На пропускний пункт у Щасті чекали пʼять воєнних років. Нарешті його (майже) відкрили і він поділив місто: одні його ненавидять, інші хочуть розбагатіти на луганчанах. Великий репортаж

12:00

«Фасад» — це останній блокпост в Щасті перед мостом. Тут, як у грі, закінчуються текстури. Ні пройти, ні проїхати далі не можна — попереду, за мостом, окупована територія. Іноді «Фасад» використовували для обміну полоненими. А до війни звідси до парку Першого травня в Луганську, через Веселу гору і Металіст можна було доїхати за 20 хвилин автобусом. З 2014 року жоден автобус до міста не ходить, а сам Луганськ окупований «ЛНР». Біля фасаду є СТО і кілька магазинів, здається, вони тут були завжди. В них українські військові купували їжу, чай, воду і сигарети. Про те, що саме в Щасті має бути контрольно-пропускний пункт, говорили вже кілька років. Але та сторона ідею КПВВ на засіданнях Тристоронньої контактної групи не підтримувала. І тільки рік тому все зрушило з місця. У липні цього року на «Фасаді» почалося розмінування, а ще через місяць там почали будувати пропускний пункт.

Опівдні, 6 листопада, на пʼятачку біля станції техобслуговування на «Фасаді» дуже людно. Уздовж станції побудували кілька коридорів, огороджених сітчастим парканом. Перед ними двоповерховий скляний будинок — це Центр надання адміністративних послуг та РАГС. Тут можна буде оформити закордонний паспорт, розлучитися, отримати свідоцтво про народження або оформити документи на нерухомість. Поруч ще одна будівля, одноповерхова. Це відділення Ощадбанку, а збоку медпункт, «Нова пошта» і великий стаціонарний туалет на кілька кабінок.

Сергій Моргунов / «Бабель»

У Луганській області, на відміну від сусідньої Донецької, всі 6 років війни з Росією був тільки один пропускний пункт з «ЛНР» — у Станиці Луганській. Туалети там були деревʼяні, з дірою в підлозі, жодних банкоматів біля пункту не було і немає, а замість магазинів — стихійний ринок на площі. Місцеві фермери там продають овочі тим, хто перейшов з окупованої території. На єдиний пішохідний пропускний пункт в області велике навантаження. На день його перетинали близько 5 000 людей. У Щасті все інакше: новий пропускний пункт нагадує скоріше кордон з іншою державою. Перше, що побачать люди з окупованої території, — величезний щит, на якому написано «Вас вітає Україна».

Сам пункт має запрацювати 10 листопада, але «урочисте» відкриття його президентом Володимиром Зеленським призначили на шосте. Це і відкриттям складно назвати — скоріше інспекція та перевірка, що все готове. Зеленський повинен приїхати о 16.00, при цьому о 12:00 тут щосили продовжують будувати. У туалетах наспіх прикручують до дверей ручки; екскаватор продовжує закопувати рів; пожежники зі шланга змивають глину з асфальту; співробітники нового Центру адміністративних послуг раз у раз перевʼязують краватки і завчають промову про свою роботу; туди-сюди по пʼятачку бігають військові, нацгвардійці, поліцейські зі службовими собаками і рятувальники.

Біля медпункту стоїть Олександр «Павук» Дунець — тиждень тому його призначили керівником військово-цивільної адміністрації в Щасті.

Останній раз ми бачилися з ним рік тому, в Богданівці Донецької області, коли на цій ділянці відводили війська.

— Привіт, і ви приїхали. Таке відчуття, що сьогодні сюди всі приїхали, — звертається до нас Павук.

Він показує на новеньку скляну будівлю. Всередині кілька жінок в уніформі акуратно розкладають на столики різні брошури з картинками. Це короткі інструкції для тих, хто вперше тут перетне лінію розмежування, про те, що можна оформити в цьому адміністративному центрі.

— Ось такий тепер у нас квітник, — каже Олександр. — Та все буде нормально, по-українськи.

