🎧 Слухайте цей епізод також тут:
Саша, якщо я не помиляюся, ти боєць київської ТрО, так?
Усе правильно, ТрО київська, але останні 4 місяці [інтерв’ю відбулося на початку листопада, ще до звільнення Херсону] ми були на Херсонщині, ось щойно приїхали. У нас зараз період декомпресії, як пояснили психологи. Далі на навчання, а потім, я так розумію, кудись знову на південь або на схід.
Давай повернемося до 24 лютого. Розкажи, як ти потрапив у ТрО?
Несподівано я туди потрапив. До 24 лютого я ніяк себе не сприймав як військового, був дуже далеким від будь-якої військової діяльності. Але в лютому 2022 року життя поділилося на «до» і «після». Я зрозумів, що ті методи, які ми використовували, коли працювали з військовими темами в театрі, певно, уже не працюють. Не тільки я, багато людей, які працювали в театрі, у сфері мистецтва, взяли в руки зброю. Дехто ― уперше в житті.
Це звучить так, ніби ти та твої друзі, колеги зрозуміли: інколи буває так, що мистецтво не працює. Правильно?
Воно працює, але, певно, в інших людей. Бо в мене потік творчості чи доступ до творчої сфери закрився ― зараз нічого не пишеться, не думається, не співається і не танцюється. І я по-доброму заздрю людям, які записують тік-токи про те, як танцюють воїни ЗСУ. Усі мої фото ― це я рию окоп. Мабуть, мій шлях у театрі або закінчився, або на паузі на невизначений термін. Мені здавалося: все, що я можу робити, щоб якось впоратися зі своєю тривогою, бо бомби падають на Київ, ― це записатися у ТрО, взяти в руки автомат і піти захищати Україну. Вибачте, що це прозвучало занадто пафосно.
Ти кажеш, що дуже заздриш людям, які знаходять у собі сили щось писати, розповідати про війну. А як ти, людина мистецтва, оцінюєш сучасну воєнну творчість? Наскільки вона відповідає духові часу?
Насправді, я радий, що є люди, які зараз роблять хоч щось. Завдяки їм голос України нарешті почули у світі. Багато років ми перебували під впливом цієї імперіалістичної штуки, коли все українське сприймалося крізь призму російського.
З іншого боку, я так собі фантазую, що буде дуже багато прохідного мистецтва, дуже багато патріотичних пісень, але низької якості. І це теж окей. Багатьом людям є, що сказати. У когось талант масштабніший, у когось таланту не так багато. І добре, що всі мають простір і можуть висловитися. Шкода, що зі мною так не сталося. Я зараз почуваюся не в ресурсі, щоб щось творити. Я бачу, що це відбувається також із багатьма моїми колегами. Але інші колеги, які або залишилися в Україні, або виїхали за кордон, продовжують творити. Я знаю, що є проєкти в Польщі, у Німеччині. Я їх не бачив, але сподіваюся, що вони подають правдиву картинку.
Я думаю, що будні війни та погляд людей з фронту буде представлений [в українському мистецтві] пізніше. Коли ми переможемо, прийдемо, переосмислимо, перетравимо все те, що відбувається з нами зараз, і зможемо, нарешті, теж щось сказати.
Тебе і твоїх колег по мистецтву не бісить, що ви в ЗСУ, їздите по гарячих точках, виконуєте найважливішу наразі роботу, а хтось продовжує писати п’єси? Бо що довше триває повномасштабна війна, то більше у людей, які з першого дня на фронті, накопичується втома і роздратування через те, що вони воюють, а хтось відсиджується в тилу. У тебе як?
Це складне запитання, бо мій нормальний стан по життю ― це роздратування. Я думаю, що я б і в мистецтво не пішов, якби був постійно спокійним, із нормальною нервовою системою. А тут [на війні] ти постійно переживаєш стрес, навіть якщо не усвідомлюєш цього. Я думав, що зі мною все окей, поки не почав вночі зубами скрипіти. Усі лікарі кажуть, що це від стресу і минеться. Тобто стрес є, відповідно, рівень роздратування накопичується.
Моє раціональне «я» каже, що дуже несправедливо і тупо дратуватися на те, що хтось взагалі відмежувався від війни. Я розумію, чому так відбувається. Але моє ірраціональне «я» тільки матюкається на це. Я дратуюся на все ― на те, що хтось за багато місяців війни просидів десь, охороняючи міст у Мукачевому. Ми були на Херсонщині, на нулі. А зараз приїхали на Київщину, де більш-менш спокійно, нічого на голову не падає, ми виходимо в наряд раз на три дні. Ця бездіяльність теж мене дуже дратує. Я розумію, що я міг би бути кориснішим десь в іншому місці. А це така штука, на яку я не можу вплинути. І це теж бісить.
Бісить, що пишуть погані пісні та п’єси, погано грають і співають якось не так. Я розумію, що це моє виснажене «я», яке постійно роздратоване, якому все не так, у якого суперзагострене почуття справедливості.
Ще мене бісить героїзація. В армії ти бачиш, що людям, які в тилу, дуже легко героїзувати армію і думати, що тут все прекрасно. А я бачу, що тут не все прекрасно, і це мене теж бісить. Але оскільки я не можу сам зробити мистецький акт, то окей, хай буде так. Але ти права, бісить усе.
