На початку 1918 року ситуація для Української Народної Республіки була геть кепською. Війська більшовицької Радянської Росії поступово окуповували українські території і прорвалися до Києва. У цей час у Бресті тривали переговори між країнами Четверного союзу, більшовиками і представниками УНР.
На словах більшовики заявляли про право на самовизначення для всіх народів, які перебували у складі колишньої Російської імперії. На ділі ж затягували переговори у Бресті як могли, намагаючись силою встановити радянську владу в Україні, Білорусі та країнах Балтії. На початку лютого 1918 року радянські війська після кількаденних обстрілів Києва з важкої артилерії захопили українську столицю і влаштували тут терор, убивши кілька тисяч містян.
Більшовицькі солдати в захопленому Києві, 1918 рік. Палаючий будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського на вулиці Паньківській неподалік сучасного парку Шевченка, 7 лютого 1918 року. Під час штурму Києва більшовики вели по ньому прицільний вогонь.
Getty Images / «Бабель»; nmiu.org / «Бабель»
У такій ситуації українській делегації у Бресті 9 лютого 1918 року вдалося підписати з Німеччиною та Австро-Угорщиною мирну угоду за підсумками Першої світової війни. Причому на вельми пристойних умовах: сторони відмовлялися від взаємних претензій і обмінювались військовополоненими, УНР визнавалася незалежною державою і навіть додатково отримувала землі Холмщини, натомість Україна мала постачати німцям і австрійцям різні товари, в першу чергу їжу — хліб, мʼясо, цукор та інші продукти. Щодо військової допомоги, то сучасні історики припускають, що нові союзники спочатку «самі себе запросили до України». Адже українська делегація в Бресті не мала повноважень ухвалювати таке рішення. І тільки за кілька днів український уряд це оформив офіційно, аби зберегти обличчя. Утім, УНР особливого вибору не мала ― власними силами звільнити свої території від більшовиків вона на той час навряд чи змогла б.
Австро-угорські війська входять до Кам'янця-Подільського після підписання Брестського мирного договору, 1918 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Більшовики знову спробували затягнути переговори в Бресті. Та німцям і австрійцям це набридло, і 18 лютого 1918 року їхня 450-тисячна армія перейшла у наступ по всьому Східному фронту від Балтійського моря до Карпат. Більшовицькі загони майже без боїв тікали на схід. Уже на початку березня німецькі та українські частини вступили до Києва, на початку квітня — до Харкова. На той момент залишалося відбити у більшовиків Донбас і Крим.
Із Кримом усе було складно. Коли Центральна Рада в листопаді 1917 року ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки, то не включила Крим до її складу. У такий спосіб Київ підкреслював, що поважає право кримських татар та інших народів на самовизначення щодо долі півострова. Та на початку 1918 року політичні розклади були вже зовсім іншими. У Криму, так само як і в Києві, владу захопили більшовики і так само влаштували масовий терор.
У січні 1918 року Центральна Рада ухвалила закон про флот, за яким уся Чорноморська флотилія — і торгова, і військова із базою у Севастополі — вважалася українською. А встановити контроль над флотом, не контролюючи Крим, було б неможливо. Однак у авральних умовах переговорів у Бресті українська делегація не стала заявляти про претензії на Крим. Тому німці й самі були не проти захопити півострів разом із чималим флотом, який би їм точно не завадив у проводженні Першої світової війни. Тож, відсунувши майже без боїв більшовицькі частини на материковій Україні, німецькі війська почали готувати вторгнення до Криму з розрахунком на такий самий бліцкриг. Виконати це завдання мала ударна група генерала Роберта фон Коша у складі двох дивізій та кількох допоміжних полків.
Бойові кораблі Чорноморського флоту в Південній бухті Севастополя, 1918 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Тоді у керівництві УНР вирішили випередити німців. Десятого квітня 1918 року військовий міністр Олександр Жуковський поставив перед командувачем Запорізької дивізії Олександром Натієвим секретне завдання — відправити найбільш боєздатні частини в Крим, дійти до Севастополя і взяти під контроль Чорноморський флот. Натієв швидко сформував ударну групу на чолі з одним зі своїх найвидатніших командирів — підполковником Петром Болбочаном. До складу групи увійшло близько дев’яти тисяч бійців: піхота, кіннота, артилерійське зʼєднання, бронемашини та два бронепотяги. Уже 13 квітня ці війська виступили з району Харкова на південь.
Командувач Запорізького корпусу Армії УНР Олександр Натієв (у центрі) і очільник Кримської операції Петро Болбочан (праворуч), 1918 рік.
Wikimedia / «Бабель»
На середину квітня 1918 року до Криму підходили два військових угруповання. Німці готувалися штурмувати півострів з північного заходу, через Перекоп. А українці — з північного сходу, через Чонгар. Сили більшовиків у Криму на той час не перевищували 20 тисяч. Утім, вони були розпорошені: частина прикривала міста, залізничні вузли і порти, частина боролася з кримськими повстанцями, а найбільш боєздатні частини, близько пʼяти тисяч, стояли на Перекопі та Чонгарі.
