«Так, я втік. А треба було лишатися, щоб нас повісили на площі?» Заступник мера Ізюму про евакуацію, колаборантів і спроби повернути життя в місто ― велике інтерв’ю «Бабеля»

Почнімо з того, коли і як саме ви покинули місто?

Коли ми виїжджали, лівий берег міста зайняли росіяни. Центральну частину ― ще ні. Десятого березня Обласна військова адміністрація Харківської області наказала органам місцевого самоврядування евакуюватися. Ми виїхали в Слов’янськ, але ще три дні щодня приїжджали в Ізюм з гуманітаркою й організовували евакуацію.

Найстрашніше, що було — це авіабомбардування. Літаки вилітали з Бєлгорода, їм до Ізюму — вісім хвилин. Ніч у нас проходила так: два літаки скидали по дві бомби кожен, ми мали приблизно 40 хвилин перерви, поки вони поверталися на аеродром, завантажувалися і знову летіли до нас. Вони не боялися, бо наша ППО тільки-но розгорталася.

Так було від 5 до 13 березня, а перший авіаналіт стався 3 березня — вони розбили вулицю Капітана Орлова. Пʼятого-шостого березня росіяни телефонували міському голові й пропонували зустрітися, обіцяли спокійну ніч. Але мер з ними не зустрівся. Росіяни хотіли пройти на Донбас, а сам Ізюм їх нібито не цікавив. Мер ― цивільна людина, військовими не керує, їм не було про що говорити.

Розкажіть про евакуацію.

Ми тричі намагалися евакуювати людей через «зелені коридори», які погоджувала Ірина Верещук. Першу спробу зірвали росіяни. Під час другої зайшло всього пʼять автобусів, забрали людей тільки з південного берега, мости вже зруйнували. Під час третьої евакуації з 60 автобусів набрали людей лише на 44. Весь цей час не було тиші. Я відповідав за евакуацію вулиці Гоголя, вмовляв людей, потрапив під мінометний вогонь. Люди відмовлялися їхати.

Інтернету, радіо вже не було. Генераторів тоді ще не мали. Ми бігали по підвалах. І казали, що є година на збори найбільш необхідного. Ніхто з мешканців не думав, що це надовго. Хотіли пересидіти.

Були ті, хто чекав на росіян?

Були поблажливі до цього. До кінця лютого виконавчий комітет працював, займалися бомбосховищами. Це приблизно 90 людей. Одна начальниця сказала: «Мені все одно, хто буде, аби платили зарплату». Зараз вона в Чехії ― як біженка.

Ви до кінця лютого займалися бомбосховищами. Що ще можна було зробити?

Ми з волонтерами їх чистили, наводили лад, завозили деревину для стін, вирішували питання з водою. Ми, чесно, не готувалися до війни.

Чому не готувалися?

Тому що ніхто не вірив, що війна буде.

Ну, «вірив — не вірив», але готуватися можна було. У Києві за кілька тижнів до вторгнення почалися перевірки бомбосховищ.

У нас так само. Ми готували перелік бомбосховищ, заносили туди стільці, парти, точково чистили вентиляцію. Системно перевіряли електрику.

До евакуації якось готувалися?

У березні я слово «евакуація» розумів дуже погано. Ізюм захопили швидко, розбомбили залізницю, не було звʼязку. Залишався єдиний шлях — на Словʼянськ.

Я не розумів, що треба підготувати людей, запропонувати конкретний час, пояснити, які речі та документи зібрати. Буде брехнею сказати, що ми це знали.

Ви думаєте, покинути місто було правильною ідеєю?

А слід було залишитися? Який сенс?

З 24 лютого ми з колегами ночували у виконкомі в спальниках. Якось не спалося, настрою не було, пили каву, у карти грали й говорили. Тоді росіяни вже захопили Куп’янськ, ми знали про колаборацію. Я спитав: «Що робити, коли на площу заїде російський бронік?» Вони спершу віднікувалися. А потім секретар сказав, що не має куди тікати, тому лишиться вдома. Мер сказав, що попросить двадцять хвилин, щоб забрати кубки-грамоти, й піде, бо він обирався в українському місті за українським законодавством, і записав би для ізюмців відео, що не працюватиме на окупантів.

А яка ваша відповідь була?

У мене її не було. Один знайомий казав, що точно не можна лишатися в окупації, бо там немає законів. Я не бачу сенсу, щоб органи місцевого самоврядування залишалися в окупації.

