У Зеленського багато ініціатив — від нових доріг до місії на Місяць. Це ж уже було! Ось сім «великих ініціатив» від імператорів, диктаторів і президентів (так-так, ми натякаємо)

Автор:
Сергій Пивоваров
Редактор:
Євген Спірін
Дата:
У Зеленського багато ініціатив — від нових доріг до місії на Місяць. Це ж уже було! Ось сім «великих ініціатив» від імператорів, диктаторів і президентів (так-так, ми натякаємо)

Бандус Катерина / «Бабель»

У президента України Володимира Зеленського багато масштабних проєктів — від «Великого будівництва» і «Великої реставрації» до космічної програми, в рамках якої планується запуск українського модуля на Місяць. Іноді здається, що за його ініціативою будується, відкривається і відновлюється взагалі все в країні. Тільки за минулий, 2020 рік, влада відзвітувала про те, що побудували або відремонтували понад 250 мостів та шляхопроводів і понад 6,5 тисячі кілометрів доріг. А у планах на цей рік — 24 найбільші прапори у країні. І все це під брендом «ініціатива Зеленського»! Великі будівельні проєкти практикували різні представники влади в усі часи — від дохристиянських імператорів до сучасних президентів. Одні будівництва затягувалися на тисячоліття, інші виконувалися за рекордно короткі терміни. Одні дійсно приносили користь і дохід, інші будували просто тому, що могли. «Бабель» розповідає про сім найграндіозніших і найвідоміших будівельних проєктів в історії.

Великий китайський мур

Бандус Катерина / «Бабель»

Ідея будівництва «мегамуру» зʼявилася у китайців ще приблизно в VII столітті до нашої ери. Тоді ним оточували свої князівства окремі правителі ще розрізненого Китаю. У III столітті до нашої ери «обʼєднувач землі китайської» імператор Цінь Ши Хуанді вирішив не розмінюватися на дрібниці і оголосив про будівництво першого Великого китайського муру. На будівництво імператор першими відправив тих, хто був невдоволений його правлінням. А таких набралося чимало — разом із рабами-робітниками близько мільйона людей, приблизно пʼята частина тодішнього населення країни.

Великий мур став для китайців чимось на зразок ідеї фікс і перетворився на справжнє будівництво тисячоліть. Його з перервами зводили і укріплювали аж до XVII століття нашої ери. І побудований він у прямому сенсі на людських кістках. За підрахунками істориків, усього за весь час будівництва безпосередньо на роботах загинуло від двох до трьох мільйонів китайців. Тіла загиблих найчастіше замуровували просто в стіну.

А от із заявленим у проєктній документації завданням — захистом північних кордонів від набігів кочівників — мур справлявся не дуже. Вороги за бажання легко знаходили недостатньо укріплені ділянки або просто підкуповували варту. Саме корупція і зрада на одній із застав Великого китайського муру призвели до падіння його останніх активних забудовників — династії Мін. Після цього мур поступово занепадав і руйнувався, допоки китайська влада в 1980-х не вирішила його реставрувати. Сьогодні він входить до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО і визнаний одним з семи Нових чудес світу.

Колізей

Бандус Катерина / «Бабель»

Історія Колізею почалася у 68 році, коли римський деспот і корупціонер імператор Нерон настільки всіх дістав за 14 років правління, що проти нього збунтувався не тільки Сенат, а й його особиста гвардія — преторіанці. У результаті Нерон наклав на себе руки, а в імперії почалася 18-місячна громадянська війна. Перемогу в ній здобув Тит Флавій Веспасіан, якого в наші дні називають просто Веспасіаном.

Ставши імператором, Веспасіан вирішив знищити памʼять про свого попередника. А зробити це виявилося непросто — Нерон побудував собі «Межигірʼя» в самому центрі Рима. Його Золотий палац займав 120 гектарів і досі залишається найбільшою за площею міською резиденцією монарха, яка будь-коли існувала в Європі. Веспасіан вирішив розмістити в будівлях комплексу імперські установи, а озеро біля того самого Золотого палацу засипати і побудувати амфітеатр. Таким чином, колишні землі Нерона передавалися народу — новий амфітеатр призначався для народних розваг.

Будувати майбутній Колізей почали в 72 році, а закінчили у 80-му за часів сина і повного тезки Тита Флавія Веспасіана, який увійшов в історію як просто Тит. Нова арена вміщала понад 50 тисяч глядачів і довгий час була головним місцем розважальних видовищ для жителів Рима і гостей столиці. Тут влаштовували бої гладіаторів, звірині цькування та інші вистави. Приблизно з VI століття Колізей кілька разів сильно постраждав від землетрусів і пожеж і поступово прийшов у запустіння. Сьогодні руїни Колізею — візитівка Рима. А в 2007 році його визнали одним із семи Нових чудес світу.

