Увечері 30 вересня 1938 року величезний натовп зібрався на летовищі «Гестон» у передмісті Лондону. Всі очікували на повернення прем’єра Чемберлена з Мюнхену, де він, здавалося, запобіг новій великій війні в Європі.
Вийшовши з літака, Чемберлен коротко сказав, що «чехословацьку проблему вирішено». А потім тріумфально додав, що це «лише прелюдія до ширшої угоди, яка принесе мир усій Європі». Він продемонстрував публіці аркуш паперу, який підсунув вранці Гітлерові без погодження зі своїми дипломатами. У ньому в кількох реченнях йшлося про те, що Німеччина і Велика Британія ніколи не воюватимуть одна проти одної. Фюрер його підписав не читаючи. Для нього було важливіше, що Британія та Франція дозволили йому окупувати Судетську область Чехословаччини, притому навіть не питаючи думки Праги.
Чемберлен демонструє папірець з «мирною угодою» з Гітлером на аеродромі в Гестоні, 30 вересня 1938 року.
Wikimedia / «Бабель»
Пізніше того ж дня Чемберлен знову звернувся до натовпу, який зібрався перед прем’єрською резиденцією на Даунінг-стріт: «Мої дорогі друзі, це вже вдруге в нашій історії, коли почесний мир приходить із Німеччини. Вірю, що це мир для наших часів. Тож тепер ви можете повертатись додому і спокійно спати у своїх ліжках». Але народ ще довго не розходився, співаючи пісні на честь прем’єра. І вітав його дипломатичну політику примирення з нацистською Німеччиною, завдяки якій вдалось відвернути війну.
Згодом Чемберлен переконував британських парламентарів: «Гітлер мене запевнив, що це [окупація Судет] його остання територіальна претензія». На що Вінстон Черчилль пробурмотів: «Вам дали вибір між війною та безчестям. Ви вибрали безчестя, і у вас буде війна».
Чемберлен і Черчилль на королівській церемонії в Лондоні, 1939 рік.
Getty Images / «Бабель»
Його слова стали пророчими. Гітлер, звісно ж, на цьому не заспокоївся. Навесні 1939-го окупував решту Чехії, потім висунув територіальні вимоги до поляків. І зрештою у вересні напав на Польщу. Так почалась Друга світова війна, яка обернулась величезними жертвами і для французів, і для британців. А тодішню політику примирення, кульмінацією якої стала Мюнхенська угода, тепер вважають чи не найганебнішим провалом західної дипломатії.
Британське примирення у відповідь на озброєння та агресію Гітлера
З приходом до влади в 1933 році Гітлер заходився швидко нарощувати озброєння Німеччини. Налагодив військову промисловість і почав таємну мобілізацію. Це було прямим порушенням Версальської угоди за підсумками Першої світової війни, яка обмежувала німецьку економіку та, найголовніше, її військову міць. Того ж року Німеччина фактично зірвала конференцію з роззброєння, організовану Лігою Націй, і зрештою вийшла з організації.
Гітлер у радіозверненні заявляє про вихід Німеччини з конференції з роззброєння Ліги Націй, 1933 рік.
akg-images.co
Однак на початку Гітлер обґрунтовував все з позиції миротворця. Мовляв, Версальська угода є надто несправедливою для Німеччини. Тому країна просто не має іншого виходу, окрім як мілітаризуватися всупереч домовленостям. І все це, ясна річ, виключно для захисту національних інтересів, зокрема, щоб протистояти комуністичній загрозі. «Німеччина робить все можливе, щоб забезпечити мир у всьому світі. Якщо війна знову прийде до Європи, то тільки внаслідок комуністичного хаосу», — запевняв фюрер.
Після Першої світової Британія стала «черговою» у справі збереження миру в Європі. Та на початок 1930-х у британців було власних проблем хоч греблю гати. Економічний спад внаслідок Великої депресії призвів до масового безробіття, що вилилось у вуличні протести. Британські колонії вимагали більшої автономії. У суспільстві панували відверто антивоєнні настрої, і їх підтримували британські еліти, зокрема королівська родина, і впливові медіа, на кшталт BBC і The Times. Тож упродовж першої половини 1930-х британський уряд на чолі що з лейбористом Рамсеєм Макдональдом, що з консерватором Стенлі Болдвіном замість стримування Німеччини вдався до політики примирення. По суті до поступок, аби уникнути війни за будь-яку ціну.
