомозі хворим на інші хвороби ― зокрема, на рак та спінальну мʼязову атрофію. Нещодавно Ножевнікова опублікувала річний підсумок роботи фонду. Завдяки «монстрам» у 2021 році можливість дихати отримали чотири тисячі людей.

Наступний рік навряд чи буде менш насиченим. Оперативно й докладно розповідати історії у 2022-му нам допоможуть ваші донати.