1
Валя і Віталік вже тиждень у Чернігові. Свій маріупольський дім вони втратили чотири місяці тому. Усе, що в них є з речей, — це джинси й рожеве поло рудоволосої та низенької Валі, шорти й дві чорні футболки її кремезного нареченого Віталіка.
― Поло купила тут у секонді. За 50 руб… ― Валя сама обриває себе на пів слові та сміється. ― Ну от, досі кажу «рублів». За 50 гривень.
Перед тимчасовим домом Валі та Віталіка постійно багнюка ― машини заїжджають на СТО поруч, і земля не встигає засохнути. До них тут жили тероборонівці.
Щойно заходимо до дому, чорно-білий кіт Чарлі тікає подалі ― досі не оговтався після пережитого в Маріуполі.
Олег Петрасюк / «Бабель»
― Коли ми взяли його з притулку, він теж був дуже наляканий, ― каже Віталік. ― Народився на вулиці, собаки подерли. Бідна дитина, коротше.
Друга кішка лишилася в Маріуполі ― Валя подарувала її хлопчику, який тиждень плакав над попелищем за котом, який згорів у підвалі.
У темній кімнаті з меблів тільки ліжко з дитячим покривалом і стіл. На ньому серед нечисленних пожитків ― фото в кованій рамці з блискучими квітами. Єдина спільна фотографія, яку Валя забрала з Маріуполя. Рамку подарувала мама Віталіка — вона час від часу приїздила до них з рідного окупованого містечка під Донецьком. Зараз вона в сусідній кімнаті з молодшим сином.
Олег Петрасюк / «Бабель»
Після обіду вони вчотирьох їдуть до волонтерки по одяг і взуття.
― Дуже соромно просити про допомогу, ― каже Валя. Вона посміхається і плаче одночасно. ― Ми звикли до хорошого життя, звикли добре заробляти. А тепер треба починати жити заново, і поки не дуже виходить.
2
Віталік планував звільнитися з маріупольської поліції 28 лютого. Двадцять четвертого вночі він чергував у мікрорайоні Східний. Там побачив перші обстріли й о пʼятій ранку зателефонував Валі ― сказав, щоб зібрала тривожну валізку.
― Я зібрала, але ми нікуди не поїхали, ― пригадує Валя. ― Не хотіли. А коли захотіли, це вже було неможливо.
Валя і Віталік жили з його молодшим братом Владом, який за рік до того виїхав з окупації та ходив до старшої школи в Маріуполі. Запаси на трьох скоро закінчилися, тож вони під обстрілами пішли до селища Мирний, де жили батьки Валі ― сподівалися, що у приватному будинку буде простіше. Проте ставало гірше: росіяни обстрілювали заводи поруч, скидали авіабомби, зруйнували кілька сусідніх будинків. Десять днів родина провела у сховищі комбінату імені Ілліча. Коли там закінчилася їжа, знову повернулися до свого селища. Тоді почали забирати чоловіків.
Олег Петрасюк / «Бабель»
Чотирнадцятого квітня в дім батьків Валі прийшли росіяни та наказали її татові та Віталіку збиратися. Обіцяли повернути їх за кілька днів. Але побачилися вони лише через місяць.
― Я думала, що Віталік і тато разом, це трошки заспокоювало, ― пригадує Валя. ― А коли за тиждень батько зателефонував з табору в Безіменному, виявилося, що їх розлучили в перший же день.
3
Віталіка та його тестя так звана міліція «днр» забрала у штаб селища Мирний, куди приводили всіх місцевих чоловіків. Двоє «співробітників» оглядали роздягнутих полонених ― чи немає татуювань або слідів від автомату. Сімох людей, зокрема й Віталіка, відвезли в Сартану ― у більший штаб, що розташовувався у приміщенні колишнього кафе. Там шестеро «міліціонерів» допитували: як звати, де працював і жив. Звідти тестя повезли в Безіменне, а Віталіку та трьом іншим правоохоронцями звʼязали руки скотчем і відправили в Новоазовськ.
У камері на чотирьох вони провели два дні. Один раз отримали по банці каші на двох. Допит був більш детальним ― записували, де навчався і працював, чи служив.
― Але ставилися нормально, ― говорить Віталік і всміхається. ― От коли нас привезли в Донецьк, стало цікавіше.
«Конвой» забирав Віталіка і ще 10 маріупольських правоохоронців увечері 16 квітня. Цього разу руки знов звʼязали скотчем, а очі заклеїли або поверх капюшона, або шматком паперу. У бобику чоловіки дві години їхали, стоячи на колінах.
― Нас витягли з машини. Дали трішки люлєй, ― знову сміється Віталік. ― Ну били: по ногах, нирках, руках. Недовго, трошки. Ще не запитали, хто ми, а вже били. Профілактика.
