В Одеському художньому музеї нова експозиція, а скоро він стане національним і переїде в нову будівлю. Художник Олександр Ройтбурд за чотири роки змінив музей і дуже змінився сам — репортаж

Картину «Мʼясо» художник Василь Яковлєв написав на замовлення радянської влади. Вона відображала достаток, можливий тільки «за комунізму»: свіжа бараняча туша, величезні ковбаси, жирний гусак, якого обпатрує пишна дівчина. Картину він закінчив у 1946 році, коли реальність довкола сильно відрізнялася від намальованої рясоти. Робота, яка мала прикрасити павільйон московської ВДНГ, потім десятки років пролежала в запасниках Одеського художнього музею.

Там же лежав і портрет Йосипа Сталіна роботи Ісаака Бродського. Його основою була фотографія 1927 року, на якій радянський диктатор стояв у компанії трьох комісарів. За кілька років комісарів розстріляли і стерли з фото, на ньому залишився тільки Сталін. Знімок так сподобався тирану, що ним проілюстрували статтю про Сталіна у Великій радянській енциклопедії.

Але на картині Бродського Сталін вийшов занадто натуралістичним: зі скуйовдженим волоссям, рябим обличчям, сухою лівою долонею. Портрет тирану не сподобався й відправився до музейного архіву.

З кінця червня ці картини та ще близько 300 робіт склали нову експозицію Одеського художнього музею. Попередня не змінювалася з 1987 року. У ній не було ні живопису 90-х років минулого століття, ні сучасних робіт. Поміняти експозицію було однією з цілей нового директора музею Олександра Ройтбурда. Він прийшов у 2018-му, тож на втілення задуму пішло чотири роки. Тепер оновлені сім залів Ройтбурд називає «музеєм у музеї».

Ройтбурд

Зустрітися з Ройтбурдом ми домовлялися в музеї. Передбачалося, що він проведе екскурсію новою виставкою та розповість про картини. Однак за 40 хвилин до зустрічі помічниця директора Женя Селезньова запитала, чи зможемо ми зустрітися в ресторані неподалік. Замовити їжі й поїсти просто в музеї Ройтбурд відмовився. Але зустрітися в музеї погодився, щоб зробити лише два портрети — на фоні скульптури та підвіконня. А тоді запропонував поїхати в ресторан «Кларабара».

Зараз Ройтбурд виглядає зовсім не так, як кілька років тому. Він помітно схуд, йому непросто ходити. Дорогою до ресторану художник розповідає про проблеми зі здоровʼям і сном. Зізнається, що почувається недобре і що сталося це, зокрема, і через війну з місцевою владою.

У «Кларабарі» Ройтбурд буває часто, тут його всі добре знають. Але цього разу дуже довго не приносять їжу. Художник встигає розповісти про зміни в музеї та пошуки нового приміщення — у нинішньому вже занадто тісно. Говорить про те, чому на початку двохтисячних повернувся зі США в Україну — тут усе зрозуміліше. Тоді про те, навіщо чотири роки тому з Києва повернувся в Одесу — тут усе ближче. Розповідає про провінційність Одеси та музеї як спосіб зберегти людські знання: на відміну від, наприклад, текстів, зображення зрозумілі всім народам і залишаються актуальними тисячі років. Увесь цей час Ройтбурд лається: їжу не несуть вже майже годину. Він кличе офіціанта і каже, що є постійним клієнтом ресторану. З-за сусіднього столика лунає голос:

— Але ж, Сашо, ти й виглядаєш інакше.

Нарешті художнику подають спагеті з креветками. Він починає їсти й невдовзі ми закінчуємо інтервʼю.

Музей

У нової команди вийшло зробити з музею живе місце, куди хочуть приходити люди. І в робочий час пʼятниці, і зранку в суботу в кожному з 25 залів є відвідувачі — дорослі та діти. У липні та серпні тут проходить щорічний дитячий кемп: співробітники музею розповідають школярам про основи мистецтва на прикладі представлених в експозиції картин. Біля деяких — наліпки дитячого артквесту.

