«Я не брала відповідальність за країну, а ви взяли». Великий профайл головного редактора «Дзеркала тижня» Юлії Мостової

Таємну змову було викрито. Пʼятирічна Юля тримала в руках документ, який незаперечно свідчив: її суперниця у дворі Таня збирала клятви з подружок. Таня акуратно розкреслила аркуш формату А4 і вивела на ньому текст клятви. Подруги, підписуючись кровʼю, обіцяли не розмовляти з Юлею. Цей папір Юлі таємно передали власні джерела.

Місце дії — двір Голосіївського району, час — приблизно 45 років тому. Це була перша здобич майбутнього репортера і головного редактора «Дзеркала тижня». У «Дзеркалі» тепер працює і давня суперниця, а тепер найкраща подруга Таня — журналістка Тетяна Силіна. Вони, як і раніше, живуть по сусідству.

1

Юлія Мостова народилася 20 липня 1968 року в родині журналіста Володимира Мостового і біолога Валентини Науменко. Друзі та рідні схоже описують її характер у дитинстві. «Він у неї завжди був дай боже, — розповідає батько. — У школі вона була заводіякою всього. У десятому і одинадцятому класах у день самоврядування її вибирали директором школи».

Можливо, через характер Мостовій пророкували мистецьку або театральну карʼєру. Але вона вирішила взяти за приклад батька. Володимир Мостовий помітив її хист до журналістики, коли доньці було 13 років. «Тоді вона провела в Євпаторії на лікуванні кілька місяців, звідти писала листи, якими зачитувалися всі родичі». Мама була проти. Згодом на запитання про те, як вона потрапила в журналістику, Мостова відповідала: «Мама сказала, що в журналістику я потраплю тільки через її труп. Труп добре зберігся». Після закінчення школи, у 1986 році Мостова вступила на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка.

У другій половині вісімдесятих, за Михайла Горбачова, у СРСР почалася Перебудова: зʼявилися перші кооперативи, громадянам дозволили дрібну приватну власність, послабилася цензура. Постав «Народний рух України за Перебудову», згодом — просто «Рух» Чорновола. Проте під час навчання Мостова не надто цікавилася політикою. «Ми збирали підписи на захист [радянського дисидента Андрія] Сахарова, а вона писала про людські долі, її цікавили люди», — згадує Силіна. В університеті Мостова вийшла заміж за однокурсника Владлена Самойлова. В інтервʼю вона сама не раз говорила, що в ті роки її головною установкою була сімʼя: «Журналістика — журналістикою, але ... смажити смачні котлети для друзів і чоловіка для мене було важливішим, ніж публікуватися». Одним з тих, із ким Мостова познайомилася й потоваришувала в університеті, був Сергій Рахманін, у майбутньому — її заступник у «Дзеркалі» і один з найкращих колумністів країни.

На третьому курсі Мостовий поставив хрест на журналістській карʼєрі доньки. «Вони [з чоловіком] проходили у мене в газеті «Прапор комунізму» навчальну практику і, ні чорта не зробивши, поїхали в Одеську область, — розповідає він. — Другою проблемою була її безграмотність. Але після 4-го курсу вона стрімко «вилюдніла» — за місяць практики в газеті «Собеседник». Зʼявився власний стиль, дещо несподіваний для її віку аналітичний підхід».

Влітку 1991 року, закінчивши університет, Мостова повернулася в «Прапор комунізму», який на той час перейменували на «Київський вісник», — працювати у відділі листів. Вона гадала, що й далі писатиме про сімʼю та соціальні проблеми. Все змінилося, коли Мостова 23 серпня 1991 року, після серпневого путчу і за день до того, як Верховна Рада проголосила Незалежність України, написала статтю «Бій відшумів» — свій перший текст про політику. «Вся [горбачовська] Перебудова, коли мої однокурсники бігали на мітинги, писали полумʼяні вірші, минула для мене в декадансі. Я про це шкодую. А то був перший політичний матеріал», — згадує Мостова.

