78 років тому США скинули на Японію другу атомну бомбу і закінчили Другу світову. Згадуємо, як Нагасакі не пощастило двічі, а СРСР зрадив японців — історія в архівних кадрах

Американці готувалися до вторгнення до Японії ціною великих втрат

Війна в Європі завершилась капітуляцією Німеччини 8 травня 1945 року. Після цього останнім противником союзників антигітлерівської коаліції залишилась Японія. До літа 1945-го союзники вибили японців з Філіппін, Бірми і Борнео. Захопили стратегічно важливі японські острови Іводзіму та Окінаву.

Але кожна перемога обходилась дорого. Японці захищались несамовито і воліли померти, аніж здатись і потрапити в полон. Із близько 140 000 японських солдатів на Іводзімі та Окінаві загинуло понад 90%. Через це з 1,25 мільйона вбитих і поранених протягом Другої світової вояків США більш як мільйон втрат припав на період з червня 1944 по червень 1945 року.

План вторгнення на головні японські острови і захоплення столиці Токіо американське командування почало розробляти навесні 1945 року. Основну ударну силу становили три американські армії за підтримки австралійських, британських і канадських дивізій. Перший етап мав розпочатись у жовтні 1945-го, завершальний — у березні 1946 року. Висадці передували багатомісячні бомбардування японських міст. Спочатку точкові, виключно по підприємствах. А згодом все більш масовані, які зачіпали вже й цивільні квартали. Такі бомбардування мали на меті не лише знищити військову промисловість противника, а й підірвати моральний дух населення. На початку Другої світової так робили нацисти. Та згодом британці обернули проти німців їхню тактику масованого бомбардування міст.

Паралельно американське командування намагалось підрахувати ймовірні втрати своїх солдатів. За розрахунками військових аналітиків, втрати мали скласти близько чверті мільйона, з них до 46 000 загиблих. Військового міністра США Генрі Стімсона такі цифри стривожили. Він замовив дослідження у цивільних спеціалістів. Але результати вийшли ще менш втішними — близько 1,7 мільйона втрат, з них до 800 000 загиблими.

Роздумуючи, як зменшити втрати, в американському штабі розглядали варіанти застосування проти японців хімічної та біологічної зброї. Аж тут від учених Мангеттенського проєкту надійшла приємна звістка. Вони вже були на завершальному етапі підготовки до випробування нової суперзброї — атомної бомби.

Нагасакі спочатку не потрапило до списку цілей ядерних ударів

Протягом травня — червня 1945 року американські військові разом із вченими Мангеттенського проєкту обрали японські міста, які мали стати ціллю атомних бомбардувань. При відборі враховували три головні критерії. По-перше, місто мало бути великим. По-друге, на його території мали розміщуватись великі промислові обʼєкти. І по-третє, до цього по місту не мали завдавати потужних авіаударів, щоб можна було оцінити масштаби руйнувань від ядерного вибуху.

З урахуванням цих критеріїв до списку потрапили пʼять міст. Кокура, де розташовувався один з найбільших японських заводів з виробництва боєприпасів. Великий портовий, промисловий і військовий вузол Хіросіма. Центр виробництва літаків, верстатів, електрообладнання та нафтопереробної промисловості Йокогама. Ніїгата, де розташовувались металургійні та нафтопереробні заводи. Остання ціль, колишня японська столиця Кіото, відповідала вимогам чи не найкраще. Це був не лише промисловий, а й культурний центр. Тож його знищення мало не тільки стратегічний, а й психологічний ефект.

Але Кіото несподівано пощастило. «Єдиною людиною, яка врятувала Кіото від знищення, є Генрі Стімсон, військовий міністр тих часів. Він захоплювався Кіото ще з часів своєї весільної подорожі туди кілька десятиліть тому», — писав у мемуарах експерт з японської мови Управління розвідки і майбутній посол США в Японії Едвін Райшавер. За наполяганням Стімсона Кіото спочатку тимчасово виключили зі списку цілей. А коли військове керівництво знову спробувало його туди повернути, то військовий міністр звернувся особисто до президента Гаррі Трумена. Армійській верхівці це, ясна річ, не сподобалось. Суперечки тривали до кінця липня. Зрештою Стімсон переміг, і Кіото замінили на Нагасакі — військовий порт, один із найбільших центрів суднобудування та виробництва військово-морських боєприпасів. До цього Нагасакі кілька разів бомбардували, але згодом авіаудари припинили.

