🎧 Слухайте цей епізод також тут:
Катю, я знаю, що ти нещодавно повернулася з довгої поїздки Херсонщиною та Донеччиною. Що ти там робила?
Я працюю як волонтерка і кризова психологиня із цивільним населенням. Я допомагала в евакуації, адже це часто потребує психологічного супроводу ― водії просто не можуть справитися зі станами людей. Потрібен хтось, хто буде заспокоювати, рулити, вирішувати, пояснювати. Також я готувала ґрунт для нашого проєкту «Олені Святого Миколая», де ми допомагаємо дітям перед новорічними святами.
Розкажи, будь ласка, про Херсонщину. Що там зараз відбувається?
Здорово, що її деокупували, але там дуже багато зруйнованих селищ. На лівому березі досі стоять росіяни та обстрілюють звідти села вздовж Дніпра. І це велика проблема.
Я працювала із цивільними, допомагала роздавати гуманітарну допомогу. На Херсонщині я співпрацюю з хлопцями з організації «Вікінг». Вони праворадикальні, а я ж дуже ліва ― ЛГБТ, «Харків прайд» на сторінці Facebook. Моя орієнтація, поліаморність ― це все дуже помітно по моїх відкритих соцмережах. Із хлопцями з «Вікінга» ми знайомилися в селищі під обстрілами. Вони так реагували: «О, ви ж таку важливу справу робите, так гарно тримаєтесь, так круто в усьому розбираєтесь. Ну, ЛГБТ, але нічого, кожен же сам обирає». Тобто люди розуміють, що по-справжньому важливе, коли війна знімає «скрєпи». Вони теж дуже сміливі хлопці, роблять гарну справу і вже ніколи не зможуть бути нетолерантними. Бо вони вже попрацювали під обстрілами з ЛГБТ-людьми.
А твоє ставлення до них змінилося?
Я їх дуже поважаю. Вони роблять важливу справу. Я завжди поважаю людей, які можуть побачити основне і змінити свою точку зору. Так, як вони змогли бути толерантними. Це було для мене дуже розумним, дуже важливим.
Розкажи, як цивільні реагують на твою допомогу? Чого вони потребують? Як тобі з ними працювати як кризовій психологині?
Вони потребують дуже різного. Наприклад, на евакуації у Вовчанську була бабуся із собакою. Донька її поїхати туди не могла, але скинула мені відео, тому що бабуся волонтерам не вірить і боїться з нами їхати. Я приходжу, стукаю у двері, показую це відео, пояснюю, а вона кричить: «Я не поїду нікуди!» Я пробую зрозуміти, чого ж вона не хоче їхати. А вона каже: «У мене ж собака, це мій єдиний друг, куди я поїду без собаки?» Я їй пояснюю, що ми візьмемо собаку.
Хтось конфліктує, хтось лякається, діти плачуть, їх треба заспокоювати ― дуже багато маленьких комунікацій, щоби тримати людей в балансі, у стані нормальної розумної реакції. У Купʼянську за тиждень після деокупації була сварка через гуманітарку ― і це теж робота психолога, тому що люди налякані та від цього агресивні. Підходить до мене старий дідусь, і каже: «Вибач, сонечко, у тебе кави нема?» Я кажу, що є хліб, гуманітарка, а кави нема. А він 8 місяців не пив кави і так за нею скучив. Я мала термос з кавою в авто, налила йому, і він був щасливий. Це дуже малі речі ― але дуже важливі.
Ти з 2014 року як кризова психологиня працюєш із людьми, які страждають від війни. Розкажи, будь ласка, як ти взагалі в цю сферу потрапила?
Я завжди непогано працювала з кризами. Війну я «не замовляла», але у 2014 почала шукати, де можу бути корисною. Я була мамою двох донечок ― 7 років і 2 місяці. Я знайшла «Станцію Харків» і приєдналася до команди. Перші місяці три я працювала з дитиною в слінгу. У 2015-му, коли дитина трішки підросла і змогла залишатися з батьком, я почала їздити з ГО «Українські рубежі» на Донбас. Ти це побачив один раз ― і вже не можеш перестати. І тоді ти повинен щось робити.
Мене завжди зачіпало життя цивільних на війні, особливо дітей. Проєкти, які я робила до повномасштабного вторгнення, загалом дитячі. Бо діти як заручники ― вони не мали можливості обирати поїхати чи залишитись.
Чим відрізняється робота у 2014 році від того, що ти робиш зараз? Наскільки інакша ця травма зараз?
Вона інакша, більша. По-перше, немає безпеки. У 2014 році були безпечні місця ― Дніпро чи Київ, наприклад. Люди, які цього потребували, мали таку можливість. Це було менш масштабно. За ці 8 місяців я побачила багато такого, чого я не бачила за 8 років війни. Це значно більше, набагато агресивніше, набагато масштабніше. Наприклад, авіабомбардування, яких раніше не було.
Ти й сама потрапляла під ці бомбардування?
Під авіа ― ні, а під все інше ― так.
Ти згадала про те, що немає відчуття безпеки. Як це впливає на людей?
Набагато важче розслабитися, видихнути. Це постійна мобілізація нервової системи. Людина постійно активована, і це проблема ― нервова система дуже втомлена. Потім людина йде в дисоціацію, бо немає сил на активацію. Це завмирання, коли немає відчуттів та емоцій, усе таке безбарвне, людина виснажена. Це те, що я зараз бачу в клієнтах.
Що із цим робити? Ми не можемо дати якийсь універсальний рецепт, але, можливо, є загальнолюдські речі, які допоможуть кожному, хто захоче цю допомогу отримати.
Помічати та приймати це в собі. Після фрази «я так втомилася» люди плачуть годинами, бо відчувають, що це існує. А вже потім шукати, як дати жити, яку хоча б тимчасову безпеку знайти, як зупинитися ― це може бути дуже важко. Дуже допомагає фізична активність. На жаль, коли у нас світла нема, загалом із фізичними активностями проблема. Я рекомендую за можливості звертатися до психологів, якщо відчуваєте, що виснажилися. Треба робити все, що може зупинити, допомогти відчути своє тіло, заземлити себе. Це дуже індивідуально. Немає універсальних способів.
Ти згадала про відчуття безпеки, і мені пригадався один епізод. Якось на фронті ти опинилися поруч із хлопцем, який під час прайду був із тобою по різні сторони безпекового кордону. Розкажи про цю історію.
Так, це було на розведенні в Золотому, коли Зеленський став президентом. Ми дуже хвилювалися, бо не розуміли статус мешканців, котрі опиняться між арміями, хто буде про них піклуватися. Ми були стурбовані, агресивні. Я зустріла в [селищі в Луганської області] Золотому-4 хлопців, які щойно теж приїхали протестувати. Мені там було спокійно, бо я знала цю ділянку лінії фронту, знала, як поводитися. А ті хлопці вперше були на фронті, досить налякані. До мене підходить один і каже: «А я вас бачив». Питаю: «А де?» «Я вас бачив на гей-параді», ― говорить. «А я тебе не бачила», ― відповідаю. І він каже, що був по той бік кордону. А я кажу: «Роби із цим, що хочеш». І він же бачить, що я там своя, що інші військові до мене з повагою ставляться. І каже: «Ну, ми ж не будемо сваритися через це». Кумедний епізод.
І був ще епізод у 2016, коли я дуже хотіла на прайд у Київ, але не мала можливості, бо ми робили моніторинги для Міжнародної організації міграції. Я працювала тоді зі своєю дівчиною в моніторинговій групі на фронті. Ми причепили прайд-прапорець на автівку в день прайду і цілувалися на кожному блокпості. Це був наш такий спосіб доєднатися до прайду. І під кінець дня хлопці вже передавали одне одному по рації, що ми їдемо, ― це кумедно.
Є ще дещо незвичне, що сталося після початку вторгнення ― це «МетроПрайд» у Харкові. Розкажи, як це взагалі відбувалося.
Знаєш, для мене це було дуже важливим, я спеціально їхала до Харкова. Мій партнер навіть привіз із Нідерландів колегу, яка пише про ЛГБТ-людей, щоб вона написала про це. Для мене це була можливість побачити всіх друзів, клієнтів. Попри війну побачити людей з Харкова на прайді ― це було дуже зворушливо. Це перший «МетроПрайд», це круто. Я, напевно, ще ніколи так безпечно на прайді не почувалася. Не знаю чому. Щось змінилося, може, усередині.
І я зараз більше, ніж будь-коли, розумію важливість прав людини. Я вже не кажу про те, що ЛГБТ-фобія і загалом фобія прав людини ― це те, що є в нашого поганого сусіда. Але я на собі відчула ситуацію з нестачею прав. Зараз обидва мої партнери ― чоловіки. Але з моїм другим партнером я не маю ніякого офіційного статусу, ми разом працюємо досить багато на лінії фронту. І якщо з кимось із нас щось станеться, інший навіть інформацію не отримає. Добре, що в нашій ситуації всі все розуміють ― мої батьки, його сім’я, моя сім’я. Добра воля тих, хто має право, щось гарантує. Але в цілому це ситуація безправʼя, коли ти не можеш знати, що з твоєю коханою людиною. ЛГБТ-чоловіків на фронті багато. І дуже страшно, що їхні партнери не знатимуть, якщо з ними щось станеться, не зможуть прийти до них у госпіталь.
Ти віриш, що процеси, які зараз відбуваються навколо дозволу на цивільне партнерство, до чогось зрештою призведуть?
Я не дуже вірю в це, хоча сподіваюся. Я розумію, що це потрібно. Але це ж не значить, що це станеться.
Коли ти зустрічаєшся з людьми, які мають, давай чесно, ворожі до тебе погляди, ти розмовляєш з ними, ви бачите, що робите спільну справу. Як думаєш, це справді змінює їхні погляди, ставлення?
Я думаю, що так. Ці погляди, це ставлення ― воно із фантазії, сформоване страшилками, ідеологією, тобто дуже далеке від реальності. А я ― жива реальність. Ось вона ― жива реальна ЛГБТ-людина як вона є. Я думаю, що спільна співпраця на перемогу може змінювати погляди. Звісно, не завжди. Але, звісно, мені легше, бо я дівчина. Якби я була ЛГБТ-чоловіком, було б важче.
Наостанок я хотіла в тебе спитати, як ти допомагаєш собі в цей час? Як ти даєш раду тому, що відчуваєш і переживаєш зараз? Якщо це не секрет.
Це не секрет. Я не буду приховувати, це досить важко. Я маю власну терапію ― це, звісно, підтримує. Завдяки допомозі з Європи я зараз навчаюся на дуже крутому проєкті. Але мені допомагає любов. Насправді мене тримає кохання. Я відчуваю дуже велику підтримку. Без моїх коханих я би не впоралася з тим, що роблю.
Чудово, що в тебе є така опора. Сподіваюся, що твої надії на зміни на краще в суспільстві все-таки справдяться. Дякую за розмову, яка вийшла справді терапевтичною. Бережи себе і дякую тобі за твою роботу.
Будуймо опори для тяжких часів разом. Підтримайте «Балель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected].