Алкоголь допомагав на війні, якщо його споживали помірно. Розповідаємо про пиво, вино, ром, горілку та, звісно, про коктейлі на фронтах і в тилу Другої світової — історія в архівних фото

Велика Британія

Британська традиція ромових пайків для військових, особливо для моряків Королівського флоту, бере свій початок приблизно з XVII століття. «Ми просто продовжували пити ром, зрештою, стало немислимо воювати без нього», — згадував один із солдатів на початку 1940-х.

Щоправда під час Першої світової британський уряд спробував запровадити сухий закон і на фронті, і в тилу. «Випивка завдає нам у війні більше шкоди, ніж усі німецькі підводні човни разом узяті», — заявляв Девід Ллойд Джордж, британський міністр озброєнь, який у 1916 році став премʼєром.

Під час Другої світової ставлення до алкоголю у Британії було значно ліберальнішим. Цим, у першу чергу, варто завдячувати прем’єрові Вінстону Черчиллю, який ніколи не приховував свого ставлення до випивки. «Мої правила життя передбачають як абсолютно священний обряд куріння сигар, а також вживання алкоголю до, після і, за необхідності, під час усіх прийомів їжі та в проміжках між ними», — відверто казав він. Черчилль зазвичай починав свій день з келиха шампанського або розбавленого віскі, пив більше віскі з водою між прийомами їжі та насолоджувався вином за обідом та вечерею.

Та поступово ром і віскі стали у Британії дефіцитними товарами. Ром постачали із заморських колоній. А на початку 1940-х німецькі підводні човни фактично перерізали морські шляхи. У 1943 році ситуація стала настільки критичною, що Адміралтейство навіть замислилося над тим, щоб повністю припинити видачу ромових пайків, але так і не наважилось порушити вікову традицію. А виробники віскі постраждали від жорсткого нормування зерна.

Тоді на допомогу прийшло пиво. Більшість членів уряду підтримували позицію Черчилля щодо алкоголю. У 1940 році британський міністр продовольства лорд Вултон відстоював важливість пива для тилу. «Якщо ми хочемо підтримувати бодай якесь нагадування про нормальне життя, пиво має вироблятися, навіть якщо воно буде не таким міцним, як хочеться поціновувачам. Завданням уряду є підтримка не лише життя, а й морального духу країни». Для уряду тут був ще один плюс. Пиво допомагало оплачувати війну, адже тільки у період із вересня 1939 року до липня 1940 року податок на нього зріс утричі.

На відміну від Першої світової війни, під час Другої світової паби у Британії не закривалися. А кухоль пива став одним із популярних засобів боротьби зі стресом у бомбосховищах. Однак у міру того як війна затягувалася, підтримувати потік виробництва пива ставало дедалі важче. Чимало лондонських пивоварень постраждали від німецьких бомбардувальників. Знайти місце, де можна було випити, також стало важче. До 1943 року понад тисячу пабів були зруйновані німецькими атаками.

Пиво популяризували не лише в тилу, а й на фронті. У 1942 році британські пивовари створили комітет «Пиво для військ». Вони організовували поставки для солдатів навіть у найвіддаленіші райони Близького Сходу та Північної Африки. Після успішної висадки в Нормандії у 1944 році пиво доставляли до солдатських таборів у бочках, прив’язаних до крил літаків.

Дійшло до того, що у 1944 році британський Королівський флот затвердив новий план забезпечення моряків у Тихому океані пивом. За допомогою інженерів броварні з Бристоля розробили план «плавучих пивоварних заводів», які могли виробляти близько 40 тисяч літрів пива на тиждень. Влітку 1945 року почали будувати дві такі «плавучі броварні». Однак війна завершилась. Та все ж перше, пробне варіння пива у відкритому морі завершили 31 грудня 1945 року. Вийшов англійський мʼякий ель, який роздали морякам та високопосадовцям. Після цього «плавучі броварні» розібрали.

США

Друга світова війна без перебільшення врятувала американські пивні бренди. Річ у тім, що більшість з них заснували німецькі емігранти у ХІХ столітті. А під час Першої світової на фоні антинімецьких настроїв у суспільстві на них почали вішати ярлики «ворогів народу». «У нас є німецькі вороги не тільки за океаном, а й просто тут, у цій країні. А найлютіші з усіх наших німецьких ворогів, найпідступніші, найгрізніші — це Пабст, Шліц, Блац та Міллер», — виголошував у своїх промовах під час Першої світової губернатор штату Вісконсин Джон Стренж. Броварі відмовлялись від німецької мови на пивних етикетках, змінювали прізвища, але це не допомагало.

Після завершення війни на пивоварів чекав новий удар. Антинімецькі настрої зіграли свою роль у тому, що в США запровадили сухий закон. Після його скасування у 1933 році броварні почали потроху оговтуватися. Та справжній розквіт настав за вісім років, коли США вступили у Другу світову війну.

