Пʼять років тому в Києві вбили Павла Шеремета. За півтора року троє підозрюваних відсиділи і застали відставку Арсена Авакова. Що вони відчувають, про що шкодують і як живуть — репортаж

Автор:
Стас Козлюк
Редактор:
Євген Спірін
Дата:
Пʼять років тому в Києві вбили Павла Шеремета. За півтора року троє підозрюваних відсиділи і застали відставку Арсена Авакова. Що вони відчувають, про що шкодують і як живуть — репортаж

Стас Козлюк / Бабель

Пʼять років тому, 20 липня 2016 року, у Києві підірвали авто, в якому на роботу їхав журналіст Павло Шеремет. Він помер у кареті швидкої від кровотечі. Через три роки, у травні 2019 року, Володимир Зеленський став президентом. Він пообіцяв, що вбивць Шеремета знайдуть і покарають. У грудні того ж року відбувся брифінг. На ньому тодішній міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, генпрокурор Руслан Рябошапка та президент Зеленський заявили, що силовики затримали трьох «убивць Шеремета». За версією слідства, ними виявилися військовий медик Яна Дугарь, музикант, волонтер та боєць Сил спеціальних операцій Андрій Антоненко та дитячий кардіохірург і волонтер Юлія Кузьменко. Їх заарештували, та вони одразу заявили, що непричетні до злочину, а на момент вбивства журналіста навіть не були знайомі між собою. Так почалася найгучніша кримінальна справа часів Зеленського, у якій одразу було багато незбігів. Врешті-решт Яну Дугарь через рік перевели під нічний домашній арешт, а потім зняли обмеження. Юлія Кузьменко провела в СІЗО сім місяців, Андрій Антоненко — шістнадцять. Тепер обоє під цілодобовим домашнім арештом. Кореспондент Стас Козлюк на прохання «Бабеля» зʼїздив з Яною Дугарь у Львів, щоб разом забрати з університету її диплом; сходив до Андрія Антоненка додому, щоб подивитись, як він живе під цілодобовим арештом, і поговорив із Юлією Кузьменко про те, як змінилося її життя. В цей самий час міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, який півтора року тому публічно звинуватив їх у вбивстві, парламент відправив у відставку. Ось що про це думають і як тепер живуть головні обвинувачені у справі Шеремета.

Яна Дугарь

Вівторок, 13 липня, Яна Дугарь сидить на площі Ринок у затінку невеличкої кав’ярні і п’є лимонад. Вона приїхала до міста вночі, аби забрати в університеті свій диплом і розібратися зі вступом до магістратури. Час від часу на неї поглядають перехожі, але дівчина, здається, не звертає на це уваги.

― Я ніяк не можу звикнути до того, що люди впізнають мене на вулицях. Буває, сидиш десь, п’єш каву. А до тебе хтось підходить і одразу такий: «О, ви Яна Дугарь! Можна сфотографуватися?» І ти фотографуєшся. А потім ще. І ще. А цієї слави не хочеться. Я хочу нормального, звичайного життя, — говорить Яна.

Стас Козлюк / Бабель

Дугарь каже, що їздить до Львова відпочити і розвантажити мозок, зупиняється пожити у знайомих. Вона єдина з трьох обвинувачених у вбивстві Павла Шеремета зараз не під домашнім арештом.

― Іноді хочеться просто втекти кудись подалі, ― каже Яна. ― Буває, знайомі в Києві вивозять мене кудись у парк чи ліс, від людей, на природу. Ми годинами можемо сидіти й просто мовчати.

На годиннику майже полудень. Яна піднімає голову до неба. Дивиться на башту міської Ратуші. Зізнається, що за сім років поїздок до міста так жодного разу там і не побувала. Ми швидко розплачуємося за лимонад і йдемо дивитися на Львів з висоти.

Історія справи Павла Шеремета почалася для Яни у 2019 році. В липні вона познайомилася з Інною «Пумою» Грищенко, а в серпні — з її чоловіком Владом «Бучею». Подружжя брало участь у антитерористичній операції на Донбасі. Через місяць після знайомства з Дугарь у Грищенків провели обшук, Яна була на ньому понятою та познайомилася з Юлією Кузьменко. Та приїхала підтримати Грищенків під час обшуків, як подруга. Подружжя Грищенків звинуватили у замаху на вбивство 61-річного мешканця міста Косів Івано-Франківської області Михайла Чекурака. Інну та Влада затримали і взяли під варту. Вже в листопаді іхню справу повʼязали зі справою Павла Шеремета. Сама Яна каже, що не знала, хто такий Шеремет до 12 грудня 2019 року.

Того дня в неї був екзамен в Університеті фізкультури у Львові. Вона вийшла на вулицю покурити, до неї підійшли невідомі, показали якісь документи і попросили «пройти, бо в них підозра для Яни Дугарь». Дівчина сіла в авто поліції, їй вручили 12 сторінок підозри. Яна побачила в підозрі прізвище «Шеремет», а ще «Кузьменко», з якою вона познайомилася півтора місяця тому в Грищенків, і «Антоненко» ― цього прізвища вона не чула і думала, що це також жінка. Авто виїхало зі Львова. Час від часу поліцейські зупинялися на заправках, однак Яну з поля зору не випускали. У вбиральню вона ходила під наглядом. Під час однієї із зупинок вона змогла дістати телефон і написати коротке СМС на перший-ліпший номер: «Я за Рівним. Куди везуть — не знаю». Після того телефони у неї забрали.

Вночі авто зупинилося в Бучі у Київській області, біля відділку поліції. Яна разом із супроводом спала прямо в авто, а на ранок іі повезли до Печерського суду. Поліцейські дорогою розпитували Яну про життя, намагалися заспокоїти.

― Казали «Ян, вони тебе посадять під цілодобовий домашній. Посидиш собі вдома», — згадує Дугарь.

Так і сталося: Печерський суд відправив Дугарь під цілодобовий домашній. У Новомосковськ Дніпропетровської області.

Стас Козлюк / Бабель

Вузькі дерев’яні сходи на Ратушу видаються безкінечними. На них майже неможливо розминутися з іншими людьми, тож раз у раз доводиться зупинятися, аби пропустити групи туристів. Перепочити вдається хіба що на майданчику із годинниковим механізмом башти. Тут ми проводимо кілька хвилин. Яна уважно дивиться на шестерні, які повільно обертаються. Переводимо подих і деремося далі, на самий верх, аби побачити панораму Львова.

― Я дуже люблю це місто. І кожного разу відкриваю для себе щось нове. Приміром, ти знав, що під проспектом Свободи тече річка? Полтва називається, ― каже Яна. ― Але понад сто років тому її заховали під землю, бо вона дуже сильно смерділа. Або, приміром, про публічний дім Львова. Ми будем його проходити, там на стінах зображені чоловічі статеві органи. Отака була реклама.

Дугарь ходить від одного краю вежі до іншого. Вдивляється у місто, яке лишилося десь там, унизу. Шукає знайомі будівлі. Університет, у якому вчиться. Академію сухопутних військ, де навчаються друзі, в яких вона зупинилася. Цитадель. Пам’ятник Небесній сотні на Замковій горі. Гучно б’є дзвін. Полудень. Яна задирає голову до неба.

― Іноді у мене виникає почуття провини, тому що я на волі. Що можу їздити країною. Отак взяти і приїхати до Львова. А Юля й Андрій вимушені сидіти під замком, вдома, ― говорить Яна. ― У Юлі хоча б будинок є, якась територія навколо. А в Андрія невеличка квартира, в якій важко сидіти безвилазно. А я їжджу. І ніби й розумієш, що ти ні в чому не винна. Але все одно якесь дивне відчуття.

Спускаємося в місто. За годину в дівчини зустріч в університеті.

Хоч Яну і посадили у 2019 році під цілодобовий домашній арешт, вона була змушена регулярно їздити з Новомосковська до Києва на допити і слідчі дії. Завдяки цьому вона почувалась відносно вільною. Навіть могла з адвокатами зайти у кафе й випити кави.