Поруч із десятком інших картин — таблички «Музейне скло — подарунок такого-то» або «Раму подарувала така-то компанія». Вони зʼявилися після приходу нової адміністрації. Як і музейна лавка з новими книгами про виставки, календарями, значками, футболками та боді для немовлят. Як і кафе, каркас якого у дворі музею закінчують збивати працівники. Як і медіатори, завдання яких не начитати відвідувачам стандартну лекцію про картини, а провести з кожною групою гостей окремий діалог. Одна з медіаторок раніше працювала в PinchukArtCentre, до Одеси з Києва переїхала лише заради ОХМ.

Тепер відра для води, що ллється зі стелі, у залах ставити вже не потрібно — дах полагодили. А ще відремонтували половину залів та оновили освітлення. ОХМ уже мало схожий на пострадянське провінційне зібрання картин у важких запилюжених рамах — це один з найсучасніших художніх музеїв країни.

Скандали

Змінювати музей довелося на тлі конфліктів із місцевою владою. Після того як у лютому 2018 року Ройтбурд виграв конкурс на посаду директора ОХМ, Одеська облрада, якій належить музей, відмовилася затверджувати його на посаді. У ситуацію втрутився голова обласної держадміністрації — на той час ним був Максим Степанов, який пізніше став міністром охорони здоровʼя, і призначив Ройтбурда директором. Юридично його рішення було суперечливим, що дало можливість опонентам художника в облраді, переважно з фракції «Опозиційного блоку», регулярно ставити на голосування питання про звільнення Ройтбурда з посади директора. Через рік після його призначення, 4 вересня 2019 року, більшість депутатів проголосували за відставку художника. За кілька днів майже дві тисячі одеситів вийшли на мітинг у центр міста, щоб підтримати нову команду. Тоді облдержадміністрацією керувала Світлана Шаталова, вона підписувати розпорядження про відставку відмовилась. У Мінкульті заявили, що для звільнення Ройтбурда немає підстав.

Художник і облрада почали судитися. Спочатку переміг Ройтбурд: у лютому минулого року Приморський райсуд Одеси скасував рішення облради. Потім, у червні, апеляційний суд визнав помилковим рішення Приморського суду. Паралельно опоненти Ройтбурда і серед депутатів, і серед одеських музейних працівників називали художника «порнографом, який малює картини лайном» і звинувачували в ненависті до Одеси.

Війна тривала, доки 2 червня Верховний суд не поставив крапку. Звільнення визнали незаконним — і це рішення оскарженню не підлягає. До того ж Ройтбурд тепер і сам депутат облради. А його головні опоненти після місцевих виборів 2020 року з обласної ради пішли: хто до міської, а хто взагалі з політики. Усі гроші, які виділяють Ройтбуруду на «здійснення депутатської діяльності» — 3,5 мільйона гривень на рік, він передає музею.

Гроші

У музею кілька джерел доходу. Облрада виділяє на його утримання 2,5 мільйона гривень на рік. Цього вистачає на зарплати — причому оклад директора ще у 2018 році становив близько 4 500 гривень на місяць, і мінімальні витрати на кшталт плати за опалення. Придбати нові картини чи зробити бодай косметичний ремонт залів із таким бюджетом неможливо.

Інше джерело доходу ОХМ — вхідні квитки. Із приходом нової команди на квитках стали заробляти більше: у 2017-му близько пів мільйона гривень, а у 2018-му — 1,7 мільйона. Щоправда, потім почалася епідемія коронавірусу.

Ще музею допомагають меценати, які входять до неформального «Клубу Маразлі». Його так назвали на честь міського голови Одеси Григорія Маразлі, який наприкінці XIX століття придбав і передав місту будівлю музею. Щоб стати членом клубу, потрібно заплатити вступний внесок у 30 тисяч гривень і такий самий щорічний. Кількість членів клубу зростає: якщо в червні їх було 103, то в середині липня вже 110.

Щорічними внесками учасники «Клубу Маразлі» не обмежуються. «Це скоріше рада попечителів, ніж банкомат із грішми, — пояснює колишній завідувач наукового відділу музею Кирило Ліпатов. — Нещодавно одна з меценаток сказала: “Давайте два зали на першому поверсі відремонтуємо?” А нам якраз експозицію нову розвішувати — і так турбот купа. Кажемо їй: ”Може, потім?” Ні, відповідає, потім не зробимо, давайте зараз зробимо. Так і відремонтували».