У Щасті не було виборів, у 2019 році тут створили військово-цивільну адміністрацію, главу адміністрації призначає глава області. Так і вийшло, що місто очолив Олександр Дунець.

— Ми з Гайдаєм давно знайомі. Він ще рік тому мені дзвонив. Тривало все це довго. Але ось тиждень тому я представився. Ну, а кого тут? Місцеву Штепу мером оберуть? Ні, тут буде Україна. Або нічого не буде. Ідіть он гляньте, вам там всередині розкажуть, що тут буде.

Всередині адміністративного центру кілька крісел, стільці, столи. На них — дитячі розмальовки. На обкладинці намальована сімʼя: мама, тато з рюкзаком і двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Над ними написано: «Мінна безпека». На першій сторінці зображення різних гранат, мін і снарядів. Далі такі ж чорно-білі зображення упереміш з дитячими іграшками. Дитині пропонується розмалювати міну або гранату і залишити нерозмальованими іграшки. Так простіше запамʼятати, що не потрібно чіпати, якщо ти знайшов це на вулиці.

Відразу біля входу два великі сенсорні екрани. На них можна вибрати послугу і записатися в електронну чергу. Поруч стоїть хлопець у светрі, навпроти нього дівчина в чорній спідниці трохи вище коліна, чоботах і білій сорочці. Хлопець кличе дівчину.

— Софіє, давай-но потренуємося. Розкажи про наш центр і про те, які послуги тут ми надаємо людям. Все як годиться, — каже хлопець.

— Що, прямо як президенту? — червоніє Софія, — прямо отак все спочатку знову?

— Так, уяви, що журналіст Спірін і є Володимир Зеленський.

Софія зітхає, бере якусь папку зі столу, потім кладе її назад, переминається з ноги на ногу і починає вимовляти завчений текст. Фотограф Сергій Моргунов зупиняє її і просить надіти маску. Софія соромиться.

— Ну, тут нікого немає, що я даремно губи фарбувала?

Софія розповідає про адміністративний центр і про те, що кожного, хто сюди звернеться, обслужать. Найближчий такий центр в Сєвєродонецьку. Багато людей, які раніше перетинали лінію в Станиці Луганській, до Сєвєродонецька не доїжджають — занадто дорого, довго та й за один день питання з податковою або паспортним столом не вирішиш, доведеться ночувати. А це ще більше проблем і витрат.

— Ми тут надаємо такі ж послуги, як і громадянам України, — чеканить Софія.

Хлопець у светрі її перебиває.

— Так, стоп. Так говорити не варто, не розділяй людей. Ми всі громадяни України. І припини нервувати, краще за тебе про цей центр на всій планеті ніхто не розкаже. Так що будь спокійна, ти просто доповідаєш президенту.

У приміщення заходять ще кілька дівчат, одна з них радісно каже:

— Соню, ходімо, рядочком всі станемо і будемо фотографуватися. Такий день!

13:00

Всі виходять на вулицю. Хлопець у светрі наспівує під ніс якусь пісню і береться розкладати розмальовки. На вулиці Павук розмовляє з військовим, повз нього проходить чоловік у шахтарській касці, високих чоботах і з блискучим значком на куртці.

— І що ото воно за підрозділ? — запитує Павук, — це з якої збірної?

— Може це той, як його, з «Муніципальної варти»? — відповідає військовий.

— Ось тільки не треба мені тут всіх цих інсинуацій. Взагалі, хлопці, — каже нам з Моргуновим Павук, — ви як СБУшники, ходите оце, каву пʼєте, там послухали, сям послухали. Ходімо, я краще медпункт покажу.

Будівля медпункту теж прозора. Всередині сидять кілька жінок в халатах і приміряють захисні костюми. Це на той випадок, якщо через КПВВ пройде хтось із підозрою на коронавірус.

Навпроти медпункту вже збираються місцеві жителі. Ще вранці вони дізналися, що пропускний пункт приїде відкривати Зеленський, і вирішили прийти з надією поставити йому запитання. Попередній президент Петро Порошенко до міста так і не доїхав. Три літні жінки, здається, прийшли найперші. Одна в яскраво-червоній куртці, чорно-білій косинці, із сумкою через плече і з маскою на обличчі сперечається з іншою, на якій бежевий берет і чорна спідниця.

