Історія сербсько-албанського конфлікту у Косові
До середини XV століття, поки Сербію остаточно не завоювала Османська імперія, Косово було центром Сербського королівства. Албанці почали масово заселяти територію Косова з кінця XVII століття. На той час ці землі були спустошені війнами, які серби за підтримки Австрії вели проти Османської імперії. Після кількох поразок сербам довелося тікати за Дунай, на території, підконтрольні Австрії.
Кількість албанського населення у Косові поступово збільшувалась. До середини ХІХ століття воно вже перевищило 50 відсотків. А до кінця століття у Косові посилився саме албанський національний рух за автономію і навіть за незалежність від Туреччини.
Члени заснованої у Косові Албанської Призренської ліги — військово-політичної організації, покликаної захистити національні інтереси албанців, 1878 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Але серби не забули про Косово. І коли отримали 1878 року незалежність від Османської імперії, спробували взяти його під контроль. Однак вдалося їм це тільки після Першої світової війни, коли у 1918 році на Балканському півострові виникла федеративна держава Королівство Югославія з центром у Белграді.
У 1930-х роках уряд Югославії всіляко намагався виселити албанців з Косова. Албанським родинам навіть пропонували гроші за те, щоб вони погодились емігрувати до Туреччини. А сербських та чорногорських селян, навпаки, заохочували масово переселятись до Косова.
Під час Другої світової війни італійські фашисти створили в Албанії колабораціоністський режим і включили до її складу Косово, де почалися етнічні чистки сербського населення. За цей час вимушеними утікачами стали близько 400 тисяч косовських сербів.
Серби у концтаборі, 1943 рік. Косовські партизанки, 1944 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Після Другої світової до влади в Югославії прийшли комуністи на чолі з Брозом Тито. Вони повернули Косово під контроль Белграда. До середини 1960-х югославська Служба державної безпеки намагалася придушити албанський національний рух і влаштовувала у Косові репресії. Але нічого не вийшло. Тепер за автономію краю почали виступати уже косовські комуністи. До цього часу співвідношення албанського і сербського населення у Косові досягло девʼяти до одного.
Белграду довелося піти на поступки. Так Косово спочатку стало національною областю, а потім — автономним краєм. Нова югославська Конституція 1974 року тільки посилила автономію Косова. Тепер місцева влада могла блокувати будь-яке рішення Белграда, якщо вважала його невигідним для себе.
Чергове загострення сербсько-албанського протистояння у Косові почалося наприкінці 1980-х, коли до влади в Югославії прийшов серб Слободан Мілошевич. У 1989 році він ліквідував автономію краю і розпочав жорстокі репресії проти косовських албанців. У відповідь албанці започаткували підпільний партизанський рух, який у 1996 році обʼєднався в Армію визволення Косова.
Члени Армії визволення Косова, 1999 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Cпротив албанців у Косові переріс у повноцінну війну з югославською армією Мілошевича у 1998 році. Однак до цього часу вже відбулася серія збройних конфліктів між сербами, які намагалися зберегти Югославську державу, та народами, що прагнули незалежності від неї — хорватами, боснійцями, словенцями, македонцями та албанцями. Югославські війни 1990-х стали одним із наймасштабніших збройних конфліктів XX століття — зі значними руйнуваннями, багатьма загиблими та великою кількістю воєнних злочинів.
Дійшло до того, що у конфлікт втрутилося НАТО. У 1999 році до Косова ввели військовий контингент Альянсу, а управління краєм перейшло до міжнародної адміністрації під егідою ООН.
Американські солдати у складі військового контингенту НАТО у Косові, 2001 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Трибунали за воєнні злочини у Косові
Тодішня прокурор у Міжнародному кримінальному трибуналі щодо Югославії Карла дель Понте у 1999 році заявляла, що через війну близько мільйона етнічних албанців були змушені залишити Косово. Вона також повідомила про понад 11 тисяч загиблих албанців. У 2010 році три тисячі людей усе ще вважали зниклими безвісти, з них 2 500 албанців, 400 сербів та 100 ромів.