Люди кажуть, що тікаєте.

Так, я втік. А треба було залишитися, щоб нас повісили на площі? Я не підписувався на таке.

Ви не думали про збройну боротьбу, створити партизанський загін?

Приєднуватися не було до чого. У нас була Територіальна оборона, дофігіща коктейлів Молотова, мисливська зброя. Поки ми лишалися в місті, я двічі контактував з військовими. Можливо, міський голова з ними спілкувався, знав, хто командир і які завдання в Територіальної оборони, але я цього не знав.

Територіальна оборона була насправді чи тільки на папері?

Реально була. Почали формувати за місяць до вторгнення. Дали приміщення, гроші, купили продукти, видали зброю, але не в Ізюмі, провели навчання. Записалося близько 60—80 людей, можу помилятися. Мобілізаційна робота — це не мої повноваження.

Хто з місцевої влади виїхав?

Спочатку мер, два заступники і секретар. До нас у Словʼянську приєднався ще один депутат ― він переплив річку. А потім молодший брат мера, депутат. Нас було шестеро.

Усього в Ізюмі 34 депутати і мер, більшість виїхала, але не приєдналася до нас. У нас був ідеологічний розкол. Сімнадцять депутатів ― це ОПзЖ і «Блок Світличної».

Що ви робили, коли виїхали?

Місяць-півтора займалися евакуацією та гуманітаркою. Потім почали дистанційно відновлювати місцеве самоврядування ― скликали виконавчий комітет, з 1 вересня дистанційно запрацювали школи, ми виплачували зарплату. Люди хоча й розʼїхалися по всьому світу, але багато виплат ідуть із місцевого бюджету. Роботи було нормально.

Скільком людям вдалося виїхати завдяки вам?

Ми не рахували ― приблизно 50 автобусів, до 40 людей у кожному. З Ізюму багато людей виїжджали самотужки або з волонтерами.

Ця неорганізована евакуація — природна чи через недопрацювання влади?

Згідно зі статистикою, до війни в Ізюмі було до 51 тисячі мешканців. Реально їх не було ― зареєстровані в нас, але живуть і працюють у Харкові, Києві, росії, Польщі, Чехії. Насправді ми обслуговували 35 тисяч людей. З них за перші два-три місяці виїхало близько 20 тисяч. Лишилося 13 тисяч, які пережили шість місяців окупації. Добре чи погано, що люди евакуювалися самі? Недобре. Але це війна. І не можна порівнювати, наприклад, евакуацію Харкова з Ізюмом.

Чи могли ви зробити більше?

Могли. Але це війна і людський фактор. Можна було би спробувати. Але не погоджували «зелені коридори».

Обовʼязково було чекати на коридори? Чому ви не скоординувалися з волонтерами?

Ми постійно з ними співпрацювали. Координували мисливців і працівників лісгоспу, які знали всі стежечки й шляхи. Ми допомагали зустрічати людей, переправляти через річку, підказували, де є мости, домовлялися, щоб ЗСУ у певних ділянках трошки стишилися — і люди виходили по річці.

Що за шість місяців окупації розграбували росіяни?

З Ізюму вони хотіли зробити хаб, тут постійно було близько 26 тисяч росіян. Було близько шести часткових ротацій, тож загалом їх тут побувало 80—90 тисяч. Кожна ротація приїжджала і починала з грабування. Перші забрали «найжирніше».

Розікрали все. Є щасливі винятки ― наприклад, збереглися компʼютери в управлінні культури, колекції музею. Але пограбували музичну, художню, спортивну школи, виконавчий комітет, лікарні, готелі, магазини, аптеки, приватні помешкання, ресторани, кафе, заводи.

З лікарні викрали всі компʼютери, монітори пацієнтів, пересувний рентген, генератор, обладнання з палати інтенсивної терапії й реанімації, майже сотню кисневих концентраторів, меблі, подушки й пледи. Двома рейсами вивезли фітнес-зал. Навіть бачки з туалетів, вимикачі й розетки викручували зі стін, двері, лампи. У мене вдома плінтус зняли. Це ж смішно.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Сергій Моргунов / «Бабель»

Getty Images / «Бабель»

Ви впевнені, що це все робили росіяни?

Можливо, це були і місцеві мародери. Ми ж не розслідували.

Чи багато було мародерів?