Активісти спробували знову запустити антиалкогольну кампанію. Та президент Франклін Рузвельт, який скасував сухий закон, разом зі своїми військовими радниками вирішив, що алкоголь буде корисним для морального духу не лише в тилу, а й на фронті. Отут і стали в нагоді пивовари. За угодою з урядом, вони мали постачати 15% своєї продукції американським солдатам. Єдина «суха» поступка, на яку пішов Рузвельт, — об’єм алкоголю у пиві, яке постачається для солдатів, не має перевищувати 3,2%. Так 3,2-відсотковий американський лагер став головним пивом армії США, а уряд оголосив пивоваріння важливою галуззю воєнного часу.

Американські військові вишиковуються в чергу за пивним пайком, 1944 рік.

The National WWII Museum

Американські військові моряки п’ють пиво на острові Уліті у Тихому океані, 1945 рік.

The National WWII Museum

Для пивоварів це була прекрасна новина. Із вчорашніх ворогів народу вони перетворились на взірець патріотизму. Виробники запустили масштабні рекламні кампанії, розповідаючи про їхні численні внески у перемогу, включаючи податки для підтримки військового виробництва. І зрештою отримали величезну армію шанувальників, особливо серед молодих солдатів, які повернулися з війни.

Керівництво Збройних сил США намагалось забезпечити солдатів пивним пайком не лише на фронтах Європи, а й навіть у найвіддаленіших куточках Тихого океану. А багато виробників після консультацій з військовими почали фарбувати банки зі своїм пивом в оливково-сірий колір, для маскування.

Франція

Головним алкогольним напоєм у Франції було вино. На початку Другої світової питання, чи варто забезпечувати солдатів вином, навіть не обговорювалося. Уряд зарезервував третину залізничних цистерн країни, щоб перевозити вино на передову. Коли у травні 1940 року Німеччина напала на Францію, 3,5 тисячі вантажівок мали доставляти військам два мільйони літрів на добу.

Та коли німці окупували Францію протягом двох місяців, ставлення до вина дещо змінилося. Тепер говорили про те, що воно робить солдатів «занадто м’якими». Дійшло до того, що герой Першої світової Філіпп Петен, який раніше вважав, що вино врятувало Францію, почав говорити про пияцтво, яке «підірвало волю армії до перемоги». Більше того, він перейшов на бік німців і очолив окупаційний уряд. Саме за його ініціативи вперше запровадили алкогольні обмеження — особам молодше 14 років заборонили продавати алкоголь.

Окупацію болісно переживали найвідоміші виноробні регіони країни — Бургундія, Бордо і Шампань. Деякі виробники міняли етикетки на пляшках з найдорожчим вином, розбавляли і навіть замінювали вино у діжках на воду. Але це не надто допомагало. Німці відбирали у французів близько 900 тисяч пляшок вина та шампанського на день. Керував розграбуванням особисто один з найближчих соратників Гітлера, головнокомандувач авіації Герман Герінг. У його підвалі було понад десять тисяч пляшок найкращих вин Франції.

Однак така поведінка німців стала у нагоді бійцям французького Руху опору. Вони звернули увагу на те, що великі замовлення з регіону Шампань зазвичай передували великим наступам нацистів. Так вони змогли передбачити початок наступальної кампанії у Північній Африці та передали цю інформацію британській розвідці.

Німеччина

Спочатку німецьких вояків навіть заохочували вживати алкоголь як засіб для підняття морального духу. Це ставлення змінилося після захоплення Франції. Тоді Гітлер, який сам рідко пив, виступив із заявою: «Я очікую, що військовослужбовці вермахту, які піддалися спокусі брати участь у злочинних діях внаслідок зловживання алкоголем, будуть суворо покарані».

Цю заяву підхопив нацистський уряд, який підвищив податки на алкоголь та суттєво обмежив його виробництво і продаж. За злочини, скоєні у нетверезому стані, загрожувала смертна кара. Медики отримали наказ госпіталізувати солдатів з алкоголізмом, а після оцінки спеціальної комісії їх могли примусово стерилізувати та відправити до концтабору.

Та чим далі від високих кабінетів і чим ближче до фронту, тим більш лояльними були офіцери щодо алкоголю. «Ті, хто не спав, не чергував, не грав у карти і не писав листи, пили алкоголь, який безкоштовно роздавали разом із нашими боєприпасами. Горілки, шнапсу та тірольського лікеру на фронті було вдосталь», — писав один з німецьких солдатів на Східному фронті.

Найвищий рівень пияцтва був серед німецьких солдатів та поліцейських, які влаштовували геноцид у концтаборах. Військовим із каральних загонів навіть видавали додаткові алкогольні пайки. І багато хто з них зізнавався, що пияцтво стало частиною їхньої роботи. Один із тих, хто вижив у Треблінці, згадував, що майже щодня бачив «есесівців, які тримали в одній руці пістолет або палицю, а в іншій — пляшку шнапсу».

СРСР

У радянський армії сухий закон, запроваджений ще під час Першої світової війни, скасували у 1940 році, коли СРСР напав на Фінляндію. Тоді через сильні морози солдатам і офіцерам дозволили видавати по 100 г горілки на день.

