«Я хочу, щоб нас поважали, а не терпіли». Юристка та лесбійка Анна Литвинова — про права ЛГБТ-людей під час війни. Подкаст «Усе так райдужно» #5 (текст + аудіо)

Автор:
Оксана Расулова
Редактор:
Юліана Скібіцька
Дата:
«Я хочу, щоб нас поважали, а не терпіли». Юристка та лесбійка Анна Литвинова — про права ЛГБТ-людей під час війни. Подкаст «Усе так райдужно» #5 (текст + аудіо)

«Бабель»

«Бабель» запустив подкаст «Усе так райдужно» про спільноту ЛГБТ+ під час війни. У шести випусках редакторка «Бабеля» Юліана Скібіцька та журналістка Оксана Расулова спілкуються з квір-людьми — волонтерами, воїнами, активістами. Це діалоги на теми, що завжди на часі: про права людей, війну і про те, як ми можемо допомагати одне одному. У попередніх випусках слухайте розмови з активісткою Анною Зябліковою, бійцем ТрО Олександром Жуганом, волонтеркою Анною Редько та кризовою психологинею Катериною Шутальовою. А в цьому випуску Оксана Расулова поговорила з юристкою та правозахисницею Анною Литвиновою. Вона працює в громадській організації Insight та консультує ЛГБТ-людей з юридичних і безпекових питань. Анна розповіла про цивільне партнерство для ЛГБТ-людей, відчуття безпеки після повномасштабного вторгнення та транс-спільноту під час воєнного часу.

🎧 Слухайте цей епізод також тут:

Ти розповідала, що до вторгнення допомагала з безпекою організації мирних заходів та зібрань. Якщо пригадати, як ми взагалі жили до 24 лютого, то так, подібних заходів було багато. Але, звісно, все змінилося. Як твоя робота виглядає зараз? І які тепер основні юридичні запити від ЛГБТ-людей?

До 24 лютого одним із головних напрямів моєї роботи була організація безпеки під час мирних зібрань, публічних і закритих заходів. Зараз ця робота відійшла поки що на другий план, бо під час воєнного стану мирні зібрання заборонені. А от запити від ЛГБТ-спільноти, до речі, не дуже змінилися. Додався запит на перетин кордону. У перші два тижні на кордоні не дуже дивилися на документи. Але згодом ситуація змінилася, і почали ретельно перевіряти документи, особливо у чоловіків. І звісно, у транс-спільноти виникло ще більше питань: як перетинати кордон, як отримати документи, як стати на військовий облік. До повномасштабного вторгнення такі питання теж були. Але це більше було повʼязане з юридичною зміною статі.

Як зараз вирішують ці питання?

Із транс-чоловіками є деякі складнощі. Для того щоб людина взагалі почала юридично змінювати стать, вона спершу має отримати психіатричний діагноз F64. Україна досі не впровадила МКХ-11 , і ми всі працюємо за МКХ-10, де ще є діагноз «транссексуалізм», що належить до психіатрії. Людина з таким діагнозом частково придатна до військової служби. Деяких людей вводили в оману і казали, що з таким діагнозом 100% знімають із обліку. У мене дуже багато часу йшло на те, щоби довести людині, що це не так.

У Києві є два військкомати, де у військово-лікарських комісіях є психіатри дуже прогресивних поглядів. Вони спершу запитують у моїх клієнтів, чи змінили вони вже документи на чоловічі, і коли дізнаються, що так, визнають їх повністю здоровими людьми без діагнозу. Це дуже цікава позиція, коли частина правозахисного руху і психіатрів прогресивних поглядів вважає: якщо людина пройшла цей шлях і її документи збігаються з її соціалізацією, вона є де-факто здоровою.

Якщо я правильно тебе розумію, військкомат у такому випадку каже, що людина є придатною до служби, так?

Розумієш, військкомат все одно бере до уваги цей діагноз. У 95% випадків вони кажуть, що людина частково придатна до військової служби.

Ти маєш клієнтів, які з таким діагнозом є в ЗСУ зараз?

Так. І це не одна, і не дві персони.

Ми знаємо про геїв або лесбійок у Збройних силах. Але мало знаємо про транс-людей в армії, і дуже цікаво, щоб ти про це розповіла. Зараз у ЛГБТ+ спільноті багато говорять про цивільне партнерство. Наскільки часто до тебе звертаються по допомогу з цього приводу? І чому це важливий момент?