Але в чотирьох стінах у Новомосковську було складно. Яні заборонили залишати межі квартири, вона не могла сходити в магазин по продукти, навіть не могла винести сміття. Допомагати з цим приїжджали знайомі й незнайомі люди, волонтери з Києва, Кривого Рогу, з містечок у Кіровоградській області. З часом гості стали проблемою. Яна ледь не в сльозах телефонувала адвокатам і скаржилася, що не може відпочити, що їй привозять гори продуктів, які вона не встигає з’їдати, тому продукти псуються і їх доводиться викидати, а сміття виносити заборонено.

Єдині, хто справді не цікавилися життям Яни — військова частина, в якій вона служила. Попри те, що квартира в Новомосковську була поруч із казармами, провідати дівчину побратими не приходили. Навіть не телефонували. Активну позицію, натомість, проявив університет. Ректор запропонував відрядити до дівчини викладачів, аби вона встигла закрити сесію й не вилетіти з навчання. У січні 2020 року Дугарь перевели під нічний домашній арешт у Києві і дозволили на тиждень поїхати у Львів скласти іспити. Дівчина встигла зробити все за три дні й повернулась до квартири, у якій мала бути щовечора.

Стас Козлюк / Бабель

Підходимо до Університету фізичної підготовки. До зустрічі з керівництвом вишу в Яни ще 20 хвилин, тож вона вирішує сходити у парк Івана Франка, який неподалік. Тут саме святкують випускники. Яна замислено дивиться на них, закурює сигарету.

― Курити серйозно і системно я почала на Донбасі, ― згадує Яна, ― як зараз пам’ятаю — це був мій перший поранений. Двоє хлопців. Підірвалися на фугасі. В одного було 90 відсотків опіків тіла. Ми намагалися його врятувати, але не вийшло. А другий вижив. І я після того вийшла надвір і попросила сигарету. Важко було.

Обходимо по колу Львівський національний університет. Підходимо до Університету фізкультури вузенькою вуличкою. Зупиняємося неподалік контейнерів для сортування сміття, на студентській «курилці». Саме тут півтора року тому затримували Яну. Знову куримо.

― У мене поруч з університетом райвідділок. Була сумна історія з ним. Колись у будівлі, яка поруч із поліцією, вибухнув чи то газовий балон, чи то котел. Пожежа, люди кричать. І знаєш, що робили в той момент поліцейські? Стояли й знімали все на відео. Чудові в нас правоохоронці, — із сарказмом говорить Яна.

Дівчина заходить до ректора. Вона просить почекати її в холі — розмова має бути особистою, не для зайвих вух.

Стас Козлюк / Бабель

Однією з найбільших проблем для Яни стала відсутність грошей. Всі ці півтора року вона отримувала зарплату ― 1 045 гривень і 17 копійок. Це стало одним із аргументів, аби перевести дівчину з-під арешту в Новомосковську до Києва, тому що квитки на суд з Дніпра до Києва й назад щовівторка обходилися у приблизно тисячу гривень. Знайти роботу Яна не може. Вона — обвинувачена у політичній справі, і для частини роботодавців це аргумент проти працевлаштування. Були ті, хто пропонував Яні роботу, проте вони швидко передумували, поглянувши на графік судових засідань. Врешті Яна пішла й з армії. Грошима і житлом їй допомагають знайомі.

Яна виходить з університету близько третьої дня. В руках тримає додаток до диплому, підписаний ректором. Хвалиться оцінками — більшість «відмінно». Пропоную пригостити її обідом і зайти в ресторанчик неподалік. Яна згадує, як почувалася, коли в липні минулого року з неї зняли арешт.

― Перший час був страх. За мною ж не тільки журналісти ходили, але й поліція. Пам’ятаю, ідемо з викладачами в ресторанчик і я бачу, як за нами йдуть двоє чоловіків. І я в якийсь момент різко звернула за ріг будинку, сховалася у крамничці, аби подивитися: що ж вони робитимуть? Чоловіки спочатку розгубилися, почали мене шукати поглядом. А вже за кілька хвилин один із них зайшов у магазин, де я ховалася, — розповідає Яна.

