Швейцарія не втручається у війни вже понад 200 років, однак під час Другої світової зробила виняток для нацистського золота і зброї. Ось історія швейцарського гнучкого нейтралітету

Від «золотого віку» швейцарських найманців до «вічного нейтралітету»

Історія швейцарської держави розпочалася 1 серпня 1291 року. Саме тоді три місцеві громади-кантони Швіц, Урі та Унтервальден уклали оборонний союз проти Священної Римської імперії під управлінням династії Габсбургів. У 1315 році швейцарці завдали поразки переважаючому війську Габсбургів та їхнім союзникам. Після цього до них долучилися інші місцеві громади, які обʼєдналися в конфередерацію кантонів.

На початку XV століття Швейцарська Конфедерація стала настільки сильною, що перейшла в наступ. Упродовж наступного століття швейцарці захопили землі Священної Римської імперії, французьких королів та італійських герцогів. Територія Конфедерації розширилася до 13 кантонів, а швейцарці здобули славу найкращих воїнів, їх наймали на службу всі європейські правителі.

Усе змінилося після битви при Мариньяно у вересні 1515 року. Тоді французи та венеційці завдяки артилерії вщент розбили швейцарську піхоту, розвіявши міф про її непереможність. Відтоді Швейцарська Конфедерація відмовилася від війн за нові території та зосередилась на захисті. Востаннє швейцарці брали участь у європейських війнах після завоювання країни Наполеоном Бонопартом у 1798 році. Після поразки Наполеона швейцарці відродили свою Конфедерацію, яка на той час складалася із 22 суверенних кантонів. Сьогодні про традицію військових найманців нагадує хіба що Швейцарська гвардія Ватикану, яка охороняє резиденцію Папи Римського.

Після наполеонівських війн великі держави почали перекроювати карту Європи на Віденському конгресі в 1814-му і завершили Паризькою мирною угодою у 1815 році. Швейцарське питання було одним з найскладніших. З одного боку, усі великі європейські держави прагнули залучити Швейцарію на свій бік через її стратегічне розташування в Альпах. З іншого — раніше швейцарці багато воювали в різних битвах за різні країни та вже не хотіли ставати на чийсь бік. Тому вони запропонували третій варіант — нейтралітет. На практиці це означало, що Швейцарія не братиме участь у збройних конфліктах між країнами та не надаватиме зброю жодній зі сторін. Європейські держави на це погодились і гарантували «вічний нейтралітет» Швейцарії.

У подальшому Швейцарія тільки посилювала свій нейтральний статус. У 1863 році швейцарський підприємець Анрі Дюнан заснував приватну організацію «Міжнародний комітет допомоги пораненим». Він закликав розробити міжнародні договори, які б гарантували безпеку нейтральних медиків і лікарень для поранених на полі бою. Його ідею підтримав швейцарський уряд, який у 1864 році запросив уряди європейських і американських країн на міжнародну конференцію до Женеви. За її підсумками ухвалили Женевську конвенцію про поліпшення долі поранених на полі бою, як стала першим документом, що закріплював гуманні звичаї війни в Європі. У 1901 році Дюнан отримав першу Нобелівську премію миру. А заснована ним організація зараз відома в усьому світі під назвою Міжнародний комітет Червоного Хреста.

Озброєний нейтралітет під час світових війн

Під час Першої світової війни Швейцарія дотримувалася політики нейтралітету. Однак після початку війни в серпні 1914 року мобілізувала понад 250 тисяч людей. Їх відправили про всяк випадок прикрити кордони. Адже Швейцарія межувала з кількома країнами з ворогуючих блоків: з Німеччиною та Австро-Угорщиною з Четверного союзу і з Францією та Італією з Антанти. Однак тоді нейтралітет Швейцарії ніхто не збирався порушувати, тож вона поступово скоротила кількість військ на своїх кордонах.

Після війни зʼявилася Ліга Націй — перша міжнародна міждержавна організація, яка мала сприяти миру і безпеці у світі. Вона підтвердила нейтралітет Швейцарії та навіть обрала Женеву своєю штаб-квартирою. Сама Швейцарія теж долучилась до Ліги Націй. Однак дуже скоро пожалкувала, адже її почали схиляти до «диференційного нейтралітету», наприклад, підтримувати економічні санкції як невоєнні методи дотримання миру.

