🎧 Слухайте цей епізод також тут:
Ріто, рада знову бачити тебе в редакції. Спочатку розкажи, як ти?
Могло бути гірше. Я, на диво, почуваюся дуже добре, як для людини, яка проживає війну у країні, де вона відбувається. Я мобілізувалася всередині себе і мені значно цікавіше стало жити моє життя, прокидатися зранку.
Наскільки я знаю, після «Бабеля» ти продовжувала працювати в журналістиці. А зараз хоч і працюєш із літерами, але все ж таки в зовсім іншій сфері. Як ти до цього прийшла?
Коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що мені зараз абсолютно не до того, аби розвивати якісь нові навички. Я жила в евакуації три місяці у Львові та дуже переживала, як не втратити якесь джерело заробітку. А найкраще за все я поки що вмію писати літери. Якийсь час допомагала із соцмережами своїй подрузі із Запоріжжя. А потім мені допоміг Twitter. Я пишу туди всіляку маячню, хтось її лайкає, це допомогає мені не поїхати кукухою. На мене підписалася людина, яка побачила моє ниття про те, що я шукаю роботу. Вона покликала мене у Help People — це організація, яка займається евакуацією населення і доставляє гуманітарну допомогу.
Я хотіла для себе визначити відчуття потрібності. Коли прийшла [працювати в організацію], я зрозуміла, що дуже їм потрібна. Я сама для себе зруйнувала стереотип, що гуманітарна діяльність — це нудно і не моє. Виявилося, що моє, ще й як. Я зараз почуваюся в цьому напрямі комфортно, як ніколи.
Ти із Запоріжжя. Це місто фактично перебуває на лінії фронту, там небезпечно. А я знаю, що ти Запоріжжя дуже любиш. Що ти відчуваєш, коли допомагаєш людям евакуюватися з міста, яке любиш і в якому виросла?
Ми не евакуюємо напряму із Запоріжжя. Запоріжжя — це одна з точок нашого маршруту. Я тобі скажу так: найбільше мене зачіпають ті дні, коли водії в чат зі звітами зі своїх поїздок скидають фото того, що вони бачать навколо. Коли я бачу на фото будинки, дуже схожі на мій, де зараз живуть мама, сестра, вітчим, бабуся, ще одна бабуся, я дуже заземлююсь. Важко описати це відчуття. Такий самий будинок, як і мій. Тільки на цій фотографії у ньому немає двох або трьох підʼїздів. Або водії розповідають, що в цьому будинку вже не залишилося людей. І я завжди думаю, чи може статися так, що мій двір на вулиці Оптимістичній, з якого видно терикони та сміттєві баки, колись отак запустіє? Але я дуже глибоко не заходжу із цими переживаннями. Можливо, тому що в Запоріжжі досі вирує життя. Люди живуть, працюють, відпочивають.
Дуже часто люди, які живуть у якійсь небезпечній зоні, не хочуть звідти виїжджати. У санітарному потягу, який забирає важко поранених і хворих із небезпечних зон, я зустріла родину з Бахмуту. Вони довго не хотіли виїжджати, а потім снаряд влучив у їхній будинок. Усі живі, але в обох батьків ампутація ноги, у дітей теж дуже складні поранення. Батьки дуже себе картають, що не поїхали раніше. Що ти відчуваєш, коли люди не хочуть виїжджати? До того ж твоя родина теж у Запоріжжі.
Мої виїхали на короткий термін до Вінницької області, але вже повернулися. Виїхали після того, як у Запоріжжі в одному з районів будинок, схожий на наш, просто склався [від «прильоту»]. Мені подзвонила мама о четвертій ранку і, захлинаючись сльозами, сказала, що вона їде та більше не може це терпіти. Не може дивитися на те, як моя молодша сестра щоночі сидить у коридорі. Мені стало легше тоді, адже я зрозуміла, що крига скресла.
Важливо було допомогти матері це все провернути. Вона за межі Запорізької області ніколи не виїжджала. Я думаю, що батькам і близьким треба допомагати із цим. Розмови типу «виїжджай, виїжджай» не працюють. Моїм не вистачало останнього тригеру, який стався, коли я сказала мамі, що сама знайду, куди вони поїдуть: «Просто скажи мені, коли ти будеш готова». Якщо вони будуть удруге виїжджати, їм уже буде легше, бо вони знають маршрут.
