07:15, ВЦА Щастя
Військово-цивільна адміністрація розташовується в центрі міста. Невеликий будинок, навпроти нього Будинок культури і площа з обʼємним написом «Щастя» і великим червоним серцем. На початку восьмої ранку Олександр Дунець у військовій формі курить на ґанку адміністрації. Туди на роботу поспішають люди. Один з них — чоловік у діловому костюмі — підходить до Дунця, вітається.
— Саша, а що це ти в таку рань і вже такий нарядний?
— Ти що, в армію захотів? — жартує Дунець. — Я зараз тобі повістку швидко оформлю.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Сьогодні річниця обстрілу селища Побєда. Сім років тому, 3 вересня 2014 року, його обстріляли із систем залпового вогню «Смерч» з території Росії. Під обстрілом загинули 17 військових 27-го ракетного полку. Тепер щороку 3 вересня до памʼятника бійцям покладають квіти. Разом із Дунцем до Побєди поїде колишній глава селища Сергій Татарка. О 07:30 він приходить до будівлі адміністрації, на ньому костюм і фіолетова сорочка. Побачивши мене і фотографа Сергія Моргунова, Татарка помітно нервує.
— Хлопці, а ви хто? Та ще й з камерами, — здивовано питає він.
— Ми тут за завданням Служби безпеки України, — жартую я, — контролюємо пересування глави Щастинської ВЦА і фіксуємо його контакти.
Татарка жарт не розуміє і нервує ще більше.
— Олександре Євгенійовичу, треба ж це, квітів купити.
— Звісно купимо, — відповідає Дунець, — на ринок заїдемо.
— Обовʼязково. Потрібно висвітлювати позитивні новини, — каже Татарка, — впливати на засоби масової інформації. Не все ж нам новини про коронавірус і смерті. Місцевим блогерам тільки дай привід...
Сергій Моргунов / «Бабель»
До слова Дунець згадує, що нещодавно повністю вакцинувався від коронавірусу, але місцеві жителі записуватися на вакцинацію не поспішають.
— Я взимку на корону захворів, — розповідає Олександр, — гидота жахлива. Ну, а чим ти від неї лікуватимешся? Я лікувався чаєм та імбиром. Удруге хворіти не хочу. Прийшов я, значить, колотися. Стою в черзі, а тут якийсь піонер каже: «Не вакцинуйтеся, це американці нам генофонд змінюють». Я йому кажу: «П*здуй на вакцину, у вас тут у Щасті з генофондом гірше вже не буде».
З дверей адміністрації виглядає якась жінка і дуже нервово махає Дунцю.
— Олександре Євгенійовичу, тут таке...
— Що там вже знову, — дивується Дунець, — а, грамоти...
Він сильніше натягує кепку на голову та йде в адміністрацію. Кабінет Дунця — велика кімната з довгим столом для нарад, робочим столом з купою папок і компʼютером. Павук падає в крісло, знімає кепку і тре обличчя руками.
— Ми ж тут свято зробили на День Незалежності. Влаштували фестиваль вуличної їжі. Покликали людей з району — кожен представляв своє селище. Їжа, наливки, шашлики. Усе по-справжньому. Адже тут сім років свят не було. І, як годиться, вирішили вручити грамоти тим, хто їх заслужив, — лікарям, громадським діячам, вчителям. Надрукували 67 штук. Виявилося, що у двох написано: «Вітаємо з 30-річчям залежності».
Сергій Моргунов / «Бабель»
— Ото провал, — сміється фотограф Моргунов.
— Сергію, це не провал, — злиться Дунець, — це п*здець!
Фото однієї з грамот з помилкою у Facebook виклав місцевий лікар Степан Шведюк. Жінка, яка отримала грамоту, не помітила помилку і вирішила похвалитися друзям — скинула фото у Viber. Пізніше фото потрапило до Шведюка.
— Ну це взагалі, «з Днем залежності» — це кінець, — не вгамовується Павук, — зараз це репостнуть, воно потрапить у сєверодонецькі групи, а звідти далі Україною. Ото скандал буде.
Дунець різко встає з крісла, іде до дверей, відкриває їх і кричить кудись у коридор.
Сергій Моргунов / «Бабель»
— Покличте мені відповідальних діячів!
