Що таке перехідне правосуддя і навіщо воно?
Під час диктатури або збройних конфліктів сторони часто порушують права людини. Задача перехідного правосуддя — подолати наслідки цих порушень, тобто забезпечити комплексну справедливість і побудувати стійкий мир.
Механізми перехідного правосуддя — це і класичний кримінальний процес, й ініціативи зі встановлення справедливості, і невідкладні репарації для постраждалих, і люстрація причетних до злочинів посадовців. Також важливі реформи ключових інституцій — безпекових, правоохоронних, судових і академічних, щоб укріпити демократію і забезпечити гарантії неповторення.
Практика перехідного правосуддя почалася в кінці 1980-х — на початку 1990-х років у країнах Латинської Америки. Найвідоміші приклади — Аргентина та Чилі, де після довгих років диктатури до влади прийшли демократії. Елементи перехідного правосуддя використовували в Південній Африці, коли закінчився режим апартеїду, звільнили Нельсона Манделу, заснували комісію зі встановлення істини.
Ще один приклад — це Східний Тимор. Він дуже актуальний для України, бо злочини й порушення прав людини там пов’язані з окупацією з боку Індонезії. І навіть якщо більшість історичних прикладів — це внутрішні конфлікти, інструментарій залишається актуальним і для міжнародного конфлікту.
Після падіння режиму апартеїду в ПАР працювала Комісія правди. Там виступали жертви і свідки, а винні могли зізнатися у злочинах і отримати амністію. На фото: патологоанатом свідчить про рани, які вона виявила на тілі вбитого підлітка.
Getty Images / «Бабель»
Ви сказали, що Східний Тимор актуальний для України, бо там теж йшлося про міжнародний конфлікт і окупацію. Давайте трохи більше про це поговоримо. Що там відбулося?
Індонезія до 1945 року була колонією Нідерландів. А Східний Тимор — колонією Португалії до 1975 року. Коли Східний Тимор оголосив про незалежність, Індонезія його окупувала. Окупанти коїли жахливі злочини проти місцевого населення. Тільки в 1999 році, коли в Індонезії змінився режим і під тиском світових лідерів вона погодилась на референдум у Східному Тиморі, люди проголосували за незалежність. Це викликало сутички, проіндонезійськи налаштована поліція почала терор. ООН довелося ввести миротворців. Тож лише у 2002 році Східний Тимор став незалежною державою.
Тепер про перехідне правосуддя. Там були кримінальні процеси: у 2000 році створили гібридний трибунал — Спеціальні колегії з тяжких злочинів у Східному Тиморі, у 2001-му Індонезія запустила ad hoc трибунал з прав людини, який судив за злочини, скоєні у Східному Тиморі. Також запустили механізми встановлення істини: у Східному Тиморі створили Комісію правди і примирення, а за кілька років з’явилася спільна Комісія правди і дружби між Індонезією і Східним Тимором. Влада Індонезії визнала злочини, які вчиняла на окупованих територіях, хоча її суд не раз критикували за те, що не всі злочинці були насправді покарані. Загалом можна сказати, що під час розслідувань не сильно фокусувалися на сексуальному та гендерно обумовленому насильстві, не пріоритезували особливо вразливих потерпілих, таких як жінки і діти, не давали їм права самим впливати на певні рішення. Проблем справді було багато, але це досвід для нас, і він доводить, що перехідне правосуддя застосовується не лише до внутрішніх збройних конфліктів.
Частина громадян Східного Тимору виступила проти спільної з Індонезією Комісії правди. Вони проводили акції і закликали уряд покарати колишнього президента Індонезії Сухарто та його генералів на Міжнародному трибуналі.
Getty Images / «Бабель»
Усі ті приклади, які ви навели, з інших континентів — вони стосуються зовсім інших суспільств. А є приклади, ближчі для України?
Світові експерти говорять, що Центральна і Східна Європа теж сформували розуміння перехідного правосуддя, коли країни колишнього Варшавського договору проходили трансформації. Це колишня Чехословаччина, Польща, Румунія, Угорщина, Албанія. Для них це переважно були масові процеси люстрації. Вони не завжди проходили з дотриманням правильної процедури та гарантії справедливого процесу для людини, яку хотіли люструвати. Ще один елемент перехідного правосуддя — це доступ до державних архівів, наприклад, відкриття архівів Штазі після обʼєднання Німеччини.
Взагалі Німеччина проходила через перехідне правосуддя у два етапи. Перший — після Другої світової війни, коли на національному рівні вони продовжували проводити національні процеси щодо німецьких суддів, академіків, державних службовців, які уможливлювали існування нацистського режиму та його злочини. Другий етап був після падіння Берлінської стіни й обʼєднання Німеччини: розкриття архівів Штазі, притягнення до кримінальної відповідальності винних тощо.
Падіння Берлінської стіни у 1998 році дозволило розкрити архіви Штазі — спецслужби Східної Німеччини, яка контролювала кожен крок німців. Співробітників Штазі судили за порушення прав людини. На фото: потерпілий із Західного Берліну розповідає, як Штазі виманила його у Східний Берлін у 1977 році, а далі його показово засудили до 15 років тюрми за нібито незаконну торгівлю людьми.
Getty Images / «Бабель»
Певною мірою Україна теж пройшла такі процеси в 1990-х і на початку 2000-х, нехай не ідеально, але тоді прийняли законодавство про памʼять, про нацистську і радянську символіку. З Революцією гідності ми також зробили не тільки перехід, але й усталення демократії, і нам вдалося зберегти її, попри виклики російської агресії. У нас є абсолютно інституційна рамка, у нас працює уряд, працюють прокуратура і міністерства. І, перш за все, у нас суперактивне громадянське суспільство. Вже після початку російської агресії у Криму і на Донбасі у нас створювали обʼєднання потерпілих. Кількість таких організацій постраждалих та їхня проактивність в адвокаційних процесах в Україні та за кордоном після 2022 року лише зросли. Яскравими прикладами є організації потерпілих від сексуального насильства під час збройного конфлікту: мережа жінок «SEMA Україна», мережа «Випускники», що обʼєднує чоловіків, які пережили катування та СНПК. І ці організації вже беруть участь в імплементації елементів перехідного правосуддя в Україні. Наприклад, індивідуальних проміжних репарацій, меморіалізаційних програм, ініціатив на підтримку полонених цивільних і військових та адаптації кримінального процесу й інших процесів правосуддя до потреб постраждалих і свідків.
Учасниці SEMA діляться своїм досвідом сексуального насильства через фотовиставки.
SEMA Ukraine
А які корисні досвіди варто вивчити Україні?
Ми можемо багато почерпнути й з досвіду 50-річного збройного конфлікту в Колумбії. Там, наприклад, створили Спеціальну юрисдикцію заради миру в Колумбії (JEP). Фактично вона вирішує ті самі питання, з якими стикається українська прокуратура: що робити, коли задокументованих злочинів тисяча, як їх ефективно розслідувати? Вони створили макрокейси, якими показують ключові патерни злочинів, пріоритезують розслідування не лише СНПК, але й працюють із репродуктивним насильством, яке часто ігнорують.
Ви кажете, що колумбійський приклад успішний. Як це виміряти?
Офіс прокурора Міжнародного кримінального суду закрив своє попереднє вивчення ситуації в Колумбії, тому що визнав: колумбійський процес у Спеціальній юрисдикції заради миру — комплексний та ефективний. Але якщо вони побачать відкат, то можуть поновити розслідування щодо Колумбії.
Спеціальна юрисдикція заради миру та Генеральна прокуратура Колумбії разом досліджували рештки жертв збройного конфлікту і після цього передавали їх родичам для поховання.
Getty Images / «Бабель»
А яке співвідношення роботи цієї Спеціальної юрисдикції і діяльності колумбійської прокуратури?
