1
Місця, де були бойові дії, починаються за кілька кілометрів від Києва. Спочатку бачиш дерева — пошматовані, без крон, великі гілки лежать уздовж дороги. Далі розбиті будинки з дірками від снарядів, обгорілі залишки бетонних стін. На зелених прострілених парканах напис «ДІТИ». Це село Залісся за 15 кілометрів від Броварів. З 8 до 30 березня воно було в окупації.
Андрій Бойко / «Бабель»
Усю дорогу від Києва до Чернігова картинка постійно змінюється з розбитих на села, які не зачепило. У Чернігівській області останніх уже значно менше. На підʼїзді до колишнього блокпоста стоять дві згорілі російські БМП, за ними на дорожньому паркані написано: «РФ ГАМНО». На бетонних блоках, що загороджують проїзд, хтось намагався замалювати напис «ВЕЖЛИВЫЕ ЛЮДИ».
Ми приїжджаємо в село Лукашівка, десь за 40 кілометрів від Чернігова. Маленьке, тут до вторгнення було до сотні дворів. Але з історією — перша згадка про село датується ще ХVII сторіччям. У наступному звели Вознесенську церкву — зараз це памʼятка архітектури. Біля церкви ми й зупиняємося. Будівля потрощена — у даху дві великі дірки, стіни трохи обвалилися. Біля церкви із землі стирчить снаряд, усередині розкидані консервні банки з російського сухпаю.
Андрій Бойко / «Бабель»
— Доброго дня, діточки! — вітаються з нами місцеві жінки, які стоять з велосипедами біля зупинки. Волонтери приїздять у Лукашівку вдруге, тож цього разу місцеві вже чекали на нас.
Ми швидко розбиваємося на групи: частина волонтерів йдуть працювати на тракторах, інші ж збираються по 10—15 людей та йдуть по будинках, переважно туди, де працювали минулого разу. У Лукашівці немає жодного вцілілого подвірʼя. Деякі розбомблені настільки, що за два дні їх не прибереш.
Наша група йде в самий кінець села. Там, на околиці, стоїть будинок Люди, у веранду якого влучив снаряд. Але Люді, можна сказати, пощастило — знесло тільки ґанок і прилазник, сам будинок майже цілий. Хоча Людиній подружці, Любі, пощастило ще більше — в її будинку тільки вилетіли вікна. Люда швидко пояснює нам, куди складати сміття, та йде у своїх справах. Люба залишається — роздає нам відра та тачки. Хлопці починають ломом розбивати стіну, що впала, дівчата збирають цеглу.
Андрій Бойко / «Бабель»
— Калі сюди снаряд потрапив, Люда з Василівною та чалавіком сиділи отут в погребі, — каже Люба, постійно плескаючи себе по обличчю — проганяє мошок. У неї особлива місцева говірка — суміш українських, білоруських і російських слів.
— А Василівна — це хто? — питаю я Любу.
— Мама її, вони тут утрьох і ховалися. А потім руські зайшли. Таді в той день дуже сильно бомбили. А потім ми вийшли з погреба, бачимо: йдуть танки от з того боку. Йдуть та йдуть, полізли, як ті таракани.
Я спускаюся в льох, де родина Люди тижнями ховалася від обстрілів. Біля стіни стоять два ліжка, в іншому кутку складена картопля. На одному з ліжок огарок свічки. Тхне сирістю та землею.
— У них [у будинку Люди] трубу газову зачепило, так газ десь добу свистав, — продовжує Люба. — Ми тому й прийшли їх забирати [до себе], бо рвонула б хата — шо тут того погребу.
Росіяни окупували Лукашівку 9 березня. Зайшли до двору, де ховалися родини Люби та Люди, питали, де їхні сини. Люда відразу відповіла, що в них дочки. Люба не сказала нічого — її старший син зараз воює на фронті.
— Вони [російськи окупанти] ходили однією тією дорогою, — каже Люба. — Два рази ходили он там городами — так обидва рази і підірвалися, на своїх же мінах.
Андрій Бойко / «Бабель»
Ми сміємося і жартуємо, що росіяни хоч щось зробили корисне. Люба теж сміється. Заважає тільки комашня. Ми кожні пʼять хвилин бризкаємо на себе засобом від комах, Люба обтирається зірваним у дворі любистком — вважається, що він відлякує мошку.
— Ніколи в нас таких мошок не було, — скаржиться Люба. — А це як кацапня прийшла, так і зʼявилися. Я їх називаю кацапськими мошками.
Я питаю, чи мародерили тут росіяни. Люба ствердно хитає головою.