Ми завертаємо в ресторан із невеличкою терасою. Проходимо через зал і опиняємося у величезному внутрішньому дворі. Власне, тут і сидить більшість гостей закладу. Офіціанти вітаються з Яною, пропонують їй найкраще місце — біля вентилятора. Дівчина жартує з персоналом. Замовляє холодне біле вино. Розповідає про листування з президентом Володимиром Зеленським.

― Я написала перша. Це була особиста розмова. Плюс є проблема з виплатами арештованим військовим ― навіть якщо тебе відпускають на нічний домашній, ти все одно отримуєш мінімальні гроші: тисячу гривень. І я б це хотіла змінити. Бо це ж не лише моя історія, це й історія Андрія Антоненка, й інших військових, історії яких не стали публічними. Так, я перестрілася з Андрієм Єрмаком в Офісі президента. Я йшла на зустріч до Консультативної ради з питань ветеранів, аби про виплати говорити. Уявляєш, в Офісі президента можна наштовхнутися на голову Офісу президента, або й на самого президента, — сміється Яна.

Приносять вино. Ми з Яною сидимо тут ще кілька годин. Вона розповідає, як викладачі радять їй іти у велику політику і як вона цю політику не любить. Як після справи Шеремета вона почала розбиратися в політичному житті країни й читати новини. За цією розмовою ми дізнаємось, що начебто міністра МВС Арсена Авакова відправляють у відставку.

― Та ну, не вірю, — кидає Яна, вдивляючись в екран смартфону.

Ми ще трохи говоримо з Яною ― вона розмірковує, чого хоче в житті і як жити з усіма цими судами.

― Найгірше те, що в мене зараз є можливості. Я звільнилася з армії місяць тому. Я вже не студентка. Але в мене до кінця року стільки судів, що якось облаштувати життя не виходить. Я б хотіла йти далі на магістратуру. Навчатися за фахом. Працювати за фахом. Стати офіцером. Але я навіть на військову кафедру не можу вступити, бо я під судом. Я хочу жити як людина.

Стас Козлюк / Бабель

Далі Яні треба на зустріч з друзями, а через кілька днів назад ― до Києва. Ми прощаємось. Через два дні, 15 липня, Верховна Рада відправила Арсена Авакова у відставку. Вже в Києві питаю в Яни, чи вдоволена вона цим.

― Звісно, хочеться вірити, що змінюється не лише ім’я міністра, але й уся структура загалом. Але радіти ми зможемо тоді, коли почнуть шукати справжніх вбивць Павла Шеремета. А ми повернемося у звичне життя. Хоча, направду, воно вже ніколи не буде таким, як колись, ― пише вона.

Андрій «Ріфмастер» Антоненко

У неділю, за два дні до роковин вбивства Павла Шеремета йду до Антоненка. Він відчиняє двері, у нього в ногах сидить рябий кіт і невеличка собачка. Її породу зрозуміти складно через темінь. Андрій виглядає втомленим. Простягає руку. Міцно тисне. Запрошує в свою кімнату на 15 квадратів ― в іншій частині квартири мешкають його сімʼя та родичі. Кімната обставлена скромно: дві старі шафи, диван, стіл. По кутках причаїлося кілька гітар у чохлах. На стіні ― маленький телевізор. У цій кімнаті Ріф сидить уже четвертий місяць.

Стас Козлюк / Бабель

― Давай стисло. Бо переживати 2019 рік не хочеться взагалі. Кожного разу це стрес, який не додає здоров’я. І ще я дуже нецікаво зараз живу. Сиджу оце в кріслі днями, — говорить Андрій, вмощуючись у синьо-чорне комп’ютерне крісло.