Страйк безробітних у Лондоні, 1939 рік. Марш «За мир в усьому світі» в Лондоні, 24 травня 1936 року.
Getty Images / «Бабель»
У березні 1935-го Гітлер оголосив про створення військово-повітряних сил і офіційно відновив призов до армії. У відповідь на це Британія, нічого не погоджуючи зі своїми союзниками-французами, підписала з Німеччиною військово-морську угоду. Вона мала встановити граничну межу чисельності німецького військового флоту. На ділі ж просто легітимізувала подальше переозброєння нацистів.
Були серед британських високопосадовців і противники політики примирення з нацистами, як-от Вінстон Черчилль. У середині лютого 1936-го його однодумець-консерватор, тодішній глава британського МЗС Ентоні Іден заявляв: «Агресор ідентифікований — у Європі більше немає сумнівів щодо нього. Єдиний шанс стримати його — колективна сила потенційних жертв має бути дійсно вдвічі більшою, а не тільки на папері. ... Ми слабші за Німеччину в більшості озброєнь і всього необхідного. … Німеччина неминуче буде готова до агресії задовго до того, як ми — готовими до оборони».
Уже за кілька тижнів, на початку березня 1936-го, Гітлер зважився на чергове порушення Версальського договору: увів війська до демілітаризованої зони в Рейнській області — регіоні на заході Німеччини, що межує з Францією, Бельгією та Нідерландами. Британія і Франція обмежилися засудженням замість реальних дій. Зійшлись на тому, що «німці просто зайшли на власне подвір’я». Але Гітлер про всяк випадок того ж року спробував відбілити свою репутацію «миротворця». Влаштував у Берліні помпезні Олімпійські ігри, заради чого навіть на деякий час пом’якшив расистську політику.
Вид з дирижабля «Гінденбург» на церемонію відкриття Олімпіади в Берліні, 1 серпня 1936 року. Голубів випускають у небо над стадіоном під час церемонії відкриття Олімпіади в Берліні, 1 серпня 1936 року. Гітлер в оточенні соратників і гостей на церемонії відкриття Олімпійських ігор на стадіоні в Берліні, 1 серпня 1936 року.
Getty Images / «Бабель»
На початок 1938-го військова міць Німеччини вже була такою потужною, що Гітлер остаточно осмілів. У лютому він виступив з палкою публічною промовою про те, що «Райх більше не терпітиме гноблення мільйонів німців, які мешкають за його кордонами». Фюрер прозоро натякав на найближчих сусідів — австрійців і судетських німців, які жили на території Чехословаччини. Уже в березні Гітлер «закрив австрійське питання» — окупував країну і влаштував там «референдум», який перетворив Австрію на східну провінцію Німеччини. Західні держави, насамперед Британія і Франція, просто змирилися з анексією, назвали її «німецькою сімейною справою» і вирішили, що Гітлер на цьому зупиниться. Але то був тільки початок.
Пропагандистська кінохроніка зустрічі німецьких солдатів і Гітлера в Австрії, березень 1938 року.
Getty Images / «Бабель»
Судетська криза, зрежисована Німеччиною
Після Першої світової війни держави-переможниці взялися облаштовувати новий устрій, який мав убезпечити світ від нової масштабної війни. Ключову роль тут відіграли Сполучені Штати на чолі з президентом Вудро Вільсоном. На переговори до Європи Вільсон привіз свої «14 пунктів», де, серед іншого, проголошувалось право націй на самовизначення.
За цим принципом у центрі Європи на уламках Австро-Угорської імперії створили зразково-показову мультинаціональну державу Чехословацьку Республіку. Окрім чехів і словаків, там опинились українці, угорці, поляки. Та найчисельнішою меншиною, що становила майже чверть населення, були близько трьох мільйонів німців, які компактно проживали в Судетській області на півночі та заході країни. Чехословаччина успадкувала близько 70% всієї австро-угорської промисловості, зокрема і військової. Значна її частина була саме в Судетській області й належала німцям. І для Гітлера, ясна річ, це був неабиякий стимул прихопити ці території.
Попри мультинаціональність Чехословаччина була більш демократичною за своїх сусідів по центральноєвропейському регіону. Тут не влаштовували утисків за національною чи релігійною ознакою, дотримувались базових прав і свобод, зокрема свободи слова. Владу обирали на вільних демократичних виборах, у парламенті засідали понад десять різних партій. Серед них був і філіал нацистської партії — Судетсько-німецька партія на чолі з місцевим шкільним учителем гімнастики Конрадом Генляйном.