Біломорканал (Біломорсько-Балтійський канал)

«Бабель»

У 1930 році в СРСР — розпал першої пʼятирічки під пильним керівництвом товариша Сталіна. Час масштабної індустріалізації, примусової колективізації, «великих будівництв комунізму», ударної праці, соціалістичних змагань і перевиконання планів.

У цей період зʼявляються проєкти один грандіозніший за інший. Так навесні 1930 року Рада праці та оборони СРСР розробила доповідну записку «Про спорудження Біломорсько-Балтійського водного шляху», який мав зʼєднати Біле море з Онезьким озером. Будівництво почали вже в наступному році. Саме на Біломорканалі вперше застосували ноу-хау — примусову працю увʼязнених. У цей час новостворений ГУЛАГ вже наближався до свого першого мільйона «ворогів народу», тож робочої сили вистачало. Вʼязнів назвали «каналоармійцями», видали лопати і тачки та відправили на «велике будівництво».

Будували Біломорканал, звісно, ударними темпами — 227 кілометрів прокопали в рекордно короткі терміни, приблизно за 20 місяців. Супутні втрати «каналоармійців» під час будівництва склали від 50 до понад 80 тисяч осіб. Біломорканалу присвоїли імʼя Сталіна. Щоправда, самому «батькові народів» канал не сподобався, він назвав його «мілким і вузьким», а також «безглуздим і нікому не потрібним». Слова вождя виявилися пророчими, сьогодні Біломорканал справді нікому не потрібен. Судна по ньому ходять рідко, вигідніше доставляти вантаж автомобільними шляхами або залізницями.

Берлінський мур

Бандус Катя / «Бабель»

Після Другої світової війни країни-переможці розділили переможену Німеччину на дві частини — західну капіталістичну ФРН і східну соціалістичну НДР. Берлін залишився на підконтрольній СРСР території, але теж був формально розділений на західну і східну частини. Поки обидві частини Німеччини були зруйновані війною, люди в них жили однаково бідно. Потім у Західній Німеччині почалося «економічне диво», а в Східній — дефіцит товарів і продуктів. Усе більше східних німців почали не просто задивлятися на західних сусідів, до 1961 року з НДР виїхало близько 20 відсотків населення.

Такого розгулу капіталізму радянська влада на чолі з Микитою Хрущовим більше не могла терпіти. А тут ще й відносини зі вчорашніми союзниками переросли в холодну війну. І от одного недільного ранку, 13 серпня 1961 року, берлінці несподівано прокинулися в новій реальності. Між західною і східною частинами міста вже не курсувало метро, а дістатися від центральної площі Александерплац до Бранденбурзьких воріт не можна було ані пішки, ані на машині. Західний Берлін відділили 155-кілометровим парканом, зведеним за ніч з колючого дроту. Невдовзі його замінив мур.

У НДР мур називали «оборонним валом». Щоправда, всі оборонні і загороджувальні споруди були з внутрішнього боку муру, щоб саме жителі Східного Берліну не могли втекти з «соціалістичного раю». Але їх це не зупиняло, вони прокопували тунелі під муром, перелітали на дельтаплані і повітряній кулі, перелазили по мотузці, перекинутій між вікнами будинків по обидва боки муру, і навіть намагалися таранити його бульдозером. Берлінський мур розділяв Німеччину майже 30 років, до листопада 1989 року. Сьогодні його залишки перетворили на меморіальний комплекс.

Панамський канал

«Бабель»

У XIX столітті остаточно стало зрозуміло, що зростання обсягу транзитних вантажів з Атлантичного узбережжя США на Тихоокеанське узбережжя Південної Америки і назад потребувало будівництва водного каналу, який скоротив би шлях морських суден на тисячі морських миль. Власникам такого каналу це обіцяло величезні бариші. Ідеальним місцем для будівництва була вузька частина Панамського перешийка, який зʼєднує Північну Америку з Південною.

Першим за справу взявся французький інженер Фердинанд де Лессепс, який будував Суецький канал. У 1879 році він створив акціонерну компанію для будівництва Панамського каналу, а ще через два роки почалися роботи. Однак у 1889 році, виконавши лише третину робіт, компанія розорилася. Довкола її діяльності виник грандіозний корупційний скандал, до якого виявилася причетна верхівка уряду Франції. Фердинанд де Лессепс отримав пʼять років вʼязниці, а будівництво зупинилося.