Спеціальна юрисдикція заради миру вважається найбільш прогресивним і новим механізмом перехідного правосуддя, створеним на національному рівні, бо вона поєднує всі елементи. Вона здійснює слідчі функції, у ній є підрозділ, який розглядає питання амністій, є підрозділ, задача якого — встановити істину, є підрозділ, який займається рекомендаціями з пошуку зниклих безвісти. І всі ці підрозділи взаємодіють. Це важливий приклад того, що кримінальний процес не відокремлюється від перехідного правосуддя.
Нам також важливо врахувати досвід Латинської Америки, особливо у випадку, коли нам знову запропонують запровадити амністію для російських злочинців. Після зміни режиму або завершення війни в більшості латиноамериканських країн — Аргентині, Чилі, Перу, Колумбії — хотіли провести кримінальні процеси. Але потім виявлялося, що люди, яких усунули від влади, все одно мали сильний вплив. Також виявилось, що, наприклад, у Колумбії кримінальні процеси щодо військовослужбовців офіційної армії були менш проактивними, ніж суди над їхніми опонентами — збройними групами. Тому потім багато країн на національному рівні ініціювали амністії. Тобто нова влада таким чином шукала компромісу. Вони сподівалися провести частину судових процесів, а іншим колишнім посадовцям гарантувати, що їх захистять амністією, і так їх заспокоїти. Наприклад, саме так сталося з режимом Піночета.
Чилійського диктатора Августо Піночета затримали у Великій Британії за ордером іспанського судді. Але через стан здоровʼя його відпустили назад до Чилі. Там на нього подали не менше 300 скарг за злочини. До вироку Піночет не дожив.
Getty Images / «Бабель»
Тому, коли Україні зараз хтось пропонує надати амністію росіянам, щоб їх заспокоїти, ми маємо памʼятати про досвід Латинської Америки. До речі, Міжамериканський суд з прав людини, Конституційні та Національні суди в різних країнах Латинської Америки визнавали амністії такими, що суперечать міжнародному праву, бо за міжнародні злочини амністії бути не може.
Перехідне правосуддя складається з чотирьох ключових елементів: покарання злочинців, встановлення істини, репарації, гарантії неповторення і меморіалізація. Чи є якась послідовність, які елементи треба застосовувати першими або які важливіші?
В ООН є спецдоповідач з дуже довгою назвою мандата — «з питань правосуддя, репарацій, правди й гарантій неповторення». По суті, це все те, що ми називаємо «перехідним правосуддям». Першим на цю посаду призначили Пабло де Грейфа (зараз він входить до Слідчої комісії ООН по Україні, інтервʼю Бабеля з ним читайте тут). У жодному зі своїх звітів він як спецдоповідач не казав, що якийсь один з цих елементів дозволить забезпечити повноцінну підтримку потерпілих. Тобто мають працювати всі згадані вами елементи, також має бути налагоджена взаємодія між ним. Жоден звіт не говорить про те, що треба спочатку почати кримінальний процес, репарації після цього, а ще пізніше меморіалізацію, наприклад. Це залежить від конкретного контексту. Єдине, на чому він наполягав у своїх звітах, — це повністю орієнтований на потерпілих підхід. Наприклад, там зазначається, що репарації треба забезпечувати якомога раніше. І зараз Україна це робить, адже ми запровадили невідкладні проміжні репарації для потерпілих від СНПК. Ця категорія потерпілих має інший рівень викликів і травм: від необхідності перервати вагітність після зґвалтування російськими військовими до підтримки здоровʼя, тому що є урологічні та гінекологічні проблеми після полону чи окупації. Дуже важливо, що ця репараційна програма доступна для всіх постраждалих від російської агресії починаючи з 2014-го року, а не лише після повномасштабного вторгнення. Так, є проблеми з фінансуванням пілотної програми цих репарацій. І її точно потрібно розширити на інших постраждалих — від катувань, насильницьких зникнень, медичних експериментів. Але вектор, беззаперечно, правильний: постраждалі від особливо тяжких міжнародних злочинів повинні мати невідкладну підтримку, яка не привʼязана до закінчення збройних дій чи будь-яких інших політичних або геополітичних міркувань.