Болюче питання, воно і раніше було актуальним. Проблема вирішення медичних питань, наприклад, існує незалежно від того, чи є війна. Зараз це більш гостро відчувається, тому що в деяких ЛГБТ-родинах партнер або партнерка перебувають на лінії фронту або в ЗСУ. Є ризик того, що людина може загинути. І тут виникає питання, зокрема, і виплат, які отримає дружина. Я буду говорити «дружина», маючи на увазі саме цивільне партнерство.

А крім виплат, які є проблеми? Навряд чи все обмежується лише фінансовими питаннями.

Це спадок — майно, яке під час сумісного життя родина придбала чи отримала. Дуже важливо, що буде з дітьми: якщо раптом щось трапляється з дружиною або чоловіком, «партнером», «партнеркою» — то що буде далі? Якщо людина раптом захворіла, опинилася в лікарні, як мені приймати рішення, чи хочу я, щоб саме так лікували мою партнерку або партнера? У мене є клієнти з дуже складними захворюваннями і протипоказаннями, про які знає тільки партнерка і сам лікар, який призначив лікування. Це треба пояснити, коли викликаєш швидку. Проблема в тому, що партнера чи партнерку можуть не послухати. Бо в неї чи в нього немає прав приймати рішення.

Лєда Космачевська в соцмережах написала, що виходить заміж за чоловіка-гея, бо він не може оформити ніяке партнерство зі своїм коханим. Вона при цьому також має коханого на фронті. Наскільки я знаю, питання про поранення, поховання, пошук тіла чоловіків і жінок, які перебувають на фронті, є надскладним і для гетерородин, а для родин із ЛГБТ-спільноти це може бути ще складніше.

Звісно. Зараз іде війна, і всі — військові чи ні — опинилися в небезпеці і не знають, що буде завтра. Для військових це дійсно дуже складно. Для ЛГБТ-родин це ще складніше. Особливо, якщо у ЛГБТ-родини не дуже склалися стосунки з батьками через неприйняття. Якщо партнера поранено, або він загинув, то через конфліктну ситуацію з родиною його батьки зроблять так, як самі захочуть. Інший партнер не матиме впливу на цю ситуацію. Йому або їй можуть навіть не повідомити, де поховали кохану людину. І це дуже боляче.

Я читала коментарі до цього посту, і дуже дивно було бачити, як деякі юристи й адвокати стверджують, що вихід із цієї ситуації є. Я би дуже хотіла мати контакти цих людей, щоб перенаправляти до них своїх клієнтів, і нехай вони вирішують це. Суспільно прийнятний шлюб сприймається так, ніби це назавжди і людина отримує всі права. Тобі не потрібно розмірковувати, чи оформлювати довіреність на партнерку або партнера, щоб дати право приймати медичні рішення; чи потрібно скласти заповіт, щоб кохана людина після твоєї смерті отримала майно, яке ви разом придбали; чи потрібно тривалий час збирати докази, що ви разом: фото, рахунки, виписки з банку. Це дуже тривалий і виснажливий процес.

Гетеронормативні родини цього не роблять. Людина просто приходить до нотаріуса, пише заяву, показує свідоцтво про шлюб. І на цьому все. А в ЛГБТ-родини навіть за наявності заповіту можуть виникнути проблеми, бо його можуть в суді оскаржити батьки. І тоді потрібні гроші, моральні сили, щоб найняти адвоката, який має досвід у спадкових справах. Звісно, Цивільний кодекс у частині спадкових питань надає можливість скласти заповіт із умовою. Але ж чому я, наприклад, як лесбійка, яка має партнерку, маю викручуватися і вигадувати купу різних шляхів, витрачати на це сили, час і гроші, коли інші родини цього просто не роблять?

Ось ці заповіти, довіреності, довідки — це те, що мають зробити партнери, щоб урівнятися із гетерородинами у базових правах, забезпечених законодавством України? Чи цього все одно не буде достатньо?