Генляйн під час мітингу Судетсько-німецької партії, 1936 рік. Генляйн (крайній ліворуч) разом із Гітлером на мітингу, 1938 рік.
Getty Images / «Бабель»
Після анексії Австрії Генляйна викликали до Берліну на зустріч із самим фюрером. Там він отримав інструкції, як розхитувати ситуацію в Чехословаччині, щоб Німеччина могла вторгнутися під приводом «захисту німецького населення від утисків». Гітлер повчав, аби судетські німці вимагали від чехословацької влади на чолі з президентом Едвардом Бенешем неможливого: «Висувайте такі вимоги, на які вони ніколи не погодяться». Наприкінці квітня 1938-го Генляйн озвучив «Карлсбадську програму» з вимогами до Праги. Там була і автономія Судет із повним самоврядуванням, і виплата компенсації судетським німцям за шкоду, заподіяну під час утворення Чехословаччини, і навіть повна свобода «сповідувати німецький світогляд» — тобто встановлювати будь-які відносини з гітлерівською Німеччиною, не беручи до уваги думку Праги.
Своєю чергою, нацистська пропаганда почала розповідати про «звірства чехословацьких націоналістів», аби створити ілюзію в решти європейців, що саме Бенеш і його уряд винні в розпалюванні ворожнечі. Тим часом ще в травні 1938-го Гітлер наказав розробити таємний план вторгнення до Чехословаччини, яке мало розпочатись не пізніше за 1 жовтня. Але після кількох місяців напружених переговорів за посередництва Британії чехословацький президент на початку вересня несподівано задовільнив майже всі вимоги «Карлсбадської програми».
Роздратований Гітлер знову викликав до себе Генляйна й наказав зірвати переговори за будь-яку ціну. Судетсько-німецька партія організувала масові мітинги з провокаціями проти чеських поліцейських, які зрештою заарештували двох партійних парламентських депутатів. Генляйн використав цей інцидент, аби вийти з перемовин. А нацистська пропаганда знову запустила свою платівку про «звірства проти судетських німців». І навіть приплела до «звірств» арешт місцевих контрабандистів, які переправляли до Судетів німецьку зброю для підготовки диверсій і заколоту.
Зброя, конфіскована чеськими прикордонниками в судетських німців, 1938 рік.
Getty Images / «Бабель»
Дванадцятого вересня 1938-го Гітлер під час виступу в Нюрнберзі заявив про Судетську кризу, яку спровокував чехословацький уряд, порушуючи міжнародне право націй на самовизначення. Тієї ж ночі в судетському прикордонні Чехословаччини спалахнули збройні заколоти «загонів самооборони», до яких входили як місцеві, так і прибулі з нацистської Німеччини. Щоб придушити виступи, Празі довелось відправити війська, які за кілька днів розбили заколотників. Генляйн втік до Німеччини, публічно заявив, що «судетські німці не будуть жити з чехами в одній країні», та закликав Гітлера ввести до Судетів війська.
Фюрер на військових нарадах із запалом кричав, що готовий розбити чехів ледь не одним танковим батальйоном — чим ошелешив своїх генералів. У Празі очікували німецьких авіаударів з дня на день. А президент Бенеш до останнього сподівався на підтримку європейських союзників. Європа опинилася за крок від нової великої війни.
Бенеш виступає з радіозверненням до нації під час Судетської кризи, вересень 1938 року.
Getty Images / «Бабель»
Захід не зміг об’єднатись перед нацистською загрозою
Версальська система колективної світової безпеки пішла шкереберть ще на самому початку. В одного з її головних ідеологів, американського президента Вільсона, восени 1919-го стався інсульт і він став майже недієздатним. Цим скористалися його опоненти і переконали Конгрес не приєднуватись до новоствореної Ліги Націй. Зрештою США повернулись до політики ізоляціонізму, якої дотримувались аж до 1941 року.
Великі держави в Європі зосередились на власних «національних інтересах», перекладаючи відповідальність за безпеку на континенті одна на одну. Британці, як і Сполучені Штати, закрились на своєму острові. Вони не брали на себе жодних чітких військових зобов’язань перед континентальними державами, вважаючи, що ті якось самі розберуться. Показовим було радіозвернення британського прем’єра Невілла Чемберлена в розпал Судетської кризи у вересні 1938-го: «Як жахливо, що ми маємо копати окопи і приміряти протигази тут [у Британії] через сварку в далекій країні між людьми, про яких ми нічого не знаємо».