У березні 1992 року Юлія пішла з «Київського вісника» в агенцію «Франс Прес», а за три місяці — перейшла в «Київські Відомості». Всупереч усталеному на той час протоколу вона взяла інтервʼю в колишнього радника президента США з національної безпеки Збігнєва Бжезінського — просто підійшла до нього на якомусь заході. Потім було інтервʼю з держсекретарем США Генрі Кіссінджером. Диктофон дав збій, і текст довелося відновлювати з памʼяті.

Удруге диктофон відмовив уже через кілька років, коли Мостова працювала у своїй газеті, на інтервʼю з президентом Леонідом Кучмою. «Вона це вчасно помітила, — розповідає Володимир Мостовий. — Кучма пішов до кімнати відпочинку поруч з кабінетом і виніс їй маленький диктофон Sony у шкіряному чохлі».

2

Працюючи в «Київських Відомостях», Юлія Мостова мріяла створити першу в країні газету, яка би пропонувала візію майбутнього країни. Вона шукала на неї гроші.

«Вона завжди була масштабною людиною, ще в університеті, — згадує Сергій Рахманін. — Вона була дуже харизматичною навіть у 17—18 років. Мені вона подобалася принциповістю та почуттям гумору. Вона вже тоді вміла відокремлювати масштабне від дрібного. Людей, які вміли це робити, було небагато. А їй це вдавалося. Узагальнювати, писати не просто прогноз, а сценарій».

Нині покійний одеський бізнесмен Юрій Орликов, який половину часу жив у США і половину — в Україні, був готовий випускати таке видання.

Орликов і Мостова познайомилися під час парламентської виборчої кампанії навесні 1994 року: їх в Одесі познайомив поет-пісняр Юрій Рибчинський. Він тоді підтримував свого друга Вадима Плоткіна, який балотувався по одному з одеських округів. Орликов здобув вищу освіту в Одесі, переїхав до США, де жили його батьки, працював таксистом, імпресаріо російських артистів. Потім став співвласником газети «Новое русское слово» — найтиражнішого видання для російськомовних іммігрантів у Америці. На початку 90-х Орликов торгував металом в Україні та країнах СНД. Тут він вважався бізнесменом навіть не другого, а третього ряду.

Орликов запропонував Мостовій стати головним редактором. Вона відмовилася і порадила замість себе батька. Володимир Мостовий тоді працював головним редактором комунальної газети «Хрещатик», офіційного видання Київської міськради. Він погодився. Разом з Орликовим у серпні 1994 року вони заснували ТОВ «Ормос». 95 відсотків газети належали бізнесменові, пʼять — Юлії і Володимиру Мостовим, по 2,5 відсотки на кожного.

У середині літа 1994 року Леонід Кучма виграв президентські вибори. А восени вийшов перший номер газети «Дзеркало тижня». За первісним задумом, це мав бути дайджест «Нового русского слова», обсягом 36 сторінок у середу і 120 у пʼятницю; лишень чотири сторінки приділялося Україні. «Ми сказали [Орликову], що нашого читача не зацікавить життя діаспори у США, і України має бути більше, — розповідає Мостовий. — Орликов погодився, але сказав, що жодної штатної одиниці не додасть». У підсумку газета запустилася на 36 шпальтах із чотирма людьми у штаті. «Концепцію газети придумала Юля. Назва газети — моя».

Остаточно газета сформувалася до літа 1995 року — перейшла на 24 сторінки. Юлія стала заступником головного редактора. Їй виповнилося двадцять сім років. «Вона — художній керівник театру, а я — директор, — розповідає Мостовий. — Вона каже: “Хочу поставити Гамлета”, а я сиджу й вираховую, скільки треба фарби, дощок, цвяхів. Авторами стали її друзі і колеги по цеху. Ми були островом свободи. Те, що вони не могли писати у своїх газетах, публікували у нас. Вона завжди говорила: “Тату, я у тебе заступник з Орликова та політичний оглядач”». Бути «заступником з Орликова» означало вести з ним переговори, якщо хтось із політиків скаржився йому на газету.