Ми не можемо гарантувати, що, наприклад, ваш партнер або партнерка отримають опікунство над дитиною. Це лише одна із можливостей. Також це стосується довіреностей. У певних випадках вони спрацьовували, а в інших — ні. Ми шукаємо шляхи, даємо якусь надію. І це непостійне відчуття безпеки дуже крихке. Ти нібито маєш документ, який може тобі допомогти, тебе вберегти, забезпечити деякі твої права. Але ж це ілюзія, бо все одно цього недостатньо. Реєстроване цивільне партнерство все одно відрізняється від шлюбу. Але це хоча би можливість, надія й інструмент для ЛГБТ-родин, щоби дійсно мати юридичні права.

Якщо ми вже говоримо про цивільне партнерство, як ти ставишся до такого підходу?

Для мене це такий напівзахід. Зареєстроване цивільне партнерство не наділяє нас повними правами, не дає тих можливостей, які є у гетерородин під час реєстрації шлюбу. Це такий компроміс для ЛГБТ-родин. Але боюся, щоби це не затяглося. Є країни, які пройшли шлях від цивільних партнерств до шлюбу. Але ж деякі країни так і залишилися на цивільних партнерствах. Мене це лякає. Хоча я не впевнена, що особисто я доживу до шлюбів. Дожити б хоч до цивільних партнерств.

У нас усіх зараз горизонт планування дуже-дуже знизився.

Так-так, мій горизонт планування — це хоча би на тиждень. Я думаю, як і у багатьох співгромадян.

Часто ЛГБТ-люди, які пішли захищати Україну на фронті або дуже активно займаються волонтерством, по суті працюють над цим пліч-о-пліч зі своїми колишніми опонентами. І це подеколи сприяє зміні поглядів у опонентів, зміні ставлення до цих людей. Як ти думаєш, чи матиме це якийсь вплив на подальший розвиток їх прийняття?

Я не можу давати таких прогнозів, але ж надія є. Наші опоненти зараз мають можливість бачити — те, що їм розповідали про ЛГБТ-спільноту, дуже відрізняється від реальності.

Проте є й такі, що не полишають агресивних поглядів і продовжують накручувати свою аудиторію. Потім деякі ЛГБТ-люди отримують погрози. Добре, що обходиться без фізичних нападів — є все ж таки чим серйознішим зайнятися. Але психологічний тиск люди відчувають. І це впливає, звісно, на стан людини: відчуття небезпеки знову зʼявляється, вона хоче захищатися.

Був один випадок. Через важкі місяці я вирішила собі зробити дві прядки волосся синього кольору. На Подолі зустріла хлопця, який дуже погрозливо на мене подивився. Якщо чесно, мені вперше з 24 лютого стало лячно. Того ж дня я отримала ще кілька таких поглядів у метро від хлопців, що виглядали як наші опоненти. Я змушена була вмикати «режим спостереження»: дивилася, куди вони їдуть, де виходять. Я вийшла на своїй зупинці й озирнулася, чи вони не виходять за мною. За час повномасштабної війни я жодного разу не відчувала цього, а в мирному житті це було майже щодня. Навряд чи гетерородини відчувають таке щодо себе щодня тільки через їхню сексуальну орієнтацію.

Як так виходить, що війна показує нам, що права людини на часі?

Тому що під час війни ці права порушує ворог. Їх задля безпеки також обмежує держава, як передбачено Конституцією і чинним законодавством. Я не можу говорити, що мені би хотілося, щоби після війни наше суспільство стало [більш толерантним] — мені взагалі не подобається слово «толерантність». Це «терпимість», а я не хочу, щоб мене терпіли. Або моїх колежанок, або моїх друзів. Я хочу, щоб нас поважали як співгромадян, як фахівчинь, як матусь, як тат, тобто як звичайних людей. Не треба нас терпіти. Ми цього не заслуговуємо.

З початком повномасштабного вторгнення правозахисників лякало, що війна може відкотити Україну на 10—20 років назад у сфері правозахисту. Зараз такого відчуття немає. Є відчуття єдності, чітких планів і руху в напрямку забезпечення прав людини, їх захисту. Ми бачимо, що відбувається на території країни-агресора, що робить ворог на нашій території з нашими співгромадянами. Ми опираємося такому. Ми не хочемо бути такими, як вони. Я дуже сподіваюся, що Україна розквітне, хоч і буде важко. Права людини на часі сьогодні. І після війни будуть також.

Дякую тобі. Я сподіваюся, що твої надії справдяться, і ми будемо думати про права людини як про щось бажане, важливе і нормальне. Бережи себе.

Дочекаймося рівних прав разом — підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]