За кілька секунд у кабінет заходять двоє — хлопець і дівчина, які відповідали за грамоти. Обоє дивляться у підлогу і намагаються не піднімати голови.
— Хто це надрукував, — запитує Дунець, — хто з вас?
— Олександре Євгенійовичу, ми не знаємо, ми не робили, — невпевнено відповідає хлопець.
— У вас пʼять хвилин на те, щоб вирішити, хто з вас надрукував цю гидоту, — каже Дунець. — Ідіть і вирішуйте.
Тим часом під постом Шведюка збільшується кількість лайків і репостів. Дунець відкриває двері та каже секретарю, що потрібно надрукувати нові грамоти.
— Як визначаться, хто винен, нехай дзвонять і вибачаються перед тими, кому дісталися неправильні грамоти. І нехай везуть їм нові. І потім ще раз вибачаються, — пояснює він секретарю.
У коридор заходить Татарка.
— Ну що, Олександре Євгенійовичу, поїхали вже, у Побєді скоро почнеться, а ще квітів купити треба.
10:00, село Побєда
Селище Побєда розташоване в Новоайдарському районі. Від Щастя новими дорогами їхати не більше як 25 хвилин. «Велике будівництво» дісталося і сюди. Дорогою Татарка, колишній глава селища, розповідає про свої досягнення.
— Ми спочатку заїдемо до центру села, я вам покажу парк і лікарню, вшануємо памʼять, а потім — сюрприз.
У селищі живе близько 500 людей, частина будинків у занедбаному стані — люди розʼїхалися.
Ми зупиняємося біля селищної ради. Праворуч від входу на стіні висить герб селища — величезний задоволений бабак у колосках пшениці. Татарка показує фельдшерський пункт, кілька лавок, зруйнований Будинок культури 60-х років.
— От раніше, — каже він, — у нас такий радгосп при Союзі був, на кілька тисяч голів свиней! А корівники? Корівники які були!
Татарка, як і багато жителів Щастя, постійно згадує «Каштан» по 28 копійок», «справжню смачну ковбасу» і ностальгує за Радянським Союзом. Дунець, навпаки, над усім цим жартує і називає таких «свідками ковбаси».
За селом, на місці, де у 2014 році стояв 27-й полк, звели невелику каплицю. Поруч встановили памʼятний камінь з іменами і прізвищами 17 загиблих військових. Біля каменю приварили хвости від «Смерчів». Перед памʼятником стоять кілька школярів у вишиванках і репетирують — читають у мікрофони вірші.
— Усього 24 було мені, коли куля пробила бронежилет...
Сергій Моргунов / «Бабель»
Починають зʼїжджатися люди. Спочатку жовтий шкільний автобус привозить із сусідніх сіл дітей, потім на машинах підтягуються місцеві чиновники. Діти читають вірші, хвилина мовчання, а потім Дунець та інші покладають до памʼятника квіти. Наприкінці церемонії групове фото. Татарка намагається умовити Дунця сфотографуватися окремо — той відмовляється.
Сергій Моргунов / «Бабель»
— Сан Євгеніч, треба зробити фото, треба свою діяльність, я вважаю, висвітлювати, треба позитивне робити і доносити через засоби масової інформації. Давайте ви станете біля памʼятника, і зробимо фото!
— Та не хочу я, — злиться Дунець. — Навіщо, у цьому місці?
Сергій Моргунов / «Бабель»
Уперше Павук потрапив до Побєди 4 вересня 2014 року року, наступного дня після обстрілу. Він вирішив піти на фронт одразу, як почалася війна. Але в місцевому військкоматі в мобілізації йому відмовили — мовляв, що прикордонник робитиме на війні? За деякий час його все ж оформили до 128-ї гірсько-штурмової бригади та відправили до Луганської області. Спочатку — на кордон з Росією, у Біловодськ. Двісті людей йшли з технікою, але без карти та майже наосліп.
— Прийшли в якийсь ліс, ані бушлата, ані ліхтариків. Поставили зенітки, зробили опорний пункт. Зранку дивлюся — треба обкопуватися. Кажу: «Лопати є, усе є, риємо окопи». А тут цей тип, Олег Барна, каже: «Я представник солдатського комітету. Ми старим полковникам підкорятися не будемо. Ми з Майдану...» Договорити не встиг, я йому як пере*бав. Кажу: «Ти, придурок, будеш першим, хто загине під час обстрілу з Росії».
Уночі 3 вересня Дунець і товариші по службі побачили заграву в небі — з боку Росії «Смерчами» обстрілювали селище Побєда. Так загинули 17 військових.
— Трупи були вкопані в землю, пісок до обіду стояв. Це був жах, — згадує Дунець.
У Біловодську Павук пробув недовго, через пʼять днів їх відправили у Станицю Луганську. У вересні 2014 року бої точились просто в цьому селищі. Павук потрапив на позиції «Сталінград» — їх обстрілювали бойовики з танків і зеніток.
— У Станиці звʼязку не було, узагалі. Якось вдалося баті додзвонитися, сиджу розмовляю. Дивлюся: з борта машини тріски летять. Питаю у товариша: «А що у нас з бортом?» Він відповідає: «Саша, й*б твою мать, по нас гатять».
Оце, а ще заграву над Побєдою Павук запамʼятав на все життя. Тому фотографуватися в селищі він не хоче.
— Гаразд, я ж обіцяв сюрприз, — каже Татарка, — поїхали, тут недалеко.
Сідаємо в машину і за пʼять хвилин підʼїжджаємо до сільського цвинтаря. Татарка пропонує вийти з машини і показує на два звичайнісіньких сміттєвих контейнери — це і є сюрприз.
— Ось, Олександре Євгенійовичу, — гордо каже Татарка, — дивіться, які сміттєві баки купили.
— Поїхали нахрен звідси, — пошепки говорить водієві Дунець.
Сергій Моргунов / «Бабель»
12:45, школа
Коли їдемо назад до Щастя, Павуку телефонує голова обласної адміністрації Сергій Гайдай. Йому доповіли про помилки у грамотах — одразу в усіх. Дунець пояснює, що помилилися тільки у двох, але це не допомагає. Уже в адміністрації Дунець кличе співробітницю Карину — саме вона відповідала за грамоти з помилками.
— Ви подзвонили одержувачам грамот?
— Так, я вибачилася.
— Гаразд, — каже Дунець, — а тепер телефонуйте Шведюку, пояснюйте ситуацію і просіть його видалити пост. Або пишіть заяву на звільнення.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Ледве стримуючи сльози, Карина тікає. Майже відразу до кабінету заходить фахівець відділу комунікацій Саша Мартиненко.
— Я зараз зі сторінки адміністрації напишу пост з вибаченнями, — каже вона, — потрібно публічно про це розповісти. І краще це зробити нам, а не місцевим блогерам.
— Так це що, мені зі своєї сторінки писати вибачення? — запитує Дунець.
— По-хорошому, так, — відповідає Саша.
— Нехай Карина пише, — злиться Дунець, — вона їх друкувала. А з іншого боку, підпис на грамотах мій, отже, я винен. Гаразд.
Павук кілька разів стискає запальничку, тре чоло. Підводиться, ходить навколо столу, потім знову сідає, розгублено дивиться на Моргунова.
— Так. Винні. Буду писати. «Шановна громадо», так нормально почати?
Він десять хвилин сопе над постом, перевіряє ще раз кожне слово, перечитує вголос і натискає кнопку «Опублікувати».
— Карина додзвонилася до Шведюка, він видалив пост, — каже Саша.
— Наче скриншотів не залишилося, — бурчить Дунець.
У цей час у Павука дзвонить телефон. Гучний голос у трубці запитує:
— Олександре Євгенійовичу, а підкажіть контакти глави селища.
— Підкажу, це я і є. Олександр Дунець — глава селища. Зокрема.
— Дуже добре, тут військові звернулися, просять зустрітися біля школи. Ну, ви знаєте. Краще б зараз.
Школа в селищі біля міста давно покинута. Військові попросили передати їм будівлю, щоб там можна було зробити базу. Дунець це може зробити одним розпорядженням. Ще два роки тому для цього довелося б збирати на голосування міську раду. Але у 2020-му Верховна Рада схвалила закон, який дозволив утворювати ВЦА на рівні територіальних громад. Офіційно це зробили тому, що в таких місцях, як Щастя, не можна провести вибори — занадто близько до лінії фронту. Неофіційно ВЦА створюють у прифронтових містах, де місцева влада симпатизує проросійським бойовикам. Так містами або поселками простіше управляти — усі рішення ухвалює глава.