Учені пропонували влаштувати Японії ядерну небойову демонстрацію

Головними прихильниками такої ідеї були фізики-ядерники, нобелівські лауреати і учасники Мангеттенського проєкту Ернест Лоуренс і Джеймс Франк. Протягом червня 1945 року вони пропонували влаштувати показовий вибух або на нейтральній території, або в якійсь незаселеній японській місцевості, заздалегідь попередивши японську владу. Вчені сподівалися, що, побачивши можливості нової зброї, уряд Японії погодиться припинити війну. І це збереже людські життя для всіх сторін.

Однак американські військові, чиновники та частина вчених Мангеттенського проєкту були проти. Вони вважали, що фанатичну японську військову верхівку навряд чи переконає небойова демонстрація. Японці, швидше за все, спробували б збити американський літак з ядерною бомбою. Або ще гірше — спеціально привезли б у район вибуху американських військовополонених.

Крім того, не було стовідсоткової впевненості, що демонстрація пройшла б вдало. Адже на той час іще тільки готувались до першого випробування атомної бомби в контрольованих умовах — її планували не скидати з літака, а підірвати встановленою на металевій вежі. І останній аргумент: якби після такої демонстрації японці не здалися, то це вийшло б надто дорогим задоволенням. Адже на Мангеттенський проєкт і так витратили понад $2 мільярди.

Учені успішно випробували атомну бомбу в американській пустелі 16 липня 1945 року. На цей час вже були готові дві інші бомби — уранова, яку назвали «Малюк», і більш складна й потужна плутонієва, яка отримала прізвисько «Товстун». Президент США Гаррі Трумен 25 липня віддав наказ скинути бомбу на одне з намічених японських міст «не раніше 3 серпня 1945 року за сприятливої погоди». Наступного дня, 26 липня, уряд Японії отримав останнє попередження — ультиматум з вимогою негайної капітуляції під загрозою «неминучого знищення японських збройних сил і повного спустошення Японії». Японці ультиматум проігнорували. Тож вранці 6 серпня 1945 року американський бомбардувальник скинув уранового «Малюка» на Хіросіму.

Після Хіросіми Японія відмовилась капітулювати і розраховувала на СРСР

Після успішного бомбардування Хіросіми американський президент Трумен попередив Японію: «Якщо вони не пристануть зараз на наші умови, нехай чекають на дощ руйнувань з повітря, подібного до якого ще не було на цій планеті». Але і на цей ультиматум японський уряд відповів у стилі «мокусацу». Це слово буквально перекладається як «вбивче мовчання» і використовується для позначення мовчазної незгоди та ігнорування якоїсь проблеми, допоки вона не зникне або не вирішиться сама по собі.

Насправді ж тодішній японський імператор Хірохіто подумував про мирні перемовини ще навесні 1945-го, особливо після капітуляції Німеччини. Але не наважувався виступити проти свого Кабінету міністрів, що складався переважно з військової верхівки. А ті воліли битися до останнього. Знищення Хіросіми не стало для них аргументом. Вони були готові до того, що американці скинуть ще одну чи дві бомби, а потім таки спробують вторгнутися на Японські острови. Ось тоді військове керівництво планувало мобілізувати мільйони цивільних включно з жінками і завдати противнику таких втрат, щоб Японія могла завершити війну на більш-менш прийнятних для себе умовах, щонайменше уникнути беззастережної капітуляції. А в японському Генштабі прогнозували і були готові до надзвичайно великих власних втрат — близько 20 мільйонів.