Таким шансом не могли не скористатися Сполучені Штати, і в 1902 році вони викупили у французів право на продовження будівництва. Спочатку вони запропонували Колумбії, до складу якої на той момент входив перешийок, орендувати в неї необхідну для спорудження каналу землю на сто років. Але уряд Колумбії відмовив. Невдовзі після цього колумбійський штат Панама за підтримки американської армії і флоту оголосив про незалежність і щонайперше передав США потрібні землі у вічне користування. Будівництво каналу відновилося під егідою Міністерства оборони США.

Уранці 13 жовтня 1913 року президент США Томас Вудроу Вільсон у присутності численних високопоставлених гостей, що зібралися в Білому домі, попрямував до спеціального столика і величним жестом натиснув на позолочену кнопку. І в той же момент вибухнула остання перемичка Панамського каналу. Спеціально для цієї ефектної церемонії від Білого дому до Панамського перешийка проклали кабель довжиною в чотири тисячі кілометрів. До 31 грудня 1999 року Панамський канал повністю належав США. Потім його передали Панамі, яка провела масштабну реконструкцію, щоб канал міг пропускати більше різних суден, а країна — отримувати більше прибутку. За прогнозами, доходи від каналу до 2025 року мають зрости до 4,3 мільярда доларів щорічно.

Міжнародна космічна станція

«Бабель»

З 1950-х дві наддержави — СРСР і США — вели «космічні перегони». Одні першими запустили людину в космос, інші — першими висадилися на Місяці і встановили там американський прапор. Наступним кроком мала стати науково-дослідна станція на орбіті. Над проєктами подібних станцій в СРСР почали працювати в 1970-х. У США довго терпіли і нарешті в 1984 році, після успішних запусків перших шатлів, про будівництво орбітальної станції повідомив американський президент Рональд Рейган.

Проєкт станції від самого початку був дуже дорогим. Для його створення залучили гроші і фахівців з Європи, Канади та Японії. Проєкт кілька разів переробляли у намаганні здешевити. Але американським конгресменам його вартість все одно здавалася надто великою, і до початку 1990-х ідея будівництва космічної станції була на межі провалу. Але тут, на щастя, розпався СРСР, американці почали налагоджувати відносини з Росією, а заодно і запропонували їй скинутися на нову космічну станцію.

Новий проєкт назвали «Міжнародна космічна станція», і обійшовся він у близько 150 мільярдів доларів. Так МКС увійшла до Книги рекордів Гіннесса як найдорожчий обʼєкт, побудований людиною. У 2000 році на станцію прибув перший екіпаж. За 20 років роботи МКС неабияк зносилася, особливо її російський модуль — за останні пару років там ламався туалет, виходила з ладу система подачі кисню і навіть закінчувалася їжа. Поки що термін експлуатації МКС продовжили до 2024 року.

Саграда Фамілія (храм Святого Сімейства)

«Бабель»

У 1881 році барселонська католицька громада «Товариство Святого Йосипа» вирішила побудувати невеликий храм. У проєкт вклали гроші самої громади і оголосили збір пожертв на будівництво. Муніципальна рада виділила землю для будівництва, а керувати роботами зголосився відомий архітектор і скульптор Франсіско де Паула дель Вільяр-і-Лозано. Перший камінь нового храму заклали в березні 1882 року. Але далі все пішло не за планом. Рада громади намагалася економити на всьому — від будівельних матеріалів до зарплати самого Вільяра. Врешті головний архітектор остаточно розсварився із замовниками.

Тоді рада громади почала підшуковувати більш дешевого і поміркованого архітектора, і в результаті вибрали колишнього учня Вільяра — Антоніо Гауді. Той настільки надихнувся, що вирішив перетворити будівництво на справу всього свого життя. Від проєкту свого вчителя він лишив тільки фундамент і розробив новий проєкт — грандіозний за своїми масштабами, який поєднував неоготику з елементами модерну. Працював Гауді методично і без поспіху. Він говорив, що «мій клієнт не поспішає», маючи на увазі бога. Так тривало понад 40 років, аж поки влітку 1926 року Гауді через неуважність потрапив під трамвай і за кілька днів помер.

Відтоді будівництво храму так і не завершили. Частково тому, що й досі основним джерелом фінансування залишаються приватні пожертвування і доходи від туристів. А почасти й через те, що креслення Гауді були знищені під час громадянської війни в Іспанії 1930-х років. Ви не повірите, але в процес будівництва не втручається ані Ватикан, ані навіть місцева влада. Муніципалітет Барселони тільки продовжує дозвіл на будівництво.

Нагадуємо, що триває збір пожертвувань на велике будівництво «Бабеля»!