Військове містечко в Гостомелі росіяни окупували відразу після вторгнення і майже знищили його. Мешканці намагаються зрозуміти, як жити далі — репортаж «Бабеля»

Автор:
Оксана Расулова
Редактор:
Юліана Скібіцька
Дата:
Військове містечко в Гостомелі росіяни окупували відразу після вторгнення і майже знищили його. Мешканці намагаються зрозуміти, як жити далі — репортаж «Бабеля»

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Двадцять четвертого лютого Гостомель став однією з перших цілей російських окупантів. Росіяни намагалися захопити аеропорт «Антонов», висадивши там тисячний десант. За аеропорт і селище точилися важкі бої, але Гостомель все одно окупували. Другого квітня місто звільнили разом з іншою частиною Київської області. Зниклими безвісти в Гостомелі вважають приблизно 400 людей. Точну кількість вбитих росіянами досі не встановили, але в Київській області вже виявили понад 1 200 тіл вбитих росіянами цивільних. Разом з іншими сателітами Києва Гостомель повертається до життя. Проте місцеві нарікають, що відбувається це надто повільно, як порівняти з Бучею чи Ірпенем. Журналістка Оксана Расулова поїхала в Гостомель і поспілкувалася з мешканцями одного з районів, який росіяни майже знищили.

1

До частини Нацгвардії в Гостомелі веде вулиця Проскурівська ― частина мікрорайону, що колись був закритим військовим містечком. У домі номер 9 із вікон на четвертому поверсі було видно дитячий майданчик між каштанами ― і аеропорт «Антонов». Сімнадцять років Ніна дивилася на них із вітальні ― тепер впізнає те вікно за обгорілим кондиціонером, за який ще треба сплачувати кредит. У під’їзді ― обгорілі залишки вазонів, на дошці ― старі оголошення про продаж квартир, пральних машин і проведення інтернету, біля входу ― чийсь кіт безперервно нявчить.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

За домом Ніна мала городик з полуницями та малиною. Під обстрілами там поховали двох літніх сусідок ― вирила могили подруга, яка знала, що Ніна дуже старанно скопує землю і вона після того податлива та пухка.

Будинок згорів під час окупації селища росіянами.

― На першому поверсі згоріла баба Тіна, ― показує Ніна вигорілі вікна. ― Вона дуже любила котів і собак, просила мене на її пенсію купувати їм корм і підгодовувала. Двадцять четвертого лютого син приїхав її забрати, але вона відмовилася.

Від баби Тіни лишилися дві білі тарілки в миснику. Від попереднього життя веселої чорнявої Ніни ― погнута кексниця, що вилетіла з квартири на клумбу та впала між білих фіалок.

Двадцять четвертого лютого старша солдатка Ніна вдягла форму і поїхала до Києва у військову частину, де живе і тепер. Того ранку вона відвела до підвалу 9-річного сина та маму, яка приїхала з Черкаської області, щоб «підлікувати нерви».

― Зараз я думаю: боже, про що я думала, я лишила дитину і маму в підвалі та поїхала на роботу! ― Ніна ніби сама не в це не вірить. ― Очікували, що все буде відбуватися в Києві, а не у нас. У мене аж ніби волосся ставало дибки від безвиході.

До столиці Ніна їхала кілька годин через затори. Купувала ліки, яких не було у військовій частині. Ще за кілька годин зателефонувала подрузі в Гостомель і дізналася, що до міста зайшли кадировці.

Того ж дня знайомі забрали маму і сина Ніни в село поруч. Там вони провели 10 днів під російською окупацією. Нінині подруги по телефону корегували вогонь ЗСУ на свої вулиці, вона ж передавала дані штабу. Згодом знайомі, домовившись з кадировцями, вивезли її родину.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Уперше до Гостомелю Ніна приїхала 21 квітня. До останнього сподівалася, що її виплеканий дім вистояв. Проте від квартири лишилися тільки стіни, та й то не всі. Тепер приїжджає сюди, робить кілька фото і все ніяк не наважиться порівняти їх зі знімками до 24 лютого.

Навпроти дому Ніни школа та садочок, куди ходили її діти. Тут був штаб росіян, навколо окопи, казанок, гори сміття, між яким ніби недоречними здаються армійські пакетики апельсинового соку з трубочками. На подекуди вцілілих вікнах досі тримаються дитячі новорічні витинанки. Проходячи подвірʼям Ніна роздумує, чи не піти з армії.

