Почнімо з того, що таке війна і що в періоди воєн відбувається з людьми?
Передусім руйнується рутина — те, що вважається основою психологічної тяглості та нормальності. Люди живуть в екстремальних обставинах — екстремальної небезпеки, екстремального напруження, мобілізації ресурсів, і не знають, як довго це триватиме.
Але є інша площина. Геноцидальний характер цієї війни призвів до того, що громадяни на всій території України, принаймні на підконтрольній Києву частині, беззаперечно відносять себе до української нації. До повномасштабного вторгнення це відчуття беззаперечної приналежності та ідентифікації себе з українським суспільством було непевним. Це як пʼята стаття НАТО — атака на одного українця сприймається як атака на всіх. Ми чітко знаємо, хто у нас ворог, і захищаємось від нього.
Соціологічні дослідження, проведені на замовлення УГСПЛ, показали, що переважна більшість респондентів — 78% — вважають себе і свою сімʼю постраждалими від війни. Тобто всі ці люди тією чи іншою мірою потребуватимуть справедливості та певної сатисфакції, саме для них має працювати перехідне правосуддя…
Цікаво, що думають решта 22% і чому вони не вважають себе постраждалими. Чи це означає, що їх не зачіпає війна? Насправді, люди почуваються зараз адекватно ситуації, вони справді страждають від війни. Проблемою буде, коли страждання припиняться, а відчуття постраждалості залишиться.
Що ви маєте на увазі?
Після війни страждання, безпосередньо повʼязані з військовими діями, припиняться. Але суспільство має пройти зцілення. Це цілий процес, який охоплює репарації, покаяння, усвідомлення, горювання тощо. Це називається «процесінг важкого військового досвіду». Люди мають цей досвід прожити, осмислити й розповісти. Там, де справедливість можна захистити, вона має бути відновлена. Якщо років через двадцять, або через одне покоління, після завершення війни суспільство все ще житиме у відчутті постраждалості, це означатиме, що щось пішло не так, а процес зцілення дав збій.
Хороший приклад такої ситуації — Росія. Минуло 80 років після Другої світової війни, а вони досі її довойовують, переписують підсумки, оці всі «можемо повторити», ведуть розмови про те, що їм досі хтось винен за ту війну і всі мають перед ними схилитися. Це означає, що вони досі в патологічному і неадекватному стані. Уже немає в живих тих ветеранів. А в них ця війна абсолютно винесена в мейнстрим. Вони досі її проживають, досі її воюють.
Діма Вага / «Бабель»
А що для українців справедливість? Чого вони потребують, щоб зцілитися, що може спрацювати саме для українців, враховуючи наш менталітет?
Якщо ми оперуємо національною ідентичністю, то найочевиднішою ознакою справедливості буде покарання агресора. Бо один з проявів страждання в цій війні повʼязаний з тим, що відповідальність і винуватість Росії намагаються розмити. Багато хто у світі ставить під сумнів або зміщує ролі агресора і жертви в цій війні. Партнери зраджують, хтось відверто, хтось у підкилимних іграх. Ми часто бачимо торжество агресора, починаючи від повернення росіян у великий спорт, велику політику, великий бізнес. І це абсолютно несправедливо — ми страждаємо від неспровокованої агресії, яка залишається безкарною. Справедливість — це беззаперечно на всіх рівнях визнати факт агресії з боку Росії та чітко атрибутувати її провину.
А покарання?
Покарання може бути різної градації: накладені санкції, репарації, може бути суд над злочинцями, може бути суд над політичним керівництвом. Чогось із переліченого може і не бути. Але необхідний мінімум — визнання світом, що це був акт агресії, що Україна — постраждала сторона, що це було неспровоковано.
Якщо міркувати з точки зору відновлення справедливості, то визнання провини агресора психологічно важить більше, ніж відшкодування матеріальної шкоди. Відкупитись, заплатити гроші й не визнати провини — це не відновлює справедливість.
Але тут мова про глобальний рівень, наприклад, трибунал з агресії, чи нижчий рівень? Адже масштаб злочинів і шкоди, якої заподіяли росіяни, настільки великий, що навряд вдасться покарати кожного злочинця і навряд кожна жертва чи родич жертви побачить, як виносять вирок її кривднику.
Справді, найімовірніше, усіх не покарають, це буде якийсь відсоток. Треба до цього готуватися, треба розуміти, що ми можемо жити у світі, в якому не кожен злочинець буде покараний.
А що тоді ще може дати людині якусь сатисфакцію, так би мовити, серце заспокоїти?
Серце не заспокоїть нічого. Процес зцілення тривалий, і жертви, на жаль, ніколи не знаходять миттєвого полегшення. Ані помста, ані покарання злочинця, ані репарації, ані визнання самого факту не позбавляє болю. Біль буде тривалим. І наше завдання — якомога скоріше відновити здатність знову планувати майбутнє, рухатися вперед, працювати продуктивно і жити мирним життям.
У Руанді після геноциду використовували суди Гачача. Це коли жертва розповідала свою історію, на цих же судах кривдник міг зізнатися у скоєному і перепросити у жертви. Але тут є ризик ретравматизувати жертву.
Те, що я описала, як раз не має бути ретравматизуючим. Одна з психотерапевтичних технік роботи з травмою — це повторення того, що з тобою сталося, кілька разів. Це забезпечує тяглість життєвої історії. Травма розриває твоє життя на до і після. Коли ти проговорюєш свій досвід, то ніби поновлюєш цю цілісність між минулим і майбутнім. Ти ніби зшиваєш цей розрив, доточуєш його. Тому наративізація, комісії правди — усі ці інструменти мають не лише визнавати жертву і кривдника, а й впливати на здатність оповідати свою історію. Щоб жертви могли вшити свою власну історію війни в історію країни.
Руанда, суд Гачача в одному із сіл. Звинувачувана в убивстві дає свідчення. З нею її трирічний син.
Getty Images / «Бабель»
Але має бути якийсь контроль, щоб не було ретравматизації? Наприклад, у Міжнародному кримінальному суді не всі жертви дають свідчення перед кривдниками саме з цих міркувань.
Я думаю, що треба про це питати у жертв, бо іноді вони хочуть прийти й розповісти, а іноді навпаки — залишитися невидимими та забути все, що з ними сталося. Окремо я хочу проговорити один важливий момент роботи з жертвами. Жертвам треба повернути субʼєктність. Не робити щось з нею, для неї, навколо неї — це її дегуманізує. Так само, як і насильство, яке вона пережила. З жертвами потрібно спілкуватися як рівний з рівним. Так, спілкуватися з ними як з постраждалими, але як із субʼєктами своєї долі.
Тут можу навести приклад євреїв, коли вони осмислювали досвід Другої світової, тієї катастрофи, яка з ними сталася. Після Голокосту чисельні культурні, історичні та політичні інтервенції стосовно них лише посилювали у них відчуття віктимності та безпомічності. Вони були нажахані не лише тим, що з ними сталося, а й тим, як покірно вони йшли в газові камери. І тоді психологи, зокрема Вадим Ротенберг та інші, звернули увагу на те, що ці відчуття блокують відновлення. Щоб пережити наслідки катастрофи, людям треба почуватися спроможними, а не безсилими. Тут варто згадати фільм Квентіна Тарантіно «Безславні виродки» про батальйон єврейських офіцерів, які скоїли замах на Гітлера. Тарантіно перевернув історію. Він перетворив постраждалих на тих, хто чинить спротив. Це хороший приклад для нас.
Кадри з фільму «Безславні виродки».
imdb.com / «Бабель»
І ще одне, зараз в Україні ми практикуємо цей дискурс обʼєктивізації, оця «психологічна допомога», яку намагаються всім пропонувати. Ніби є якісь психологи, які перебувають поза війною і допомагають населенню. Але це не так. Бо психологи теж постраждали, вони нічим не кращі, не залізніші й не гідніші. Можливо, тут краще говорити про взаємодопомогу, підтримку, взаємопідтримку. Оце рівний рівному має бути.
Добре, як тоді це має працювати, щоб жертва лишалася суб’єктом?
У людини має бути вибір інструментів, які вона вважає для себе кращими: хоче — піде до психолога, хоче — обере якусь іншу опцію. Має бути перелік послуг, грубо кажучи, з яких людина обиратиме те, що їй потрібне. Наприклад, це може бути якийсь ваучер, яким можна скористатися по-різному. Опція вибору проста для виконання, але вона дуже психологічно посилююча.
А що це може бути, крім роботи з психологом? Чому я на цьому концентруюся, бо в тому дослідженні, з якого я почала, 39% опитаних зазначили, що через війну зазнали психічних травм.
У чому тут може бути пастка? Від самого початку війни ми мислили про її вплив виключно в термінах ментального здоровʼя. Це надто звужено. Війна — це не тільки травма, війна — це випробування, війна — це зокрема й певне громадянське зростання, як особистісне, так і цілої спільноти.
Наша головна мета — щоб суспільство відновилося, загоїло рани, щоб вони не залишились гнити, як після Другої світової або після радянської спадщини. Ми маємо зцілитись, щоб планувати життя і будувати майбутнє, робити спадщину на 100 років уперед. В українців фактично такого ніколи не було, бо вся наша історія поділена на відрізки — від катастрофи до катастрофи: війни, Голодомори, репресії.
Ми маємо цю катастрофу перетравити, вивести з неї суспільство, зцілити й нарешті дати йому розвиватися на віки. І справедливість — це інструмент. Підтримка, поновлення ментального здоровʼя — це інструмент. І репарації — це інструмент. Наративізація — це інструмент. Субʼєктивізація жертв і нас як постраждалого суспільства — інструмент.
А що таке наративізація, ви повторюєте цей термін.
Так чи інакше, життя можна розповісти як історію. Ця історія може бути спрощеною, однобічною, позбавленою деталей та глибини. Але така вихолощена історія не може бути основою успішної комунікації з іншими та не допомагає глибокому саморозумінню і самоспівчуттю, які є важливими для психологічного відновлення. Наративізація тоді означає збагачення життєвої історії — деталями, фактами, нюансами. Аналогом тут може слугувати «збагачення громадської думки».