Село Піски-Радьківські біля Ізюму звільнили восени 2022 року. Після деокупації стало відомо, що щонайменше шістьох людей росіяни тримали в підвалі будинку, який використовували як командний центр. Людей били і катували. На фото: одна з жертв дає свідчення поліції.
Getty Images / «Бабель»
Коли я говорила про перехідне правосуддя з психологом, вона казала, що Росія після Другої світової війни так і не стала здоровим суспільством, хоча там з меморіалізації зробили культ.
Росія ніколи не мала комплексної і критичної меморіалізації. Вона підтримує агресивну пропаганду односторонньої політики памʼяті. Кримінальний кодекс РФ карає не лише так зване альтернативне тлумачення подій, як вони називають, Великої Вітчизняної війни. Росіяни криміналізують альтернативні думки щодо Нюрнберзького процесу. І коли Росія на початку повномасштабного вторгнення забороняла Інстаграм, там, зокрема, посилалися на те, що Україна та її партнери спотворюють історію Другої світової, спотворюють висновки Нюрнбергзького процесу і цінності Конвенції про заборону геноциду. До того ж Росія не розслідувала злочини Радянської армії. А згадки про них підпадають під статтю Кримінального кодексу РФ про «альтернативне тлумачення історії». Наприклад, книги британського історика Ентоні Бівора, який багато писав про масові зґвалтування та інші злочини радянської армії, у Росії заборонені.
Робота з правдою означає, що доведеться говорити не тільки про злочини росіян, але й про злочини українських військових, якщо вони були. Наприклад, слідчі комісії ООН щодо України та Моніторингова місія ООН з прав людини у своїх звітах пишуть про два ймовірні порушення української сторони. Перше — це поводження з російськими військовими під час затримання і транспортування до місця тримання. Ми розуміємо, що це відбувається на полі бою, тому після всього це дуже емоційний і стресовий процес. Ми можемо тільки уявляти, в якому стані наші військові перебувають у цей час. Друге порушення, про яке пишуть обидві інституції, — це, звісно, ставлення до ймовірних колаборантів. Як в рамках так званого самосуду, так і в рамках більш офіційних процесів. Я сподіваюся, що майбутні механізми встановлення істини будуть компетентними та покажуть, що кількість таких порушень з боку України дуже мала, як порівняти з російською стороною. Але так, підхід має бути комплексним. І я майже впевнена, що Росія оспорюватиме і намагатиметься дискредитувати абсолютно всі наративи та висновки, які будуть виходити з таких механізмів.
Росіяни продовжують експлуатувати тему перемоги у «Великій вітчизняній війні», проводять паради, але тепер додають ще й символіку агресії проти України.
Getty Images / «Бабель»
Тому тут проситься паралель з колишньою Югославією. А точніше, з поведінкою Сербії та її проксі в Боснії і Герцеговині — Республіки Сербської. Вони не визнають висновків Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії. Фото визнаних трибуналом злочинців у них висять на бордах з підписами, що це герої… Росія буде поводитися так само. Як у такому випадку задовольнити запит українців на справедливість і встановлення істини?
Треба розуміти, що трибунали для Югославії та для Руанди були першими спеціальними трибуналами після Нюрнберга. Вони діяли дуже повільно, у них не було на що спиратись з точки зору практики й досвіду. На відміну від Міжнародного кримінального суду, наприклад, вони не залучали в процес потерпілих як окрему сторону, вони не присуджували репарацій. У них був взаємозвʼязок зі спеціальними палатами, які робили розслідування міжнародних злочинів на національному рівні.
По-друге, коли почалися процеси в середині 1990-х щодо колишньої Югославії, не було ще такої світової практики, як виплата репарацій до завершення збройного конфлікту.