Вже за рік після своєї появи газета опублікувала інтервʼю з президентом Леонідом Кучмою. Кореспондент агенції Reuters Олена Притула (майбутній головний редактор «Української правди») писала в «Дзеркало» репортажі з Криму. Газета єдина писала про те, як за премʼєр-міністра Павла Лазаренка працював ринок газу, що постачався з Росії, зокрема через компанію ЄЕСУ Юлії Тимошенко. Саме тут уперше Мостова описувала «орбіти» політиків. Усі 90-ті газета висвітлювала конфлікти оточення президента і самого Леоніда Кучми з колишнім в. о. премʼєр-міністра Юхимом Звягільським, очільником СБУ і премʼєр-міністром Євгеном Марчуком, секретарем РНБО Володимиром Горбуліним. «Мостова завжди критично ставилася до людей із влади. Критика не була самоціллю. Кучма намагався переконувати її, пояснювати. Але [в кінці 90-х років] під час акцій «Україна без Кучми» зустрічей вже не було. Не було сенсу», — згадує Рахманін.

За цей час газету пропонували купити політики й олігархи: «директор парламенту» часів Кучми — Олександр Волков, бізнесмен «на підході» Рінат Ахметов, премʼєр «на відході» Павло Лазаренко і президент концерну «Славутич» Григорій Суркіс. Вона всім відмовила.

Лазаренко таки спромігся купити 40% «Дзеркала», коли ще був премʼєром — у другій половині 90-х. Але не зміг цим скористатися. «Він став ключовим власником видання. Орликов через голову Мостової продав частку Лазаренку. Мостова зробила все, щоб це не відбилося на публікаціях. Газета, яка формально належала Лазаренку, була головним критиком Лазаренка. І він нічого не міг удіяти. Потім у нього почалися проблеми», — згадує Рахманін. Остаточно позбутися токсичного співвласника «Дзеркалу» вдалося лише в 2011 році.

На початку двохтисячних про купівлю з Орликовим домовлявся власник «Систем Кепітал Менеджмент» Рінат Ахметов. Мостова зустрічалася з Ахметовим і застерігала, що він купить тільки бренд, а колектив не отримає. Угода зірвалася.

Увесь цей час Мостову спокушали посадами у владі та кріслом в парламенті. Напередодні парламентських виборів 2002 року їй пропонували місце в першій пʼятірці блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». «За Януковича, на початку його президентства [в 2010 році], від імені його правої руки їй пропонували віце-премʼєра з гуманітарних питань, — каже Володимир Мостовий. — Вона відмовилася».

Головним редактором Мостова стала в 2011 році, коли батько «взяв її змором». «Сказав: “Юлю, втомилося залізо. Я вже не можу”. І друге — це вже не моя журналістика. Я доволі суттєво відстав, я досі не ходжу в Інтернет, не дружу з компʼютером », — каже Мостовий. На його робочому столі в редакції «Дзеркала» лежить роздрук статті, яку він редагує, роблячи позначки ручкою.

3

Взимку 2000—2001 року в одному з перших київських пабів John Bull на вулиці Саксаганського (нині там пекарня «Хліб & Soul») зібралися четверо журналістів. Це були автор політичних програм на каналі «1 + 1» Микола Вересень, заступник головного редактора «Дзеркала» Юлія Мостова, керівник ГО «Інтерньюз-Україна» Тарас Кузьмов і засновник журналу «ПіК» Олександр Кривенко.

Це були тяжкі часи для медіа. Наприкінці девʼяностих і початку нульових, після брудних президентських виборів 1999 року, коли адміністрація Леоніда Кучми задіяла адмінресурс, опозиція була роз’єднана та розгублена, а журналісти — пригнічені. З опозиційною і просто незалежною пресою чиновники боролися за допомогою позовів «про захист честі та гідності». Один з таких позовів, на кілька мільйонів доларів, проти «Київських Відомостей» подав ставленик Леоніда Кучми — міністр МВС Юрій Кравченко. За даними Мінʼюсту, у 1998—2000 роках у справах «про захист честі та гідності» засудили 372 особи, вісьмох з них позбавили волі. Верховна Рада тричі провалила поправки до законодавства, які мали б захистити журналістів.