Перші днів десять росіяни не заходили в південну частину міста, і там мародерствували місцеві. Можна зрозуміти мародерство продуктів і ліків ― але навіщо красти клавіатуру, телевізори, мікрохвильовки? Світла ж навіть не було. Реально дах зʼїхав у людей. Але говорити про це неприємно, так ― це ж свої. Хочеться ж про звитягу, а не про таке.

Наскільки сильно зруйнували місто?

Повністю або частково зруйнували 85% багатоповерхівок, 35% приватних будинків. Зараз багато людей переселилися у вільні домівки тих, хто виїхав.

Про відбудову чи знесення поки що не йдеться. Зараз ми оцінюємо стан будівель. Про відбудову можна буде говорити навесні. До того часу ми плануємо обстежити будинки і підготувати проєкти ― залежить від фінансування. А зараз прогнозувати ― то пальцем у небо. Якщо забути про війну, то в нас є завдання перезимувати.

Скільки містян уже повернулися в Ізюм напередодні зими?

Близько семи тисяч, тож зараз у нас 20 тисяч людей.

Де їм жити?

Там, де є світло, газ, звʼязок. Ми почали централізоване теплопостачання — з 24 котелень девʼять вціліли. Відновлюємо подачу води.

Що робити, якщо будинок зруйнували, а людина повертається?

Я повернувся в Ізюм 13 вересня, 16-го ми почали роботу й оголосили добровільну організовану евакуацію. Всього 28 людей написали заяву. Позавчора [28 жовтня] ми їх обдзвонили ― залишилося 15 охочих.

Скоординовано вивозити людей по троє-четверо немає сенсу. Вони виїжджають з волонтерами. А решта залишається, бо дали світло або поки нема морозу.

Як ви готуєтеся до зими в розбитому місті? Купуєте генератори?

За допомогою волонтерів і держави. З генераторами ситуація нормальна, але вони можуть ламатися. З міжнародної допомоги теж закуповуємо. До Ізюму багато уваги від ООН, Комітету біженців, Червоного Хреста.

Хвалити Червоний Хрест зараз ― це «цікаво».

Ми з ними домовилися про організацію пунктів обігріву, написали заявку — і вони зникли. Може, вони завтра зʼявляться. Але ми обовʼязково зробимо сім пунктів обігріву в ліцеях, дитячих садках, будинках культури, ще будуть намети. Якщо з Червоним Хрестом не вийде, нам допоможе ДСНС.

В Ізюмі ексгумували 471 тіло. Мер Валерій Марченко припускає, що під час окупації вбили близько тисячі людей. Ви з цим погоджуєтеся?

Я думаю, на нас чекає ще багато історій. Це 471 тіло ― з масового поховання, яке рашисти й колаборанти не приховували. А були й поховання в посадках, по лісах, у закинутих домівках. Ексгумовані тіла зберігають у Харкові.

У міському моргу Ізюму складна ситуація зараз?

Вона взагалі страшна. Судмедексперта застрелили, патологоанатоми поїхали й не повернулися. Ритуальна служба розпалася. Трупів у березні було під стелю. Тіла пересипали пральним порошком ― і на тому все.

У рамках «Великого будівництва» ми багато зробили в медичному містечку, але до моргу руки не дійшли. Тільки закупили два холодильники, але цього замало. Їх росіяни не вивезли. Зараз у морзі тіла 14 людей. Для нас Міжнародний медичний корпус найняв на два тижні патологоанатома, щоб провести розтини й оформити документи. Коли вирішимо цю критичну ситуацію, будемо визначатися, що робити.

Ви згадували про евакуацію свого тата. Розкажіть про це.

Колаборанти стовідсотково дали росіянам дуже точні списки місцевої влади, активістів, військових, правоохоронців, їхніх родин. Тут була й фсб, і розвідка, і контррозвідка.

Мій батько єдиний з родини не захотів виїжджати. Росіяни прийшли до нього після Великодня — і почався терор. Вони знали про мене, про дружину. Але спитали батька, де живе Анжеліка ― дівчина мого сина, з якою він нас на Новий рік познайомив. Аж такі деталі знали.

До батька приходили ще раз. Йому погрожували, пограбували. На нього тиснули, але не били. Йому 76 років, він працював на заводі і все життя прожив у пошані. Він не витримував. Наприкінці липня він наступив на міну-«пелюстку», поранив ногу ― це стало останньою краплею, щоб виїхати. Батька вивезли з уже закритого міста волонтери обхідними шляхами. Через Печенізьке водосховище він пішки йшов з пораненням півтора кілометра.

