Від 1957 року група британських дослідників на чолі з доктором Джо Форманом спостерігала за атмосферними змінами в Антарктиді. Вчені вимірювали рівень озону та інших газів у атмосфері за допомогою спеціальних приладів. Показники варіювалися з року в рік, проте у 1982 році обладнання британців зафіксувало аномалію. Щільність озонового шару, який відбиває більшу частину сонячної радіації, несподівано знизилася на 40 відсотків.
Форман припустив, що суворі антарктичні умови просто зіпсували обладнання. Прилади британців розташовувалися на антарктичній станції «Галлей», на шельфовому льодовику Бранта, і вивчали атмосферу безпосередньо над ним. Натомість NASA збирало атмосферні дані з усього світу і не повідомляло про будь-які аномалії. Тому Форман не надто переймався дивними показниками та просто замовив нову техніку. Наступного року вчені взяли зразки ще раз. Ситуація не покращилася.
Запідозривши, що над антарктичною станцією відбувається щось дивне, Форман почав передивлятися дані за попередні роки. Він помітив, що рівень озону почав падати ще у 1977 році, і відтоді ситуація лише погіршувалася. Дослідник опублікував працю, у якій зазначив, що над Антарктидою утворилася озонова діра.
Формально, це була не діра, а просто регіон, де щільність озонового шару була нетипово низькою. Проте відкриття було дуже тривожним. Стало зрозуміло — якщо так буде й надалі, озоновий шар може повністю зникнути уже в наступні кілька десятиліть. Якби це сталося, усі організми на планеті почали б отримувати більше шкідливої сонячної радіації. Якщо конкретніше — ультрафіолетової радіації специфічного типу B. Саме вона спричиняє сонячні опіки, може призвести до раку або змін у ДНК. Усе це віщувало глобальну катастрофу.
Наукова спільнота почала шукати можливі причини феномену. Ще у 1974 році Маріо Моліна та Франк Шервуд «Шері» Роуланд з Массачусетського технологічного інституту з’ясували, що низка хімікатів, відомих як хлорфторвуглеводні, або фреони, можуть зруйнувати озоновий шар.
На той час ці сполуки були дуже поширеними. Вчені вірили, що вони не вступають в реакцію з іншими сполуками та не токсичні. Їх використовували для виготовлення різноманітних аерозолів, дезодорантів, вогнегасників, кондиціонерів, холодильників та багато іншого.
Проте Моліна та Шервуд дійшли висновку, що фреони не розпадаються, а накопичуються у верхніх шарах атмосфери, де зв’язуються з молекулами озону, внаслідок чого той руйнується. Відкриття стало шоком. Коли дружина Роуланда запитала його, як справи на роботі, той зміг відповісти лише: «З роботою усе чудово, але я думаю, що планеті кінець».
У 1980-х роках спеціаліст з атмосферної хімії Сюзан Соломон перевірила гіпотезу Моліни та Шервуда та отримала ще більш песимістичні результати. Вона дійшла висновку, що навіть одна сполука, що містить хлор, запускає ланцюгову реакцію і «може зруйнувати сотні тисяч молекул озону».
Лауреат Нобелівської премії з хімії, професор Массачусетського технологічного інституту Маріо Моліна пʼє шампанське зі своєю дружиною Луїзою після пресконференції в інституті, 11 жовтня 1995 року. Професор Моліна отримав нагороду за своє дослідження впливу хімічних речовин, створених людиною, на озоновий шар.
Getty Images
Політична міжнародна спільнота ставилася до цього скептично. Не вірили в те, що озоновий шар тоншає, і деякі вчені. «Я памʼятаю, як була на наукових самітах і люди казали: “О, ця британська група, вони, мабуть, просто помилилися”», — каже Соломон.
Проте з часом доказів, що озоновий шар потоншується через діяльність людини, ставало все більше. Під тиском учених у 1987 році ООН уклала Монреальський протокол. Він почав діяти у 1989 році. Впродовж останніх 30 років його підписали 46 країн.
Країни боялися економічних збитків, але домовилися повністю припинити використовувати фреони та скоротити на 30 відсотків використання інших шкідливих для озонового шару сполук. У наступні кілька років вчені переконали політиків, що цього недостатньо. Кожні два-три роки до протоколу додавали нові заборонені хімікати.
Країни світу одна за одною змінювали технології виробництва аерозолів, охолоджувальної техніки та інших приладів. А спеціальна команда вчених під керівництвом Стівена Андерсена з Агентства з охорони навколишнього середовища США шукала практичні рішення, як саме це зробити. Зрештою, компанії перейшли з фреонів на інші, менш шкідливі для озонового шару сполуки.
Рішення не було ідеальним. Ці сполуки були парниковими газами й прискорювали кліматичні зміни. Але стратегія працювала. Протягом 1980—2014 років використання фреонів зменшилося з 800 тисяч тонн до 156 тонн.
Ефект був поступовим. Протягом 1980-х — початку 1990-х років супутникові спостереження та наземні вимірювання показували, що з кожним роком діра над Антарктидою зростає. Щобільше — ще одна діра відкрилася над Арктикою, а товщина озонового шару протягом 1970—1995 років зменшилася на понад 5 відсотків.
Проте у 2014 році діра над Антарктидою почала потроху «заростати», Вона досі періодично збільшується та зменшується. Але дослідники прогнозують, що вже до 2050-го діра зменшиться до розмірів 1980 року.
Якби не Монреальський протокол, ситуація могла б бути набагато гіршою. За підрахунками вчених, вже до 2050 року озоновий шар повністю б зруйнувався. Рівень сонячної радіації був би настільки високим, що люди отримували б опіки лише за п’ять хвилин перебування на сонці, частіше хворіли б на рак шкіри та катаракту.
«Бабель»
Зараз світ стикається з новою кризою — кліматичними змінами. Згідно з прогнозами вчених, у найближчі десятиліття вони будуть лише наростати. Холодні сезони — зменшуватимуться, а періоди тривалої спеки збільшуватимуться. Проте вчені, які вже зупинили одну кліматичну кризу, кажуть, що рятувати планету ще не пізно. І випадок з озоновою дірою — добрий приклад.
«Через зміни клімату легко впасти у відчай. Трапляються жахливі події, які змушують людей страждати. Проте я вірю, що світло в кінці тунелю є. Я думаю, що проблема озонової діри це демонструє, і ми на шляху вирішення [кліматичної кризи]», — каже Стівен Андерсен.
А для журналістики світло в кінці тунелю — це читацька підтримка. В тому числі й донатами.