Підʼїжджаємо до школи, біля неї стоїть зелений УАЗ, поруч — троє військових. Один з них тисне руку Павуку і показує пальцем у бік будівлі школи.
Сергій Моргунов / «Бабель»
— У нас ідея проста, ми б тут зробили собі розташування, усе одно будівля занедбана та розвалюється.
— Я не проти, — відповідає Дунець, — хоча б вікна вставите і дах полагодите, знову ж таки, обігрієте будівлю. Забирайте, документи підпишу.
Дунець і військові ще десять хвилин обговорюють деталі передачі будівлі та прощаються. Павуку потрібно їхати на контрольно-пропускний пункт на виїзді зі Щастя в бік Луганська.
Сергій Моргунов / «Бабель»
13:45, КПВВ «Щастя»
— Хутко ти школу передав, — кажу я. — У Херсонській області депутати міськради три роки не могли передати табір морським піхотинцям.
— Так на те вона й військово-цивільна адміністрація, щоб обходити бюрократію і саботаж, іноді трошки не за буквою закону, — відповідає Дунець. — Тут взагалі куди не глянь — срака була. Асфальту немає, то світло вимкнуть, то опалення, то ще щось. Школу ледь від електрики не відрізали. Довелося провести її за документами як вуличне освітлення.
Призначити Дунця на посаду глави ВЦА запропонував Сергій Гайдай. Він у 2015 році очолював Мукачівську адміністрацію, тоді ж познайомився з Павуком. За чотири роки Гайдая призначили керувати Луганською областю, і він не знав, кого поставити керувати Щастям, де вже кілька років не було голови. Хтось нагадав про бойовий досвід Дунця, Гайдай подзвонив із пропозицією — Дунець погодився.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Після призначення Дунець не сподобався відразу всім — місцевим депутатам, посадовцям і активістам. Похмурий «західняк» із бойовим досвідом і нехарактерним для Щастя суржиком — погана рольова модель місцевого чиновника. Навіть нинішні помічники Дунця зі старої команди адміністрації називають учасників Революції гідності «майданутими», а людей із Західної України «бендерами». Деякі місцеві жителі в душі співчувають проросійським сепаратистам.
— Торік у Щасті зламали памʼятник загиблим під час Голодомору, — каже Дунець, — як думаєте, навіщо?
— Не знаю, дивно, тут наче багато хто загинув під час Голодомору, — каже Моргунов.
— Це взагалі не дивно — тут ненавидять усе, що асоціюється з противниками совку. Декомунізація, Голодомор, революція, Майдан — це все не подобається місцевим. Я багато разів на зустрічах з місцевими говорив: «Скільки ви будете чекати, допоки хтось щось вирішить за вас, скільки будете пишатися минулим і перекладати відповідальність за сьогодення?»
Один з місцевих критиків Дунця — блогер, а в минулому міліціонер — Дмитро Кирносов. Під ніком «Третя сила» щодня пише у Facebook по кілька постів про роботу ВЦА, записується на прийоми та влаштовує акції протесту — ставить намет під дверима адміністрації. Нещодавно він написав про високі зарплатні керівників ВЦА — «113 і 128 тисяч гривень відповідно». Хто конкретно отримав ці гроші — блогер не уточнює. Дунець до таких постів ставиться з іронією — за липень він отримав 21 тисячу гривен, за серпень 45 714 гривень, з яких більша частина — премія від глави області до Дня Незалежності.
