У березні російські окупанти примусово вивозили цивільних з Київщини в білорусь. Казали, що рятують. Це депортація та ще один воєнний злочин росіян

Автори:
Оксана Расулова, Ганна Мамонова
Редактор:
Юліана Скібіцька
Дата:
У березні російські окупанти примусово вивозили цивільних з Київщини в білорусь. Казали, що рятують. Це депортація та ще один воєнний злочин росіян

Максим Бишок.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

У перші дні квітня українська армія звільнила 180 населених пунктів Київщини від російської окупації. Тут точилися запеклі бої, виїхати було складно — росіяни довго не відкривали «зелені» коридори та водночас вивозили цивільних у білорусь, переважно в Гомельську область, що межує з Україною. Скількох людей вивезли — достеменно невідомо, проте на пропагандистських сайтах білорусі зазначали, що в санаторіях під Гомелем перебували приблизно 700 «біженців». Ексобмудсман Людмила Денісова в інтервʼю «Бабелю» сказала, що їй повідомляли про 36 тисяч вивезених у білорусь людей, проте вона не може ані підтвердити, ані спростувати цю інформацію. Вивезення цивільних до іншої країни — це злочин, який росіяни масово вчиняють із 24 лютого. У деяких випадках окупанти зображують примусове переміщення як шлях до порятунку з території бойових дій. Дехто з вивезених справді радіють, що лишилися завдяки цьому живі. Утім, це не помʼякшує трактування ситуації. Журналістка «Бабелю» Оксана Расулова поговорила з депортованими в білорусь і пояснює, чому за цей злочин росія теж мусить відповісти.

1

Максиму Бишоку 34 роки, він очолює спорткомплекс «Академія спорту» в Бучі. Тут в березні жили росіяни, але сама будівля, хоч і пошкоджена всередині, уціліла та тепер працює і як гуманітарний штаб, і як «Академія». Максим нею пишається і каже, що це один з найкращих подібних закладів в Україні, уже проводить тут турніри та підраховує збитки.

Ми спілкуємося з Максимом на території «Академії». Високий, смаглявий, із легкою щетиною, він жваво розмовляє й одразу налаштовує до себе. На подвірʼї «Академії» про війну нагадують хіба що сліди від БТР на газоні та виламане деревце, яке садівники привʼязали до сусіднього, щоб врятувати. На території знайшли тільки одну світлошумову гранату зі свідоцтвом, виданим у Пскові, ― її долучили до загального розслідування злочинів росіян в Україні.

Максим Бишок.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Родина Максима могла би свідчити про ще один злочин. Його літнім батькам досі складно говорити про те, що вони пережили, тож їхню історію переповідає Максим:

― Мої батьки проживали у військовому містечку в Гостомелі. Я під вертольотами їхав, хотів забрати їх 24 лютого, але вони відмовилися виїжджати, бо це їхній дім і там теплий підвал. А через два дні було пряме влучання в наш дім і він розвалився на дві частини ― третього під’їзду не стало.

Батьки Максима перейшли в підвал у гуртожитку неподалік, кажуть, там ховалися 85 людей. Спершу в селище зайшли кадировці, потім білоруські військові — їх видала специфічна вимова, потім уже власне росіяни. Двадцять шостого лютого окупанти забрали в подружжя телефони, і Максим втратив звʼязок із батьками.

У холодному підвалі вони сиділи кілька тижнів. За цей час у батька почалися проблеми з ногами ― навіть почав ходити з ціпком. Шістнадцятого березня до підвалу прийшли російські військові: сказали, що на завтра планується сильний артобстріл, і запропонували вивезти місцевих у білорусь, де їх забере Червоний Хрест. Мама Максима переживала, чи до справжнього Червоного Хреста вони потраплять, але за здоровʼя чоловіка хвилювалася ще більше.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Зранку 17 березня російські військові вивезли з підвалу 40 людей, 150 кілометрів до кордону з білоруссю їхали сім годин, перечікуючи активні бої. Людей привезли на кордон поруч з Овручем, де не було пункту перетину, і незаконно передали білоруському Червоному Хресту. Ті зробили перепис і близько першої ночі відвезли людей до санаторію «Золоті піски» неподалік від Гомелю.

― Моїй знайомій, яка була там з батьками, вдалося провезти нетбук, ― розповідає Максим. ― Вона знайшла Wi-Fi і о першій ночі написала, що вони живі та в білорусі.