Що більшою буде наша домашня компонента правосуддя, то краще. І ще одне: у всіх механізмах, зокрема міжнародних, на всіх рівнях мають працювати українці та фахівці з глибоким розумінням українського і регіонального контексту. Це стосується і розслідувань, і програм репарацій, і Трибуналу з агресії, і Реєстру збитків. В Югославії та Руанді такого рівноцінного включення національних фахівців, на жаль, не було.
Сербського генерала Ратко Младича військовим злочинцем визнали численні суди і трибунали, попри це в Сербії його досі вважають народним героєм. Його фото можна побачити на будівлях у Белграді та інших містах Сербії.
Getty Images / «Бабель»
Ви кажете, що репарації треба платити вже. У Сьєрра-Леоне був не дуже вдалий досвід, коли репарації платили тільки певним категоріям постраждалих, а грошей все одно всім не вистачило. Це породило у жертв відчуття несправедливості.
Щодо Сьєрра-Леоне, там більшість вливань пішли у Спецсуд, який карав найбільшіх злочинців. Також була Комісія зі встановлення істини, вона аналізувала конфлікт більш комплексно і надала конкретні рекомендації про репарації та інституційні реформи. Але, по-перше, Комісію катастрофічно недофінансували, по-друге, обидва механізми могли б бути більш ефективними, якби вони більше взаємодіяли. До речі, цей досвід врахувала Колумбія, де, як я вже казала, була взаємодія між кримінальним процесом і встановленням істини. А що стосується репарацій, так, вони не були справедливими, бо більша частина грошей пішла на Спецсуд. І це для нас теж питання, бо наразі Трибунал з покарання злочину агресії не зможе затримати Путіна, Лаврова чи Мішустіна — у них є імунітет. Чи готові потерпілі в Україні бачити великі інвестиції в цей важливий механізм у той час, коли розбудова національних репараційних програм чи підтримка Реєстру збитків відбувається повільніше, — питання.
Давайте поговоримо про колаборантів. Кримінальна стаття про колабораціонізм зараз надто жорстка. Які інструменти перехідного правосуддя можуть найкраще спрацювати в роботі з колаборантами? Комісії правди, де б люди ділилися досвідом?
Це необовʼязково має бути комісія зі встановлення істини. Це може бути парламентське дослідження, може бути парламентська тимчасова слідча комісія. І, в ідеалі, фінальний звіт має бути публічним. Бо є негативний приклад, коли в Ель-Сальвадорі або на Гаїті процес встановлення істини був закритим, його вели переважно іноземці. Ці комісії не принесли потрібного результату.
Перша у світі повноцінна комісія зі встановлення істини (CONADEP) працювала в Аргентині. Тоді оголошення резолютивної частини її звіту транслювали по телебаченню, і всі дивилися — усі хотіли знати, що відбулося.
Під час роботи важливо, щоб комісія не називала імена ймовірних винуватців, а змогла встановити, як вербували колаборантів, як тиснули на їхні родини, які методи катування застосовували. Зрозуміло, що всім нам хочеться «увиразнити» ворога. Але навіть у найскладніших ситуаціях треба пам’ятати про принцип верховенства права.
І ще важливий момент: якщо Україна почне якісно встановлювати істину стосовно діючої агресії, яка закріплена в імперських практиках Росії та Радянського Союзу, вона тим самим розпочне фактично процес перехідного правосуддя для Росії та Білорусі. Білоруси намагались домогтися демократичних змін у 2020-му році, але їм не вдалося. Ми не маємо встановлювати істину для білорусів і для росіян чи робити щось за них. Але варто переконувати наших партнерів і скептиків в тому, що якщо Україні вдасться назбирати фактаж про злочини й умисел знищити її як націю, білоруське і російське суспільство не зможуть це проігнорувати. І коли вони будуть переходити від автократій до демократії, зможуть базуватися на тих висновках і процесах, які запустить Україна.
Катерина Бусол біля женевського офісу ООН.