— Ось, Лідо, раніше нас бомбили, а тепер будуть стріляти! — каже жінка в масці.

— Та ти що, здуріла? Хто нас стріляти буде? — відповідає її подруга.

— Ну он дивись цих всіх зі зброєю скільки! — показує жінка на військових. — Раз бомбили, так і стріляти будуть!

— Ну ти х*й з пальцем не рівняй. То «Град», а то пістолет. І взагалі, сьогодні цілий президент приїде.

Повз жінок швидко пробігає чоловік у сірому плащі, вітається з ними, перетинає дорогу і йде до новеньких банкоматів у відділення Ощадбанку, суне карту в банкомат, але нічого не відбувається. Жінка в береті продовжує розмову.

— Лідо, а я тобі кажу! Цей Сашко кожен день гроші знімає!

— Ну що ти знову верзеш! Ти його за руку брала, що говориш про гроші? Ти краще дивись який день! Скільки женихів навколо. Зараз автобус пустять, а ми як раніше, до Луганська — і в парк, гуляти. Вати солодкої поїмо!

— Ти, Лідо, дивись, щоб нас замість автобуса не пустили. А то ми і самі як «вата».

Біля магазину стоїть Артем Ярошенко, житель Щастя, який зараз очолює гуманітарний центр організації «Проліска» в місті. Вітаюся, питаю, як йому ідея пропускного пункту, адже в Щасті живе всього 12 000 людей, і при відкритому КПВВ за день до міста будуть потрапляти ще 5 000.

— Думаю, це буде великим кроком до реінтеграції. Навантаження велике, але хтось же повинен підтримувати переселенців і тих людей, які прийдуть сюди з окупації? Ми готові це робити. Ідея пункту в місті хороша.

На вулиці сильний вітер і доволі прохолодно. Заходжу в магазин, щоб взяти чай. Продавщиця дуже незадоволена: магазин хочуть зачинити на кілька годин, поки тут буде Зеленський.

— Скажіть, якщо сюди поїдуть люди, ви зможете заробити? — запитую в продавщиці, — більше будуть купувати, більше залишати грошей.

— Чесно? Мені пох*р. Ідіть в місто запитайте. Там вам розкажуть про більше грошей.

14:00

Щастя — невелике місто. Центральна площа з будинком культури і військовою адміністрацією, два супермаркети, кілька вулиць, стадіон, куди в 2016 році прилітали снаряди, ТЕЦ. Ще кілька місяців тому місцеві жителі дуже хотіли, щоб у місті відкрили пропускний пункт. Вони рівнялися на Станицю Луганську, думали, що можна буде підняти ціни на житло, торгувати овочами, продавати каву, та й взагалі, КПВВ здавався Клондайком. Коли пункт пропуску почали будувати, зʼясувалося, що він дійсно допоможе розбагатіти, але далеко не кожному жителю Щастя. Місцева мешканка, пенсіонерка Єлизавета, збиралася продавати пиріжки прямо біля пропускного пункту.

— Думала, я буду сумкою носити і прямо там всіх годувати. Ану-бо, пройди по мосту кілька кілометрів, особливо у спеку. Звісно, їсти охота. А в мене з яблуками, сиром, картоплею і абрикосами. Ну взимку б робила інші. Та хоч і з мʼясом! Виявилося, що торгувати там не можна. Тому що «ті»... Ну, ті, з «ЛНР», вони повинні бачити тут ідеальний світ. А ми тут відлякувати будемо своїми пиріжками. Ну, подивимося, як тут адміністрація не буде приторговувати, аж не віриться.

Ті, хто мріяли поставити ларьки з кавою — теж розчарувалися. Схоже, розчинну каву так і продаватимуть у старому магазині біля «Фасаду», що був там усю війну. Біля супермаркету «АТБ» група чоловіків, вони всі збираються на площу — подивитися на Зеленського. Один із них, Андрій, охоче ділиться своїми враженнями про КПВВ.