Ще в ніч з 17 на 18 березня, отримавши повідомлення від знайомої, Максим написав Михайлині Скорик, тодішній радниці, а тепер заступниці мера Бучі. Вона відразу надіслала йому з десяток білоруських номерів телефонів різних волонтерів, і зранку Максим почав усім телефонувати. Відповіли тільки за двома ― сказали, що батьків у списках привезених у білорусь немає. Проте врешті Максим знайшов підтвердження, що його батьки в білорусі. Дзвінки до київського Червоного Хреста були безрезультатними ― мовляв, ми ніякої евакуації не проводили, тож телефонуйте білорусам. Не дали навіть контактів.

Санаторій під Гомелем, у якому поселили вивезених людей, каже Максим, був комфортним ― двомісні номери, регулярне харчування, кондиціонери, догляд лікарів. Напередодні туди ж приїхала колона з Бородянки ― до пів сотні людей.

Зранку до санаторію прибули чотири знімальні групи білоруських телеканалів. Запитували в українців, звідки приїхали та ким себе вважають ― біженцями чи шукачами політичного притулку. Правильного варіанту ― депортованими ― не звучало. Батьки Максима відмовилися відповідати, а от їхня знайома дала інтерв’ю і розповіла, що її врятували від українців і вона поїде до родичів у Ростов-на-Дону.

Гуманітарний штаб в «Академії спорту».

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Увечері приїхало представництво гомельського Червоного Хреста з попередженням, що жити в санаторії можна, але краще виїхати в Польщу або росію. Батьки Максима обрали перший варіант. Максим знайшов у Гомелі волонтерку, яка поїхала з мамою на вокзал і купила за власні гроші на своє імʼя квитки. Самостійно зробити цього жінка не змогла б ― ані вона, ані чоловік не мали закордонних паспортів і жодних документів про перетин кордону.

Подружжя поїхало у Брест, там перетнули білорусько-польський кордон. Після пояснення, звідки їдуть, запитань у прикордонників не виникало. У Польщі вони жили до 18 травня з донькою, яка виїхала раніше.

― Вони досі відходять від цього, ― каже Максим. ― Ще з Польщі мама телефонувала і запитувала, чи в нас уже ходять рублі ― вони думали, що Київ взяли.

Батьки Максима разом із донькою повернулися з Польщі та зараз живуть з нею у селі. Усі люди, які лишилися в підвалі, з якого подружжя вивезли в білорусь, вижили.

― Мама розуміла, що так виїжджати ― це ненормально, але вони не мали вибору, ― говорить Максим. ― Якби їх вивезли в росію, то була б зовсім інша справа, а так то все добре. Головне, що живі.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

2

«Головне, що живі», ― ті самі слова батькам Максима сказали в поліції, коли вони розповіли про те, що сталося. За словами чоловіка, місцева влада у Гостомелі не знає, що робити з вивезеними до білорусі. Максим сподівається, що батьки все ж напишуть заяву про незаконне вивезення, коли оговтаються.

Тарас Думенко, очільник Гостомельської ВЦА, запитання щодо вивезених у білорусь коментувати відмовився, посилаючись на те, що триває розслідування.

― А чи інформують якось людей у громаді про те, що це був злочин, і варто про це заявити? — питаю його я.

― Звернення до правоохоронних органів як було, так і є добровільним у нас. Ну, якщо в людини немає бажання писати заяву, то тут правоохоронні органи мають встановлювати, чому вона покриває злочини на нашій території.

Валерія Мельник, прокурор Департаменту щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту, Офісу генерального прокурора, каже «Бабелю», що подібні дії росіян — це порушення норм міжнародного гуманітарного права. Правоохоронці та Офіс генпрокурора розпочали понад 20 кримінальних проваджень за цими випадками в кількох областях України, зокрема в Київській.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Наприклад, з Бородянки в Гомель вивезли близько ста людей 11 березня, за тиждень ― ще 83 з Гостомелю. Встановити точну кількість вивезених з Київської області поки неможливо. У всякому разі, це частина масової депортації українців та українок, хоч і під виглядом евакуації.

Щодо притягнення до відповідальності, Валерія Мельник зазначає, що у випадку з білоруським Червоним Хрестом можна говорити про покарання для окремих працівників, а не цілої організації.