Складніша історія з батьком і бабусею, які виїздити не хочуть. Тато — ветеран АТО, він сказав мені, що не поїде. Бо якщо росіяни зайдуть у Запоріжжя, він хоче боротися за місто. Він мені так і сказав: «Якщо я помру, то хоча б прихоплю із собою ще 10 рашиків».
Ти сказала, що батькам можна допомагати. Але виїздити чи не виїздити — вони все одно вирішують самі. Що тоді робити, адже вмовляння не діють?
Допоможе те, що ти всю роботу зробиш за них і просто скажеш їм, куди їхати. Якщо ти можеш забезпечити їхнє життя в евакуації, виріши за них цю проблему з виїздом. Чи надай транспорт, якщо він потрібен, або пальне. Залежно від того, що ви маєте і чи маєте взагалі ресурси виїхати. Це ж люди радянського виховання, у них може бути почуття боргу, бо ти ж зробив для них, вклався. Це маніпуляція, але вона може спрацювати.
Із чим ти стикаєшся під час роботи, які історії тебе найбільше вразили?
На евакуаціях Help People я працюю вже пів року, а то й більше. Там мене зазвичай вражають репортажі, які нам надсилає наш англійський водій Дейв. Він живе в Україні та займається евакуаціями. Зараз він евакуює з Бахмутського району. Мене завжди розбивають його відео та повідомлення. Ти відкриваєш відео, на якому, наприклад, розбитий міст, а події та контекст коментує людина з британським акцентом. Це завжди викликає шалену лють. Він узагалі не має цього робити, він не має бути зараз в Бахмуті та знімати відео з людьми, які по поламаній газовій трубі несуть свій велосипед на плечах.
Ранить, коли водії підходять до якогось приватного будинку, а їм кажуть: «Та ми не поїдемо, нам нема, куди їхати». І насправді можна зрозуміти цих людей. Вони бояться невідомості. І вони не хочуть виїжджати тому, що тут у них є хата, є город, якась худоба.
Це стара проблема, ще з 2014 року, напевно.
Так-так, нічого не змінилося. Ці люди чіпляються за відчуття забезпеченості тут і зараз.
А що стосується роботи з дітьми, то я вже маю момент, який мене розщепив на атоми. Мені скидають таблицю з даними дітей, про яких треба написати історії для соцмереж. Я відкриваю цю таблицю і бачу в дуже чіткому, сухому, математичному форматі табличку. Наприклад: ім’я — Оленка, років — шість, кого втратила на війні — маму, тата, тітку й далі за списком. Цієї миті мене аж вимкнуло. Зараз під опікою фонду десь 1 500—1 600 дітей. Уяви, це 1 600 отаких рядків, де Оленка, шість років. Кожен рядок — це 1 600 трагедій. І вони просто подані в документі рубрики бухоблік.
Я розумію, через мене теж проходить багато таких історій. Але інколи я можу схитрувати для самої себе і, наприклад, не брати редагувати текст про щось сильно жахливе, тому що цей текст занурить мене на дно. Його буде редагувати інший редактор. У тебе такого вибору немає. Тобі треба відкрити цю таблицю, написати про дітей чи подивитися ці відео і написати про евакуацію. Як ти тримаєшся, щоб не зʼїхати з глузду?
Я думаю, у мене все ж переважає вдячність цим командам за те, що я маю можливість працювати саме із цими історіями в такий час. Тобто я навпаки відчуваю якесь натхнення. Мене надихає можливість працювати саме із цими історіями. Я в голові тримаю те, що зараз ми розповідаємо про це, я докладаюся, щоб ця історія вийшла на якомусь майданчику, її побачать люди, які можуть вплинути на те, щоб ця дитина або ці люди, що потребують евакуації, отримали допомогу якнайшвидше. Мене не виснажує ця робота ментально. Значно більше мене виснажують заяви путіна про ядерну війну.