— Ти мені скажи, хто цих упирів [мова про українців з окупованих територій] годувати буде? А прибирати за ними хто буде? Ти бачив, що в Станиці? Як в Уганді! Гівно на узбіччях, пляшки, сміття. А тут ще й автомобільний пункт буде. Ось прикидай до носа: сюди хлине натовп? Хлине. Аптека тут велика? Ні. Магазинів багато? Ні. Це туди-сюди, пісні-валянки. А нам що жерти потім, після навали орди? Ні, нафіг це КПЗ, або КПП, або як там воно називається? У нас своїх вистачає.

Трохи далі по вулиці господарський магазин місцевої жительки Олени. Вона торгує будматеріалами та одягом. На її думку, люди спочатку рахували потенційний прибуток, а потім зрозуміли, що заробити не вийде, і вирішили, що вони проти відкриття пункту.

— Тут прибуток не рахували тільки однорічні діти. Але на запитання «як збільшиться твій дохід, якщо ти, приміром, вчителька» ніхто відповісти не міг. Ясно, кава заробить, перевізник почне заробляти, а от решті що? А я взагалі до КПВВ нейтрально ставлюся. Взяти навіть Станицю. Такого ажіотажу як раніше, там вже немає. Луганськ плюс-мінус свої потреби закриває. В тому числі, за рахунок Росії. Ковбаси всі наїлися. Ніхто в Станицю за чобітьми не піде. Тому і там вже не столиця світової торгівлі.

Ще одна проблема, яка не дасть заробити ні ходокам, ні місцевим — нові мита. Ними обкладають товар, коли він потрапляє на так звану митницю «ЛНР». Раніше «підприємець» з окупованого Луганська міг замовити доставку одягу на відділення «Нової пошти» в Станицю, потім перейти пункт пропуску, забрати посилку і перепродати в Луганську дорожче. Тепер доведеться за одяг заплатити мито. Такі човникові піші рейси стали невигідними: витрати великі, прибутку мало.

— Купив ти 15 пар калош, приніс до Луганська і продавай. А тепер пронести можна тільки дві, а решту доведеться розмитнити, — розповідає Олена, — ці мита ввели кілька місяців тому, а потім пункт пропуску закрили на карантин. І в Станиці зависла купа товару, продавці тепер думають, куди це все подіти. Куртки, взуття ввозити туди сенсу немає.

У Щасті багато літніх людей, вони насамперед побоюються, що луганчани зметуть все з полиць аптек і вигребуть всі купюри з банкоматів, хоча біля нового КПВВ і відкрили 4 банкомати і медпункт.

— Бабусі ж ці кричать: «Зараз ці зарази наш цитрамон поїдять!». Так чого ж вони зарази, якщо ще два місяці тому кричали: «Будуйте, ми багатими станемо». А мені, особисто, як йшло, так і їхало. Мені просто не подобається, що там буде великий двіж, але це мої проблеми, тому що я не люблю скупчення людей. Ну, може «гавкатися» з ними буду в магазинах, якщо почую ці ватні розмови про Путіна чи ще про щось. Але то таке, — розмірковує Олена.

Виходимо з її магазинчика, час повертатися на КПВВ, за годину туди приїде Володимир Зеленський із делегацією.

15:00

На пʼятачку біля пропускного пункту тепер ще більше людей. Військові так само бігають, будівельники тягають якісь пластикові листи для облицювання, гуде трактор. Праворуч від пункту пожежна частина. Кілька пожежників драять до блиску свою червону машину. Місцевих жителів теж побільшало, окремо від цього мурашника стоять близько 40 людей, в основному пенсіонери з онуками. Діти дуріють, ганяються один за одним, хтось їздить по колу на велосипеді.