На СРСР японці покладали надію як на майбутнього посередника, який допоміг би виторгувати кращі умови у переговорах зі Сполученими Штатами і Британією. На той час між Радянським Союзом і Японією діяв пакт про ненапад, попри те що Сталін вже давно обіцяв союзникам оголосити війну японцям. Під час Потсдамської конференції СРСР не підписався під ультиматумом з вимогою капітуляції Японії. Ба більше, радянські дипломати запевняли японців, що пакт про нейтралітет діятиме щонайменше до весни 1946 року.

Та все несподівано змінилось увечері 8 серпня 1945 року. Тоді радянський міністр закордонних справ Вʼячеслав Молотов викликав японського посла Наотаке Сато і заявив, що СРСР одностороннім порядком розриває пакт про нейтралітет і офіційно оголошує війну Японії. Вже 00:10 9 серпня радянські війська на Далекосхідному фронті почали наступ на окуповані Японією Маньчжурію, Корейський півострів і Північно-Східний Китай.

Радянські солдати в Маньчжурії, серпень 1945 року.

Getty Images / «Бабель»

Радянський мотострілецький загін просувається через маньчжурські степи, серпень 1945 року.

Getty Images / «Бабель»

У цей час американське військове керівництво, не дочекавшись від японців бодай якоїсь реакції, вирішило пустити в хід другу атомну бомбу. Спочатку удар планували на 11 серпня, однак перенесли його на два дні раніше через поганий прогноз погоди.

Нагасакі не пощастило вдруге

Основною ціллю другого удару було місто Кокура. А Нагасакі було запасним варіантом. Скинути «Товстуна» мав бомбардувальник B-29 під командуванням майора Чарльза Суїні, який керував одним з літаків супроводу під час попереднього удару по Хіросімі.

Перед самим зльотом майорові повідомили про неполадки з насосом резервного баку з паливом. На заміну насоса пішло б кілька годин. Приблизно стільки ж — на те, щоб перенести «Товстуна» на інший літак. Але це було небезпечно, адже бомба вже була в бойовому режимі. Після наради з керівництвом Суїні згодився продовжити місію на свій страх і ризик.

На підльоті до Кокури зʼясувалось, що видимість ускладнює дим від масштабних пожеж у сусідньому містечку Яхата. Напередоні воно зазнало потужного авіаудару. Крім цього, робітники металургійного комбінату Кокури, почувши сигнал повітряної тривоги, підпалили заздалегідь приготовані бочки з камʼяновугільною смолою. Досить швидко густий чорний дим закрив понад 70% міста. Суїні близько години кружляв над містом. І після трьох невдалих спроб зайти на ціль вирішив летіти до Нагасакі. Згодом в японській мові зʼявився вираз «пощастило як Кокурі», який і досі в ужитку.

Коли бомбардувальники наближались до Нагасакі, то і це місто почало затягувати хмарами. А пального лишалось тільки на один захід. Ледь не в останню секунду навідник зміг візуально підтвердити ціль крізь невеликий просвіт у хмарах. «Товстуна» скинули над промисловою долиною Нагасакі, та все одно схибили приблизно на три кілометри від запланованої точки. Суїні ледь дотягнув до аеродрому. Під час заходу на посадку один із двигунів заглух через нестачу палива, і літак дивом не розбився.

Японія капітулювала, але досі потерпає від наслідків ядерних бомбардувань

Американські військові були готові пустити в хід третю атомну бомбу приблизно 19 серпня. Наступні три мали бути готові у вересні та ще три у жовтні. Але на засіданні Кабінету міністрів вранці 10 серпня 1945 року президент США Трумен заявив, що віддав наказ припинити ядерні бомбардування японських міст.

У цей час Кабмін засідав і в Токіо. Вже другу добу там обговорювали умови капітуляції, але так і не могли дійти згоди. Тоді Хірохіто своїм «імператорським священним рішенням» наказав повідомити союзникам, що Японія приймає їхні умови. У радіозверненні до нації 15 серпня імператор заявив, що змушений здатися, зокрема, й через «нові й надзвичайно жорстокі бомби, що забирають безліч невинних життів і спричиняють незмірні руйнування». Формально акт про капітуляцію Японії підписали вранці 2 вересня на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській затоці. Так завершилась Друга світова війна.