На КПВВ на нас чекають співробітниця пресслужби Саша Мартиненко і водій, з яким ми їздили до Побєди. На пʼятачку збираються люди. КПВВ і Центр надання адміністративних послуг [ЦНАП] в листопаді минулого року відкривав особисто президент. Пункт пропуску так і не запрацював — російські бойовики не пропускають людей з окупованого Луганська. Зате послугами ЦНАП місцеві жителі користуються. Тут можна отримати свідоцтво про народження, оформити спадщину або розлучитися. Тут же Ощадбанк, медпункт, «Нова пошта» і великий стаціонарний туалет.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Це єдиний ЦНАП у місті. Ще один — за 40 кілометрів у Новоайдарі. Раніше, щоб туди потрапити, жителі окупованого Луганська мали записуватися на прийом за кілька місяців, переходити через КПВВ та їхати автобусом через Щастя. Одного дня на таку поїздку не вистачало, і людям доводилося ночувати в Новоайдарі.
— Що там зараз? Обід за розпорядком? Давайте замість обіду я вам свій будинок покажу.
— Будинок, — дивуюся я, — ти будинок купив?
— Чому купив, — каже Дунець, — побудував. Ось зараз прописку там оформлю і заживу. Поїхали, час є, це у Станиці.
Сергій Моргунов / «Бабель»
15:00, будинок
Ми сідаємо в машину, Павук дістає телефон і відкриває Facebook. Під його постом з вибаченнями за грамоти вже 100 лайків — більше, ніж під постом Шведюка.
— Правильно зробили, що написали, — задоволено каже він, — ніхто в коментарях не лає.
Над дорогою висить банер «Станиця Луганська — це Україна». З боків від дороги — повалені обгорілі дерева. Цей той самий «Сталінград» — район жорстких боїв влітку-восени 2014 року. Ліс і земля досі випалені. Павук сміється та йде кудись у кущі.
Сергій Моргунов / «Бабель»
— Ну, ходімо, ось він, мій дім.
Ми проходимо крізь зарості та купи сміття з упаковок від сухих пайків і консервних банок. Боїв тут не було вже багато років, але в голові спливають історії про лісників, яким відірвало ноги прихованими у 2014 році мінами. Обережно йдемо по слідах Павука. На невеличкій галявині стоїть зарослий травою зруб. Павук крекче і проходить усередину.
— Ну от, тут моє ліжко було, а столик досі зберігся. Отже, мене у 2014-році дістало в бліндажі сидіти. Я вирішив собі будинок побудувати. Протягнув дріт із лампочкою, ліжко поставив, щоб як вдома було. До мене сюди солдати приходили посидіти, ті, хто за домівкою скучили. Памʼятаю, сиджу, усе гуркоче навколо, а ти як удома — затишно. Ось тут і пропишуся.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Ми сідаємо в машину та їдемо до Щастя. До кінця робочого дня Дунця ще кілька годин.
17:00, Сєверодонецьк
Навпроти адміністрації в Щасті — кафе «Радуга». У меню є «комплексний обід». Дунець пропонує поїсти. На літньому майданчику десять столиків, за одним сидять двоє чоловіків і пʼють каву з коньяком. Сідаємо в кут, офіціант приносить меню. Від таких цін у великих містах давно відвикли. Борщ із салом — 35 гривень, салат «Олівʼє» — 20 гривень, смажена риба — 45 гривень, чай — 15 гривень. Дунець дивиться в меню, потім на себе.
— Знаєте, я поки не їстиму. Піду в кабінет, начальником попрацюю. Купу всього потрібно підписати.
Ми залишаємося в кафе, замовляємо комплексний обід — розсольник, помідор з огірком і пюре з котлетою. О 17:30 треба до адміністрації — Дунець має забрати свою машину з ремонту в Сєверодонецьку. Сідаємо в авто, Павук — на переднє пасажирське сидіння. Майже всю дорогу їдемо мовчки, допоки Павук не згадує про День підприємця.
— Отакої, сьогодні День підприємця. Завше забуваю про свята. Потрібно заборонити відзначати День міста — щодня більшає хворих на корону. Звісно, скажуть, наче я спеціально його заборонив, а не тому що небезпечно.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Павук знову дістає телефон, щоб перевірити коментарі під своїм постом із вибаченнями за помилки у грамотах. Ця банальна і водночас комічна помилка переслідує його весь день. З неї почався наш день, нею і закінчується.
— О, хтось написав мені в коментарях: «Чмо!»
Я кажу, що такі відверто образливі коментарі можна видаляти або приховувати.
— Ні, хай буде, а то там одні похвали — підозріло.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Аби нам вистачило днів, можна підтримати «Бабель» донатом.