Біля самого сітчастого коридору пропускного пункту стоять журналісти і оператори з камерами. Двоє людей через весь пʼятачок несуть стіл, за ними хутко йде світловолоса жінка, вона показує пальцем, куди поставити стіл, і ще кілька секунд просить пересувати його то лівіше, то правіше. Це Альбіна Кушелева, начальник департаменту комунікацій Луганської облдержадміністрації. Щойно стіл став на своє місце, Кушелева дістає з сумки аркуші, на яких написані прізвища, імена та назви телеканалів. Виявляється, на відкриття пункту потрібно було заздалегідь акредитуватися. Причому, журналістам вибірково телефонували з ОДА. Мене, фотографа Сергія Моргунова, журналістів місцевого видання і журналістів «5 каналу» в списках немає.

— Такі правила, ми акредитували тільки журналістів рейтингових центральних каналів: «Україна», «112», «Інтер», «Плюси». Всі інші, ну, ми їх не допускаємо. Нічим допомогти не можу.

Слова Кушелевої звучать абсурдно: куди конкретно не допустять «всіх інших» незрозуміло — брифінг президента і відкриття КПВВ відбудуться прямо тут, на невеличкому майданчику біля СТО, який нічим не обгороджений. Колеги з місцевого видання намагаються вирішити питання з акредитацією, але Кушелеву відволікає криком якийсь чоловік.

— Альбіно Валеріївно, а де ж фуршеточна?

Альбіна йде розбиратися.

Біля центру адміністративних послуг стоїть невисока жінка в камуфляжній формі і масці. Це Неля Доценко — вона відповідає за комунікацію журналістів із прикордонниками. Вирішую дізнатися, чому у нас проблеми з акредитацією.

— Тут стільки різних людей це організовували, — відповідає Неля, — і Луганська ОДА, і Офіс президента, і штаб Операції обʼєднаних сил, і ми, прикордонники. Ми взагалі нічим допомогти не можемо зараз.

Питаю, чи буде автомобільний переїзд, адже в Луганській області є тільки пішохідний — щоб виїхати з окупованої зони на машині, потрібно їхати через «ДНР».

— Так, ось автомобільний теж готовий, — показує Неля на дорогу поруч із огородженим сітками коридором, — ось той буде для машин. Правда, поки неясно, в один день вони запустяться, або спочатку пішохідний. Коротше, 10 листопада дізнаємося.

— Але в Станиці до 15 листопада карантин. Хіба десятого відкриють Щастя? — запитую.

— Може бути, і не відкриють. Але повинні, — відповідає Неля.

Місцеві жителі все приходять і приходять на площу біля КПВВ. Для них поліцейські зробили окрему зону — оточили стоянку біля пожежної частини. На вулиці прохолодно, люди кутаються в шарфи, більшість із них у масках. Біля бордюру стоїть компанія чоловіків, маски спущені на підборіддя, хлопці лузають насіння.

— Кажуть, борщ будуть давати, — каже один.

— Краще б пенсію дали, а тобі так взагалі навіть дружина вже не дає, — відповідає другий.

— Причому тут президент до пенсії? У нього що, справ немає, крім як із твоєю пенсією возитися? Він прямо вранці встає, пʼє чай і думає: «Щось Вовка зі Щастя пенсію давно не отримував», — каже перший.

Люди прийшли з надією запитати у президента про гроші, тарифи, опалювальний сезон, роботу, але найбільше вони хочуть просто наживо поспілкуватися із Зеленським. Їм чомусь здається, що президент вислухає всіх, кому треба — допоможе, за когось заступиться, розпорядиться привезти дрова, вугілля, знайде лікарів у місцеву лікарню, позбавить від коронавірусу і взагалі поборе всі злі сили прифронтового міста. Нарешті поліція і управління держохорони просять людей зайти за периметр оточення, на пʼятачку залишаються тільки журналісти і місцеві чиновники. Магазин зачиняють, СТО теж. Поліція шикується в кордон. Мене під дві руки виводять за оточення, а фотограф Сергій Моргунов «губиться» серед акредитованих журналістів.

16:00

На початку пʼятої до пункту пропуску підʼїжджають кілька чорних джипів. З них виходять посол Німеччини в Україні Анка Фельдгузен, посол Франції Етьєн де Понсен і ще кілька дипломатів. У них на верхньому одязі червоні маки. Люди в натовпі пожвавлюються. Жінка з величезним помаранчевим кленовим листям у руках намагається протиснутися в перший ряд.