У приміщенні жарко. Час від часу відчувається, як краплі поту проповзають між лопаток. Вікно відчинене, скло затуляють жалюзі. Розмірено гуде вентилятор. Вмощуюся на крісло, яке стоїть збоку. Раз на кілька секунд у праве вухо б’є тепле повітря, яке розганяють лопаті.

― У мене вікно якраз на сонячну сторону виходить. Якщо замало світла, можеш увімкнути лампочки. Я всі вікна позакривав жалюзі, щоб було не так спекотно, — говорить Андрій.

Згадую про директора департаменту комунікацій МВС Артема Шевченка і його коментарі для ЗМІ у справі Шеремета. Ще в 2016 році Шевченко казав, що на відео з камер у день закладки вибухівки під авто журналіста можна побачити риси облич підозрюваних та визначити їхній зріст. Антоненко схоплюється, бере аркуш паперу й починає малювати схему руху підривників, які закладали вибухівку під авто журналіста. Говорить емоційно.

Стас Козлюк / Бабель

― Слідство каже, що злочинці вийшли з арки на вулиці Гончара, яка поруч з домом, де в мене колись була кімната в комуналці. Потім вони пішли в бік вулиці Ярославів Вал, зробили гак, вийшли на вулицю, де стояло авто Шеремета, заклали вибухівку і знову, роблячи гак, вони нібито пішли ховатися у мою кімнату в комуналці. Але ж це не логічно! Дивись: двір, в якому стоїть будинок, де була кімната, це сусідня арка. Пройти з мого двору в двір, де камери зафіксували підривників, ― неможливо. Там глуха стіна. І аби вийти так, як розказують слідчі, треба було б обходити будинок з іншого боку і знову робити гак. Я більше повірю, що вони десь з Бульварно-Кудрявської прийшли і зрізали через двори, — говорить Антоненко.

Стас Козлюк / Бабель

Антоненко каже, що у 2016 році він не мав уявлення про Павла Шеремета і не знав про існування «Української правди».

― Я тоді цілеспрямовано не читав медіа. Займався собі творчістю, читав Facebook. Так, щось іноді репостив, ― згадує Ріф. ― Бувало таке, що друзі писали: «Ти репостиш сумнівне видання». А я такий: «Яке видання? Де видання?» Бо я більше спілкувався з друзями через соцмережі, дивився там всілякі смішні картинки й цікавився новинами музики. Все.

У 2015 році Антоненко разом із Сашком Положинським з концертом приїхав у Кропивницький. Після виступу йому подарували багато сувенірів, серед них прапори спецназу. Після цього в нього зʼявились друзі-військові. У тому ж році Ріф поїхав на концерт у Лимані, на який прийшли п’ять тисяч мешканців Донецької області.

― І вони разом зі мною кричали «Героям слава!» А після концерту місцеві підходили і розповідали, що з ними ніхто не говорить, і взагалі у них враження, що їх всі кинули.

Стас Козлюк / Бабель

Потім Антоненко оформився в Перший добровольчий мобільний шпиталь водієм-санітаром. Приїхав на першу ротацію, з комбіком і гітарою.

― На другу ротацію я вже написав «Тихо прийшов, тихо пішов». У 2017-му познайомився з Олексієм Нікіфоровим, своїм командиром, ― каже Андрій, ― знімали з ним кліп у полку. Сходив на зустріч з тодішнім керівником ССО Ігорем Луньовим. Він мав приймати мене на службу і думав рівно три секунди. Скоро от буде чотири роки з того моменту.

Досі сидимо в кімнаті. Через спеку намагаємося не робити зайвих рухів. Заходить кіт і вмощується біля Андрія. Той розповідає про свій побут.

― Розваг особливих немає. Спорт хіба. Біля входу до кімнати стелю собі каремат і займаюся. У племінниці в кімнаті штанга стоїть — тягаю її час від часу. Також є бруси. І зазвичай отак пороблю вправи, сходжу в душ, поки відпочину — і годин п’ять мине, — розповідає Андрій.