«Бабель» звернувся за коментарем до гомельського осередку білоруського Червоного Хреста. На запитання про те, як була організована «допомога» українцям і українкам, відповіді ми не отримали, як і на запитання, чи усвідомлює білоруський Червоний Хрест свою співучасть у злочині. Так само коментаря не надав і Міжнародний Комітет Червоного Хреста.

3

Гульнару теж вивезли з Гостомелю, з іншого підвалу. Це сталося 19 березня.

― Пʼятнадцятого березня прийшов російський військовий, представився Сергієм і сказав, що буде евакуація, ― розповідає Гульнара. Ми спілкуємося з нею телефоном. ― Сказав, що треба зібрати 20 людей. Погодилися літні люди, жінки, родина з малою дитиною.

Перша група у двох автозаках виїхала 17 березня. Люди думали, що всіх вивозять до росії, тому коли наступного разу прийшов той самий військовий і сказав, що людей вивозять у білорусь, Гульнара з чоловіком теж погодилися.

― Він сказав, що мені на завтра треба зібрати щонайменше 20 людей, ― розповідає вона. ― Cказав, що поки з нами по-доброму. І коли кажуть, що ми могли відмовитися… Я могла відмовитися, але він стоїть навпроти, тиче в мене автоматом і каже, що треба виїжджати. То в таких ситуація краще вже виїжджати.

Getty Images / «Бабель»

Зголосилися виїхати 25 людей. Їх так само вивезли в автозаках у супроводі БТР. Біля білоруського містечка Комарин зробили «пропускний пункт» ― там були тільки білоруські прикордонники. Людей висадили, забрали паспорти та відвезли за кілька кілометрів до Червоного Хреста, де нагодували і дали телефони подзвонити рідним. За годину повернули документи, ще за кілька годин автобус забрав їх у санаторій «Машинобудівник». Там на людей оформили «картки відпочивальників» ― можливо, щоб узаконити депортацію. У санаторії Гульнара з чоловіком провели понад місяць.

― Нас добре прийняли, ― говорить вона, ― називали «гості з України». Волонтери дуже добрі, привозили ліки. Хтось виїжджав у Польщу, хтось у росію, але ми з чоловіком хотіли тільки в Україну і чекали, коли війна закінчиться. Але війна все йде, а їхати кудись треба.

Гульнара каже, що потоваришувала з працівницями санаторію. Тих, хто потребував, лікували. Про санаторій у Гульнари лише приємні спогади, хоч вона й каже, що привезли їх туди «вороги», тобто російські солдати, і вона та інші були полоненими.

Із білоруськими журналістами Гульнара не спілкувалася. Також до депортованих приїжджали з міграційної служби ― запитували, які в кого плани. Гульнара з чоловіком вирішили виїжджати тільки в Україну. Вона каже, що звернення до українського консульства двох чоловіків із санаторію результату не дали. І принаймні дві жінки виїхали в росію і загалом мали антиукраїнські переконання.

У квітні представниця білоруського Червоного Хреста Анжела сказала, що всі повинні покинути санаторій ― або знайти роботу й отримати кімнату в гуртожитку, або самостійно шукати житло. Двадцять пʼятого квітня жінка прийшла і повідомила, що наступного ранку українців вивозять із білорусі. Привезли до Нової Гути і відпустили пішки йти до України.

― Ми йшли півтора кілометри під дощем, але щасливі, ― каже Гульнара. ― Нас зустріли ЗСУ, ми віддали їм паспорти, нас перевірили, ми спокійно поговорили. Сказали «Слава Україні! ― Героям слава!», й обнялися ― наші.

Гульнару й чоловіка відвезли в Ріпки, де з ними ще спілкувалися працівники СБУ, звідти ― у Чернігів, Київ і нарешті в Ірпінь. На той час про жінку в Гостомелі розповсюджували листівки — мовляв, вона колаборантка.

Зруйновані будинки в Гостомелі.

Getty Images / «Бабель»

― Але це неправда, ― каже вона. ― Я з росіянами розмовляла по-хорошому, щоб на рожон не лізти. Домовлятися теж важливо. Я вже написала заяву в поліцію про те, що невідомі люди таке поширюють, наклеп.