― Я не знаю, що відбувається в душі моєї дитини. Він був у нормальному середовищі, а потім мама лишила його в підвалі, він із бабусею був у чужих людей та бачив усе: і «Гради», і танки на городі, і з кадировцями говорив. Перші дні про них не замовкав. На заставку у Viber поставив фотографію ракети, що летить над Гостомелем. І тепер, коли я з ним говорю, він завжди просить: «Мама, не клади слухавку, давай ще поговоримо». А коли нема про що говорити, просто кладе телефон поруч із собою, щоб знати, що я там. Я вже віддала армії 25 років і тепер думаю над тим, щоб звільнитися, хоча б на якийсь час, бо потім можу не зібрати свою дитину до купи.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Двадцять пʼять років тому через роботу Ніна й переїхала до Гостомелю і тепер знає когось чи не в кожному підʼїзді військового містечка. Завдяки звʼязкам з перших же днів сусіди створили чат у соцмережах, куди надсилали точки дислокації росіян для корегування вогню. Тепер там обговорюють, що ж робити далі та як задокументувати втрату житла.

― Страшно сюди повертатися, бо ж аеропорт і військова частина поруч, ― говорить Ніна. ― Напевно, відбудовувати житло для нас будуть не тут, але ж треба дати людям якусь певність... Хочеться мати якусь стратегію, щоб людей заспокоїли. А в нас ніби все заморожено тут. Ніхто не каже, що далі, люди не розуміють алгоритму.

Ніна каже, що місцева влада пропонує дочекатися закону про те, яким чином відшкодовуватимуть втрачене. Проте бачить, що в Ірпені та Бучі вже створюють тимчасове житло, комісії фіксують втрачене, приїжджають архітектори, щоб розробити план відновлення міста. Тож переживає, чи не забудуть про них і чи не створять на цьому питанні корупційну схему. Власний досвід її насторожує ― землю як військова вона досі не отримала.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Ніна подала заяви про руйнування в «Дію», ЦНАП і ДСНС. Каже, що зіштовхнулася з кількома проблемами. Наприклад, щоб закрити рахунки у водоканалі, необхідна довідка про зруйноване майно, яку отримати не можна ― ще не було комісії. На комісію чекають уже місяць, проте поки зафіксували лише те, що будинок потрібно знести. По довідку з ЦНАПу щодо допомоги для дитини сама їхала в Ірпінь, бо в Гостомелі сказали, що в поганих відносинах із колегами. Оперативна група поліції спершу не обстежила військове містечко, бо не знала, що воно є частиною Гостомелю. Деякі вулиці досі не прибрані. Ці дрібниці створюють у Ніни відчуття, ніби про них забули.

Та, зрештою, матеріальне не головне. Просто обдумуючи це, вона намагається відволіктися від того, що колишнє життя вже не повернеш. Жодна довідка цьому не зарадить.

― Це ніби страшний сон. Я так любила містечко в цю пору, усе таке зелене ― а тепер ці чорні будинки стоять, ніби гроби. Мені не шкода ту квартиру та техніку, дасть бог рук і розуму ― і все ще буде. А от чоловікові та мої дитячі сімейні альбоми, альбоми наших дітей уже ніяк не відновити. Стерли те, чим ми жили. Одним махом. І це так щемить.

2

― А чому шторку не забрали? ― заглядає Ніна в кухню.

― А нащо? Ми й так хотіли її замінити. Правда, не так радикально, ― сміється кремезний Дмитро і запаковує стіл, що здається іграшковим у його великих долонях.

Дмитро та Іра ― Нінині друзі. За столом, що тепер прямує до коробки, вони випили не одну чашку кави. Ту каву кудись поділи росіяни, що жили у квартирі.

Це вже третій приїзд родини по вціліле майно. Уперше Дмитро ― колишній військовий, зараз працює в ІТ ― приїхав із кумом перевірити, чи не замінували помешкання. Відтак почав прибирати ― усі речі з шаф валялися на підлозі, замащені томатною пастою і багнюкою.

― Кум міг абстрагуватися і спокійно працювати, а я взагалі в перший день нічого не міг робити, ― пригадує Дмитро, і погляд його вперше гасне.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Із квартири росіяни винесли телевізор, дрон, омріяний Дмитром домашній кінотеатр, його численні інструменти — у заяві про зникнення їх понад 20. Дмитро написав заяви в поліцію, ДСНС і ЦНАП. Довідки про втрату житла не отримав — досі не має зворотного зв’язку, але він ні на що не розраховує:

― У Бучу та Ірпінь уже життя повертається, там видно рух. Тут ― жодного. У нашому містечку навіть смітники не поприбирали, не розібрали підвали. Тому я ні на кого не розраховую, просто буду пахати далі. Спитав у хлопця в поліції, на які терміни розраховувати. Він сказав: «Як закінчиться війна, тоді побачимо». На моє запитання, де жити людям, відповів: «Ну ви ж десь живете».