— Вони калі їхали [із села], то навіть картошку повивозили! Особливо їх горілка цікавила. Василівна тут у хаті приховала десь три літри спирту. І все казала: «Ходім і ходім за тим спиртом». Я кажу: та де ти той спирт знайдеш! «Нє, — каже, — я його там у шафі заховала». Ну пішли ми. Йдемо, ноги трусяться, воно все бахкає. Тільки підходимо до хати, бач — несе той вузькоокий той бутиль спирту. Ну і бог з ним. У Василівни тут був ще бутиль вина [на] десять літрів. Старе вже, роками тут стояло. Кисле, що той уксус! Його теж видудлили.
За кілька годин ми прибрали ґанок, завалений цеглою та трухою. Люба просить хлопців ще застелити дах — і тоді Люда з Василівною навіть зможуть повернутися додому. Люба приносить руберойд і каву. Поки ми куримо та відпочиваємо, вона охоче продовжує розповідати про життя в окупації.
Андрій Бойко / «Бабель»
— Зайшов якось той бурят у двір. Пʼяний, ледь на ногах стоїть, — каже Люба. — І шкет такий — низенький, автомат по землі волочиться. Ходить і кричить: «Не верите — пристрелю!»
— А ви де були? — питає дівчина з нашої групи.
— У погребі сиділи. Вийшли. Він знову своє: «Не верите — пристрелю!» Ми кажемо, мовляв, та чого ми тобі б не вірили, віримо, звісно. Страшно — воно ж пʼяне, палець на спусковому гачку. Зараз спотикнеться, палець зіскоче — і переріже нас [кулями]. Калі заходить інший солдат, тверезіший. Взяв цього за плечі, випхав із двору. Каже нам: «Извините нас». Ну а ми що, звісно, ізвіняємо. Ідіть вже з богом.
Люба замовкає, замислюється. Ми теж мовчимо. Дзижчать комарі та хрипить трактор, який збирає сміття.
— Вони казали, що прийшли нас рятувати, — продовжує Люба. — Ми кажемо: «Да ад кого нас рятувати!» Вони: «У вас тут русский запрещают». Я кажу: «Отродясь у нас російську мову не забороняли». Вони знову: «Да нет, это вы старшие, а дети уже русского не знают». Але ж це неправда. Он у нас і в Чернігові в садочках діти російською теж говорять.
О третій дня в нас обід біля розбомбленої Вознесенської церкви, де ми збиралися, коли приїхали. Поки ми їмо, до галявини приходить місцевий чоловік. Йому на вигляд років 45, він худий, у брудній кепці та тримає граблі.
— Я хочу, щоб ви знали, — починає він говорити, особливо ні до кого не звертаючись. — Оця церква — це не росіяни її розбомбили. Це укрАїнці.
Андрій Бойко / «Бабель»
Ми мовчимо. Чоловік продовжує:
— Стояла та церква й стояла — нє, треба було розбомбити. Красиво вам?
— Нащо ви нам це розповідаєте? — не витримуючи, викрикує хтось із хлопців.
— А шоб ви правду знали! Шо, нєльзя було трохи посунутися? Кілометр туди, кілометр сюди — але нє, Лукашівка на піку! Шо, нєльзя було домовитися? Хто ви там — паломники, чи шо? Знайте правду!
До чоловіка підходить Сашко, один з організаторів толоки. Каже, що ми приїхали в село допомагати та розбираємо розтрощені будинки. Почувши це, чоловік швидко заспокоюється та йде.
2
Увечері ми їдемо до села Ягідне, що за 20 хвилин від Лукашівки. Воно ближче до білоруського кордону, тож і захопили його швидше — уже 3 березня Ягідне окупували. Росіяни зігнали всіх мешканців, які залишилися, у підвал місцевої школи та тримали там 28 днів. Одинадцять людей з тих 350, які жили в підвалі, померли.
Ми розбиваємо наметовий табір біля зруйнованого Будинку культури — від нього залишилися лише шматки стін і сцена. Поки вечеряємо, до клубу підходять місцеві жінки, підлітки та представники ТрО — майже все село. За минулі толоки — їх було в Ягідному дві — волонтери тут прибрали. Тож ті, хто приїздить сюди не вперше, уже добре знайомі з місцевими. Жінки теревенять про розсаду, військові розглядають місцевість, курять і розслаблено тримають автомати.
Андрій Бойко / «Бабель»
На сцену виходить стендапер Василь Байдак, який разом з нами прибирав у Лукашівці. Він починає жартувати з місцевими жінками. Чотири з них — три Валі та одна Ніна — найбільш говірливі. Жінки трохи кепкують зі столичного стендапера, Байдак відбивається жартами. Під кінець він вирішує влаштувати аукціон на кусок цегли та виводить Ніну на сцену.
— Пʼять гривень початкова ціна! Хто дає більше? — починає Байдак.