Далі між українцями й німцями почалися своєрідні змагання наввипередки. Спочатку ініціативу захопили німці. Уже 18 квітня вони прорвали оборону Перекопу, а в цей час група Болбочана ще просувалася з боями в районі Мелітополя. Передові українські частини підійшли до Чонгарського мосту 21 квітня. Розвідники виявили, що більшовики встигли замінувати міст, а навколо нього облаштували укріплення з кулеметами і гарматами. Початковий план Болбочана був у тому, щоб штурмувати переправу десантом на катерах, які вже оперативно підвезли залізницею. Але противник міг підірвати міст. Це поставило б під загрозу усю операцію, адже в такому разі німців уже точно було не наздогнати.
Тоді Болбочан пішов на тактичну хитрість. У ніч на 22 квітня близько 20 українських розвідників на дрезинах стрімко проїхали через міст і заскочили зненацька більшовицьких охоронців, завадивши їм підірвати вибухівку. Услід за ними проскочили два бронепотяги, а під їхнім прикриттям пішла піхота та артилерія. Уже на ранок оборону вдалося прорвати.
Бронепотяг «Січовий стрілець» армії УНР, 1918 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Увечері того ж 22 квітня Болбочан підійшов до Джанкоя — важливого залізничного вузла. Однак німецький авангард уже зайшов у місто. Німці чекали підходу основних сил і командування, аби вирішити, що їм робити далі: чи переслідувати більшовицькі частини, які тікали в бік Феодосії, чи затримати українців, які невідомо звідки взялися.
Та Болбочан не став чекати. Тепер він перехопив ініціативу у німців і стрімко рушив залізницею на Сімферополь. Уже 23 квітня він розбив більшовиків під Сарабузом. А вранці 24-го увійшов до Сімферополя, випередивши німців щонайменше на кілька годин. Операція стрімко розгорталася, 25 квітня передові загони української кінноти зайшли у Бахчисарай, а потім гірськими стежками вирушили в бік Севастополя.
Німцям такий сценарій, звісно, не подобався. Позаяк місцеве населення, особливо кримські татари, радо вітало українські війська і охоче записувалось добровольцями до загону Болбочана. Тож 25 квітня генерал Роберт фон Кош наказав оточити українські частини в Сімферополі та почав розбиратися, що взагалі відбувається. Претензії німців до українців звучали приблизно так: ми не знаємо, хто ви такі, тому або покажіть нам документ, на підставі якого ви проводите військові операції в Криму, або складайте зброю і вимітайтеся звідси під нашим конвоєм.
Командувач німецького військового угруповання в Криму генерал Роберт фон Кош, фото 1915 року. Петро Болбочан під час Першої світової війни.
Wikimedia / «Бабель»
Письмового наказу Болбочан не мав, але і складати зброю відмовився. Фон Кош, своєю чергою, хотів уникнути збройного конфлікту, тому запропонував звʼязатися з Військовим міністерством у Києві. Але стало тільки гірше. Українське керівництво відповідало німцям, що вони нічого не знають, ніяких наказів не віддавали і жодних українських частин на півострові немає. А Болбочану з Києва казали щось на кшталт «тримайтеся, Україна вас не забуде». Ситуація загрожувала перерости у пряме боєзіткнення між учорашніми союзниками. Болбочан навіть розробив кілька планів прориву: або горами до Севастополя, або до Керченського півострова, де можна було сподіватися на допомогу з Кубані.
Та нарешті український уряд зважився на якесь конкретне рішення. І 27 квітня Болбочан отримав від військового міністра Олександра Жуковського наказ залишити Крим. А генералові фон Кошу з Києва повідомили, що попередні заяви про відсутність на півострові українських частин були просто непорозумінням.
Так українські війська, не зазнавши жодної поразки, були змушені піти з Криму через політичне рішення. Головної мети походу певною мірою вдалося досягти. Керівництво Чорноморського флоту 29 квітня підняло українські прапори, очікуючи на прихід групи Болбочана. Німці, хоч і захопили Севастополь, але повністю підпорядкувати собі флот так і не змогли.
Для уряду УНР політична поразка в Криму мала ще серйозніші наслідки. Уже за кілька днів, 29 квітня, генерал Павло Скоропадський за потурання німецького командування влаштував у Києві переворот, захопив владу і розпустив Центральну Раду.
Гетьман Павло Скоропадський з німецькими генералами, 9 вересня 1918 року.
Getty Images / «Бабель»
Віримо, що цього разу українські військові зайдуть у Крим без усіляких політичних перешкод, а на рахунки «Бабеля» зайдуть ваші донати:🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].