Останньою краплею стало вбивство Георгія Гонгадзе і слідом за ним касетний скандал: спливла «прослушка», де Кучма матірно лаяв Гонгадзе. Президента звинуватили в тому, що він замовив убивство журналіста. У листопаді 2000 року розпочалася кампанія вуличних протестів «Україна без Кучми».

Того зимового вечора четверо журналістів вирішили обʼєднатися самі й обʼєднати опозиційних політиків. Так зʼявилася «Хартія-4». Усе будувалося на особистих контактах. Журналісти принципово не входили в політичні блоки і партії. На футболках, які вони собі зробили, було написано: «Україна — наше хобі». «Політики чекали, що ми будемо просити грошей або місця в списку. І дивувалися, що цього не було», — згадує Рахманін. «Усі зібралися за покликом серця», — розповідає один з тодішніх опозиційних депутатів Володимир Філенко.

«Тоді Україні не виповнилося й десяти років. Ніхто своїй величі та генію, як Петро Олексійович [Порошенко], памʼятника ще не зводив. Комунікація була простішою. Амбіції, звісно, ​​вирували. Ми зібрали всіх в Інституті ботаніки. [Батько Миколи Вересня — народний депутат Костянтин Ситник — раніше працював директором Інституту ботаніки]. Влада була значно потужнішою, організованішою, ніж уся опозиція разом узята. Усі були розгублені та слабкі. Але це не означало, що треба здаватися. [Очільник Соцпартії Олександр] Мороз, Філенко, [Юлія] Тимошенко і багато інших прийшли на цей майданчик. Ми придумували акцію, у неї мав бути якийсь фінал. І ми вирішили заспівати гімн. Тоді це здавалося свіжим і новим. І ось, у порожньому темному Інституті ботаніки, у залі з височенною стелею ми гримнули гімн України! Виявилося, чудово співає Філенко, непогано Мороз. Це був космос. У такі моменти із хребта виростає енергетичний стовп і йде в небо», — згадує Мостова.

У лютому 2001 року політики, які пішли в опозицію до Леоніда Кучми, створили «Форум національного порятунку». Лідером «Форуму» стала Юлія Тимошенко. На його основі у листопаді 2001 року зʼявився «Блок Юлії Тимошенко».

У ті часи Юлія Мостова і Юлія Тимошенко близько спілкувалися. Ще в середині девʼяностих Мостова описувала Тимошенко як «перспективного, амбітного і досить жорсткого політика».

У лютому 2001 року Юлію Тимошенко, яка тільки зійшла з посади віце-премʼєра, арештували — за «контрабанду російського газу і несплату податків». «Коли Тимошенко прийшли арештовувати [у лікарню «Медиком», куди Тимошенко відпустили через виразку після 42 днів у СІЗО] ... поруч була тільки я. У мене ще день лишалися сліди на руці від її нігтів. [Вона говорила:] “Юлю, не йди, не кидай мене!” Кілька хвилин розгубленості, але вона їх довірила мені, розумієте? У неї відразу відібрали мобільний, але вона мала ще один, маленький. Я його сховала в ванній, у невеличкому люку для сантехніки, щоб вона змогла зв’язатися з адвокатом», — розповідала Мостова в інтервʼю агентству УНІАН у 2010 році.

Юлію Тимошенко випустили із СІЗО навесні 2001 року. А восени 2002-го, перед акцією «Повстань, Україно!», Юлія Мостова та Олена Притула, вдавшись до хитрощів, зібрали у квартирі на пʼятому поверсі будинку на вулиці Круглоуніверситетській лідерів опозиції: очільника «Нашої України» Віктора Ющенка, очільника БЮТ Юлію Тимошенко, очільника Компартії України Петра Симоненка та очільника Соціалістичної партії Олександра Мороза.

«Коли Ющенко з порога побачив цю компанію, він дременув. Я за ним. За піджак витягую з ліфта, щоб він сів за стіл і взяв участь у переговорах. Ми його переконували, що амбіції нічого не важать, що різночитання ідеологічні нічого не важать, коли треба поставити владу на місце», — згадує Мостова.