— Двадцять! — кричать з натовпу.
— Пʼятдесят!
— Сто!
Що більше ростуть ставки, то здивованішим стає обличчя Ніни. Ми сміємося.
— Ти шо тут, самий умний? — раптом кричить позаду жінок невисокий лисий чоловік у футболці та шортах. Сміх змовкає. — Ти шо, тут самий умний, да? — продовжує він. — А в мене син служить!
— Ми розуміємо і слава вашому синові, — спокійно відповідає Байдак. — Ми, навпаки, приїхали вам допомогти.
— А в мене син служить! — не вгамовується чоловік, підвищуючи голос. Один з тероборонівців обережно бере його під лікоть і виводить з галявини. Аукціон завершується на ставці 600 гривень. Ніна бере ці гроші та заявляє зі сцени, що вони на всіх.
Андрій Бойко / «Бабель»
Шоста ранку наступного дня, табір ще спить, біля багаття нас десь десятеро. Чоловік, з яким була перепалка, знову приходить до наших наметів. Ми знайомимося — його звати Руслан — і пригощаємо чоловіка цигарками. Будинок Руслана стоїть навпроти клубу, його син воює в Донецькій області.
— Ми з матірʼю на колінах його вмовляли не йти, — каже Руслан. — Він сказав: «Тату, там мої пацани, я піду». Він у мене прикордонник. Пішов пішки до Іванівки, потім до Количівки, там його ледь свої не підстрелили — темно, нічого не видно. Ішов до блокпоста, руки підняв і кричав: «Свій я, свій».
Коли росіяни зайшли в Ягідне, сина Руслана вже не було в селі. А він сам із родиною та кількома сусідами ховався в льоху.
— Вони зайшли, [сусід] Толік виліз, бачить: танки йдуть, солдати. Ну й крикнув: «Слава Україні!» Вони на нього автомат — у лоб насмерть.
— Толік не зрозумів, що то були росіяни? — питаю я.
— Усе він зрозумів! Під цим ділом був, — бʼє Руслан пальцем по шиї
Потім окупанти повели всіх у підвал місцевої школи. Я питаю в Руслана, нащо їм це було потрібно.
— Як це нащо? А повиносити все? Ми тільки за порог вийшли, воно вже несе все з будинку. Труси мої забрали, усі труси винесли! Шкарпетки!
— А нафіга їм ваші труси? — дивується хтось із хлопців.
— Ха-ха-ха, нафіга! А як ти думаєш, хто тут був? Думаєш, кацапи? Нє, з Туви! А шо вони бачили в той Туві? Це ж найбідніша їхня республіка
Андрій Бойко / «Бабель»
Я питаю в Руслана, чи співпрацював хтось із місцевих з росіянами. Чоловік, здається, щиро здивований моїм запитанням.
— Ніхто! Жодного, хто б з ними щось там якось, не було такого.
Хтось біля багаття зауважує, що не розуміє тих, хто йшов на співпрацю з росіянами. Руслан погоджується, але потім чомусь починає закипати.
— Це зараз хіханькі-хаханьки, коли згадуємо це. А тоді було не до сміху, — гарячкує він. — Який тут сміх, як вони тебе на розстріл виводять? Руки-ноги трясуться. І просили їх, і на коліна падали [щоб не чіпали]. Сусіда мого три рази виводили на розстріл. Думаєш, тоді смішно було? Потім він, коли наші зайшли, поїхав із села — підірвався по дорозі. Бачиш, як буває. Три рази виводили на розстріл — а загинув від міни.
Руслан уже збирається йти. Тисне руку чоловікам. Уже на прощання обертається.
— А вам дякую, що ви сюди приїхали та все прибрали. Ви молодці, ми б без вас тут не справилися зовсім.
Андрій Бойко / «Бабель»
3
До обіду другого дня з організаторів лишаються лише четверо: Віка, Оксана, Сашко та Діма. Віка з Оксаною миють посуд, Діма та Сашко носять відра з колодязною водою. Усі вони представники так званого креативного класу, познайомилися до війни на вечірках.
— Ми, коли вже росіян звідти посунули, їздили із Сашею по Чернігівській області, — розповідає Діма, підкурюючи цигарку. — Подивилися і зрозуміли, що треба щось робити.
— У нас було ще раніше, — каже Віка. — До нас звернувся притулок для собак з Гостомелю — там розтрощило вольєри. І вони хотіли зібрати гроші, щоб купити нові. А ми подумали, нащо платити гроші? Зібрали людей, і вони все прибрали та зробили базу для нових вольєрів.