Їх, а також військовополонених, привезли в донецький «УБОП». Поставили обличчям до стіни, не розвʼязуючи руки й очі. Били, а потім запитували, де працюють. Віталіка додатково вдарили сім разів за сім ялинок на татуюванні. Уже там поліцейських відділили від військовополонених. У кабінеті перевірили дані з місцевого відділку та запропонували перейти на бік окупантів.
Олег Петрасюк / «Бабель»
Два наступні дні Віталік і ще двоє поліцейських провели в тюремній камері як офіційно затримані. Камера справді була розрахована на трьох людей, годували їх тричі на день ― Віталік каже, що пшенична каша й тюфтельки були непоганими. Кожному до трапези видавали чверть хлібини. Дозволили помитися. Не били. На прогулянку не виводили, хоча мали б.
― В останню ніч до нас поселили ще двох військових і одного цивільного. Але ліжка були достатньо широкі для двох людей, ― говорить Віталік. ― Військові були самі по собі, молоді хлопці.
На третій ранок по чоловіків приїхав автозак, щоб везти до Оленівки. Кожного виводили через коридор з «конвоїрів», які били палицями та ногами. Треба було пробігти між ними і присісти біля воріт. Там теж били ― Віталіка вдарили по голові.
Сама колонія розділена на два сектори ― більш комфортні бараки зі спальними місцями, туалетом і можливістю вийти на прогулянку та дисциплінарні ізолятори із закритими камерами на 6 людей з єдиним заскленим віконцем. Полонених повели у другій сектор.
У коридорі на першому поверсі їх поставили обличчям до стіни, примусили підняти руки та спертися на зовнішню сторону долоні. Так мусили простояти дві години. Тих, хто старався розминати затерплу руку, били палицею.
Усіх по черзі викликали в кабінет, де «лікарка» наказувала роздягнутися догола і присідати, щоб в колонію не пронесли нічого всередині тіла. До камер треба було йти голяка через подвірʼя за температури 8—10 градусів тепла.
― Я офігів трошки, бо в камері 3 на 4 метри для шістьох уже було 42 людини, коли я зайшов. Виявляється, таке можливо, ― говорить Віталік. ― Койки були зрізані зі стін, і ми іноді спали просто на підлозі. Дихати було нічим.
Розпорядку дня не було ― стабільно лише перераховували полонених зранку і ввечері, виводячи в коридор. Раз на два дні виводили на пів години у клітку на вулиці. Допитували лише раз працівники так званого міністерства держбезпеки «днр». Годували два-три рази на день ― зокрема, пшеничною кашею з вареною гнилою рибою, котлетами з тієї ж риби, прозорим «борщем» без гущі. Найкращий обід був на «день республіки», 11 травня ― тоді протухлі котлети подали з гречкою. Віталік їв лише хліб і пив воду, іноді ділився із сусідами передачами, які передавали близькі ― «Мівіною», тушонкою, згущеним молоком, чаєм. Усі ділилися всім та їли одночасно, щоб не дражнити один одного. Так само курили одну цигарку на трьох.
Щоранку і щовечора «наглядачі» вмикали гімн «днр». Щодня ― російські новини, російську музику. На прогулянках переконували, що мають високі зарплати та треба переходити на бік «днр», бо росія захопила всю Україну. Віталік не вірив ― час від часу неподалік падали снаряди, а це означало, що бої тривають. Єдине, що похитнуло його певність, це звинувачення в державній зраді. Один з «наглядачів» переконував, що Володимир Зеленський сказав, ніби всі, хто лишився в окупованому Маріуполі, ― зрадники. Співкамерники іноді налякано про це гомоніли, і Віталік почав сумніватися, чи не чекає на нього вʼязниця й в Україні. Тим паче, у перші дні полону він вимушено підписав заяву про «співпрацю з міліцією днр».
Олег Петрасюк / «Бабель»
Не зʼїхати з глузду допомагали книги. Наприклад, книга про пошуки фашистів у Києві у 1945 році та «Остання ніч у Сьюдад-Трухільйо» про кубинського диктатора. З останньої врізалася в памʼять фраза: «Невинні мають сидіти в тюрмі, щоб потім боятися в неї потрапити».
Ані книги, ані намальовані на коробках з-під чаю гральні карти, ані шашки та кості з хліба «наглядачі» не забирали. Віталік припускає, так вони хотіли здаватися «нормальними», щоб правоохоронці перейшли на їхній бік. А от військових не жаліли: ані передачок, ані спілкування, іноді лишали без води та їжі. У камері могло бути до 70 людей, які весь час стояли чи сиділи. Серед військовополонених були чоловіки та жінки з різних структур ЗСУ, та до «азовців» ставилися найбільш жорстко.