— Пропустіть, я букет зібрала для президента!

— Та не президент це! Шишки якісь іноземні, — відповідає їй чоловік, який стояв поряд.

Дипломати йдуть до встановленого недавно намету для обігріву, потім в Центр адміністративних послуг. Скоро має приїхати сам Зеленський, глава Офісу президента Андрій Єрмак і голова Луганської ВЦА Сергій Гайдай. Через 10 хвилин на дорозі зʼявляється ціла колона з автомобілів і мікроавтобусів. З середнього виходить Зеленський, на ньому оливкова форма і камуфляжна маска. За ним Єрмак. Вони відразу ж їдуть на міст, по якому будуть ходити люди. Потім повертаються і йдуть в скляну будівлю Адмінцентру. Люди в натовпі знову напружуються, але знову даремно — Зеленського в оточенні чиновників не видно.

— Колю, ходімо, один чорт його вже ніхто не побачить, — каже жінка своєму чоловікові.

— Ти про себе говори, а я бачу. Он, стоїть, децл наш. Маленький, а свій, — відповідає він їй.

— А мені ніх*я не видно, — вклинюється в розмову інший чоловік у сірій шапці і старій дутій куртці.

—Ну нічо, завтра по тєлєку подивишся. Все одно щас робити нічого, дача ж закінчилася.

Після Адмінцентру Зеленський разом із Єрмаком, дипломатами і місцевими чиновниками йде перевіряти відділення «Нової пошти» і Ощадбанку. Люди в натовпі вже обурюються.

— Як у телевізорі, так він з усіма вітається, а як тут — так з машини в машину, — ображається чоловік.

— Та ти не переживай, — заспокоює його жінка, — поки до будинку дійдемо, вже все в інстаграмі буде.

— Хоч би на відстані підійшов, — не вгамовується чоловік, — а Гайдай наш, так взагалі не приїхав. Чи ні чи, бугор який, справи у нього напевно.

Нарешті Зеленський виходить з Ощадбанку і проходить повз місцевих жителів — до нього метра три.

— Добрий вечір! — каже президент.

— Добрий, — хором відповідає натовп.

На цьому спілкування закінчується. Зеленський йде до столу з мікрофонами телеканалів, виголошує офіційну промову.

— Це, дійсно, щастя — бути на відкритті цього сучасного КПВВ. Його дуже швидко збудували завдяки підтримці наших міжнародних партнерів. ЦНАП надає 88 адміністративних послуг, що дуже важливо для всіх громадян України, для цивільних осіб, які перебувають на нашій стороні і на тимчасово окупованих територіях.

Він встигає відповісти ще на кілька запитань журналістів, сідає в один із мікроавтобусів і їде. Люди в натовпі розгублені: вони чекали спілкування з президентом від першої години дня. Жінка смикає чоловіка за рукав.

— Ходімо, Ігорю. Даремно тільки ноги морозили.

— Альоно, ну на що ти розраховувала? У вівторок ворота відкриють до Луганська, і то спасибі. Дочекалися.

— Ігорє, хто його відкриє? То в січні, і то, якщо Меркурій ретроградним стане.

Поліція знімає оточення, військові шикуються в шеренги. Магазин з сосисками в тісті знову відчиняють. Всі, хто залишився, стають в чергу, щоб купити гарячого чаю, на вулиці холодно, з рота йде пара. Будівельники змотують кабелі, у скляному будинку кілька журналістів переливають сюжети в Київ. До 17:00 площа біля пункту пропуску майже порожня. Біля магазину з чаєм в руках стоять два службовці управління державної охорони.

— Цікаво, так а Гайдай де? — запитує перший, — чому не приїхав відкривати КПВВ в своїй же області?

— Ти що, все пропустив? — відповідає другий, — йому тест позитивний прийшов. Коронувався. Цікаво, встигли вони з Зеленським обійнятися?