Тоді Адміністрацією Президента керував Віктор Медведчук. «Кучма був дуже деморалізований касетним скандалом, — пояснює Мостова. — Він знав, що не вбивав Гонгадзе, але розумів, що ворог — у команді, хтось дуже близький. Він практично нікому не довіряв і під час акції «Україна без Кучми» він, як на милицю, сперся на Медведчука».

Акція «Повстань, Україно!» почалася в другій половині 2002 року. Мітингувальники вимагали відставки Кучми і дострокових виборів президента. Кучма у відставку не пішов. Натомість він звірився на «донецьку» групу у своїй парламентській фракції, яка гуртувалася навколо Ріната Ахметова. Премʼєр-міністром став висуванець «донецьких» — Віктор Янукович. У зовнішній політиці Леонід Кучма зробив поступки Росії.

«Коли Кучма переміг [на виборах] удруге [1999 року], він обіцяв, що ми побачимо нового президента. Він не дав [бюрократу і колишньому «червоному директору» Валерію] Пустовойтенку лишитися на посаді премʼєра, Кабмін очолив [банкір Віктор] Ющенко, що на той час було прогресивним. Україна рушила в європейському напрямку. Але сталося те, що сталося. І єдиним наслідком цієї історії стало притискання Кучми до кремлівської стіни», — згадує Мостова.

На президентські вибори 2004 року вийшли колишній премʼєр Віктор Ющенко та чинний премʼєр Віктор Янукович. Адмінресурс працював на останнього. Працювали на нього й журналісти. І тоді, за три дні до першого туру, Юлія Мостова опублікувала статтю «Післямова к прелюдии». Вона присвятила її відповідальності ЗМІ, які «пофарбувалися в кольори господарів» і «втратили право на власну думку, привівши її в цілковиту відповідність з точкою зору банкоматів».

Цей текст відрізнявся від того, що Мостова писала раніше. Це була стаття-маніфест. Такі матеріали Мостова писатиме й надалі — у критичні для країни моменти. Їх будуть обговорювати в офісах, чиновницьких кабінетах і соціальних мережах.

4

Вони познайомилися в 1997 році. Мостова готувалася до інтервʼю з тодішнім міністром оборони Олександром Кузьмуком і шукала експерта, який би допоміг їй розібратися в військовій тематиці. Олександр Разумков, з яким Мостова тоді жила в цивільному шлюбі, порадив їй полковника Анатолія Гриценка. Разумков на той час очолював провідний аналітичний центр (згодом центр назвуть його ім’ям) і працював заступником секретаря РНБО під орудою Володимира Горбуліна. Гриценко був підлеглим Разумкова, він керував аналітичною службою РНБО.

У 1998 році в Разумкова і Мостової народився син Гліб. А за рік Олександр Разумков помер від раку. «Юля залишилася сама, із [сином] Глібом, — розповідав про їхнє знайомство Анатолій Гриценко в інтервʼю радіо «Ера». — Потім я очолив Центр Разумкова, були непрості події: «Україна без Кучми», вбивство Гонгадзе. Треба було йти якщо не на барикади, то на розрив. Вона не боялася, я не боявся. Ми спочатку потоваришували, а потім покохали один одного».

Гриценко пішов із сімʼї, переїхав на орендовану квартиру. З Юлею вони одружилися в 2003-му. Перед весіллям Гриценко познайомив Мостову зі своїми дітьми від першого шлюбу. Вона не намагалася їм сподобатися. Її син, Гліб Разумков, дуже скоро став називати Анатолія Степановича татом. У розпал Помаранчевої революції в Гриценка і Мостової народилася донька Аня.

Близькі друзі Мостової в один голос кажуть, що з його появою вона стала мʼякшою, спокійнішою. «Вона нарешті стала щасливою», — каже Рахманін. Змінила зачіску, стала частіше носити сукні. Гриценко з нею теж «розстебнув верхній ґудзик і почав дихати».

Анатолій Гриценко одного разу побився через дружину, за його словами, приблизно сім років тому. «Спробував образити дружину в моїй присутності — отримав у вухо і не тільки. Це був депутат, генерал міліції і бізнесмен». Імʼя кривдника Гриценко називати відмовляється, але, як припускає theБабель, це міг бути колишній депутат від Партії Регіонів Василь Грицак.

За словами Мостової, з Гриценком вони можуть «погиркатися» лише через виховання дітей. «Була у нас історія з Глібчиком. На літніх канікулах [між четвертим і пʼятим класом] Толя погнав його на дачі на турнік, показати, скільки разів той підтягується. Гліб підтягнувся півтора рази. Толя каже: “Вранці два підходи, ввечері два підходи, кожен день пробіжка, до кінця літа маєш підтягуватися 15 разів”. Скільки було в дитини істерик, скільки істерик було в мене: дай синові спокій, він — душа блакитної акварелі, ти ламаєш йому психіку. Перший день занять у новому класі. Вертається Гліб зі школи, влітає до хати, обіймає Гриценка і каже: “Я підтягнувся 19 разів, а другий після мене хлопець тільки пʼять! Я круто себе поставив, дякую тобі!”»

У 2010 році, коли Анатолій Гриценко вперше балотувався в президенти, Мостова вирішила розвивати сайт «Дзеркала тижня»: крім матеріалів газетної версії, зʼявилися новини. Курирував процес її брат Олексій, який теж працює в газеті. Тодішній головний редактор сайту Костянтин Войтенко, який запускав стрічку новин (зараз працює головним редактором tsn.ua), відгукується про Мостову як про людину надзвичайної памʼяті та системності. «У роботу відділу особливо не втручалася, підказувала правильні акценти там, де справа стосувалася України, — розповідає він. — Могла спалахнути, розмовляти на підвищених тонах, якщо ми припускалися якихось помилок. Але якщо була не права, могла попросити пробачення».

На президентських виборах 2010 року Анатолій Гриценко отримав 1,2 відсотка голосів. На виборах 2019 року висунути свою кандидатуру він вирішив, не радячись із сімʼєю. Мостову і своїх дітей поставив перед фактом. Якщо у 2010 році шансів у нього було небагато, то нині, якщо вірити соцопитуванням, він може вийти в другий тур. Юлія Мостова — головний редактор «Дзеркала тижня», нещадна як до влади, так і до опозиції — може стати першою леді країни.

«Я завжди боролася за право залишатися собою, — коментує його рішення Мостова. — Не за гроші, привілеї, звання або посади, а за право залишатися собою. Тому я тепер не знаю, що зі мною буде. Я справді не знаю».

Чи може Мостова впливати на Гриценка, якщо той стане президентом? Її друзі та вона сама кажуть, що це виключено. Мостова пояснює це так: «Хірурги не можуть оперувати своїх. Колись Юрій Левенець — «різнокольорова» була людина, але найсильніший політтехнолог — мені сказав: “За усієї поваги, мене ваша думка як електоральної одиниці не цікавить, таких, як ви, набагато менше за статистичну похибку”. Виборці бачать світ зовсім не так, як я. Тому я ніколи не була в штабі Гриценка. Я не лізу в його кадрову політику, тому що про кожну людину в українській політиці мені є що сказати. Давно тут сиджу». [Покійний політтехнолог Юрій Левенець працював з Леонідом Кучмою, Юлією Тимошенко і Партією Регіонів.]

Про те, що Мостова знає про українську політику більше за нього, говорить і сам Гриценко: «Вона про політиків писала тоді, коли я взагалі цим не цікавився [і працював] далеко від партійно-політичного серпентарію».

5

До Юлії Мостової ходять радитися політики, незалежно від свого політичного забарвлення. Навіть ті, хто явно не вважає її союзником, говорять про неї з повагою. Григорій Суркіс, який, за словами Сергія Рахманіна, наприкінці девʼяностих хотів купити «Дзеркало», щоб «розірвати останній примірник газети», у коментарі theБабелю назвав її «чудовим журналістом».

Ось що про Юлію Мостову говорить Леонід Кучма: «Чесно скажу, читаючи Юлію Мостову, я рідко відчував її любов до себе. Зате завжди — її любов до країни і вірність професії. Українська журналістика посідає в житті Юлії Мостової приблизно таке саме місце, як і сама Юлія Мостова в українській журналістиці — десь у самій основі, абсолютно незамінне».