― Їх катували зі стабільною періодичністю, ― каже Віталік.
Військових виводили у спільний коридор і примушували співати гімн росії, «катюшу» та «молдаванку». Якось через віконечко для тарілок Віталік побачив, як хлопця, який засміявся на пісні «Шо ви пацики на моциках», з ноги вдарили під дих. Іноді з камер спеціально виводили на побиття «азовців». Їх же примушували руками чистити туалети.
Жінок тримали окремо. На відміну від чоловіків, їм дозволяли приймати душ. Медикам з «Азову» час від часу видавали пакети з відібраними з передачок йодом, бинтами, анальгіном і аспірином для медогляду полонених. Єдине лікування, яке зміг отримати Віталік із флюсом, ― чверть таблетки анальгіну.
Перші 15 днів полонених тільки більшало. А потім пішли чутки, що скоро їх відпустять: місця для утримання закінчуються, і тепер поліцейські проходять фільтрацію в Донецьку за годину, а військовополонених переводять в Єнакієво, Таганрог і Ростов-на-Дону.
Віталік провів за ґратами 30 днів. Він вийшов з колонії 17 травня.
4
― Ти в Донецьку вже помився, а я тоді ще ні, ― сміється Валя.
Коли Віталіка етапували з Донецька, вона ще була в Маріуполі. В окуповане містечко, де жила мама Віталіка, Валя поїхала наприкінці квітня. Щойно сіла в машину на вокзалі, почала плакати, бо приїхала сюди без Віталіка, і не могла спинитися, поки не почала розбирати валізи ввечері. Валя думала тільки про те, щоб врятувати Віталіка, тож почала шукати його в усіх установах Донецька.
Віталік про це не здогадувався. Написав сім записок і намагався передати їх на волю через тих, хто виходив раніше ― деякі відібрали під час огляду, дехто зі звільнених прохання проігнорував. Із семи папірців з номерами телефонів і адресою в Маріуполі через охорону пронесли лише одну. На початку травня мамі Віталіка зателефонував незнайомець і сказав, що її син у колонії.
Олег Петрасюк / «Бабель»
Валя зі свекрухою зібрали передачку і поїхали в Оленівку. Під парканом чекали жінки інших затриманих, які ще раніше потрапили до колонії. Хтось заповнював бланк на передачку, інші мали змогу поговорити телефоном, ще когось просили принести будматеріали для ремонту — за це полоненим дозволяли жити у кращих умовах.
Сумку у Валі та свекрухи забрали, проте сказали, що Віталіка в колонії немає. Іншим жінкам підтверджували, що їхні близькі там. Тож за кілька днів Валя поїхала вдруге і знов почула «шукайте далі». Щоб розібратися, їздила в донецькі ІТТ і СІЗО, але й там Віталіка не було. Нарешті 10 травня їй підтвердили, що Віталік все-таки в Оленівці.
Віталіка випустили 17 травня. Навмисно ввечері, щоб він не міг доїхати до Донецька по довідку про фільтрацію. Чоловіки, які виходили з колонії, лишалися ночувати в альтанці поруч, і їх на кілька діб забирав «патруль» за порушення комендантської години.
Віталік і ще троє чоловіків вийшли з колонії близько сьомої вечора. Єдиний автобус їхав до центру Оленівки, де вони переночували в закинутому підземному переході. Зранку поїхали в Донецьк за гроші незнайомця ― у колонії казали, що з довідкою можна буде їздити безкоштовно, але це виявилося брехнею. У Донецьку Віталіку повернули документи та видали справку про фільтрацію.
― Я не знав, що Валя не в Маріуполі ― подзвонити не міг, бо в усіх нові номери «Фенікс» уже були, ― каже Віталік. ― Тому поїхав разом з іншими звільненими у Волноваху. Звісно, самої Волновахи вже не було.
Звідти їх на авто забрала дружина одного з чоловіків. До будинку Валиних батьків у Мирному Віталік потрапив уже ввечері. Селище було тихе й порожнє.
― Теща вечеряла із сусідками, коли я у вікно постукав, ― пригадує Віталік. ― Казала потім: «Думала, що якийсь чеченець». Я ж був лисий, із бородою і напухлою щокою. А вже коли впізнала, почала ридати. А я не плакав ― я не розумів, де всі.
Віталік був впевнений, що Валя чекатиме на нього вдома, але не здивувався, що вона сама повезла його неповнолітнього брата під Донецьк і почала пошуки. Того ж вечора вони вперше поговорили телефоном. Віталік провів ще три дні в Маріуполі. Одразу ж спалив одяг, у якому був в колонії.