Коли конфлікт між країнами колишньої Югославії лише розпочався, у 1993 році Рада Безпеки ООН резолюцією створила Міжнародний трибунал щодо Югославії. Там розглядали воєнні злочини всіх учасників воєн: представників Сербії, Боснії і Герцеговини, Хорватії. Після 1998 року розпочали розглядати воєнні злочини, скоєні і у Косово.
За звинуваченнями у воєнних злочинах та злочинах проти людяності на лаві підсудних трибуналу опинились президент колишньої Югославії Слободан Мілошевич, другий президент Сербії Мілан Мілутинович, експремʼєр Сербії Нікола Шаїнович, ексміністр оборони і начальник Генштабу Драголюб Ойданіч, тодішній міністр внутрішніх справ Влайко Стоїлькович. Обвинувачення стверджувало, що вони хотіли забезпечити сербський контроль над Косовом. Для цього організували низку операцій, в рамках яких сербські військові систематично примусово виганяли косовських албанців з їхніх домівок. Щоб полегшити цю задачу, звинувачені створили атмосферу страху і насильства, яка підштовхувала людей тікати. Вони погрожували вбивством і вбивали місцевих, грабували, нищили їхні будинки, ферми тощо.
Табір косовських біженців, 1999 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Під час трибуналу на лаву підсудних за ці злочини також потрапили кілька генералів. Деякі з них отримали строки, декого виправдали.
Однак не тільки серби скоювали у Косово міжнародні злочини. Перед Трибуналом також постали кілька офіцерів Армії визволення Косова. Їх звинувачували в тому, що вони переслідували людей за політичними, расовими і релігійними мотивами, у вбивствах і зґвалтуваннях, триманні у нелюдських умовах у концентраційних таборах, зокрема в Лапушнику. З восьми офіцерів косовської армії винними визнали трьох — це розлютило сербів.
У 2008 році прокурор Міжнародного трибуналу Карла дель Понте випустила книгу, в якій розповіла про злочини офіцерів Армії визволення Косова. У 2010 році член Парламентської асамблеї Ради Європи Дік Марті опублікував звіт, де звинуватив офіцерів Армії визволення Косова, у тому числі й тодішнього президента Хашима Тачі, у злочинах проти сербів і тих, хто їх підтримував, у 1998—1999 роках під час конфлікту в Косові. Зокрема, йшлося про нелюдське поводження з людьми, вбивства вʼязнів з метою вивезення та продажу людських органів, що заборонено законами.
Президент Косова Хашим Тачі, 2017 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії на той час не приймав нових справ. Крім того, лунали думки, що на свідків у справах проти косоварів могли тиснути.
Щоб забезпечити незалежне розслідування злочинів офіцерів Армії визволення Косова, вирішили створити окремий трибунал. Під тиском США і Євросоюзу Косово погодилось внести зміни до своєї конституції. У 2015 році ця країна спільно з ЄС створила Спеціальні судові палати та Спеціальну прокуратуру для Косова. Це незалежний суд, який керується законами Косова, але розташований у Гаазі. У ньому працюють лише іноземні судді. Серед високопосадовців, які опинились на лаві підсудних, — експрезидент Косова Хашим Тачі, колишній спікер парламенту Кадрі Веселі, в. о. президента Косова Якупа Краснічі. Наразі Палати розслідують справи восьми косоварів.
Як Косово отримало незалежність
Щодо Косова світова спільнота спочатку планувала такий сценарій: спершу примирити політичних противників та етнічні групи, а потім вже визначити статус краю. Але така політика себе не виправдала, локальні конфлікти та сутички між косовськими сербами та албанцями продовжувались.
Нарешті, у 2006 році Міжнародна контактна група щодо Косова розпочала переговори про статус краю. Усі учасники погодилися з тим, що проблема Косова унікальна, і єдине адекватне рішення — тільки визнати незалежність краю. Але при цьому наголошували, що це не має стати прецедентом для інших країн.
Держсекретар США Мадлен Олбрайт з косовськими біженцями, 2008 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Сербія, звісно, протестувала і намагалася зберегти бодай формальний контроль над Косовом, посилаючись ще на югославські статути. Однак на той час від Югославії вже нічого не лишилося. У травні 2006 року остання її республіка — Чорногорія — відділилася від Сербії та проголосила незалежність.