Поки було літо, мені було дуже кайфово їздити на толоки з волонтерською групою Repair Together. Вони їздили та їздять досі по селищах Чернігівщини та Київщини, допомагають різним стареньким бабусям очистити ділянки, відбудовують зруйновані будинки. Наприкінці там зазвичай буває якась розважальна програма — приїздять різні музиканти, художники. Іноді я потрапляла на такі толоки, коли ми просили місцевих організувати ярмарок, щоб вони нам продали свої консерви, квіти, овочі. І ми, з одного боку, підтримали маленьку економіку цього селища, а з іншого — їхали додому з баночками.
На цих толоках Repair Together, на яких я теж була, важливо те, що це не тільки розвага для волонтерів, які класно попрацювали і втомилися. Це ще дозвілля безпосередньо для місцевих, тому що там розваг немає. Але водночас питання розваг під час війни залишається дуже критичним, як і питання прав ЛГБТ-людей та право жити звичним життям. Як ти це відчуваєш?
Коли я читаю і бачу закиди, що ви не можете працювати під «Вова, їбаш їх, блядь», мені, по-перше, смішно, а по-друге, байдуже. Я піду і відпочину. Чому я повинна приносити себе в жертву, якщо я і так перебуваю у стресовому стані? Навіть якби я в ньому не перебувала, чому я не можу дозволити собі відпочити? Кому від того стане краще? Якщо я не буду відпочивати, на що це вплине?
Відпочивати можна по-різному.
У мене теж є межа в тому, якими можуть бути ці тусівки. Для мене ця межа полягає в тому, щоб там не було російської музики, а решту робіть як хочете. Мені здається, що просто не треба сюди лізти, якщо люди нікому не заважають своїми розвагами.
Ти підеш з вечірки, якщо там гратиме російська музика?
Так, піду.
Не вмикайте ніколи російської музики, якщо до вас прийшла Ріта.
Ну якось так складається, що на тусівках, куди я приходжу, грає техно або люди дивляться YouTube.
Ти до повномасштабної війни була доволі активною у спільноті ЛГБТ, ходила на прайди, ми з тобою разом ходили на них, багато писала в соцмережах про права ЛГБТ-спільноти. Зараз це, звісно, трохи відійшло на інший план. Наскільки тобі цього бракує? І наскільки тобі зараз хочеться бути в цьому спектрі прав ЛГБТ, з огляду на те, що твоя робота скерована на зовсім інше?
Я про це майже не думаю. Звісно, мені розбиває серце кожна новина про те, як людину зі спільноти ображають ні за що різні дикі риби з озера. Але за час повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що спільнота може за себе постояти. Не буде такого, що прийде якась маса людей, агресивних до ЛГБТ-спільноти, і почне розповідати, як їм жити, а ЛГБТ-спільнота не дасть якоїсь відповіді на це.
Тобто війна надала ЛГБТ-спільноті більше субʼєктності?
Мені здається, так. Я знаю людей, які ніби зірвалися із запобіжника. Вони зрозуміли, що наступний день може бути останнім. Якщо я зараз не постою за себе або за своїх близьких, у мене може більше не бути такої можливості. Я постійно бачу, що люди дуже швидко збираються в один спільний організм і можуть чітко вказати кривднику його місце. Чи сумую я за тим, щоб ходити на прайди? Чесно кажучи, я сумую за тим, щоб ходити бодай кудись. Я навіть не знаю. Для мене це питання було більш нагальним, коли я була у стосунках з дівчиною. І це просто те, що ми переживали щодня. Бо ти щодня думаєш у місті: якщо я тебе зараз поцілую, що буде далі? Може, нам треба пошвидше піти? Зараз таких проблем немає.
Проблем немає, наскільки я розумію, тому що ти розійшлася з цією дівчиною.
Так. Але проблеми не зникають, тому що всі мої найближчі друзі — це хлопці-геї, які по-різному переживають досвід життя з ЛГБТ-людиною під час війни. Хтось за кордоном, хтось тут. І я не випадаю із цього контексту. Якщо відбуваються гучні скандали з побиттям, наприклад, я ніколи не пройду повз. Тому що це моє ком’юніті, я теж несу свою маленьку відповідальність за нього.
«Бабель» завжди несе відповідальність за те, що пише. Підтримайте нас:🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]