З обʼїзними й таємними шляхами повʼязана здача міста. Їх показав росіянам колаборант анатолій фомічевський. Ви очікували такого від нього?

Так, я був впевнений, що він це зробить. Я стовідсотково можу сказати, що принаймні троє людей в Ізюмі були сплячими агентами росії: владислав соколов, гліб ткаченко, анатолій фомічевський. Я впевнений, що вони з цього мали зиск. І були готові до захоплення міста — відразу зʼявилися, почали організовувати «адміністрацію».

Фомічевський — рідкісна сволота. Він показав росіянам справді маловідомий шлях.

Я ще в 2014-му казав фомічевському, що знаю, що він мав піднімати прапор «хнр». А толік посміхався і мовчав. Він був обережний і хитрий ― відчув небезпеку. Зрештою, інша людина тут малювала прапорці російські, але ще в 2014-му той чоловік загинув. Цього разу [у фомічевського] вже не вийшло відскочити. Мусив відпрацьовувати гроші. Він же ніколи не мав роботи, але був у політичній боротьбі, з’являвся на московських ефірах, літав на Кубу через москву.

До нього були питання в Служби безпеки України?

Так, у СБУ були. Закінчилося це нічим. Мені дуже хотілося б дати в морду тим, хто не довів його справу до кінця.

Про ткаченка і соколова я знаю менше. Син соколова був уже після 2014 року військовим у Криму. Соколов їздив до нього. Сам він був охоронцем в Ощадбанку, колись зайняв останнє місце на виборах мера Ізюму. А ткаченко навчався в Бєлгороді і мав там бізнес. Усі троє виїхали в Бєлгород, що з ними далі ― я не знаю.

Як колеги фомічевського по ОПзЖ відреагували на колаборацію?

Більшість зникла. Троє виїхали на деокуповані території, про решту не знаю.

Чи були колаборанти серед лікарів, вчителів?

Я не знаю, скільки, але вони є. У місцевому самоврядуванні отримала підозру одна людина з секретаріату, яка пішла в окупаційну «адміністрацію». Ще є незрозуміла ситуація з одним старостою. Близько десяти працівників місцевого самоврядування виїхали в росію або білорусь. Усього в нас 400 освітян, з них на курси до Курська їздили 25. Не думаю, що це всі, хто збирався співпрацювати з росіянами.

Як ви плануєте розбиратися, хто хотів працювати на окупантів?

Для цього є керівники. Думаєте, вони не знають, хто чим займався? Та вони самі одне одного поздають. Можна зрозуміти, коли під окупацією працюють лікарі, але не освітяни. Я не хочу, щоб ці люди працювали в освіті тепер. Я думаю, за поїздки на курси має бути адміністративна відповідальність, штраф, недопущення до професії. Але не садити людину на 10 років.

Чому ви думаєте, що за поїздки на курси не потрібна кримінальна відповідальність?

У нас стільки тюрем немає. А от люди, які керували освітою при окупантах, щось підписували — повинні нести кримінальну відповідальність.

Після всього, що сталося в Ізюмі, місто може повернутися до життя?

Так, сто відсотків. Ізюм заслужив на майбутнє життя, і навіть на щасливе. Тут і князь Ігор бився, і Володимир Мономах, і половців тут ганяли, і в Другу світову спекотно було ― увесь час щось відбувалося. Ні, ми просто мусимо.

Люди, які зараз живуть у місті, пережили не історичні події, а теперішні. Вони будуть знати, хто кого здавав, хто був колаборантом, де були катівні.

Це дуже важко, але це треба буде прожити. Хтось не зможе, хтось зламається. Хтось буде знати, що сусідка вареники росіянам на блокпост носила ― таке в нас теж було. Треба десятиліття, щоб через це пройти. Я не знаю, чи це саме собою відбуватиметься, чи держава якось буде направляти ці процеси. Зараз в Ізюмі люди, що пережили окупацію, і ті, хто повернувся. Навесні ще приїдуть з-за кордону. Вони всі мають різний досвід. Тільки згодом ми побачимо, як усьому цьому товариству жити разом. Ми ж не навчені таке переживати. Не знаю, як це буде ― і навіть дещо побоююся цього.