Після нападу Німеччини на СРСР солдатам почали видавати горілку або розбавлений спирт уже в липні 1941 року. Інших алкогольних варіантів в СРСР просто не було. Але на відміну від інших армій, радянських солдатів заохочували пити перед атакою, а не після, щоб розслабитись і зняти стрес. «Я воював із 1942 року. Памʼятаю, горілку видавали лише перед атакою. Старшина проходив траншеєю з кухлем, і хто хотів, наливав собі. Випивали насамперед молоді. І потім лізли просто під кулі та гинули. Ті, хто виживав після кількох боїв, ставилися до горілки з великою обережністю», — згадував один з радянських піхотинців.

У 1943 році горілку вже дозволяли видавати лише солдатам на передовій, решті — лише на свята. Пізніше, під час відступу німці іноді навмисно залишали свої запаси алкоголю із розрахунком, що п’яний радянський солдат буде менш ефективним у бою. Але в СРСР було так багато живої сили, що ніяка кількість алкоголю не могла її зупинити. А від п’яних солдатів страждало німецьке цивільне населення.

Що ближче до кінця війни, то більше пияцтво ширилося серед верхівки радянської армії. «На лісовій просіці ми знайшли землянку, вкриту багатоярусним накатом. Снаряд таку не проб’є! Я зазирнув у щілину крізь обмерзлу плащ-палатку, що заміняла двері, і побачив при світлі коптилки пʼяного генерала, розпареного, в розстібнутій гімнастерці. На столі стояв бутиль з горілкою, лежало сало, ковбаси, консерви, хліб. Біля столу сиділа напівгола і теж пʼяна баба», — писав у своїх спогадах один з радянських сержантів.

Воєнні коктейлі

Микола Халавка, бармен Parovoz Speak Easy, нині в лавах ЗСУ

Великі війни також не могли не залишити сліду в тому, що п’ють тисячі людей щодня по всьому світу. Іноді вплив війни відображався в інгредієнтах, через доступність тих чи інших продуктів, інколи в тому, що винахідники коктейлів були емігрантами, які шукали кращої долі, подеколи свої назви коктейлі отримували через війну. Наприклад, джин тонік з’явився під час Британських колоніальних воєн в Індії у середині ХІХ століття, а ром агріколь почали масово виробляти під час війн Наполеона. Горілка поширилась світом завдяки емігрантам з колишньої російської імперії після більшовицького перевороту 1917 року.

Мабуть, найвідомішим коктейлем, який отримав свою назву через війну, є French 75. Цю комбінацію джину, лимону, цукру і ігристого вина назвали на честь французької 75-міліметрової польової гармати, яка була одним з перших зразків сучасної польової артилерії і основним артилерійським знаряддям французької армії під час Першої світової війни. Чому коктейль назвали на честь гармати — невідомо. Можливо, тому, що для його приготування відкорковували ігристе, а цей звук схожий на звук пострілу. А може тому, що коктейль швидко п’янив, бо ж у ньому джин та ігристе, і був у цьому плані ефективним як гармата. Серед коктейлів з ігристим French 75 і досі є одним з найпопулярніших у світі.

У міжвоєнний період у США набули популярності коктейлі категорії Тікі. Надихнувшись культурою Полінезії і атмосферою «тропічного раю», в Америці з’явились цілі мережі тікі-барів, де бармени в гавайських сорочках під звуки укулеле готували свіжі фруктові коктейлі з великою кількістю рому. Одним з найпопулярніших тікі-коктейлів є Май Тай, винахідником якого вважається Віктор Берджерон, він же Трейдер Вік. За його словами, в 1944 році він приготував новий коктейль для своїх друзів, які прибули з Таїті. Спробувавши напій, вони промовили Mai tai roa ae, що в перекладі з таїтянської означає «чудовий» або «неземний».

Наступних кілька десятиліть цей коктейль був одним з найпопулярніших у світі і досі таким залишається. Однією з причин поширення тікі-коктейлів стала Друга світова війна. Через продовольчу кризу в Європі зерна для алкоголю не вистачало. А дешевий ром з карибської цукрової тростини був доступним і в достатній кількості.

Дмитро Коломієць, бренд-амбасадор Diageo Reserve в Україні

Після Другої світової війни людям хотілося свята, вони пили очима — коктейлі подавали в ананасах, кокосах, із парасольками. Окрім Май Тай, тоді ж набув популярності коктейль Zombie. Його готують із додаванням трьох видів рому, зокрема надміцного — у 69 градусів. Популярність цього коктейлю була такою, що його не давали більше двох в одні руки.

Сьогодні не можна сказати, щоб якийсь із коктейлів вирізнявся за популярністю. Зараз люди приходять у бар і просто замовляють собі щось смачне в келих. Та, можливо, із часом бум на коктейльні прикраси або на тікі-коктейлі ми спостерігатимемо і в Україні.

Алкоголь споживайте завжди помірно. А от щодо донатів для «Бабеля» можете не стримуватись:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 Patreon

🔸 PayPal: [email protected]