Під час Другої світової війни ситуація для Швейцарії стала набагато складнішою. Спочатку французьке командування пропонувало ввести війська до Швейцарії та залучити до своїх сил її армію. А в середині 1940 року країна опинилася в оточенні Німеччини та її союзників. Тоді вже Гітлер задумав вторгнення до Швейцарії. Німецькі літаки дедалі частіше порушували її повітряний простір і влаштовували провокації, а наземні війська підійшли впритул до швейцарських кордонів.

У цих умовах швейцарське командування розробило оборонну стратегію під назвою «Національний редут». Згідно з цим планом понад 400 тисяч солдатів мали відійти в гори — у заздалегідь облаштовані укріплення, і звідти вести партизанську війну проти окупантів. Та зрештою Німеччина так і не зважилася на вторгнення.

Після перехоплення ініціативи антигітлерівською коаліцією в 1943—1944 роках дошкуляти Швейцарії почала вже авіація союзників. Особливо це стосувалось американських пілотів, які не лише залітали на швейцарську територію, але й кілька разів помилково бомбили швейцарські міста. У відповідь швейцарська авіація почала примушувати літаки-порушники до посадки, а іноді навіть збивала їх. Після Другої світової США вибачились і виплатили швейцарцям понад $18 мільйонів як компенсацію.

Претензії до «гнучкого» нейтралітету

Закиди щодо нейтралітету Швейцарії почались ще під час Другої світової. Німеччина не стала на неї нападати, звісно, не тому, що злякалась швейцарської оборонної стратегії. Німецькі сили значно перевищували швейцарські, а будь-який з німецьких танкових полків мав приблизно втричі більше бойових машин, ніж уся швейцарська армія.

Швейцарії довелось піти на поступки, щоб стати для Німеччини більш корисною як партнер, аніж як ворог. Швейцарці дозволили перевозити через свою територію німецькі та італійські вантажі, зокрема військові. Погодилися продавати німцям золото та інші дорогоцінні метали за рейхсмарки й надали їм великий кредит у швейцарських франках. За угодою з нацистами Швейцарія не пропустила на свою територію майже 25 тисяч єврейських біженців.

Згодом виникли й нові претензії. Швейцарію звинуватили в тому, що в її банках зберігалось нацистське золото на мільярди доларів. До цього додались закиди, що швейцарські банки відмовилися повертати активи жертв Голокосту їхнім нащадкам. За все це Швейцарії довелось вибачатись аж до 1990-х. У серпні 1998 швейцарські банки погодилися виплатити $1,25 мільярда компенсації спадкоємцям жертв нацистського геноциду.

Щодо участі в міжнародних організаціях, то тут Швейцарії теж доводилося проявляти гнучкість. Країна не є членом НАТО, однак приєдналась до деяких програм Альянсу і допомагала миротворцям у Боснії і Герцоговині. А під час Холодної війни мала секретні домовленості з країнами НАТО на випадок нового збройного конфлікту в Європі.

Швейцарія була однією із засновниць Європейської асоціації вільної торгівлі в 1960-х. Однак до Євросоюзу вона так і не вступила, хоч має з ним низку угод про співробітництво і входить до безвізової Шенгенської зони.

Після Другої світової на зміну Лізі Націй прийшла ООН. Та Швейцарія не захотіла повноцінно вступати до організації, побоюючись, що її знову будуть змушувати підтримувати економічні санкції. Однак стала членом деяких її інститутів: Міжнародного суду, Управління верховного комісара ООН у справах біженців, ЮНЕСКО. У 1990-х Швейцарія переглянула свою позицію і почала приєднуватись до міжнародних санкцій ООН, а у 2002 році стала членом організації. Таку гнучкість Швейцарія виправдовує тим, що не порушує головних історичних принципів свого нейтралітету: не брати участі у війнах, не вступати до жодного військового альянсу і не постачати нікому зброю.

Сподіваємось, Швейцарія придумає, як допомогти Україні, не порушуючи власний нейтралітет. А для допомоги «Бабелю» нічого вигадувати не треба, це можна зробити дуже просто: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]