Завдяки меценатам цього року музею вдалося провести конкурс зі щедрим грошовим призом. Між першим і другим поверхами будівлі була порожня стіна, на якій колись давно висіли роботи на історичну тематику. Вирішили організувати конкурс на роботу для цієї стіни, поділилися ідеєю з «Клубом Маразлі». Спочатку хотіли зібрати 100 тисяч, але в підсумку за один вечір зібрали 180 000. На конкурс, названий ОFAM Wall, подали заявки 132 українські художники. Він закінчився 6 липня, переміг Роман Мінін із панно «Руки вічності».

Експозиція

Експозицію розділено на сім залів, кожен із яких присвячено окремому періоду. Замість Ройтбурда екскурсію виставкою погодився провести керівник наукового відділу і куратор експозиції Кирило Ліпатов.

Перший зал присвячено модернізму, який розвивався в період між двома світовими війнами. У 1920-ті в Україні, зокрема й в Одесі, активно розвивалися нові жанри та техніки образотворчого мистецтва. У залі є і голова африканця роботи скульптора Петра Мітковіцера, і, наприклад, агітаційна порцеляна. У перші роки радянської влади багато заводів виробляли тарілки з пропагандистськими зображеннями. Інколи макети для них малювали відомі художники.

Другий зал присвячено соцреалізму — єдиному художньому напряму, який з 1930-х до 1950-х офіційно схвалювала влада. У нього виявилося чимало відтінків. Приміром, в експозиції є схожий на вівтар триптих Віктора Перельмана «Повідомляючи про сталінські рекорди». У центрі там — Сталін, довкола нього — стаханівці, по боках — символи виробничих успіхів.

— А під кінець тієї епохи траплялися роботи, які [мистецтвознавиця] Катя Дьоготь вдало називає «радянським Бідермейєром», — розповідає Ліпатов. — Це такий напрям у ранньому романтизмі 20—30-х років XIX століття. Там відчувається втома Європи від затяжних революційних, наполеонівських воєн. Коли хочеться не носитися за ідеєю громадського блага чи обʼєднання Європи, а якогось затишку, дому, сімейних радощів. Така ж художня реакція всередині соцреалізму виникла під кінець життя Сталіна. Ось, наприклад, робота Григорія Шполянського «Знавці». Розводити голубів було тоді загальносоюзною дитячою практикою. І подивіться: такий благовидий дідусь і школярі-піонери. Ані героїзму, ані подвигу, ані сконструйованого благополуччя чи перемоги соціалізму — а такий собі маленький світ, — пояснює Ліпатов.

У третьому залі, присвяченому так званому «тихому» мистецтву, — роботи, які художники, не втілюючи лінію партії, писали в першій половині ХХ століття «для себе». Там є, наприклад, створені з різницею у 50 років портрети дружини художника Володимира Синицького. Або роботи Теофіла Фраєрмана. Він починав в Одесі як художник-бунтівник, входив до обʼєднання «Незалежні». У 1910-х і 1920-х їздив по Європі. Потім повернувся в Одесу, отримав свою порцію критики за «формалізм» і «космополітизм» і надовго припинив писати картини. А в 1940-х зробив серію робіт за спогадами з європейських подорожей. Ці роботи він у той час не показував нікому, крім найближчих.

Четверту залу присвячено відлизі й так званому суворому стилю, що її супроводжував.

— Картини соцреалізму — це свято врожаю і праці, стиль уже побудованого соціалізму. Як у пазлах: на коробці намальовано фінальну картинку, — пояснює Ліпатов. — А в суворому стилі все навпаки: показано складнощі побудови цього соціалізму. Шістдесятники ставили незручні запитання. Заради чого все це треба було? Чи варто було брати Київ до жовтневих свят? Незручні запитання до батьків, до самих себе або до влади й підживлювали все в мистецтві, — каже він.

За змістом картини вже не заявляли про беззаперечну перемогу — радше про необхідну для неї працю. За формою їм властиві спрощення, динамічні композиції, відкритий яскравий колір. Як у цій програмній для четвертої зали картині Юрія Єгорова про червоноармійців «18-й рік».

Мистецтву застійних років присвячено наступну, пʼяту залу. Тоді офіційно, на замовлення партії художники могли малювати підкреслено життєрадісні картини. Як, наприклад, «Зустріч вітрильника «Товариш» Олега Волошинова.

Неофіційні ж роботи того часу були зовсім інакшими. За словами Ліпатова, їм часто були властиві відстороненість, сонність. Як, наприклад, у пізніх картинах Татяни Яблонської.

Передостанній зал присвячено мистецтву пізнього застою й 90-х років.

— Це найбільший і найскладніший зал в нашому музеї, — каже Ліпатов. — Тоді остаточно відбулося роздроблення на паралельні течії, які часом зовсім не перетинались, а інколи були антагоністами. Тут у нас на одній стіні можуть висіти голова Спілки художників України та безхатько. Тобто людина просто зараз є безхатьком.

У залі є роботи й Олега Соколова, який намагався малювати атональну музику, і спроби Валерія Басанця зафіксувати старе, забудовуване панельками місто, і картина авангардиста Валентина Хруща. Останній, щоб його не відрахували з художнього училища, написав роботу «Комітет сільської бідноти», де в кожному з персонажів — включно з портретом Володимира Леніна — вгадуються риси обличчя самого художника. Незважаючи на знущання, комісія прийняла роботу, і Хруща залишили в училищі.

Сьому залу нової експозиції ОХМ присвячено сучасному мистецтву.

— Це саме та мінлива сучасність, у якій ми з вами живемо. Розрізнена, схожа на грибницю, — каже про залу Ліпатов. — Просто уявіть собі, що ви дивитеся на небо — і припиніть збирати точки в сузірʼя. Збирали їх у попередніх епохах, зараз вже немає сенсу — і експозиція це показує. У залі висять і «старі», які ще тяжіють до постмодернізму. Є й художники, які працюють із проблемами жіночої тілесності — Kinder Album, Влада Ралко. Є APL314, Дмитро Ерліх — це все «бомбери», графітчики, які більше наслідили на київських і одеських стінах, ніж у музеях. Тут вже немає ані елліна, ані іудея — тут однаково рівно працюють з усіма культурними традиціями.

Експозицію в цьому залі планують час від часу змінювати — наприклад, коли в музею зʼявляться нові роботи сучасних художників. Йому їх не тільки дарують: у середині липня ОХМ уперше з 1989 року сам придбав близько 30 робіт. За гроші, які Ройтбурд отримав як депутат облради.

Плани

Восени в музеї відкриється велика виставка, присвячена феномену харківської фотографії. Під кінець року покажуть роботи одного з лідерів одеського модернізму — Валерія Басанця. Крім експозиції в залі, в рамках цієї виставки планують створити й ландшафтні скульптури в одній з одеських зелених зон. Бюджет і згода мерії на це вже є.

На наступній сесії облради, восени, депутати мають обговорити передачу музею Міністерству культури. За словами Ліпатова, згода між радою, Міністерством культури й керівництвом області з цього приводу вже є. А колектив музею давно цього хоче — так ОХМ на крок наблизиться до набуття статусу національного, що збільшить його державне фінансування.

Навіть якщо музей і не перейде під Мінкульт, міністерство готується зробити для нього інший важливий подарунок. Це нове приміщення.

— Ідеться про будівлю фабрики з виробництва кіноустаткування, — говорить Кирило Ліпатов. — Це чотири поверхи. У не найвдалішому районі, але ми й зараз у не надто вдалому районі живемо. Це все — периферійний центр Одеси.

У новій будівлі зʼявиться більше можливостей показати роботи сучасного мистецтва — ті, що потребують багато простору чи сучасної техніки на кшталт моніторів. У палаці Потоцьких, яким музей користується зараз, для цього місця немає, та й атмосфера плазмам та інсталяціям не сприяє. Після переїзду до нового приміщення стару будівлю планують закрити на реконструкцію, яка може зайняти близько пʼяти років.

Утім, попри успіхи, у музеї до майбутнього ставляться насторожено.

— Ви ж бачите, що відбувається в Довженко-Центрі, УКФ, Арсеналі? — каже Ліпатов. — Здавалося, що в цих організаціях відбулися незворотні зміни. А тепер ми бачимо, як кілька рішень посадовців можуть обернути все назад.

Ми прощаємося з Ліпатовим, час повертатися до Києва. Сподіваюся, розмови з Ройтбурдом у ресторані вистачить, щоб вийшло інтервʼю. Через два дні Олександр Ройтбурд звʼязався через своїх помічників і заборонив публікувати будь-що з розказаного. Послався на погане самопочуття того дня.

Відчуй себе Маразлі — задонать «Бабелю»!