Знаєш, якби мені увімкнули пісню «Байрактар», то я би теж бісилася. Тому не думаю, що це ірраціональне, навпаки, мені здається, що це найбільш раціональна реакція з можливих. Розкажи про Херсонщину. Яка взагалі атмосфера у бійців на нулі?
Я не військовий експерт і не можу якось компетентно про це говорити. Ми, рядові солдати, маємо теж дуже обмежену інформацію. І ми так само дізнаємося з новин, що десь там звільнили одне село чи інше. Настрій бадьорий, бойовий. Немає такого, що геть всі виснажені, хочеться додому. Хіба що хочеться додому, щоб помитися, випрати речі й назад. Можу сказати по мінометці: у нас було все окей! Ми собі працювали нормально і ще би працювали.
Чи знають твої побратими про те, що ти гей? І вибач, якщо це запитання виглядає трохи нетактовним.
Та чого, дуже тактовне запитання. Я думаю, що більшість знають. Усі, хто питав або подружився зі мною у фейсбуці, знають або здогадуються, або хтось комусь розказав уже. Для мене це не було проблемою. Були різні ситуації, але я не стикався з відкритою фізичною агресією. Та й з відкритою вербальною агресією теж. І слава богу. Я знаю, що у хлопців із ЛГБТ-спільноти складається по-різному. Мені, мабуть, щастило.
Як ти думаєш, із чим це пов’язано? Із тим, що в тебе просто класні побратими? Чи з тим, що все ж таки якісь ґрунтовні зміни в суспільстві відбуваються чи вже відбулися?
Я думаю, тут цілий мікс із факторів. І побратими хороші, й у принципі рухаємося вже не перший рік. Мені здається, що фундаментальні зсуви в нашій ментальності почали відбуватися після 2014 року. І після того, як деякі військові зробили камінгаут. Потім людям, які 24 лютого прийшли в армію, було легше говорити: «Побратими, привіт, я ― гей, сподіваюся, вам нормально із цим. Якщо ненормально ― переживіть якось, самоосвічуйтеся». Буває, що хлопці щось за спиною говорять. Але це якесь чоловіче самоствердження ― мовляв, я не такий, я правильний чоловік, а ці неправильні якісь. Але в обличчя не говорять, ну й окей. І знаєш, все одно головне, щоб із цими людьми можна було працювати та розуміти, що в разі чого вони мене прикриють.
Я знаю, що військові називають росіян «підарами». І це дуже поширена назва. Я думаю, ти теж це чув. Як ти на це реагуєш? От буквально кілька тижнів тому я бачила величезну суперечку в твітері про те, що не можна використовувати це слово, тому що це образлива лексика щодо геїв. Інша точка зору полягала в тому, що військові використовують це слово, абсолютно не маючи на увазі орієнтацію. Так просто вийшло, що саме це слово стало ключовим щодо росіян. Тому відчепіться від нас, ви в тилу не знаєте, чим зайнятися. Що ти думаєш і що ти відчуваєш з цього приводу?
Знаєш, я вже втомився від цієї теми. Давайте так: це справді образливо. Я розумію, що після того, як ми виграємо цю війну з росіянами, попереду в ЛГБТ-спільноти велика війна, яку не виграєш за один день. Це постійна боротьба, ти у своїй країні маєш постійно відстоювати свої права. І постійно займатися освітою інших людей. Розказувати їм, чому слово «підар» чи «підарас» ― це не окей. Чому не окей по рації говорити, що летить «підарський» дрон. Тому що він не «підарський», а російський. ЛГБТ-тусовка краще знає, образливо це чи необразливо. Якщо ви не в курсі та сумніваєтесь, то підійдіть і спитайте у тих людей, яких це може ображати. Якщо вам здається, що «чорножопі» сказати не образливо, то підійдіть до тих людей, яких, на вашу думку, це може образити, і спитайте, чи їм окей, коли так говорять. Тим більше в радіоефірі, наприклад.
Мене особисто бісить те, що деяких представників ЛГБТ-спільноти це не ображає, вони теж поділяють думку, що ця назва не повʼязана з геями. Але я скажу так: це просто елемент інтерналізованої гомофобії. Гомофобами можуть бути не тільки гетеросексуальні люди, але й гомосексуальні. Тому що ми всі живемо в одному суспільстві та за одними принципами виховуємося. Якщо нам кажуть, що гомосексуальність ― це погано, то незалежно від орієнтації ти всмоктуєш це в себе і починаєш транслювати далі.
Якщо в дорослому віці ти усвідомив, що такий підхід не ок ― це круто. А якщо ні ― то рости далі й усвідомлюй. І я більше скажу, така лексика ― це пережиток нашого минулого, коли в Радянському Союзі всі або сиділи у вʼязниці, або мовчали. Коли ми вживаємо такі слова, це свідчить передусім про нас як про людей, які не до кінця побороли цей колоніальний комплекс.
Сашко, я тобі дуже дякую за те, що знайшов час і, замість того щоб відпочивати, поговорив із нами. Бережи себе. І я сподіваюся, що все буде добре і з тобою, і з твоїми побратимами, ми всі тримаємо за вас кулачки. Дуже тобі дякую.
Дякую дуже, все буде Україна!
Щоб слова не ображали, треба дуже ретельно їх добирати. «Бабель» вміє це, як ніхто інший, тож підтримайте нас: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected].