Наприкінці ХІХ століття в Британії та США активізувався рух за права жінок. Його представниці виступали проти дискримінації жінок у політичному та економічному житті. Однією з головних вимог було надання жінкам виборчого права, тож учасниць цього руху почали називати суфражистками.
На початку ХХ століття рух суфражисток набирав усе більшого розмаху. Активістки влаштовували акції громадянської непокори: приковували себе до воріт, влаштовували сидячі страйки на рейках, пікетували адміністративні будівлі. Згодом вони перейшли до більш радикальних методів: били вікна в урядових будівлях, підпалювали поштові скриньки, билися з поліцією, а в Британії навіть намагалися штурмувати парламент.
Британські поліцейські затримують учасницю мітингу за виборчі права для жінок, 1910 рік. Марш суфражисток у Нью-Йорку, початок 1900-х років.
Getty Images / «Бабель»
Ідея щорічного «жіночого дня» зародилась у Сполучених Штатах. У 1908 році в Нью-Йорку відбулась одна з наймасштабніших жіночих демонстрацій. Близько 15 тисяч мітингувальниць вийшли на вулиці, вимагаючи права голосу, скорочення робочого дня та збільшення заробітної плати. Після цього Соціалістична партія Америки вирішила обʼєднати під своєю егідою жіночі рухи і на початку наступного, 1909 року, оголосила про заснування «Національного жіночого дня». Відзначати його планували масовими демонстраціями і страйками під проводом соцпартії. А для того щоб залучити якомога більше учасниць, захід запланували на неділю 28 лютого.
Марш суфражисток у Нью-Йорку, липень 1908 року.
Getty Images / «Бабель»
Попри розбіжності в цілях соціалістів та суфражисток, які не виступали проти капіталістичного ладу як такого, задумка вдалася. Відтоді «Національний жіночий день» в Америці відзначали до 1913 року в останню неділю лютого.
Так само стрімко ідея «жіночого дня» ширилася й Європою. У серпні 1910 року в Копенгагені відбулася Міжнародна соціалістична жіноча конференція, яка передувала зборам Другого Інтернаціоналу. На цю конференцію прибула і делегація від Сполучених Штатів. Там вони зустрілися з уже на той час відомою діячкою німецької соціал-демократичної партії Кларою Цеткін. Натхненна американським прикладом, Цеткін разом з іншими німецькими делегатками запропонувала заснувати щорічний Міжнародний жіночий день на зразок Міжнародного дня праці.
Клара Цеткін (у центрі) із соратницями по партії, Берлін, 1920 рік.
Getty Images / «Бабель»
Цю пропозицію підтримали понад сто учасниць конференції з 17 країн світу. Вони ухвалили резолюцію, за якою усі акції з нагоди Міжнародного жіночого дня мають, в першу чергу, агітувати за надання жінкам виборчого права. Однак точну дату проведення на конференції не визначили.
Уже наступного, 1911 року, Міжнародний жіночий день вперше відзначили в Австрії, Данії, Німеччині та Швейцарії. З подачі німкень датою проведення обрали 19 березня — на честь Березневої революції 1848 року в Німеччині, яка була частиною хвилі демократичних і національних повстань проти феодального устрою в більшій частині Європи, відомих під назвою «Весна націй». У мітингах взяли участь понад мільйон людей, причому не тільки жінок, а й чоловіків. Вони вимагали надати жінкам право голосувати, обіймати державні посади і отримувати рівні умови праці.
Марш з нагоди першого Міжнародного жіночого дня, Відень, 19 березня 1911 року.
Getty Images / «Бабель»
У наступні роки до масових демонстрацій з нагоди Міжнародного жіночого дня долучалося все більше країн. Однак дати проведення були різними: у США його продовжували відзначати в останню неділю лютого, а в країнах Європи — на початку чи наприкінці березня або навіть в середині травня. Вперше саме 8 березня його відзначили в США та в низці країн Європи в 1914 році на тлі загрози масштабної війни, яка поступово насувалася. Від початку Першої світової війни в липні 1914-го жіночі акції перетворилися на антивоєнні мітинги.
Американська делегація організації «Жінки за мир» прибула на антивоєнні протести до Гааги, 28 квітня 1915 року.
Getty Images / «Бабель»
Утім, святкування Міжнародного жіночого дня в 1914 році саме 8 березня можна повʼязати радше з випадковістю. Тоді цей день припав на неділю, що дало можливість організувати більш масові демонстрації. Усталеною ця дата стала з подачі російських більшовиків. А вони, своєю чергою, її просто привласнили.
Усе почалося з кінця лютого 1917 року з масових страйків робітників у Петрограді. Двадцять третього лютого до протестів долучилися жінки-текстильниці під гаслами «Хліба і миру», тобто за припинення Першої світової і подолання продовольчої кризи. Страйкувальників підтримали й солдати місцевого гарнізону, і ці демонстрації переросли в антиурядові протести, які увійшли в історію як Лютнева революція. Закінчилось усе тим, що російський імператор Микола II зрікся престолу, а влада перейшла до Тимчасового уряду.
Марш страйкувальниць у Петрограді, 23 лютого (за новим стилем 8 березня) 1917 року.