А от заяву про примусове вивезення в білорусь Гульнара не писала. Та після мого запитання задумалася:

― Може, нам усім, хто був у підвалі, зібратися і разом написати? Ми ніби й полонені були, але, чесно, я рада, що нас вивезли й ми врятувалися.

4

Хоча свідчень про перебування в білоруських таборах-санаторіях не так багато, деякі з них усе ж суперечать безхмарним спогадам Гульнари. Наприклад, у санаторії «Чонки» адміністрація називала депортованих зрадниками України, а Червоний Хрест поширював дезінформацію про те, що чоловіків не випустять з білорусі до Польщі. Чоловік, якому в пошуках сина вдалося потрапити до табору, стверджує, що принаймні в одному з трьох були жахливі умови, а в людей забрали документи.

Данііл Попков, юрист «Восток SOS», пояснює, що навіть за «хорошого ставлення» таке вивезення є злочином. Згідно з українським законодавством, може бути два склади злочину ― позбавлення волі або порушення звичаїв війни. Власне, останнє прямо повʼязано з міжнародним гуманітарним правом. Депортація ― порушення його норм.

― Коли людина не планувала нікуди виїжджати, а до неї приходить хтось зі зброєю, складно назвати згоду на вивезення добровільною, ― пояснює юрист. ― Навіть якщо людину переконують, що це її врятує і вона не вбачає в цьому примусу, вивезення все одно можна кваліфікувати саме так.

5

Григорію Оваденку 85 років. Він мешкав у Бородянці разом з дружиною Олександрою і 24 лютого ще вмовляв доньку з дітьми лишитися в них, бо в містечку тихо, але ті з Бучі таки поїхали на Закарпаття.

Через три дні Григорій з Олександрою вперше заночували в підвалі ― містом їхала колона російської техніки. Першого березня, коли почалися авіабомбардування, вони ще були у своїй квартирі.

― Ми чули, як літак гуде, гуде. Потім пішов свист, і раптом «гуг». Нас відкинуло до стіни. У кімнатах розбилися всі вікна, якби там були ― посікло б на смерть. У коридорі немає вікон, а двері були закриті. У дверях лише невеличке скло, воно теж вилетіло. Нас хвилею лише відкинуло, ― пригадує Григорій. ― Я позабивав килимками вибите скло у дверях, і ми лягли в коридорі. І воно знов ― літак гуде. І знов «гуг». Килимки мої порозліталися, двері вирвало, у все повиривало. Це вони спочатку підбили сусідній будинок «на колі» [№ 429], по нашому будинку вистрілили чимось, думаю, з танка. Вечором підбили будинок № 326, який навпроти через дорогу від нас.

У перші дні росіяни забрали з підвалу їхнього будинку двох хлопців. Утримували, били, знущалися ― але все-таки відпустили.

Бородянка.

Getty Images / «Бабель»

Олександра, напівпаралізована і з хворобою Паркинсона дружина Григорія, зникла 6 березня. Того дня, коли в неї почалися галюцинації, у підвалі були лише вони з Григорієм ― тому чоловік вивів жінку на вулицю і повернувся до підвалу по сумку з документами та ліками, а коли вийшов на поверхню, дружини вже не було:

― Я її насилу тягнув, вона не могла йти, а тут зникла. Я все оббігав кругом, питав у русаків, чи не бачили бабусю із ціпком. Сказали, що нікого не було.

Ще тиждень Григорій провів у підвалі з другом Толіком. Коли вони визирнули на вулицю, побачили, що жінки з місцевою волонтеркою збираються йти до церкви, і приєдналися до них. Там провели ще два дні. Місцевий батюшка Віктор Талько в інтерв’ю російським пропагандистським каналам казав, що у 2014 році Бородянка зустрічала б окупантів з квітами та що «в український армії ― нацистські вітання». Він же сказав людям, що єдиний спосіб виїхати ― у білорусь. Григорій просився лишитися в церкві та чекати на дружину, проте батюшка відмовив. Він нібито вже домовився з «бородянським командиром», який довезе до білоруського кордону.

Зрештою Григорію довелося поїхати. Загалом тим «рейсом» депортували 22 людини.

На кордоні їх зустрів білоруський Червоний Хрест і повідомив, що людей розмістять у Гомелі. Тоді одному з раніше побитих росіянами хлопців стало зле ― він вийшов на вулицю і впав. Серцево-легенева реанімація не допомогла ― його поховали в білорусі.