Унаслідок бомбардування Нагасакі тільки 9 серпня загинуло або зникло безвісти, за різними даними, від 30 000 до 70 000 людей. Ще більше загинуло до кінця року від отриманих травм — від 60 000 до 80 000. А саме місто, за згадками очевидців, «нагадувало цвинтар, на якому не вціліло жодної надгробної плити».

Згодом в Японії жертв атомних бомбардувань Хіросіми й Нагасакі стали називати «хібакуся», що перекладається як «люди, які постраждали від вибуху». Понад 150 людей вважались «подвійними хібакуся» — вони пережили обидва бомбардування. Приміром, японський інженер Цутому Ямагучі потрапив під першу бомбу в Хіросімі. Незважаючи на поранення, він вирішив повернутися до рідного Нагасакі 8 серпня, за день до того, як на місто скинули другу атомну бомбу.

Японський уряд підтримує хібакуся і надає їм різноманітну допомогу. Утім, вони самі та їхні діти й досі стикаються з дискримінацією. Їх воліють не приймати на роботу, з ними уникають брати шлюб. Усе через необізнаність щодо наслідків променевої хвороби. Багато японців вважать хібакуся «заразними» і думають, що їхні діти успадкували цю хворобу.

Суперечки противників та прихильників застосування ядерної зброї затяглися на десятиліття

Дискусії щодо ядерної зброї почалися ще до її застосування і тривають дотепер. Противники стверджують, що атомні бомбардування були невиправданими з військової точки зору, особливо другий удар по Нагасакі. І за своєю суттю вони є воєнним злочином чи злочином проти людяності. Мовляв, морської блокади і звичайних бомбардувань було б достатньо, аби японці здались. А оголошення війни Радянським Союзом стало б додатковим фактором, який би пришвидшив капітуляцію Японії.

Противниками застосування ядерної зброї були не лише вчені та урядовці, а й деякі представники армійської верхівки США. Приміром, командувач Сил союзників у Європі та майбутній американський президент Дуайт Ейзенхауер так писав у мемуарах: «У 1945 році мені повідомили, що наш уряд готується скинути атомну бомбу на Японію. Я був одним із тих, хто вважав, що існує низка вагомих причин сумніватися в мудрості такого вчинку. По-перше, я вірив, що Японія вже переможена і що скидати бомбу було абсолютно непотрібно. А по-друге, я вважав, що наша країна повинна уникати шокування світової громадськості використанням зброї, яка, на мою думку, більше не є обовʼязковим запобіжником для порятунку життів американців».

Головний аргумент прихильників — ядерні бомбардування допомогли врятувати багато життів як союзників, так і японців. У разі військового вторгнення жертв було б набагато більше. Так само чимало японців померли б від голоду у разі тривалої морської блокади. З такими аргументами виступав не лише американський президент Трумен. Експремʼєр Британії Вінстон Черчилль у своїй промові в парламенті в серпні 1945 року казав так: «Лунають голоси, які стверджують, що бомбу взагалі не слід було використовувати. Я не можу погодитися з такими заявами. Хоч про це і кажуть дуже гідні люди, але в більшості випадків вони не збирались самі йти на японський фронт. Натомість вони пристали на позицію, що замість того, аби скинути цю бомбу, ми мали б пожертвувати мільйоном американських і чвертю мільйона британських життів».

Такої ж позиції до кінця свого життя притримувався й американський пілот Чарльз Суїні, який скинув атомну бомбу на Нагасакі. «Я бачив цих прекрасних молодих людей, яких вбивала війна. Тож я не сумніваюся, що президент Трумен ухвалив правильне рішення [про ядерні бомбардування Японії]. Та я молюся про те, щоб залишитись останньою людиною, яка командувала військовою атомною місією», — казав він у мемуарах.

Аби ми могли й надалі робити для вас цікаві історичні тексти, підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].