5
Коли Віталік приїхав до родини, Валя його не впізнала ― принишклий, згаслий погляд. Разом вони поїхали в його рідне місто під Донецьком.
― Я не знала, що з ним було, ― говорить вона. ― Але уявляла страшні картини. І боялася спитати. У першу ніч ми лягли спати разом, а він скрутився на краю ліжка і кричав уві сні. Тому ми тиждень-два його ні про що не запитували, просто оточували турботою.
Їхати в такому стані Віталік нікуди не міг. Він уперше за 8 років був вдома і нарешті показав своє рідне місто Валі ― хоча вони й планували, що це станеться після деокупації Донецької області.
Олег Петрасюк / «Бабель»
― Я чекала, що скаже Віталік, ― продовжує Валя. ― Чесно, навіть припускала, що ми залишимося в «днр», якщо його примусять тут працювати в «міліції». Після того, що ми пережили в Маріуполі, видимість стабільності здавалася не такою вже й поганою ― хоча це думка, якої в мене ніколи не було. Але лишатися в «днр» я насправді не хотіла.
Проте Віталіку стало краще, і вони вирішили виїхати з окупованої території. Єдиний варіант був — через росію. Валя почала розпитувати знайомих, які виїжджали, і їй порадили російських волонтерів, котрі співпрацюють із білорусами та поляками. Тож вони ризикнули та, нікому не кажучи, виїхали в Ростов-на-Дону, де сіли на потяг до Москви. Усюди бачили борди про перемогу в 1945 році, СРСР і символи Z.
У Москві їх зустрів волонтер, відвіз на квартиру для відпочинку й обіду, подарував валізу, куди родина склала залишки речей. Інший волонтер відвіз до автобусу, який вивозив людей у Європу. Уже в салоні координаторка волонтерів попросила в жодному разі не казати поліції або прикордонникам, що рейс волонтерський, і автобус рушив у Брест, а звідти ― у Польщу.
Тільки в Польщі Валя і Віталік видихнули. Усю дорогу вони про всяк випадок запевняли волонтерів, що лишатимуться у ЄС, хоч одразу планували їхати в Україну. Тож того ж вечора сіли на автобус і перетнули польсько-український кордон.
― Я нас вітаю, ― тільки й сказала Валя.
6
― Я хотів би повернутися в поліцію. У Покровськ, де зараз усі з Маріуполя, ― каже Віталік і лукаво дивиться на Валю.
Вона, зовсім маленька поруч з ним, теж сміється.
― Ти радієш, бо я вже не сперечаюся, ― відповідає.
До Чернігова вони приїхали, бо тут Віталіку запропонували роботу. Він планував змінити професію з березня, проте після пережитого переосмислив ставлення до поліції ― та й бажання помсти не покидає.
Валя боїться повертатися в Донецьку область. У Чернігові їй пропонують працювати журналісткою за 7 500 гривень на місяць, інших варіантів вона поки не має. Розлучатися з Віталіком більше не хоче, тож якщо він поїде в Покровськ, Валя приєднається до пресслужби поліції. Поки ж оформляє документи як вимушена переселенка і мріє про весілля, яке вони раніше відкладали.
Олег Петрасюк / «Бабель»
Мама Валі поїхала до близької подруги в росію, тато лишився в окупованому Маріуполі. На прощання, уже перед відʼїздом автобусу, мама дала Валі каблучку з білими та чорними камінцями, а собі залишила такі ж сережки. Валя, раніше раціональна та прагматична, почала вірити у знаки ― каже, це їхній звʼязок.
А Віталік носить на запʼястку червону стрічку ― її на удачу ще в «днр» повʼязала мама. До цього оберігати його мусив браслет, який забрали під час допиту в Новоазовську. При собі за звичкою він постійно носить довідку про звільнення з колонії та короткий лист, якого так і не отримав від рідних ― Валя віддала його вже в машині в Амвросіївці. «Зай, я люблю тебе. Більше за життя ― і з кожним днем усе сильніше».
Валя каже, що в Чернігові налагодити життя не вдається. Тому думає, чи це не знак пошукати нову оселю деінде. Віталіку ж неважливо, де лишатися ― аби тільки в межах України. Російськомовний, проте тішиться українській на вулицях. Тут він відчуває свободу.
― Мені неважливо, у якому я місті, ― говорить. ― В Україні я скрізь вдома ― бо цей дім є в мені.
***
Уже після нашої зустрічі Валі запропонували роботу в Хмельницькому. По телефону її голос нарешті звучав радісно ― вони переїжджають.
Бережіть своє відчуття дому і свої надійні медіа ― підтримуйте «Бабель»:
🔸 PayPal: [email protected]
🔸 Patreon