«Вони приходять [радитися], коли вони під конем, — каже Мостова. — Коли на коні, вони нікого не слухають. Якщо людина піднімається своїм розумом вище хмари, то люди здаються їй наче миші, як казав Голохвастов. Та нічого, я їх тут, на землі, почекаю». «На землі» вона дочекалася президента Леоніда Кучму, і після Помаранчевої революції виповіла йому все, що думала про його політику. За її словами, під час розмови вони обоє викурили по пачці цигарок.

Саме вона після Помаранчевої революції прямо сказала Петру Порошенку, тоді новопризначеному секретареві РНБО, щоб він замінив золоті коронки, через які з нього кепкували. «Я вмію діяти хірургічно жорстко, — каже Мостова. — Дуже не люблю, коли сміються у людини за спиною. Взагалі, за Бабелем “Ми народжені для насолоди працею, бійкою і любовʼю”. Ми не народжені для того, щоб боягузливо хихотіти, падлючити та обманювати слабких. Порошенко не єдиний, кому я говорила подібні речі».

Порошенко попросив у неї поради в 2014 році, після того як виграв вибори, перед інавгурацією. «Я сказала: ви блискуче знаєтесь на тому, як лобіювати свій бізнес. Але при цьому ви вважаєте себе найкращим банкіром, воєначальником, дипломатом, фінансистом, найкращим енергетиком. А це не так. Тому я хочу вас застерегти від того, щоб ставити на посади укладальниць «Пташиного молока». Візьміть найкращих з кращих. Не намагайтеся бути стратегом там, де ви дилетант. Ми з вами — два дилетанти. Але я не брала відповідальність за країну, а ви взяли».

Наразі головний опонент її чоловіка на прийдешніх виборах — не чинний президент, а Юлія Тимошенко. Колись довірчі стосунки давно охололи, близько вони вже не спілкуються. «Юля [Тимошенко] проживає не своє життя, — каже Мостова. — Для неї влада — це самоціль. Мені вдалося застати скалки тієї людини, що розбилася років 25 тому. Там усередині давно вже все витоптано і випалено. Залишилася талановита і яскрава оболонка. Хто та чим її заповнить? Соціалістичний блокчейн солідаризму? Я навіть говорила їй про це. Але вона розучилася слухати. А поки що я готуюся спостерігати за протистоянням [спічрайтера Юлії Тимошенко] Віталія Чепіноги та авторського колективу «Кварталу 95» [Володимира Зеленського]».

Як і раніше, Мостова спостерігає за політичним процесом зі свого кабінету в редакції, розташованій через дорогу від Печерського районного суду в Хрестовому провулку. Мостовій не бракує викликів і опріч виборчої кампанії чоловіка. «Дзеркало тижня» виходить вже не на 24 шпальтах, а на 16. Наклад, який ще 2010 року складав 57 тисяч примірників, скоротився до 20—30 тисяч. Паперовий формат «Дзеркала тижня» застарів. У газеті скромні гонорари, тому Мостовій дедалі складніше шукати авторів. Володимир Мостовий уже сім років пропонує продати паперове видання. «Але в Юлі сентименти до паперу, точніше до тих, хто його передплачує», — каже він.

«У 91-му році я була журналістом по духу, але не за навичками і рівнем компетенцій, — каже Мостова. — Після тексту про ГКЧП мене кинули в міжнародний відділ [«Київських Відомостей»], бо я принесла інтервʼю зі Збігнєвом Бжезінським. Потім мене страшенно цікавили залаштунки, я порпалася в цих історіях. Згодом це підхопили Сергій Лещенко, Мустафа Найєм та Соня Кошкіна. Вони стали шпигунами за лаштунками. А я пройшла цей шлях першою, все зрозуміла і втратила до цього інтерес. Мені важливіше шукати відповідь на питання «що робити?», ніж на питання «хто винен?». Хто винен — уже писали багато разів, а що робити — для цього «Дзеркало» й існує як майданчик. Питання: чи залишилися ті, хто готовий читати шумерські письмена».