Волонтерська ініціатива Repair Together займається кількома напрямами. Допомагають людям у селах відновлювати будинки — встановлюють нові вікна, привозять гуманітарку і влаштовують толоки. Гроші збирають донатами — планують, що зможуть повністю відмовитися від українських донатів і збирати тільки західні гроші. Ця толока — четверта. Перші дві були без ночівлі, але організатори кажуть, що такий формат не дуже зручний, бо багато часу забирає дорога з Києва.
Андрій Бойко / «Бабель»
— Наскільки ефективно те, що ми тут робимо? — питаю я.
— Гарне запитання, — посміхається Діма.
— Я скажу, що ефективно, — каже Віка. — Ефективно, тому що ми бачимо реакцію людей. І тих, хто пережив окупацію, і тих, хто сюди приїздить. Місцеві приходять і дякують нам. Для них це важливо.
— Ми бачимо, як у них сяють очі, — додає Оксана. — Вони постійно до нас приходять, щось приносять. Сьогодні жінка принесла нам всю свою консервацію.
— Учора у нас був концерт [стендап Василя Байдака] і навіть у чаті були запитання, чи доречно проводити такі концерти в такому місці, — долучається до розмови Сашко. — Якщо ці люди пережили окупацію, що їм тепер, не сміятися? Для них важливо, що про них памʼятають, що до них є увага.
Я питаю, як організатори можуть охарактеризувати волонтера, який приїздить на толоку.
— Усі дуже стильні, — сміється Оксана. — Як одна жінка сказала, «які тут всі незвичні».
— Це такий звичайний київській хіпстер, — каже Саша. — Люди, які сюди приїздять, зазвичай хочуть щось робити. Не всі можуть воювати та тримати в руках автомат, але допомагати хочуть усі.
Андрій Бойко / «Бабель»
4
За Лукашівкою — велике поле, біля нього дві ферми. Обидві розтрощені снарядами. На ґрунтовці між фермами стоїть кинутий російський БТР. Коли ми підходимо до нього, у ніс бʼє сильний запах мертвечини — на одній з ферм досі лежать трупи корів. На полі — два згорілих трактори. Біля побитої водонапірної вежі теж стоїть російська техніка — вона повністю спалена, тож ми не можемо зрозуміти, яка саме. На траві лежить заповнений боєкомплект із цілими снарядами. Скрізь простріляний метал пробивається трава.
Андрій Бойко / «Бабель»
У найближчому до ферми будинку живе подружжя — Валентина Іванівна та Сергій Якович. Щоправда, від будинку майже нічого не залишилося — лише грубка. Снаряд влучив у гараж, вогонь звідти перекинувся на будинок. Господарі в цей час ховалися в погребі. Коли змогли вийти — ані будинку, ані гаражу з машинами вже не було.
— Пʼятдесят років будував! Кращий будинок у селі був! Показовий! Що тут вже, — зітхає Сергій.
Йому та дружині на вигляд сильно за 70. Сергій все життя працював на будівництві, будинок цей звів сам. Гроші заробляв переважно в Москві. Валентина 50 років пропрацювала вихователькою в дитячому садку Чернігова.
Андрій Бойко / «Бабель»
— Кума в мене в росії, — каже Валентина, суха та низенька. — Як це все почалося, я їй дзвоню, а вона каже: «Не может такого быть». Син потім [коли вже згорів будинок] скинув їй фото. Вона відповіла тільки: «Какой ужас». І все. Більше не дзвонила і не писала.
— Як росіяни поводилися [коли зайшли в село]? — питаю я подружжя.
— Нічого, нормально. Спочатку навіть спитали, чи нам щось потрібно, — відповідає Валентина. — Один з них був бурят, напевно, спитав, чи можна собак подивитися. Ми сказали: та дивись, чого ні. Він подивився і каже: «Не, у нас собаки не такие, у нас лайки». Він з них, видно, старший був. Потім сказали, щоб ми не хвилювалися, що все буде добре.
Валентина відганяє мошок від обличчя і продовжує.
— А потім, калі наші зайшли, то вони ось тут, просто за парканом танки свої поставили. Зайшли хлопчики, я їм яєшню насмажила, солому кинула, кажу: давайте ноги мити, води вам нагрію. Вони кажуть: «Ні, ми будемо холодною мити». Поспали, наступного ранку пішли, я їм кажу, що хвіртку відкрию, щоб приходили спати вночі. Але не приходили більше.
Валентина торкається спалених вщент дерев — раніше це були ялинки. Зітхає.
— Калі тільки б вони знову не прийшли, — говорить вона. — Страшно, дуже страшно, що повернуться. Треба за щось братися, а руки опускаються.
— Каби було мені хоча б 50 років, — каже Сергій, проходячи повз свою спалену машину. — То я б може щось придумав. А так…
Допомогти проєкту Repair Together можна тут.
А підтримати «Бабель» можна:
🔸 PayPal: [email protected].