Getty Images / «Бабель»
Однак більшовики цю Лютневу революцію відверто проґавили. Річ у тім, що більшовицьку партію в росії заборонили ще в 1914 році. Частину її лідерів заарештували, а решта втекла за кордон. У січні 1917-го більшовики аж ніяк не планували жодних «революцій» найближчим часом. Тоді навіть їхній лідер Ленін, виступаючи в еміграції перед молодими швейцарськими соціалістами, казав, що «ми, старі, мабуть і не доживемо до вирішальних битв майбутньої пролетарської революції». Повалення монархії в росії заскочило зненацька навіть тих більшовиків, які лишалися в Петрограді у підпіллі. Тож загальне виборче право жінкам на рештках колишньої Російської імперії надавали не прибічники Леніна, а Тимчасовий уряд.
Транспарант з вимогою надати жінкам виборче право під час Лютневої революції в Петрограді, 1917 рік.
Getty Images / «Бабель»
Однак уже наприкінці 1917-го більшовики «виправились» — влаштували збройний переворот і захопили владу. А щоби її втримати, привласнювали різні ініціативи, які існували ще до них. Жіночий рух не став винятком. Уже наприкінці 1917 року більшовицькі лідери заявляли, що петроградські страйкувальниці стали ледь не головними рушіями Лютневої революції. А в 1921 році оголосили Міжнародний жіночий день державним святом. На той час у росії вже ухвалили перехід на західноєвропейський григоріанський календар із поправкою на 13 діб уперед. Тож 23 лютого за новим стилем припадало на 8 березня. Відтоді святкування Міжнародного жіночого дня саме 8 березня поширилось серед країн соцтабору.
Мітинг з нагоди Міжнародного жіночого дня, Москва, 1925 рік.
Getty Images / «Бабель»
Образ «нової радянської жінки» став зручним інструментом кремлівської пропаганди. Спочатку оголосили, що жінки мають боротися з голодом та розрухою і при цьому віддавати все можливе на потреби Червоної армії. Потім вони мали налагоджувати «народне господарство», освоювати «чоловічі» професії і загалом нарівні з чоловіками «будувати комунізм». Після Другої світової радянська пропаганда створила образ «матері-господині, хранительки домашнього вогнища». При тому що жінкам доводилось обходитися навіть без елементарних засобів гігієни, не кажучи вже про низький рівень медицини в країні.
Плакат до Міжнародного жіночого дня в СРСР, 1932 рік.
Getty Images / «Бабель»
Зрештою «гендерна рівність» в СРСР дійшла до того, що на жінок стали покладати купу обовʼязків: вони мали і працювати нарівні з чоловіками, і народжувати та піклуватись про дітей, і опікуватись домогосподарством, і, звісно ж, бути активними громадськими діячками. До речі, 8 березня в Радянському Союзі стало вихідним днем тільки у 1966 році. Але на той час Міжнародний жіночий день уже трансформувався в сімейне свято, суть якого зводилася до того, щоб жінкам раз на рік подарувати квіти і подякувати за приготований обід, випраний одяг, прибрану домівку. Паралельно формували образа «захисника-чоловіка», якого вітали 23 лютого.
Танцювальний вечір у Москві, присвячений 8 березня, 1962 рік. Мітинг з нагоди Міжнародного жіночого дня, Москва, 1950-ті роки.
Getty Images / «Бабель»
У країнах Заходу кілька разів намагалися позбавити свято 8 березня соціалістичного минулого. У 1950-х його спробували повʼязати з протестами американських текстильниць 8 березня 1857 року. Однак зʼясувалося, що в американських газетах за березень 1857 року немає жодної згадки про якусь демонстрацію чи жіночий страйк.
Після активізації феміністичного руху в Європі у 1960—1970 роках в ООН спробували повернути свято 8 березня в площину міжнародної боротьби за права жінок. Так, 1975-й оголосили Міжнародним роком жінок, із 1976-го стартувало Десятиріччя жінок. А в 1977 році Генасамблея ООН оголосила 8 березня Міжнародним днем прав жінок і миру в усьому світі. Відтоді відзначення 8 березня під егідою ООН щороку зосереджується на певній темі, яка стосується гендерної рівності. І в низці країн, зокрема і в Україні впродовж останніх десятиліть, у цей день проходять феміністичні марші.
Марш жінок у Києві з нагоди Міжнародного жіночого дня, який зібрав тисячі учасниць і учасників, 8 березня 2021 року.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Утім 8 березня й досі асоціюється здебільшого з соціалістами та комуністами і вважається національним святом у країнах з відповідним минулим або сучасним режимом. А в США, де зʼявився перший «жіночий день», уже давно відмовились від нього на користь Дня святого Валентина 14 лютого та Дня матері, який святкують щорічно у другу неділю травня. Серед західноєвропейських країн 8 березня є святковим і вихідним днем лише в Німеччині, та й то лише в Берліні — з подачі місцевих соціалістів у 2019 році.
«Бабель» не лише закликає боротися за гендерну рівність, а й відстоює ці принципи на практиці в роботі редакції завдяки вашій підтримці: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].