Поки дружина із сином у Польщі, Дмитро живе у квартирі друзів в Івано-Франківську. Туди ж і перевозить речі.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

У перший приїзд Дмитро витирав пил на поличках і мив підлогу. Щоразу підмітає, ніби ще колись повернеться. Привозить корм для тепер вуличних котів і собак. Не знімає з балкону гірлянду. З любовʼю показує нещодавно покладену плитку на кухні та позначки зросту дітей на одвірку. Ірина ще просить Ніну поливати троянди та магнолію, думає, куди ж їх пересадити, як це вже зробила подруга з власною клумбою. А визирають у вікно ― навпроти згорілий будинок із написом «Чечня ― сила».

― Життя заархівоване, ― каже коротко. ― З одного боку, нам пощастило, бо є куди зайти та що вивезти. З іншого, складніше розірвати цей звʼязок із домом. Коли бачиш діру в будинку, простіше поставити хрест і їхати далі. А так квартира ніби є, а жити в ній не можна.

― Я відкриваю двері та здається, що зараз і сусіди вийдуть, ― говорить Ірина.

Але вони не вийдуть ― вижили, але від квартири лишилося згарище.

На лаві перед підʼїздом Дмитро та Ірина лишили старі російські книги зі своєї бібліотеки. Чоловік жартує, може, комусь знадобляться. Але всі розуміють ― російські книги тут уже не треба нікому.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

3

Дмитро та Ірина ― двічі щасливчики: їхні гаражі вогонь не зачепив, хоча навколо згарище. Дорогою до них треба минути гуртожиток, де перші роки в Гостомелі прожила Ніна.

Його, певно, не знесуть — як порівняти з іншими будівлями, він майже не постраждав.

― Ніна, що там із водою?! ― вигулькує з вікна на першому поверсі бліда сутула жінка і, помічаючи камеру, хрипким голосом додає: ― У мене жахіття! Можете познімати моє? Запах ― вибачайте. Видихайте сильніше. Будь ласка, нехай подивляться, що робиться у нас!

Заходимо в підʼїзд до Ніниної знайомої. На стіні напис «Грозный», на дверях, підпертих блискучим зеленим «Кобзарем», ― «Чечня».

Олександр Кузьмін / «Бабель»

На кухні чоловік нарізає на стільці зелену цибулю. Решта не звертають уваги на незнайомців і обговорюють, як вбило їхнього друга:

― Його розірвало, от там відкинуло, бл*ть...

― Сфотографіруйте хоч шо-небудь, ― не вгаває жінка, аж з коридору гукає її знайомий:

― Фотографуй, бл*! Фотографуй все, що тобі потім поможе відновити все це неподобство. Щоб потом можна було зрозуміти, шо вони підараси.

― Та тут і так зрозуміло, ― коротко каже Ніна, і ми задкуємо до виходу.

Навздогін жінка ще запитує, куди звертатися із заявами про втрачене майно. Після коротких пояснень ще раз вибачається за запах у квартирі та повертається у темний під’їзд.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Попри її переживання, у квартирі ще можна дихати, на відміну від подвірʼя. На вулиці ― трупний запах впереміш із солодким ароматом бузку. Перед гуртожитком гори сміття, яке не прибирають. Трохи ближче до гаражів стає тільки гірше ― як і по решті району, догнивають коровʼячі туші, які кадировці розтягнули з їдальні. Над ними гудуть зграї комах ― такий собі «Володар мух», де хлопчики загралися і стали монстрами. Монстрами із примітивною зацикленістю на статевих органах і божестві, тому стіни гаражів обмальовані членами і сценами зґвалтування поруч із православними хрестами та написами «Ахмат ― сила».