Візьмемо, наприклад, корупцію. Є стереотипний наратив, що українська влада тотально корумпована. Воно і так, і не так. По-перше, не вся українська влада; по-друге, Україна не така вже й унікальна в цьому; по-третє, українське суспільство вкладається в корупцію анітрохи не менше; по-четверте, в Україні великі громадські сили залучені до боротьби з корупцією. Але якщо розбудити людину посеред ночі, вона точно скаже, що Україна корумпована, усі крадуть.
Ми беремо цей конструкт у громадській думці та починаємо його збагачувати фактами, додавати обʼєму. Наприклад, яке місце Україна посіла у світовому рейтингу корупції, за рахунок яких параметрів, яка у нас динаміка, за рахунок чого, яку роль грають антикорупційні органи тощо. І там може виявитись, що питання не в корупції, а в недовірі до органів влади, наприклад.
Схоже, цей інструмент має підійти для розмови про колабораціонізм. Бо хтось на окупованих територіях свідомо та ініціативно співпрацював з ворогом, щоб нашкодити Україні, а у когось не лишалось іншого виходу. А ще є люди, яких росіяни тримали в підвалах і катували. І це все в одній громаді, яку треба зшити.
Так, проблема серйозна, і рішення напевно не будуть простими. Але щоб знайти ці рішення, треба дослідити події чесно і відкрито. Тут, певно, варто почати з якихось комісій правди, тобто з якогось ретельного фокусування і збору інформації про все, що відбувалося. Потрібно розповісти самим собі про досвід кожної людини, яким є життя на окупованих територіях, чи був у людини вибір. Це все треба описати юридичною мовою, психологічною мовою, історичною мовою, будь-якою нам доступною.
Електрик Дмитро Герасименко очолив службу «ДНР», яка відновлювала електрику на окупованих територіях. Його судили за звинуваченням у колабораціонізмі.
Олексій Арунян / «Ґрати»
Чи є якісь дослідження, чого хочуть українці, коли говорять про покарання колаборантів?
Ми проводили дослідження серед учителів з деокупованих територій, прямо запитували їх про те, як вони ставляться до колег, які співпрацювали з росіянами, і там більше йшлося про тимчасову заборону на професію або відсторонення.
Хоча зустрічалися і значно радикальніші пропозиції, наприклад, посадити за грати або навіть стратити. Учасники наших досліджень часто мають обачливе ставлення до того, як слід вчинити з тими, хто причетний до колабораційної діяльності. Приблизно 40% з них вважають, що співпраця з ворогом на тимчасово окупованих територіях могла бути способом вижити, і тому треба розбиратися в кожному окремому випадку.
А ритуали можна віднести до інструментів зцілення?
Обовʼязково. Ритуали потрібні, але не одразу. Спочатку треба визнати жертовність, її треба оплакати й переповісти. Дати собі виговоритися, відпустити. Визнати масштаб того, що ми втратили. Ми втратили віру в людство. Ми втратили мирне життя. Ми втратили близьких. Ми втратили майно. Ми втратили міста. Ми втратили країну, якою вона колись була. Це все втрати. Це треба буде відгорювати й виплакати. А після цього ритуали.
Нещодавно одна харківʼянка у фейсбуку написала, що її більше не надихає гасло «Харків незламний», бо вона більше не може триматися і зламалася. І вона питала, чи мусять харківʼяни з останніх сил плекати цей імідж незламності, якщо почуваються геть не так. Частина коментарів під її постом були дуже різкими й негативними ― мовляв, зараз не можна скиглити та жалітися. Люди зціпили зуби й тримаються з усіх сил. І для якоїсь частини українців працює саме це, бо вони відчувають значну небезпеку в тому, щоб розклеїтися, показати слабкість. Але для когось цілющим може бути контакт із власними почуттями. Сльози можуть давати полегшення. Сміх — теж. У будь-якому випадку, після закінчення війни її необхідно буде виплакати. Право на сльози мають усі. І що ширшою буде ця спільнота, яка горює, аж до Ужгорода чи разом із біженцями, то швидшим буде зцілення. І тоді це можна вже трансформувати в ритуали.
І ще обовʼязково має бути глорифікація. Тобто цю жертовність обовʼязково треба врівноважити відчуттям сили, стійкості й цього абсолютно непересічного, унікального і великого подвигу, який український народ зараз робить. Увесь світ хитається, і тільки Україна тримається, як вміє. І цей момент глорифікації тих, хто вклався — внесок кожного українця і тих, хто на фронті, і тих, хто жив у містах під обстрілами, має бути визнаний. Звичайно, це не означає, що цей внесок однаковий. Але таким чином ми визнаємо, що ми всі належимо до спільноти, яка здатна дати відсіч навіть такій потужній агресії.
Важливо, щоб зцілення стояло на двох ногах — глорифікації та оплакуванні. Якщо не буде оплакування, а буде одна глорифікація — буде Росія. Якщо буде тільки оплакування, то Україна повернеться у свій минулий стан із комплексом меншовартості й несубʼєктності.
Діма Вага / «Бабель»