Девʼятнадцятого березня депортованих привезли в санаторій «Золоті піски». Поруч ліс, річка ― проте ніби в доглянутій в’язниці з хорошим харчуванням. Вийти нікуди, грошей немає. Жити там можна було нібито місяць, а потім отримувати вид на проживання в білорусі. Адміністрація на запитання вивезених про їхній статус відповідала: «Захищені». У перші дні у Григорія працював «Київстар» ― так вийшов на звʼязок із рідними і розповів, що сталося. Онучка почала шукати Олександру ― «написала в різні канали в інтернеті».

Наприкінці березня директор санаторію почав обурюватися, що десь сотня депортованих займають місця, а путівки на цей час уже продані. Викликав Червоний Хрест, міграційну службу та центр зайнятості ― ті пообіцяли для молодих знайти роботу в колгоспі.

― А ми питаємо, що ж з нами, зі стариками? — згадує Григорій. — А стариків, відповідають, Червоний Хрест буде розподіляти по інтернатах. Наші баби розплакалися. Кажуть, там документи заберуть і тоді не повернемося додому. То ми пішли до директора, розплакалися: «Поможіть повернутися в Україну».

Директор сказав, що вони можуть іти додому пішки. Та все ж погодився на прохання і 1 квітня відправив літніх людей разом з іванківськими ромами до Гомелю автобусом ― загалом приблизно 50 людей. Звідти ― потяг до Бресту, на який купив квитки Червоний Хрест. Так і перетнули кордон з Польщею.

Двадцять шостого квітня Григорій повернувся до Бородянки і подав у поліцію заяву про зникнення дружини. Оскільки його дім пошкоджено, переїхав до села Синяк у Київській області.

Getty Images / «Бабель»

― Картоплю посадив, грядки зробив. Дочка здала ДНК, щоб пошукати жінку серед загиблих. СБУ зі мною розмовляло. Питали про батюшку, який вивозив у білорусь. Я їм все як вам розповів. Ніхто нас не примушував, але й вибору не було. Якби нас вивезли на Житомирщину, ніхто б не поїхав у білорусь. Але нам дали лише одну дорогу, і ми мали їхати. У підвалах більше сидіти не могли. Я відморозив пальці ― шкура облізла. І на ногах досі не відчуваю пальців. Два тижні був у підвалі не роздягаючись. І вода у нас там замерзала, а ми ночували. За те інтерв’ю, що Віктор дав русакам, я сам СБУ сказав. Мовляв, він нам допоміг, але те, що він сказав ― я в шоку.

6

Наталія Зарецька ― військова психологиня і наразі волонтерка у психологічній службі в Бучі. Вона знає про випадки вивезення людей до Білорусі та працює з їхніми свідченнями. Наталія каже, що наразі білорусь є радше не місцем утримання, а зупинкою або ж сортувальним табором перед депортацією далі в росію. Але навіть їй невідомо, скільки точно людей вивезли. Про випадки, коли депортованих без перешкод відпускали з білорусі, вона чула небагато. Такі люди цілком природно можуть не розпізнавати вчинений проти них злочин.

― Я розумію, чому ці люди кажуть «головне, що живі», ― говорить психологиня. ― Багато хто взагалі не чув про норми міжнародного гуманітарного права і не може ідентифікувати злочин. А злочин ― це не тільки тоді, коли людину вбили. У людини є ще якесь право, крім права жити. Люди не знають, що навіть під час окупації вони мають права і держава-окупант повинна їх забезпечити. Проте людина, яку відпустили з полону, розуміє, що повністю була в розпорядженні інших, найгіршого не сталося ― і вона може навіть відчувати вдячність за те, що її вивезли та відпустили, а не вбили. Це природно для таких умов.

Наталія Зарецька каже, що людей, які пережили полон, варто супроводжувати відповідно до постізоляційного протоколу, щоб вони адаптувалися до нових умов. Ця методика дозволяє поступово вийти зі стану напруги, який виникає у ворожому середовищі, де людина може розраховувати тільки на себе. Так само треба супроводжувати її близьких, навіть на етапі пошуку полонених. Без такого супроводу людина може ще більше зануритися в те, що вона пережила, підкреслює Зарецька.

Стас Козлюк / «Бабель»

Підтримайте «Бабель», щоб ми й далі могли розповідати про воєнні злочини росіян:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 PayPal: [email protected]