Він раптово бере телефон і показує Facebook-сторінку Іллі Киви. Той 17 липня розмістив пост, у якому написав про нових, на його думку, підозрюваних у вбивстві Шеремета. Вони нібито пов’язані з Сергієм «Боцманом» Короткіх, представником правого руху, який свого часу жив у Білорусі та Росії, згодом перебрався до України і тепер працює в МВС. Його ж пов’язують з Арсеном Аваковим. Андрій показує текст запиту, який нардеп Кива опублікував.

― Уявляєш, він тут пише про такого собі Олександра Аляб’єва. І в нього поганяло «Ріфкогель» було. Там ще про кількох людей йдеться. Всі з Росії. І мені кажуть, мовляв, «чого ти лайкаєш пости Киви?» Але ж якщо він пише про нових підозрюваних, і вони, ймовірно, справді причетні до цього злочину, бо ж про якісь конфлікти між Шереметом, Короткіх та «Азовом» говорили ще з 2016 року, то що я маю робити? А раптом так вийде знайти справжніх злочинців, — емоційно говорить Андрій.

З вулиці чути шум авто. Розмірено гуде вентилятор.

Антоненко у 2020 році мав отримати вищу освіту і офіцерські погони.

Стас Козлюк / Бабель

― Але в нас із Яною Дугарь виникла майже дзеркальна ситуація: Яну підтримав її виш, а мене — колеги з ССО. Натомість Інститут культури, в якому я вчився, мене відрахував. Тихцем, ― каже Андрій. ― Врешті мені телефонував сам Михайло Поплавський. Вибачався. Казав, що підтримує нас [фігурантів справи Шеремета] і з вересня вирішать питання з моїм поновленням, дадуть здати сесію. А якби не це відрахування, у мене міг би бути диплом.

Андрій вже більше години сидить на стільці перед вентилятором. Жадібно п’є воду. Питаю, чи виходить він на кухню бодай чаю чи кави зробити. Відповідає, що ні. Жарко. Нічого не хочеться.

― Останній тиждень я навіть фізичними вправами не займаюся. Щось ця погода сильно по здоров’ю вдарила. Погано почуваюся. Навіть швидку викликав. Воно якось наклалося. І спека, і ПТСР після СІЗО. Знаєш, воно ж як із війною — всілякі психологічні штуки потім доганяють. Після ізолятора так само. У СІЗО ти постійно зібраний, зосереджений. А вдома можеш дозволити собі розслабитися. Приміром, я не можу нормально спати. Четвертий місяць сплю по дві години на добу в середньому. Ще, буває, починає здаватися, що задихаюся і збивається пульс. Швидка приїжджала, все перевірила, кажуть: «Показники як у космонавта». І виписали різних заспокійливих, аби сон кращий був.

Андрій показує рукою на кілька різних пачок із таблетками на столі біля ліжка. Чоловік бере по одній, коментує: «Ось аби спокійніше спалося, оце перед сном, а оце я пити боюся, бо прочитав побічні реакції». Кладе упаковки назад.

Здається, що в кімнаті стає гарячіше. Кіт виходить у коридор.

― Якби у мене був двір, було б легше. Звісно, що вдома родина, вдома краще, ніж у СІЗО. Але там були прогулянки, можна було на повітря вийти. А вдома я в чотирьох стінах. І як щось станеться, суддя у відрядженні десь, я не можу до лікаря піти. Хіба що по швидкій. Оце недавно були підозри на проблеми з серцем, так я не можу сходити в лікарню на обстеження. Нема кому дозвіл дати.

Ріф каже, що дуже втомлюється від журналістів. У перші два місяці до нього приходили по три знімальних групи на день.

― Найдивніше питання до дружини від них було: «А як ви з цим живете?» А Світлана моя каже: «Та як, офігезно живу». Або питали «А чому ви?» А я знаю чому? Я можу хіба здогадуватися. Припускаю, що це атака на Сили спеціальних операцій. Вибити одного з найпублічніших бійців, деморалізувати інших, кинути тінь на всю структуру. Артем Шевченко он їздив до одного з командирів, розказував про мене: «Ми знаємо, що це не він. Але в його хаті хтось ховався, хай посидить і подумає». Тепер от розповідає, що пісня «Тихо прийшов, тихо пішов» ― це доказ моєї причетності до злочину.