Чемберлен рибалить в англійській глибинці під час загострення ситуації в Чехословаччині, липень 1938 року.
Getty Images / «Бабель»
Франція, спостерігаючи пасивність головного свого потенційного союзника — Британії, спробувала заручитися військовою підтримкою якомога ширшого кола країн Європи. Серед іншого, ще в 1924—1925 роках уклала кілька угод про дружбу і взаємодопомогу із Чехословаччиною.
Не було єдності й між «малими державами» Європи. Ось як описує їхні відносини польський історик Пйотр Маєвський: «Поляки не любили й не розуміли чехів, які, на їхню думку, були дріб’язковими та плебейськими, зате вони любилися з угорцями, вбачаючи в них братню шляхетську націю, яку скривдили хижі сусіди. Однак це не завадило полякам залишатися в союзі з румунами. … Угорці відповідали взаємністю на теплі почуття польських побратимів, але ще більше, ніж вони їх любили, угорці ненавиділи чехів. Румунів вони безмежно зневажали. … Чехи вважали і поляків, і угорців жалюгідними позерами, які вдають велике панство, проте ментально застрягли в епосі давно минулого феодалізму. Окрім цього, були ще й словаки, яких чехи вважали частиною своєї нації, угорці — частиною своєї історичної держави, а поляки — частиною своєї сфери впливу».
У середині 1930-х усі європейські держави боялися зростаючої міці Німеччини. Однак не спромоглись утворити якогось дійсно дієвого союзу для стримування Гітлера. Між британцями і французами на найвищому політичному і військовому рівнях панувала недовіра, підозрілість і навіть зневага. Дійшло до того, що на тлі нацистської мілітаризації французи в 1935-му навіть уклали угоду про військову взаємодопомогу з Радянським Союзом, попри те що комуністи вважалися головною загрозою для Заходу. Це, звісно, не сподобалось Лондону.
Підписання радянсько-французької угоди про взаємодопомогу, 1935 рік.
Getty Images / «Бабель»
У Кремлі теж були стривожені зростаючими амбіціями Гітлера. Найкращим варіантом для Сталіна було б, якби «європейські капіталісти» пересварились і побились між собою. А він би потім добив знекровлених переможців. Але побоюючись, що Британія та Франція будуть підштовхувати Гітлера просуватись на схід Європи, Сталін пішов на військову угоду з Францією. І невдовзі — на таку саму «дзеркальну» угоду з Чехословаччиною. Щоправда, всі ці угоди так і лишились на папері.
Одним з факторів, що спонукав Британію і Францію до поступок Гітлеру, була впевненість, що Німеччина на 1936 рік уже перевершила їх обох за військовою потугою. У доповіді британського генштабу були фантастичні цифри — нібито тільки за перший тиждень німецьких бомбардувань кількість загиблих лише в Лондоні може сягнути 150 тисяч людей.
Військовий парад у Німеччині, 1936 рік. Танкова колона під час військового параду в Баварії, 1936 рік.
Getty Images / «Бабель»
На ділі Гітлер сильно ризикував, вводячи того року війська до демілітаризованої Рейнської зони. «Сорок вісім годин після вторгнення були найбільш нервовими в моєму житті. Якби тоді французи увійшли до Рейнської області, нам довелося б відступити, підібгавши хвоста, адже військових ресурсів у нашому розпорядженні було недостатньо навіть для помірного опору», — згадував він пізніше. Та зрозумівши, що британці й французи не готові до рішучих дій, Гітлер зважився спочатку на окупацію Австрії, а згодом і на територіальні претензії до Чехословаччини.
Невілл Чемберлен став прем’єром Британії в травні 1937 року. Він продовжував політику своїх попередників умиротворення щодо Німеччини й прагнув більше сконцентруватись на внутрішніх питаннях. На окупацію Австрії можна було легко заплющити очі. Адже Відень на той час перебував у дипломатичній ізоляції. Натомість Чехословаччина мала військовий союз із Францією, якого на піку Судетської кризи французький прем’єр Едуар Даладьє вже не знав як позбутись. У вересні 1938-го Чемберлен, який раніше тримався в тіні та обмежувався консультаціями, нарешті вирішив взятися до діла особисто.