За гаражами був ще один табір і окопи росіян. Зараз там прибирають місцеві. На купу звалені пакетики із соком, одяг, матраци, дитячі пазли, іграшки з паєтками, рожева пряжа, кришки для консервації, офісні стільці, вазони, дитяче покривальце, вазони, ікони. З другого боку — ніби з іншого світу, акуратні грядки з уже пророслою городиною.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Проскурівська вулиця робить коло, і ми знову опиняємося під будинком Ніни. За нами під’їжджає авто, і коли з нього виходить старий чоловік, Ніна впізнає сусіда Сергія. Щоправда, він сам на себе не схожий ― ледь шкандибає, руки покручені, обличчя підпухле. Розповідає, що дружина не витримала ― у лікарні з інфарктом. Він приїхав до колишнього дому вперше і тепер розгублено озирається:

― А як на нову квартиру стати? Я всі документи й техпаспорт взяв, і фотографії…

4

У ЦНАПі, куди Ніна всіх скеровує, людно. На першому поверсі приймають заяви, на другому можна звернутися до поліції.

― Приїхала розібратися з документами, бо якийсь хаос, ― зітхає жінка, яка щойно прийшла до ЦНАПу. ― Обіцяли рішення по будинку, а його немає.

Вона лишається чекати. Працівниці кричать на бабусю, яка погано чує. Люди розгублено обговорюють, яку ж дату знищення майна обирати, якщо обстріли були постійні. Не знають точної площі, бо документи не вціліли. Зробити необхідні ксерокопії тут ніде.

Супутникові знімки показали, що Гостомель зруйнований на 58%. Очільник Гостомельської військової адміністрації Тарас Думенко в інтерв’ю ще у квітні казав, що відновлювати селище будуть поступово, про жодні плани з відбудови чи компенсації ще не повідомляли. На запит щодо коментаря Думенко не відповів, але ми опублікуємо його відповідь, щойно вона надійде. На сайті Гостомельської ОТГ є покрокова інструкція, як подати заяву про втрату майна. Місто все ж чистіше і більш доглянуте, аніж було після деокупації. Перевірити, чи не замінована кожна квартира, певно, нереально.

Очільник ВЦА Тарас Думенко погодився поговорити 30 травня. Щодо пошкоджень селища, він не погоджується з показником у 58% — каже, що супутникові знімки не дозволяють точно встановити відсоток руйнувань. Фактично руйнування більші. У громаді зруйновані 3 200 будинків. Наразі обстежують незначні пошкодження, що не потребують детального технічного опису і розробки проєкту.

— Чому наразі не обстежують більш серйозні руйнування?

— Ви упереджена. Не залучають, бо експертні установи не працюють безкоштовно, а їхня кількість в Україні не дозволяє масово їх залучати. Раніше руйнування одного будинку вже було надзвичайною ситуацією, а зараз таких тільки в нашій громаді 3 200.

— А як щодо плану відновлення і тимчасового житла?

— Якщо ми говоримо про план відновлення, то наразі ремонтують вікна, двері, дахи тих будинків, які можна швидко і малим ресурсом привести у придатний для проживання стан. Розробляємо програму залучення експертів, шукаємо гроші на це — кожен об’єкт це 10—15 тисяч гривень.

— Як громада може отримати ці гроші?

— Війна не закінчена, ми всі живемо у країні з обмеженими ресурсами, якщо ви не помітили. Місцевий, обласний та державний бюджети.

На запитання про прибирання вулиць містечка Тарас Думенко вирішив продовжувати звинувачення. Тільки цього разу додав до списку винних ще й місцевих з Гостомелю.

— Більшість людей з багатоквартирних будинків виїхали, лишивши все своє майно. Морозилки, холодильники. Люди повертаються, розгрібають завали та зносять шалені обсяги сміття. Ми вивезли 4 тисячі тонн сміття. Із жителями вулиці Проскурівської ми випрацювали дуже простий механізм — вони долучаються до прибирання разом з комунальними службами, бо це ж спільна біда і вони самі залишають неймовірні обсяги сміття. У нас був випадок, коли люди просто викидали все з вікон. Приїхали комунальні служби, почали знаходити документи — і люди самі попросили, щоб там не прибирали, бо вони посортують. Навантаження на комунальні служби набагато більше, аніж було в мирний час, а у нас лишилася тільки частина техніки. Були важливіші пріоритети — оперативне розмінування, потім розмінування завалів, тільки після цього приступають комунальні служби. Де ви були, коли Гостомель був окупований? Де ви були з 24 лютого?

— Яке це має значення в цих питаннях?

— А це впливає на розуміння ситуації. Воно у вас упереджене.

— Біля гуртожитку досі лежить коровʼяча туша. Це ж очевидно не з морозильника людина викинула.

— Так, це привезли російські військові.

— То її чому не прибрали? Це ж може бути небезпечно.

— Ви маєте упереджену думку. Приїдьте та поприбирайте.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Підтримайте «Бабель»:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 PayPal: [email protected]