Сидячи під арештом у своїй кімнаті, Ріф намагається себе розважати: пише пісні, грає на гітарі, стрімить це у Facebook.

Стас Козлюк / Бабель

― Але все одно не те. Нормально музика не пишеться. Оце взяв гітару, підключив, пограв п’ять хвилин. Набридло. Взяв іншу. І так по колу. Ще з розваг, крім гітари й спорту — фільми. Сьогодні дивився «Уцілілого». А до того ― «Американського снайпера».

Андрій встає і показує пальцем на свої погони, які йому мали вручити минулого року. Вони приклеєні на шафу, разом із шевронами військових підрозділів, які воюють на Донбасі. Він допиває залишки води, ставить пляшку під стіл. Знову сідає на те саме синє крісло. Повітря в кімнаті важке. Здається, воно огортає і нас, і меблі. Час від часу Андрій відволікається на Facebook, подивитися на стрічку новин, і заговорює про спілкування Дугарь із Зеленським.

― Може, це не дуже добре, що президент так все вивалив на публіку. Але, якщо чесно, мене ці політичні гойдалки не сильно цікавлять. Як і коментарі прибічників різних політсил. Хтось пише, що Яна продалася Зеленському. Хтось, що Юля Кузьменко продалася Петру Порошенку. Мене он праві не розуміють, бо я не закликаю до умовної революції. Лівим теж щось не подобається. І ці конспірологи навіть дійшли до того, що раз я ні з тими, ні з тими, значить домовився з Аваковим.

Ріф не засуджує спілкування Дугарь із президентом, вважає, що так вона може донести йому правдиву інформацію. Майже вечір. За кілька годин розмови ми з Андрієм не змінили ані локацій, ані поз у кріслах. Встаємо лише для того, аби пройтися до дверей. На прощання він тисне руку, домовляємося зустрітися якось за інших обставин. Вже десь у барі чи в кав’ярні, і поговорити про приємніші речі.

Мене в політику кликали. Але я відмовився. Не хочу. Я військовий. У мене є командир, є завдання. Я розумію, що багато людей від мене чогось очікують. Що я буду до чогось закликати, когось бороти. Але я просто хочу повернутися на службу.

Наступне засідання у справі 27 липня. Ріф його чекає, щоб подивитися, чи зміниться щось у справі після відставки Арсена Авакова.

― Коли побачив, що звільнили Авакова, було таке відчуття, ніби Янукович знову втік до Ростова, а Майдан переміг. Піднесення якесь було. Потім ще ж вечірку під МВС влаштували. Я дивився, було красиво. Але, чесно, хочеться сподіватися — всі відповідальні за те, що відбувається у справі Шеремета, отримають законне покарання.

Стас Козлюк / Бабель

Юля Кузьменко

З Юлією Кузьменко ми домовлялися провести разом цілий день. Але 18 липня, за кілька годин до зустрічі, вона написала, що в неї сильні болі в спині, вона не може підвестися з ліжка й не хоче, щоб її фотографували в такому вигляді. Я телефоную їй ввечері, Юля каже, що вперше за день встала на ноги, аби вийти надвір і трохи посидіти на повітрі. Скаржиться, що проблеми зі спиною у неї ― це професійне, через роботу в рентген-захисті.

― Я не знала Павла Шеремета. Ні особисто, ні як журналіста. Я, може, і читала його тексти. Але не звертала увагу на авторство, ― згадує Юля. ― Вже коли в ізоляторі тимчасового тримання сиділа, то просила адвоката хоч фотографії принести, аби знати, як Шеремет виглядає. Ще пізніше, коли мені журналісти передавали питання для інтерв’ю, дізналася, що він був опозиційним журналістом в Білорусі й Росії. В Україні. Що працював з «Українською правдою».

Ковальчук Віктор / УНІАН

В ізоляторі для Юлі розваг було небагато: читала книги, а потім почала малювати.

― Я цього не хотіла, але якось мені передали олівці й альбом. Я думаю собі: «Час є, чому не спробувати малювати». Воно сильно захопило. Плюс дозволяє підтримувати дрібну моторику. Але в мене була проблема. За пів року в ізоляторі ти не бачиш неба. Я жодного разу не бачила Місяць. Схід чи захід Сонця. Мені просто бракувало кольорів. Бо все в камері сіре. Мені приносили журнали. Я в них бачила фото й намагалася бодай частину перемалювати. Або, приміром, якось побачила равлика ― і намалювала його.

У серпні 2020 року, після семи місяців ізолятора, Юлю відпустили під домашній арешт. Вдома вона почала дивитись відеоуроки з малювання та опановувати фарби.

― Вчилася, як тримати пензель, які є техніки, як змішувати фарби. Бо до цього я пензлик у руках тримала хіба у початковій школі. Одну картину навіть продала за 18 тисяч. До мене якось звернулися Святослав Бойко і Христина Панасюк. Вони в ООС збиралися їхати з концертами. І збирали на це гроші. Я пообіцяла Святу намалювати щось патріотичне про Донбас, але саме тоді мені ще на два місяці продовжили запобіжний, і робота не йшла. То я віддала картину, яка найбільше подобалася людям у Facebook. І її купив власник X-Park, Юрій Зозуля.

Ще з нових розваг Юлі ― консервація. Раніше вона й уявити не могла, що буде це робити, не вистачало часу.

― У мене з 35 діб відпустки тиждень-два йшов на сім’ю, а вся решта ― на поїздки по фронту. І я зараз за цим сумую. І за Донбасом теж. Тим паче, я там народилася, це не чужа для мене земля.

Юля під арештом майже рік. Каже, що за цей час відвикла від людей.

― От мені кажуть: «Арешт знімуть, і підеш на роботу». Та мені ще тижні три треба буде звикати до людей. Я ж пропустила весь карантин. Я не знаю, як зараз в магазинах поводитися. Я не знаю, чи можна ще купити паперові квитки у громадський транспорт. Як взагалі тепер зайти в метро.

Кузьменко каже, що втратила довіру до правоохоронної системи. Раніше, коли бачила новини кримінальної хроніки, то раділа, що злочинців спіймали. Але після того як її саму звинуватили у вбивстві, тепер, коли читає новини, завжди думає: «А раптом це невинувата людина». Вона згадує спілкування Дугарь із Зеленським, і, як і Ріф, не засуджує.

Ковальчук Віктор / УНІАН

― Вона має право листуватися, з ким хоче. Не бачу в цьому проблеми. Тим паче, президент ― гарант Конституції. А наші конституційні права порушені. Логічно, що ми можемо скаржитися гаранту на це. Це спроба пошуку справедливості. Це нормально. І я ніколи не розпитувала Яну, про що вони там говорили. Не вистачало іще, аби ми з Андрієм її закидати питаннями почали.

Юля каже, що ні вона, ні Яна, ні Ріф не бачать себе в політиці.

― Багато людей хочуть нас трьох посварити. Кожен від нас чогось очікує. Ми не політизовані. Ми за Україну. Тому не думаю, що якісь незнайомі нам люди з інтернету можуть нас посварити.

На відставку Арсена Авакова Юля відреагувала спокійно, каже, що хоче справедливості.

― Певно, хтось чекав, що ми стрибатимемо до стелі. Але мене не цікавлять прізвища й посади. Мені важливо, що буде далі. Ми не можемо чекати під арештами роки, поки триватиме суд. Бо це просто знущання.

У майбутньому Юля Кузьменко дуже хоче повернутися до роботи, але боїться, що за роки арешту втратила навички лікаря.

― Кардіохірургія швидко розвивається. Я стежу за новинами в професії і розумію, що за півтора року я багато пропустила. Зараз навіть і не знаю, що потрібно для того, аби повністю відновитися.

Ми стежимо за політичними справами, а щоб це відбувалося і далі — треба оформити донат для «Бабеля».