Долю Чехословаччини вирішили без неї
Уранці 15 вересня 1938 року Чемберлен відправився на спеціально зафрахтованому літаку на зустріч із Гітлером до його резиденції в Берхтесгадені в Альпах. Це був чи не перший в історії випадок, коли глава держави вирушав у дипломатичну місію літаком. Часу на подорож кораблем чи потягом уже просто не було.
Дізнавшись про візит прем’єра, посол Чехословаччини в Британії Ян Масарик так відзвітував до Праги: «Боюся, що старечі амбіції Чемберлена стати миротворцем Європи спонукатимуть його до успіху за всяку ціну. А такий успіх можливий лише за наш рахунок». Занепокоєний Бенеш зв’язався з французами й потай запропонував їм альтернативний план. Чехословаччина готова передати Німеччині окремі прикордонні ділянки Судет, якщо це задовільнить апетити Гітлера і допоможе попередити війну.
Гітлер зустрів Чемберлена доволі прохолодно. Фюрер був упевнений, що прем’єр приїхав погрожувати війною. Але той заявив, що особисто не має нічого проти того, щоб передати Судети німцям за принципом самовизначення націй. Йому треба лише порадитися зі своїми міністрами та «європейськими друзями», а потім можна знову зустрітись для обговорення незначних деталей. Чемберлен, звісно ж, мав на увазі французів. Про чехословацький уряд він навіть не згадав. Гітлер охоче пристав на цю пропозицію.
Гітлер зустрічає Чемберлена в Берхтесгадені, 15 вересня 1938 року.
Getty Images / «Бабель»
Наступного дня задоволений Чемберлен повернувся до Лондону і покликав до себе французьку делегацію на чолі з прем’єром Даладьє. Той приїхав вкрай знервований. Він казав, що, з одного боку, «жоден француз не піде на такий злочин, щоб покинути союзника в разі нападу Німеччини на Чехословаччину». З іншого, все-таки необхідно знайти рішення, яке врятувало б французів від потреби вступити у війну, але при цьому зберегло їхню честь. І тут таємний план Бенеша зіграв проти нього. Чемберлен і Даладьє вирішили, що коли вже Чехословаччина готова поступитися частиною територій, то може погодитись і на «велику жертву заради миру» — передати всю Судетську область разом з усіма військовими об’єктами та укріпленнями. Достатньо лише підштовхнути Бенеша до цього за допомогою «дружнього тиску». Тепер радісний Даладьє палко обіцяв, що чинитиме на чехословацького президента «найсильніший дружній тиск». Варіанту відмови він навіть не розглядав.
Та Бенеш спершу категорично відхилив таку пропозицію. У ніч на 21 вересня його приїхали вмовляти британський і французький посли. По суті вони висунули ультиматум: якщо Бенеш відмовиться від пропозиції, значить він не поважає міжнародне право націй на самовизначення. У такому разі він буде головним винуватцем війни, тож може не розраховувати на військову допомогу Франції і, звісно ж, на дипломатичну підтримку Британії. До ранку 21 вересня вони дотисли президента.
Бенеш (праворуч) із чехословацьким прем’єром Міланом Ходжею під час переговорів у розпал Судетської кризи, 21 вересня 1938 року.
Getty Images / «Бабель»
Наступного дня задоволений Чемберлен полетів до Гітлера обговорити, як йому здавалось, формальності. Тим паче, фюрер пішов йому назустріч і погодився зустрітися десь поближче до Лондону — у курортному містечку Бад-Годесберг у передмісті Бонну на заході Німеччини. Але Гітлер несподівано вирішив підвищити ставки. Він заявив, що попередні домовленості вже недійсні. І взагалі Чехословаччина — це штучно створена держава, яка не має ні історії, ні традицій. Тому її території варто розділити між Німеччиною, Угорщиною та Польщею, ясна річ, виходячи з права націй на самовизначення. Наостанок фюрер заявив, що окупує Судети до 1 жовтня за міжнародної згоди чи без неї.
Чемберлену нічого не лишалось, окрім як повернутись до Лондону й порадити президенту Бенешу негайно розпочати мобілізацію. У найкоротший термін Чехословаччині вдалось мобілізувати понад 1,5 мільйона чоловіків. Прем’єр Даладьє у войовничому запалі присягав, що в разі нападу Німеччини Франція одразу ж розпочне великий наступ. Група британських політиків на чолі із Черчиллем готувала заяву із закликом до негайного вступу Британії у війну в разі гітлерівської атаки на Чехословаччину. Навіть Кремль пообіцяв надати допомогу, якщо Польща та Румунія погодяться пропустити радянські війська своєю територією. Поляки та румуни, ясна річ, одразу ж відкинули такий варіант, адже боялися Сталіна не менше за Гітлера. На що тодішній глава радянського МЗС Максим Литвинов хвалькувато заявив: «Як буде бажання, то й прохід знайдеться».