У лютому 2008 року парламент Косова оголосив про незалежність краю в односторонньому порядку. А в липні 2010 року Міжнародний суд ООН в Гаазі підтвердив законність цього рішення. Незалежність Косова визнали понад сто країн, серед яких США, Німеччина, Франція і Велика Британія. Однак є країни, як-от Іспанія, Греція, Кіпр, Грузія, Молдова і росія, які не визнають самостійність Косова. Україна займає позицію вичікування і юридично не приймає рішення щодо визнання Косова.
Святкування проголошення незалежності Косова біженцями у Відні, 17 лютого 2008 року. Косовські серби протестують проти проголошення незалежності Косова, 27 березня 2008 року.
Wikimedia / «Бабель»
Що ж до Сербії, то вона, звісно, не визнає незалежності Косова. За Конституцією Сербії Косово досі вважається її частиною, хоча фактично цей регіон не підпорядковується Белграду. Відтоді відносини між Сербією та Косовом то теплішають, то знову загострюються.
Незалежність Косова не має нічого спільного з «лнр» і «днр»
Наприкінці квітня 2022 року путін під час зустрічі з генсеком ООН Антоніу Гутеррешем заявив, що кремль визнав незалежність псевдореспублік «лнр» і «днр» на підставі «косовського прецеденту». І це не сподобалось навіть сербському керівництву. Зокрема, президент Сербії Александар Вучич сказав, що подібні порівняння ускладнюють ситуацію на Балканах, а путін такими заявами використовує Косово у власних інтересах.
Александар Вучич (праворуч) і путін у Белграді, 2019 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Ось чому подібні порівняння з боку кремля є абсолютно безпідставними:
- в основі конфлікту в Косові лежить багатовікове сербсько-албанське протистояння, яке супроводжувалось етнічними чистками і масовими вбивствами з обох боків;
- визначення статусу Косова відбувалося під егідою міжнародних інститутів, таких як Рада Безпеки ООН, Контактна група, спецпредставник генсека ООН, Міжнародний суд у Гаазі;
- Міжнародна контактна група щодо Косова, куди, до речі, входила і росія, дійшла згоди, що косовське питання — унікальне, і його не можна використовувати як прецедент для інших країн;
- зрештою, і сама росія так і не визнала незалежність Косова, оскільки підтримує у цьому конфлікті Сербію.
Що відбувається зараз
На півночі Косова існує кілька сербських анклавів, де живуть етнічні серби, які не підтримують незалежність Косова. Там досі користуються сербською валютою, послуговуються сербською мовою, мають сербське громадянство і сербські номери на машинах. Попри те що Косово проголосило свою незалежність ще у 2008 році, у 2015 році із Сербією було погоджено, що протягом пʼяти років мешканці цих анклавів можуть користуватися своїми номерними знаками, але заклеювати позначки Сербії у Косові і Косова у Сербії. Вони також взаємно визнавали водійські права.
Протести косовських сербів у Звечані, 2011 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Тиждень тому влада Косова заявила, що з 1 серпня перестане пускати на свою територію осіб із сербськими документами. Влада Косова назвала цей крок «взаємним», оскільки Сербія вже понад 11 років не визнає її документів. Росія заявила про повну підтримку Сербії.
Карта територій Косова і Сербії. Митровиця — один із сербських анклавів на півночі Косова.
А 30 і 31 липня серби, які живуть на півночі Косова, почали протести — вони звели барикади на вʼїздах до своїх анклавів і виїздах з них та перекрили будь-який рух. Сирени про небезпеку спрацювали у Косовській Митровиці. Президент Сербії Александар Вучич спершу заявив, що так Косово готує напад, але потім закликав усіх заспокоїтися, щоб зберегти мир. Увечері 31 серпня уряд Косова погодився відкласти рішення на 30 днів за умови, що серби приберуть усі барикади та відновлять повну свободу пересування.
Ми розповідаємо правду про історичні події і розвінчуємо фейки кремля. Підтримайте «Бабель», щоб ми могли робити це надалі: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected].