Свобода слова в Україні ... зараз є вторинною. Тому що без думки. Свобода [слова] повинна бути з нюхом на головні, а не поверхневі події, на сенси, а не якісь стадні рефлексії.
Найвища посада мого інформатора — президент України. І не один. Коли знають, що ти отруйна, але не продаєшся, — тоді з тобою говорять.
Несистемність. Безвідповідальність. Жадібність. Втрата класу. Це те, що являє собою українська політика.
Час титанів у світовій політиці закінчився. Світ залишився без дорослих, лідерів держави обирають [за] технології. Беруть таргана, на нього спрямовують світло, гроші. І він стає левом.
Масштабні люди, які зі свого вікна бачили світ, а не стіну сусіднього будинку, — це [екс-секретар РНБО Володимир] Горбулін, [колишній премʼєр-міністр Євген] Марчук, [покійний керівник Українського центру економічних і політичних досліджень Олександр] Разумков, [кандидат у президенти Анатолій] Гриценко, [покійний історик і політолог Юрій] Левенець. Зовсім не дурний, але не затребуваний світлою стороною [один з лідерів «Опозиційного блоку» Сергій] Льовочкін. Цікавий [бізнесмен Віктор] Пінчук.
Сезонні політичні контракти, що укладав [перший президент] Леонід Кравчук із різними політиками і політсилами, вбили в мені повагу [до нього].
Леонід Кучма як ніхто був готовий до влади. У нього був нюх на людей, а спочатку — дуже непогана команда, але він не зміг утримати цих людей в концентрації... Олігархат — це серйозна помилка президента Леоніда Кучми, звичайно. В листопаді 2005-го, майже за рік після «Помаранчевої революції» [що привела до влади президента Віктора Ющенка], ми зустрілися з Даниличем: він викурив пачку сигарет за розмову, я викурила пачку сигарет за розмову. Було непросто, в першу чергу йому. Я сказала все, що хотіла сказати. Він слухав. Кучма сказав: «Ось ти пишеш правильні, розумні речі — чого [Ющенко] тебе не слухає?» Я кажу: «Данилич, а ви слухали?».
Мені неодноразово пропонували йти у владу. 2003 року, по-моєму, на [парламентські] вибори йде [партія Віктора Ющенка] «Наша Україна», потрібно вирішити гендерне питання — щоб у [першій] пʼятірці [виборчого списку] була тітка. Приїхав [заступник керівника виборчого штабу НУ Іван] Васюник — з пропозицією від Віктора Андрійовича [Ющенка] увійти в першу пʼятірку. Я відповіла: «Передайте, будь ласка, Віктору Андрійовичу, що війна між негідниками і дурнями — це не моя війна».
Ющенко запитав: «Юлю, чому ти так не любиш мою владу?» Я відповіла: «Ви знаєте, Вікторе Андрійовичу, підлість — вона дратує, а дурість — бісить, з нею зробити нічого не можна».
[Колишній президент Віктор] Янукович — один із кращих вербувальників, яких я зустрічала. У нього теж була своя [школа:] вулиця, вʼязниця, безумовно, КДБ. Тому я завжди уникала особистих, off the records, розмов з Віктором Януковичем. Він не такий простий, як його малюють. Янукович — звір. Зі своїми інстинктами, апетитами, відчуттям своєї зграї.
«Дзеркало тижня» — це територія свободи, що плавно переросла в інтелектуальний заповідник. Зараз я не впевнена в тому, що потрібно і перше, і друге.
2013 року, на початку осені, ми з Петром Порошенком у ресторані «Егоїст» пили каву, і він, тоді просто народний депутат, просив: «Юль, допоможи повернутися у велику гру». Порошенку було все одно, ким бути: головою КМДА, мером Києва, спікером, міністром економіки — всім! Я сказала, що це не моє. «А по-друге, — додала, — я вас вважаю найбільш нещирим з політиків, яких знала». Він обурився: «Чому?!» І у нього, як завжди, сльоза бринить. Я пояснила: «Тому що ви змалку діабетик, а випускаєте найбільшу кількість солодкого в країні».
Тимошенко — не людина. Вона була людиною. І я любила в ній ці залишки... Останнього разу ми бачилися, по-моєму, позаминулого літа. Говорили про неповʼязані безпосередньо з українською політикою речі. Я б сказала, розмова була езотерична.
Павло Лазаренко — колгоспна брила. Але все, що з ним сталося — заслужено. Він не був просто жадібним політиком. Лазаренко був системним, і його кримінальне крило було жахливим.
Віктор Медведчук — чесний ворог, відкритий. Медведчук абсолютно щиро, з моєї субʼєктивної точки зору, ненавидить все українське. Я думаю, це ... [через] обмеження, що були накладені на його життя походженням батька. [1944 року радянський військовий трибунал визнав батька Віктора Медведчука винним у співпраці з ОУН і засудив до вʼязниці та заслання. Віктор Медведчук народився в селищі Почет Красноярського краю.]
[Бізнесмен Віктор] Пінчук вміє бути мені ближчим — я б сказала так. Саме через нього ми посварилися з [Ігорем] Коломойським. Бруд, який лився [на мого чоловіка Анатолія Гриценка] на «Плюсах» 2014 року, — це помста Ігоря Валерійовича мені за те, що відмовилася свідчити проти Пінчука [у Високому суді Лондона під час суперечки за Криворізький залізорудний комбінат]. Коломойський не знав, що я відмовила і Пінчуку. Просто Віктор Михайлович сприйняв це спокійно, а Ігорю Валерійовичу обовʼязково хотілося, щоб я була на його боці.
Я вмію зупиняти поглядом. А якщо не зупиню поглядом, то зупиню з ноги.
Я не розумію, що буде з Коломойським, а отже, не розумію, що буде з Тимошенко. Не в курсі, що відбувається на біло-блакитному фланзі, тому що вони в змозі народити одного кандидата [який вийде до другого туру]. Не знаю, чи зможуть обʼєднатися Анатолій Гриценко, [кандидат у президенти Андрій] Садовий і Слава Вакарчук. Піде Зеленський. Це теж залежить від Коломойського: що у нього буде зі свободою, і не тільки слова.
З [Генеральним прокурором] Юрою Луценком сталася страшна метаморфоза, мені шкода. Він свій вибір зробив — вирішив бути не правим, а щасливим.