Та Гітлер уже зрозумів, що перегнув палицю, і був готовий дещо зменшити свої апетити. Чемберлен теж не втрачав надії уникнути війни за всяку ціну. Обидва були ладні вхопитися за останню соломинку. І цією соломинкою став італійський диктатор Беніто Муссоліні. У відповідь на листи від британських, німецьких і французьких дипломатів той 28 вересня радо погодився стати посередником на зустрічі, яку запланували наступного дня в Мюнхені.
Беніто Муссоліні (в центрі) разом з іншими учасниками Мюнхенської конференції, 29 вересня 1938 року.
Getty Images / «Бабель»
А далі, на міжнародній конференції, все було доволі швидко. Муссоліні представив власний план, який насправді був написаний нацистами. Він передбачав поступову передачу Німеччині території Судетів до 10 жовтня з усіма промисловими ресурсами, військовою технікою та укріпленнями. Ні британці, ні французи не заперечували. «Це була групка смертельно переляканих людей, які не відчували найменшого докору сумління через четвертування свого союзника», — так описував перебіг подій у Мюнхені британський дипломат Івон Кіркпатрик, який був у складі делегації. Після цього делегати роз’їхались по готелях, щоб формально ознайомитися з документом. Зрештою лідери Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції підписали його без змін приблизно о пів на другу ночі 30 вересня.
Представників Чехословаччини, які приїхали до Мюнхену, на саму конференцію не запросили. Весь час вони провели в готелі під охороною гестапівців. Зранку їм вручили текст угоди й мапу з територіями, які їхня країна мала передати Гітлеру. Дипломатам повідомили, що затвердження Мюнхенської угоди урядом Чехословаччини не передбачається. Достатньо підписів чотирьох лідерів. А якщо Празі щось не подобається, вона може самотужки спробувати вирішити всі питання з Німеччиною.
Французький прем’єр Даладьє підписує Мюнхенську угоду, 30 вересня 1938 року. Британський прем’єр Чемберлен підписує Мюнхенську угоду, 30 вересня 1938 року.
Getty Images / «Бабель»
Президент Бенеш теж намагався вхопитися за останню соломинку. Напередодні конференції він звернувся до Москви з проханням про допомогу. Але там швидко перевзулись і перевели стрілки на Польщу та Румунію, які не дозволили транзит радянських військ своєю територію. Тож у Кремлі іронічно порадили Бенешу «звернутися до Ліги Націй і шукати держави, які були б готові протистояти Гітлеру».
Бенеш розумів, що тепер йому загрожує війна на три фронти. Адже дізнавшись про конференцію в Мюнхені, претензії на чехословацькі території заявили Польща та Угорщина. Зрештою 30 вересня президент прийняв умови Мюнхенської угоди, а за п’ять днів подав у відставку. «Ми нікого не зрадили, але всі зрадили нас. Нас переміг не Гітлер. Нас перемогли наші друзі», — ця фраза Бенеша увійшла в історію.
Англійська карикатура про реакцію Чемберлена на вторгнення Муссоліні до Ефіопії, окупацію Гітлером Австрії та розчленування Чехословаччини її сусідами, 1939 рік.
Getty Images / «Бабель»
Чехословаччина стала приреченою на розчленування. Окрім втрати Судетів, уже 30 вересня Польща анексувала Тешинську область у Сілезії на півночі Чехії, а 2 листопада Угорщина отримала південні райони Словаччини. У березні 1939-го Словаччина за підтримки Німеччини заявила про незалежність. А те, що лишилось від Чехії, окупував Гітлер і перетворив на протекторат Богемія і Моравія.
Гітлер перетинає кордон між Німеччиною і Судетською областю Чехословаччини, 4 жовтня 1938 року.
Getty Images / «Бабель»
Згодом Бенеш очолив чехословацький уряд у вигнанні, а після Другої світової знову став президентом відновленої Чехословаччини. Але в 1948-му був змушений піти у відставку під тиском іншого диктатора — Сталіна.